Історія України - інформація

Тема 5.1. Україна у другій половині ХХ ст.

Україна у Другій світовій війні. Плани Німеччини щодо України

Прийшовши до влади у 1933 р., нацисти відкрито оголосили боротьбу за «лебенсраум» («життєвий простір»), частиною якого була територія України. Великобританія та Франція, на той час провідні країни Зх. Європи, намагалися спрямувати агресію Німеччини на Схід. У 1938 р. уряди цих країн згодилися на передачу Німеччині частини Чехословаччини.

Німеччина передбачала перетворення Україну в сировинну базу. За Віденським арбітражем (2 лис­топада 1938) Гітлер віддав південну части­ну Закарпаття, де проживали десятки тисяч українців, Угорщині. А в березні 1939 р. - включення до Угорщини решти Закарпаття. Відбулася спроба проголосити Карпатську Україну на чолі з А.Волошиним, проте проіснувала вона кілька днів - 15 березня 1939 р. угорці здійснили наступ, зайняли територію Закарпаття.

З осені 1938 р. Гітлер взяв курс на зближення з Радянським Союзом. 23 серпня 1939 р. сторонами було укладено Договір про ненапад і нейтралітет (терміном на 10 років). Цей документ мав та є мний додаток - пакт Ріббентропа-Молотова - про поділ Європи на сфери впливу і окупації. До радянської сфери відходили Зх. Україна, Зх. Білорусія, країни Прибалтики. Варто зазначити, що у той же час Гітлер розпочав створення плану нападу на Радянський Союз. Він був остаточно затверджений у грудні 1940 р. під назвою «Барбаросса» й містив концепцію «блискавичної війни», створення з України плацдарму для швидкого наступу на решту Радянського Союзу.

Початок Другої світової війни. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, дійшли до Бреста і Львова. 17 вересня 1939 р. Червона армія вступила на територію Зх. України. 28 вересня 1939 р. – договір про дружбу та співробітництво між Німеччиною та СРСР. До Німеччини з українських земель відійшли Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина.

1 листопада, після виборів до Народних зборів, Сх. Галичину та Зх. Волинь остаточно включено до складу УРСР.

У червні 1940 р. Червона армія зайняла Пн. Буковину та Бессарабію (утворені Чернівецька та Ізмаїльська області). У серпні утворена Молдавська РСР, до якої включили українські землі Придністров’я.

На новоприєднаних територіях запроваджено соціалістичні перетворення та радянську систему влади. Українізувалася освітньо-культурна мережа, поліпшилося медичне обслуговування. Проводилася націоналізація промислових, торгівельних підприємств та банків, конфісковувалися поміщицькі господарства. Проте – заходи проти місцевої інтелігенції, арешти, утиски церков, насадження комуністичної ідеології, закриття «Просвіт», різних видань. Початок примусової колективізації.

Напад Німеччини на Радянський Союз

Радянський Союз був не готовий до цієї війни. Хоча чисельність Червоної армії швидко зростала (з 1939 по 1941 рр. було сформовано 125 нових дивізій), і за кількісними показниками їй не було рівних у світі, за технічним оснащенням та виучкою військових частин радянська армія суттєво поступалася німецькій.

Для оборонної промисловості останніх передвоєнних років характерними були загальмованість та некомпетентність. Незважаючи на наявність новітніх моделей танків і літаків, реактивних мінометів і автоматів, продовжувалося масове виробництво озброєння застарілих зразків. Нових моделей танків налічувалося всього 18%, а літаків – 9%. Ще одна з причин поразок у перший рік війни – репресії проти командного складу армії у 1930-х рр. На керівні посади призначалися так звані «висуванці», які часто не встигли закінчити навіть середніх військових навчальних закладів. На початок 1941 р. лише 7% командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37% взагалі не мали освіти, яка б відповідала вимогам посади. До того ж, після укладення договорів з Німеччиною у вищих ешелонах радянської влади виникла ілюзія що війну від терміновано. Сталін не вірив, що Гітлер наважиться розпочати війну, перш ніж розгромить Англію.

22 червня нападом Німеччини на СРСР почалася радянсько-німецька (Велика Вітчизняна) війна. Наступ німецьких військ і їх союзників відбувався трьома напрямами: Північним (Балтія, Ленінград), Центральним (Білорусь, Москва) та Південним (Україна).

Вже перші дні війни показали слабкість СРСР. Співвідношення бойової техніки було на користь СРСР, проте застаріле. Радянські війська, незважаючи на масовий героїзм бійців, почали відступати по всьому фронту. Відразу ж була втрачена вся авіація першої лінії. Основні битви: червень 1941 р. – битва 2 тис. танків в районі міст Рівне-Дубно-Броди-Луцьк, розгром радянських дивізій. Німецькі війська швидко захопили Правобережжя. 11 липня-19 вересня – 72-х денна оборона Києва. 5 серпня-16 жовтня – 73-х денна оборона Одеси. 30 жовтня 1941 – 4 липня 1942 р., 250-денна оборона Севастополя. Унаслідок вимоги Сталіна за всяку ціну утримувати Київ й не відступати, увесь Південно-Західний фронт (командувач М.Кирпонос) був оточений й розгромлений. Травень 1942 р. – поразка радянських військ під Харковом і на Керченському пів-о. 22 липня 1942 р. вся територія України була окупована. 3,8 млн. військових потрапили в полон.

Нацистський окупаційний режим. Серпень 1941 р. – створення рейхскомісаріату «Україна» на чолі з Е.Кохом (центр - м. Рівне). «Дистрикт Галичина» входив до Польщі (центр – м. Львів), відзначався пом'якшеним режимом. Одещина, частина вінничини, Миколаївщина утворили губернаторство «Трансністрія» у складі Румунії (центр – м. Одеса). Усі інші області (північні та східні) відносилися до «прифронтової зони». Ще у 1940 р. Німеччина розробила план «Ост»: знищення місцевого населення (за роки війни – 4,5 млн. осіб тільки цивільних), заселення німцями українських земель; вивезення частини працездатних «остарбайтерів» до Німеччини, Австрії на примусові роботи (всього протягом війни – 2,5 млн. осіб); викачування усіх ресурсів. За «новим порядком», створювалися концтабори для цивільного населення та військовополонених, гетто – для євреїв. Вивозилися продукти, заводське устаткування, предмети культури та ін. На селі зберігалася колгоспна система («лігеншафти»): люди мусили працювати від світанку до ночі, порушення каралися смертю, побоями та ін. Е. Кох заборонив медичне обслуговування і різко обмежив постачання продуктів харчування у міста. За роки окупації Київ утратив 60 % мешканців, Харків – понад 30 % і т. д.

У Рейхскомісаріаті активно діяли зондеркоманди, котрі мали завдання винищувати комуністів, євреїв і всіх, здатних до опору владі. Так було спалено сотні «партизанських» сіл, часто разом з усіма їх мешканцями. Було засновано 5 0 гетто та 180 великих концтаборів.

Партизанський рух

Дослідники окреслюють 3 напрями: націоналістичний партизанський рух, радянський партизанський рух та партійно-комсомольське підпілля.

Рух українських націоналістів очолила ОУН. З нападом німців на Радянський Союз націоналісти пов’язували надії на проголошення суверенної Української держави. С. Бандера почав добиватися підтримки нацистського уряду. З ініціативи мельниківців (інше крило ОУН, очолив А.Мельник), незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії був створений « Легіон країнських націоналістів», який складався з двох частини – «Нахтігаль» і «Роланд» (загалом до 600 вояків). 30 червня 1941 р., після взяття німецькими військами Львова, бандерівці заявили про відновлення незалежності. Тоді ж було створено український уряд із 15-ма міністрами, на чолі з Я.Стецьком. Цю ідею підтримав митрополит А. Шептицький. Гестапо вимагало від С.Бандери офіційно анулювати відновлення державності. Після відмови це зробити, у перші дні липня він і його найближчі соратники (в тому числі Я. Стецько) були заарештовані. З фронту відкликались обидва українські батальйони. «Похідні групи» ОУН хотіли поширити вплив на східні та південні області, встановити місцеве самоврядування, підпільну мережу в містах. Однак вже у вересні підрозділи СС заарештували та знищили більшість членів похідних груп ОУН-Б. 1942 р. – перейшли у підпілля. Групи Полісся та Волині об’єдналися в партизанську частину «Поліська Січ», яку очолив Т. Бульба (Боровець). Мета: боротьба проти Червоної армії і вермахту. Протягом 1942 р. бандерівці й мельниківці об’єднали свої групи із «Поліською Січчю» й утворили Українську Повстанську Армію. Очолив Р.Шухевич. На кінець 1943 р. УПА контролювала Волинь, Полісся й Галичину. Потім почали боротися з радянськими загонами та підпільною польською Армією Крайовою. Навесні 1943 р., після поразки під Сталінградом, нацистські власті прийняли рішення набрати в свою армію ненімецьких жителів західних українських областей – утворення 13-тисячної дивізії СС «Галичина». Проти цього виступали бандерівці.

Радянський партизанський рух. Травень 1942 р. – створення Українського штабу партизанського руху, очолив Т.Строкач. Перші партизани – бійці Червоної армії, які потрапили в оточення, члени місцевих партійних відділень. Найбільші загони створені у Чернігівській та Сумській областях. Керівники – С.Ковпак, О.Федоров, М.Наумов, О.Сабуров, Я.Мельник та ін. Вони проводили диверсійну діяльність, зриви постачання німецької армії, здобували інформацію про ворога. 1943 р. – «рейкова війна» - знищили німецькі ешелони. Підпільний рух – «Партизанська іскра», «Молода гвардія» та ін. Протягом 1944–1945 рр. радянські партизани здійснили кілька рейдів ворожими тилами, відомий – Карпатський рейд С.Ковпака.

Перелом у війні, наслідки війни для українських земель

«Бліц криг» провалився ще коли німецькі війська були зупинені під Москвою взимку 1941 р. Перелом у війні на користь радянських військ відбувся під час Сталінградської битви у липні 1942-лютому 1943 р. 18 грудня 1942 р. було відвойоване у німців с. півдівка Луганської обл. Проте невдовзі радянська армія відступила. Протягом липня-серпня 1943 р. тривала битва на Курсько-Орловській дузі, яка завершилася вигнанням німців з Харкова. Розпочалося визволення України. На Дніпрі для оборони німці створили «Східний вал» Серпень-грудень 1943 р. – битва за Дніпро, радянські війська діяли успішно, перехопили ініціативу. 6 листопада 1943 р., у ході наступу з Лютізького плацдарму (північ Київщини), було визволено Київ, за який полягло 380 тис. воїнів та щойно мобілізованого населення. Операцію розробив командувач І українського фронту М.Ватутін. Січень-лютий 1944 р. – Корсунь-Шевченківська операція, оточення великих сил німецької армії. Початок визволення Правобережжя. Квітень-травень 1944 р. – Кримська операція. Початок депортацій з Криму татарського, болгарського, грецького, вірменського населення, яке звинуватили у співробітництві з окупантами. Липень 1944 р. – Львівсько-Сандомирська, серпень 1944 р. – Яссько-Кишинівська, вересень-жовтень 1944 р. – Карпато-Ужгородська операції. 28 жовтня 1944 р. – остаточне вигнання німецької армії та її союзників з України. Після цього радянська армія брала участь у звільненні країн східної та центральної Європи від загарбників. 16 квітня 1945 р. війська І Білоруського та І Українського фронтів почали Берлінську операцію, 2 травня – капітуляція берлінської німецької групи військ. 8 травня 1945 р. німецьке командування підписало капітуляцію. 2 вересня 1945 р. капітулювала Японія. Зі сторони СРСР її капітуляцію прийняв українець К.Дерев’янко. Т.ч., Друга світова війна завершилася.

Зовнішня політика.1 грудня 1942 р. у Вашингтоні представники 26 країн, у тому числі Радянського Союзу, підписали «Декларацію Об’єднаних націй». У березні 1944 р. був утворений Народний комісаріат закордонних справ УРСР. С. Ковпак став міністром оборони України. На Ялтинській конференції (лютий 1945), лідери СРСР, США та Великобританії домовилися, що Україна і Білорусія стануть одними з 45 країн-засновниць ООН. Розмежування Європи на радянську та американо-британо-французьку сфери впливу відбулося на Потсдамській конференції керівників СРСР, США та Великобританії у липні-серпні 1945 р.

В червні 1945 р. Україна стала членом ООН. На першій сесії Генеральної Асамблеї (січень 1946) її було обрано до складу Економічної і соціальної ради, а в 1948-1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН – Ради Безпеки.

29 червня 1945 р. – договір УРСР з Чехо-Словаччиною – входження Закарпаття до УРСР. 16 серпня 1945 р. – договір з Польщею – приєднання Галичини, частини Волині. Проте у складі Польщі залишилися Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина. 10 лютого 1947 р. – договір з Румунією – приєднання Пн.Буковини та частини Бессарабії (Чернівецька, Ізмаїльська області).

Післявоєнний період (1945-початок 1950-х рр.)

Радянізація Галичини та Волині спричинила виступи протесту. ОУН-УПА організувала низку акцій з метою перешкодити мобілізації та депортації українського населення. Радянською владою були організовані ліквідація УГКЦ, репресії – близько 500 тис. осіб. Останній бій УПА з радянськими військами зафіксований у 1953 р.

Економічне становище – у березні 1946 р. ВР СРСР ухвалила четвертий п'ятирічний план відбудови економіки. Відновлювалася довоєнна модель економіки з орієнтацією на важку промисловість, перехід на мирні рейки. Відбудова здійснювалася переважно силами мешканців України, в її економіку вміщено лише 19% загальносоюзних капіталовкладень. На 1950 р. виробництво пром. продукції становило 115 % порівняно з довоєнним рівнем, легка промисловість відставала на 20-30 %. У Зх. Україні промисловість розвивалася швидко, відбудовувалася нафтова, газова, деревообробна галузі, створювалися нові – хімічна, машинобудівна, електротехнічна.

1946-1947 рр. – голод в Україні. У сільське господарство України спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Ситуація погіршилася у зв’язку з надзвичайною посухою 1946 р., яка охопила центральні, південні області. Значно скоротилося поголів’я худоби. Попри це, обов’язкові поставки сільгосппродукції майже не знизилися. Держава відбирала у селян продовольче зерно. Близько 800 тис. осіб померли від голоду взимку 1946-1947 рр. Тоді ж СРСР надавав широку підтримку європейським країнам, у яких утвердилися соціалістичні уряди. У 1946 р. експорт зерна до них склав 1,7 млн. т.

1947 р. – грошова реформа. Передбачала обмін старих карбованців на нові у співвідношенні 10:1, якщо вони зберігалися у державному банку. Ще невигідніший обмін передбачався для тих, хто зберігав гроші не «на книжці», а готівкою.

1947 р. – скасування карток на продукти, зростання цін на них.

Операція «Вісла». У квітні-липні 1947 р. українці з територій, які відійшли Польщі, переселені примусово на захід та північ Польщі. Ті з них, які не погоджувалися, змушені були переселитися до УРСР. До серпня 1947 р. було депортовано близько 150 тис. осіб, з яких багато померло під час переїзду.

Ідеологічне життя. Посилення русифікації у школах та вузах. Т.Лисенко оголосив генетику лженаукою, постраждало багато вчених – явище «лисенківщини». Посилення гонінь на національну інтелігенцію та гуманітарні науки - літературу, історію та ін. Головним ініціатором був секретар ЦК ВКП(б) А.Жданов. Тривала «ждановщина» 1946-1948 рр., посилилася у 1947 р., коли секретарем ЦК КП(б)У став Л.Каганович. Критикувалася творчість письменників М.Рильського, В.Сосюри, О.Вишні, Ю.Яновського, композитора К.Данькевича, режисера О.Довженка та ін. У 1948 р. розпочалася антисемітська кампанія, боротьба з космополітизмом, під яким рад. влада розуміла орієнтацію на загальнолюдські цінності, індивідуалізм та ін.

Л. Мельников, який з грудня 1949 р. змінив М. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК Компартії України, ще більше посилив боротьбу з українством.

Період «десталінізації» (1953-1964 рр.)

5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. До влади в партії і державі в липні 1953 р. прийшла група найближчих соратників Сталіна на чолі з М. Хрущовим. Л.Берія, міністр внутрішніх справ УРСР П. Мешик та його перший заступник були заарештовані й згодом страчені, а більшість начальників обласних управлінь МВС республіки – замінені.

Вересень 1953 р. - пленум ЦК КПРС обрав М.Хрущова Першим секретарем ЦК КПРС. У 1953 р. замість російського шовініста Л. Мель­никова першим секретарем ЦК КПУ став О. Кириченко (він був першим українцем на цій посаді і займав її до 1957 р.). Припинились ідеологічні кампанії проти інтелігенції, уповільнився процес русифікації, на керівні посади почали висуватися місцеві кадри, в тому числі й у західних областях. За підтримки М. Хрущова серед найвищих партійних і державних керівників у Москві з’явилися вихідці з України Л. Брежнєв, М. Підгорний та ін. Розпочалася реабілітація безневинно репресованих сталінським режимом, так звана «Хрущовська відлига». Поза реабілітацією залишилась більшість жертв репресій 20-х – початку 30-х рр. і всі звинувачені у «буржуазному націоналізмі».

У 1954 р. була проведена велика пропагандистська кампанія з нагоди 300-річчя «возз’єд­нан­ня» України з Росією, яка по суті перекреслила всю українську історію, роблячи її частиною історії Росії. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою Президій Верховних Рад Росії та України постановила перевести Крим зі складу РРФСР до складу УРСР. Мотивувалася ця передача тим, що РРФСР не мала спільного кордону з Кримською областю, економічною близькістю господарських зв’язків УРСР та Криму, нагальною потребою у зрошуванні сільськогосподарських угідь цієї області, що передбачало єдине управління господарством півострова, а також тісними культурними зв’язками між Україною і Кримом. Після 1954 р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, забезпечено півострів водою, газом, електроенергією, побудовано оздоровчі заклади. Якщо перед війною населення Кримської АРСР складалося тільки наполовину з росіян, а серед національних меншин найчисленнішими були татари (19,4%) та українці (13,7%), то після депортації татар, греків та німців склад населення істотно змінився. У середині 50-х рр. питома вага росіян становила приблизно 70%, а українців – понад 20%.

У лютому 1956 р. відбувся ХХ партійний з’їзд. В його резолюціях обґрунтовувалася можливість співіснування держав з різним соціальним ладом. Найважливішим пунктом порядку денного з’їзду стало питання про культ особи Сталіна та його наслідки. У 1961 р. М. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало винесення труни диктатора з кремлівського мавзолею.

Виникло покоління шестидесятників, людей з антитоталітарним мисленням. Твори О. Гончара, М. Стельмаха, Г. Тютюнника, поетичними збірками М. Рильського, В. Сосюри, кіносценаріями О. Довженка. Вийшли друком перші збірки поезій Д. Павличка, Л. Костенко, І. Драча, В. Симоненка.

Наприкінці 50-х рр. почав формуватися правозахисний рух. Перші дисиденти (від фр. «незадоволений»). Л. Лук’яненко, юрист, заснував у 1959 р. «Українську робітничо-селянсь­ку спілку», що ставила метою вихід України зі складу СРСР мирним шляхом. Л. Лук’яненка звинуватили у зраді, засудили до розстрілу. Пізніше цей вирок замінили 15-річним ув’язненням у таборах та 10-річним засланням. Тоді ж з публічною критикою нової Програми КПРС виступив ветеран війни генерал П. Григорнеко.

У лютому 1963 р. в Київському університеті відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови.

Становище сільського господарства. Піднесення виробництва у сільському господарстві, збільшення обсягу сільгосппродукції тривало 5 років, доки держава вкладала в галузь великі кошти. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954–1958 рр. майже на 20%, цукрових буряків – удвічі, виробництво м’яса – більш як у 2 рази, молока – втричі. Ліквідовані деякі податки для господарств, заборгованості скасовані. У 1958 р. ліквідовані МТС і обов’язковий викуп колгоспами їхньої техніки. Слабка колгоспна економіка не витримала величезних витрат на викуп, придбання та експлуатацію техніки. Укрупнення колгоспів, ідея створення агроміст, зменшення присадибних ділянок колгоспників. 1963 р. – неврожай, вперше купівля зернових за кордоном. Кампанія освоєння цілинних земель Казахстану призвела до виїзду з України 100 тис. осіб, серед них й спеціалістів галузі.

Становище промисловості. 1957 р. – ліквідація галузевих міністерств й створення територіальних органів управління – Ради народного господарства (раднаргоспи). В Україні створено 11 економічних адміністративних районів (потім кількість змінювалася). Це зменшило централізацію економіки, зросла легка промисловість.

Семирічка (1959-1965) була виконана не повністю, тому що заплановані необґрунтовані, нереальні темпи зростання, збереження екстенсивності господарства.

Соціальна сфера. Збільшення оплати праці, особливо колгоспникам, регулярна оплата. 1956 р. – збільшення пенсій. 1964 р. – закон про пенсії членам колгоспу, початок видачі селянам паспортів. Забезпечення населення безкоштовним житлом – швидкими темпами будувалися малогабаритні квартири – «хрущовки». Поява у продажу побутової техніки. На початку 1960-х років – перехід підприємств на 5-денний робочий тиждень (до цього - 6 днів).

1961 р. – грошова реформа спричинила зростання цін. Це призвело до протестів робітників, зокрема у Новочеркаську, цей страйк був придушений.

Водночас стиль та методи керівництва М. Хру­що­ва викликали роздратування значної частини парт номенклатури. Останнім серйозним нововведенням став поділ партійного апарату за ви­ро­бничим принципом. Радянські, профспілкові і комсомольські органи теж бу­ло поділено на промислові й сільські. В жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС Хрущова звільнили від обов’язків першого секретаря ЦК й голови Ради Міністрів СРСР.

Епоха Л.Брєжнєва (1964-1982 рр.)

Зміни у керівництві УРСР. Після звільнення у жовтні 1964 р. М.Хрущова партійним керівником СРСР став Л. Брежнєв. З 1963 р. Першим секретарем ЦК КП(б)У став П.Шелест. Намагався протистояти русифікаторським процесам, зберігати певну економічну самостійність УРСР. Написав брошуру «Україно наша Радянська», яка потім зазнала нищівної критики зі сторони московської номенклатури. З 1972 р. КП(б)У очолив В.Щербицький. Виконував усі плани соціально-економічного розвитку УРСР, які надавалися керівництвом Радянського Союзу. За його керівництва почалася нова хвиля русифікації – підпорядкування підприємств Москві, скорочення вживання української мови в установах, освітній сфері.

1978 р. – дублюючи нову Конституцію СРСР, Верховна Рада ухвалила Конституцію УРСР: декларувалося право України на зовнішні відносини; курс на побудову «розвинутого соціалізму»; стаття 6 Конституції закріпила керівну та спрямовуючу роль Комуністичної партії у суспільстві.

Косигінські реформи. Хоч період 1965–1985 рр. загалом і дістав назву «застійного», перші його роки відзначилися спробою реформувати економіку. Голова Ради Міністрів СРСР О. Косигін розгорнув реформи, спрямовані на підсилення економічних стимулів у діяльності підприємств та організацій. Передбачалися наперед встановлені тверді плани закупівлі продукції й надбавки за надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з урахуванням кліматичних умов та специфік и виробництва в окремих сільськогосподарських районах.

У промисловості децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила централізована: 40 союзних міністерств і відомств знову взяли під контроль 90% підприємств УРСР.

Водночас розширювалась сфера госпрозрахункових відносин, збільшувалась самостійність підприємств, впроваджувались прямі договірні зв’язки між ними, встановлювалися економічно обґрунтовані ціни на продукцію, скорочувалось число диктованих зверху показників. З’явилися «капіталістичні» показники ефективності підприємств - рентабельність та прибуток.

Результати VІІІ п’ятирічки (1966-1970) – найкращі. Приріст промислової продукції в Україні склав 50% за рахунок підвищення результативності праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Було споруджено 250 великих підприємств. Валова продукція сільського господарства зросла за п’ятирічку на 16,6%.

Однак це був тимчасовий успіх. Оскільки господарська система не позбулася партійного і відомчого диктату. Економіка залишилася ірраціональною і витратною. Після 1972 р. реформу фактично згорнули. Традиційно розвинуті індустріальні галузі республіки (видобуток вугілля й металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів) швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість продукції неухильно знижувалася. Великі кошти залучалися на будівництво гігантських підприємств, яке ставало далі нерентабельним («довгобуди»). Екстенсивна спрямованість виробництва вимагала залучення в обіг надлишкової кількості матеріальних ресурсів та робочої сили – «застій» в економіці.

Припинення десталінізації, дисидентський рух.

Сталіністи, які прийшли до влади разом з Л. Брежнєвим, обрали тактику замовчування відомостей навіть про ті злочини режиму, які обговорювали при М.Хрущові. Знову було заблоковано доступ до архівів. Всі оцінки й положення сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)», вилученого з бібліотек ще в 1956 р., відтворювалися в офіційних документах, у посібниках і підручниках. У наукових роботах, ЗМІ проштовхувалася ідея зближення та «злиття націй» і штучного створення «нової історичної спільноти – радянського народу».

В серпні 1965 р. – арешти української інтеліґенції, яку звинуватили у антирадянській діяльності та пропаганді. Вони розповсюджували «самвидав», у якому засуджували припинення процесу десталінізації, нехтування національних прав. У відповідь, в офіційній пресі з ՚ явилися статті, спрямовані проти «українського буржуазного націоналізму». Пожорстокішала цензура, внаслідок чого постраждали популярні журнали «Вітчизна», «Жовтень» та ін., колектив кіностудії ім. О. Довженка, такі діячі культури яу М. Вінграновський, Є. Сверстюк, В. Стус, М. Ко­цюбинська, А. Матвієнко, М. Шаповал і багато інших.

Загалом, в українському дисидентстві виділяють 3 течії. До першої належав правозахисний, або демократичний, рух, його представники намагалися відстоювати елементарні громадянські права населення СРСР. Друга течія ‒ релігійна – вела боротьбу за зняття заборони з діяльності греко-католицької (уніатської) церкви, а також протестантських сект – баптистів, п’ятидесятників, адвентистів, свідків Єгови. Нарешті, націоналістична опозиція здійснювала спротив русифікації та імперській політиці Москви.

4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі «Україна» в день прем’єрного показу кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» представники творчої інтеліґенції І. Дзюба, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо, В. Стус та інші виступили із засудженням дій влади. Розголосу набула стаття І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У відповідь, влада почала репресії. В таборах опинилися науковці М. і Б. Горині, М. Осадчий, інститутські викладачі В. Мороз та Д. Іващенко, художник О. Заливаха, інженери О.Мартиненко, І. Русин та ін.

У квітні 1966 р. десять членів Спілки художників України звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу члена Спілки О. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поети Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор Олег Антонов звернулися з вимогою до ЦК КПУ публічно роз’яснити причини масових арештів. На захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах.

1967 р. - стихійний протест проти заборони відзначення пам’яті Т.Шевченка 1967 р. в Києві. В квітні 1968 р. на адресу найвищого керівництва СРСР надійшов лист, спрямований проти політичних арештів, який підписали 139 осіб, серед них члени-кореспонденти АН УРСР, доктори й кандидати наук, відомі митці, літератори. Після ухвалення ЦК КПУ у 1969 р. кількох спеціальних постанов ідеологічний контроль за діяльністю інтелігенції став майже тотальним. Влітку 1970 р. в Україні відбулася заміна шефа КДБ - призначений В. Федорчук. Політичні репресії значно пожорстокішали. Вже восени отримав 14 років тюрми, таборів і заслання В. Мороз, який написав самвидавчі статті. Почалося відправлення інакодумців у спеціалізовані психіатричні лікарні. Травля творчості та загибель художниці А. Горської.

У січні–травні 1972 р. в різних містах України пройшли арешти «українських буржуазних націоналістів»: В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Дзюби, М. Осадчого, В. Стуса, І. та Н. Світличних, І. Геля, І. Стасів-Калинець, І. Калинця, Л. Плюща, Ю.Шухевича та ін.

Листопад 1976 р. – заснування Української гельсінкської групи у Києві. Члени: П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, поет, письменник та публіцист, М. Руденко (голова групи), письменник-фантаст О. Бердник та ін.. Мета - легальний контроль за дотриманням прав людини, адже, згідно з підписаними Брежнєвим Гельсінкськими угодами 1975 р., СРСР, зокрема, зобов’язався не допускати переслідувань громадян за їхні переконання. До 1980 р. близько 30 членів групи одержали кримінальне ув’язнення терміном від 10 до 15 років, а решта мусила емігрувати. Три члени групи – В. Стус, О. Тихий та Ю. Литвин загинули в таборах.

«Перебудова»

Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю. Андропов (листопад 1982 – лютий 1984 р.), який з 1967 р. очолював КДБ СРСР. Намагався утримати стабільність системи суто адміністративними заходами – зміцненням трудової дисципліни, порядку, організованості. Після смерті Ю. Андропова, його змінив на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС і Голови Президії Верховної Ради СРСР хворий малоосвічений К. Черненко, який виявив абсолютну нездатність до реформ. У березні 1985 р. він помер. Ініціатива перебудови належала невеликій групі керівних діячів КПРС, які об’єдналися навколо нового генерального секретаря ЦК М. Горбачова. Михайло Горбачов почав кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Однією з найважливіших причин цих змін стала необхідність зменшити тягар гонки озброєнь, непосильний для економіки Радянського Союзу. Щоб досягти своєї мети, Горбачов закликав до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у межах соціалістичного вибору, виступав за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відносин.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції. Після вибуху на Чорнобильській АЕС екологічна обстановка у республіці катастрофічно погіршилася (у 1990 р. Верховна Рада УРСР оголосила Україну зоною екологічного лиха).

У галузі економіки 6 років «перебудови» не дали жодного конкретного результату, адже пошуки тих чи інших елементів реформи відбувалися на звичних шляхах адміністративного управління єдиним народногосподарським комплексом. У червні 1987 пленум ЦК КПРС ухвалив Закон про державне підприємство, який не передбачав плюралізму форм власності. Про заміну директивного управління ринковим механізмом ніхто й не думав.

У результаті економічна реформа 1987 р. стимулювала процеси розбалансування народного господарства, поглиблення дефіциту державного бюджету, неконтрольованого росту незабезпеченої товарами та послугами заробітної плати. Ринок товарі народного споживання розвалювався на очах.

Громадсько-політичне життя в роки перебудови. Почалося поступове становлення багатопартійної системи. Зростаюча політизація громадськості виявилася у діяльності так званих «неформальних» груп та об’єднань, серед яких одним з перших, у серпні 1987 р., у Києві виник Український культурологічний клуб.

Влітку 1988 р. у Львові на базі Української гельсінкської групи сформувалася політична організація республіканського масштабу – Українська гельсінкська спілка. Очолив її політв’язень Л. Лук’яненко, звільнений у грудні того ж року.

Восени 1988 р. утворилося кілька самодіяльних об’єднань, які стали основою Народного руху за підтримку перебудови.

13 листопада 1988 р. у Києві відбувся численний мітинг (близько 20 тис. учасників) за притягнення до відповідальності конкретних посадових осіб, винних у приховуванні негативних наслідків чорнобильської катастрофи.

Політична реформа М.Горбачова - поступовий перехід влади від партапарату до державних органів, які обираються парламентським шляхом. Навесні 1989 р. відбулися перші після 1917 р. вільніі вибори до Верховної Ради СРСР, а в 1990 р. – до Верховних Рад союзних республік та місцевих рад.

Соціальна напруженість наростала. Влітку 1989 р. відбувся масовий шахтарський страйк – вперше за багато десятиріч. Після відновлення роботи шахт страйкові комітети Донбасу не було розпущено. В они стали однією з нових форм суспільно-політичної активності робітників.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови ім. Т. Шевченка, організаційно оформилася найбільш масова політична організація – Народний рух України за перебудову. Тоді чисельність Руху становила 280 тис. чол. Очолив його поет І. Драч.

У жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР». Була розроблена Державна програма розвитку української мови до 2000 р.

Відчутні зрушення, пов’язані насамперед з відстоюванням українських національних інтересів, сталися в роботі Міністерства закордонних справ УРСР. 25 квітня 1990 р. колегія міністерства розглянула питання «Про участь МЗС УРСР в розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені» - більше можливостей у розбудові відносин, насамперед, із державами Центральної та Східної Європи.

У 1990 р. КПУ покинуло понад 220 тис. членів, а вступило лише 38 тис.

У квітні 1989 р. з’їзд УГС ухвалив рішення про створення Української республіканської партії. Її головою став Л. Лук’яненко. Наприкінці березня 1990 р. І. Драч та Д. Павличко заявили про намір заснувати Демократичну партію України. 1–2 грудня 1990 р. відбувся установчий з’їзд Партії демократичного відродження України. Восени 1991 р. виникла Українська соціал-демократична партія та Партія «зелених». У 1990 р. виникли Український студентський союз, Демократичний союз студентів.

У 1990 р. фактично перестала діяти шоста стаття Конституції СРСР про керівну і спрямовуючу роль КПРС у державі.

Відродження незалежності України

Парламенти радянських союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет з метою більш широкої реалізації національних інтересів. Намагаючись не допустити переростання «суверенізації» у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов запропонував влітку 1990 р. проект нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали, утворивши Союз суверенних держав.

Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., яка проголошувала самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Від імені народу України могла виступати виключно Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах оголошувалася недоторканою. УРСР могла самостійно формувати державний бюджет, а при необхідності – запровадити власну грошову одиницю. Передбачалося створення власних митної й податкової систем. Вказувалося право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Україна - нейтральна, позаблокова та неядерна держава.

На кінець 1990 р. УРСР була учасником 172 міжнародних угод і 15 міжнародних організацій та понад 60 їхніх органів. Уклала угоди з Російською Федерацією, Угорською Республікою і Республікою Польща. Це були перші двосторонні угоди, укладені Україною після 1945 р. Уряд України започаткував створення директив та відозв з приводу міжнародних подій.

У серпні 1990 р. Верховна Рада України ухвалила закон про економічну самостійність республіки. Однак економіка республіки, як і СРСР у цілому, лишилася нереформованою. Розпочався спад виробництва: в 1990 р. національний доход скоротився на 4%, а в 1991 – ще на 13%. Зростав «чорний ринок», значна частина продукції вивозилася за межі республіки. Щоб запобігти цьому, 1 листопада 1990 р. було запроваджено продаж товарів за картками споживача з купонами. Однак ця система не спрацювала ефективно, шахрайства тривали.

2 квітня 1991 р. - підвищення вдвічі роздрібних цін без проведення належної індексації вкладів, знецінення всіх заощаджень. Ціни дедалі зростали.

У жовтні 1990 р. Рух проголосив мету - побудова ненасильницьким шляхом незалежної демократичної Української держави.

В жовтні 1990 р. близько 160 студентів розпочали голодування в Києві на майдані Незалежності. Вимагали відставки уряду, проведення ряду реформ, проти Союзного договору.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук запропонував одночасно із загальносоюзним референдумом провести український, який підтвердив би схвальне ставлення населення до Декларації про державний суверенітет. 17 березня 1991 р. народ України відповів позитивно на обидва питання. Після референдуму розпочався так званий «новоогарьовський процес» – переговори керівників 9 республік, включаючи Україну, з президентом СРСР про новий союзний договір, котрий мав стати компромісом між республіками і центром.

Проте у червні 1991 р. Верховна Рада України відклала розгляд Союзного договору на вересень, а 5 липня ухвалила закон про заснування посади Президента УРСР.

У 1991 р. територіальні претензії до України висунули Народний фронт Молдови, ультрарадикальні кола в Польщі, Росії, Чехословаччині, Угорщині, Румунії. Ці претензії використовувалися як аргумент проти виходу України зі складу СРСР.

Проголошення незалежності. У ніч на 19 серпня 1991 р. найближчі співпрацівники президента СРСР, які займали ключові посади в керівництві союзними структурами, ізолювали Горбачова на його кримській дачі й зробили спробу передати всю владу до створеного ними Державного комітету з надзвичайного стану – ДКНС (російська абревіатура – ГКЧП).

Проти заколоту виступив президент Росії Б. Єльцин. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада в особі її голови Л. Кравчука, зайняло в ці дні вичікувальну позицію. Компартія України, очолювана С. Гуренком, місцеві органи влади підтримали дії ДКНС. ДКНС проіснував 3 дні й зазнав поразки. Після цього, 24 серпня 1991 р. відбулася позачергова сесія Верховної ради УРСР – ухвалила Акт проголошення незалежності України.

Одночасно з виборами президента, призначеними на 1 грудня, тепер мав відбутися референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності. Задекларовано створення власних збройних сил та національної гвардії. Раді міністрів доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.

26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла наказ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». Пізніше Л.Кравчук підписав наказ про її заборону.

1 грудня 1991 р. на референдумі більшість населення підтвердила українську незалежність, за неї проголосували 90% громадян. Першим президентом був обраний Л. Кравчук.

7 грудня у Біловезькій Пущі під Мінськом зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук). 8 грудня підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. 21 грудня в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.

Розбудова державності

Атрибути державності. Постанова ВР України від 9 вересня 1991 р., - на території республіки запроваджувався обіг купонів багаторазового використання (так почався вихід України з рубльової зони). 8 жовтня з’явився закон «Про громадянство України», 4 листопада – «Про державний кордон». 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради видала Указ «Про державний гімн України». Затверджувалася мелодія національного гімну «Ще не вмерла України…» (у 2003 р. остаточно затверджений текст гімну). А 28 січня 1992 р. ВР проголосила синьо-жовтий прапор державним, малим гербом України став тризуб.

28 червня 1996 р. – ВР ухвалила Конституцію України. У грудні 2004 р. до неї були внесені зміни, які перетворили Україну з 2006 р. на парламентсько-президентську республіку. У жовтні 2010 р. Конституційний суд скасував ці зміни, надавши Президенту України більше повноважень. У лютому 2014 р. – парламентсько-президентська форма республіки.

2 вересня 1996 р. – в обіг запроваджена власна грошова одиниця – гривня.

Зовнішні відносини. 2 грудня 1991 р. Україну визнали Канада й Польща, 3 числа – Угорщина, 4 – Латвія й Литва, 5 – Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія й Хорватія. А до кінця місяця незалежність України визнали 68 держав. 25 грудня – США. Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави.

2 липня 1993 р. Верховна Рада України схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». Згодом Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом – ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду.

Гострі проблеми - реалізація без’ядерного статусу та «економічні війни» з Росією. Ще у 1991-1992 рр. – заяви рос. політиків про необхідність приєднання Криму та Одещини до Росії. Україна виступила проти перетворення СНД на нове державне утворення і заперечує надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права. Україна не стала учасницею Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р. про колективну безпеку. Статут СНД, прийнятий 1993 р., не підписаний Президентом України і не ратифікований Верховною Радою. Отже, Україна не є членом СНД де-юре, а має особливий статус, який випливає із ратифікованої нею Біловезької угоди разом із згаданими застереженнями Верховної Ради.

У жовтні 1993 р. ВР затвердила воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що Україна не бачить у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені лише для гарантування національної безпеки. Програма скорочення Збройних сил.

За Президента України Л.Кучми (1994-2005) – принцип «багатовекторності» у зовнішній політиці. 1994 р. - підписання тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. Ліквідовувала пускові шахти для ядерних ракет а також літаки-винищувачі. Україна приєдналася до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру».

23 березня 1994 р. Президент Л. Кравчук підписав у Брюсселі договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом.

1995 р. Україна стала членом Ради Європи.

1997 р. Україна підписала «Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО».

За часів Президента В.Ющенка (2005-2010) була чітка орієнтація на зближення з Європейським Союзом, НАТО. Продовжувалися військові навчання спільно з європейськими країнами, виконання миротворчих місій. Як наслідок європейської орієнтації – «газові» та «торгівельні» війни з Російською Федерацією.

У лютому 2010 р. до влади прийшов В.Янукович (2010-початок 2014). Він проводив політику маневрування, використовуючи попередні домовленості з Європейським Союзом а також політичне та економічне зближення з Російською Федерацією (РФ). У листопаді 2013 р. ветував Угоду про асоціацію України з ЄС, пояснюючи це невигідними економічними пунктами Угоди а також відклав розгляд цього питання. Такі дії Президента та уряду викликали незадоволення частини населення. Спочатку розпочалися невеликі протести у Києві а після жорстокого силового розгону протестуючих розпочалася «Революція Гідності». Люди протестували проти реформ уряду, Президента, олігархів, низького рівня життя а також відмови від про європейської орієнтації владної верхівки.

У ніч на 22 лютого 2014 р. В.Янукович втік до РФ. У цей же день розпочалася заздалегідь спланована агресія Росії проти України. Метою агресії було загарбання усіх східних та південних областей України. Початком цих дій була окупація Кримського пів-острова та початок створення маріонеткових «республік» на сході України. У березні 2014 р. у Криму був проведений псевдо-референдум, який проголосив приєднання пів-острову до РФ.

Президент України П.Порошенко (25 травня 2014 р.) зміг заручитися підтримкою європейських держав та США, які почали тиснути на Росію, запровадили економічні санкції проти неї. Протягом 2014-2016 рр. були укладені Мінські домовленості з РФ про припинення вогню, які постійно порушуються. Не допоміг й Нормандський формат переговорів. РФ продовжує використовувати тактику «гібридної війни» в Луганській та Донецьких областях України із застосуванням новітньої зброї та диверсійних груп. Знову про себе нагадала Придністровська проблема, де знаходиться контингент російських військ.

Нині триває процес зближення України з країнами НАТО, проводяться спільні навчання на території України.

Соціально-економічний розвиток. На початку незалежності постало декілька важливих економічних проблем. 1. В Україні розташовувалося багато підприємств з незавершеним циклом виробництва, що означало залежність від підприємств інших колишніх республік СРСР. Лише близько 20 % підприємств виробляли кінцеву продукцію. 2. Наявність підприємств військово-промислового комплексу, що вимагало відповідного фінансування. 3. Наявність збиткових державних підприємств. Висока ресурсозатратність підприємств. 4. Енергетична криза. 5. Проблема приватизації землі. 6. Найвищий у світі рівень інфляції (у 1993 р. та подальших роках).

Після того, як в квітні 1991 р. хвиля страйкових виступів змусила голову Ради міністрів УРСР В. Масола подати у відставку, на уряд очолив В. Фокін. Економічне становище в країні невпинно погіршувалося.

На початку 1992 р. Росія здійснила лібералізацію цін, як наслідок – вартість газу в Україні за рік зросла в 100 разів, нафти – в 300 разів. Після того, як Україна стала платити Росії й Туркменістану реальну ціну за нафту й газ, питома вага витрат на енергоносії в продукції, яку вона виробляла, стрімко збільшилася. Це означало підвищення витрат виробництва й відповідне зменшення маси валового внутрішнього продукту. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати інфляцію. Дефіцит державного бюджету покривався випуском не забезпечених продукцією паперових грошей. Інфляція набула масштабів гіперінфляції. За 1992 р. гроші знецінилися в 21 раз, а за 1993 р. – у 103 рази.

У жовтні 1992 р. ВР затвердила головою уряду народного депутата України Л. Кучму. Останній до того очолював одне з найбільших у світі підприємств із виготовлення ракет стратегічного значення в Дніпропетровську. ВР надала прем’єр-міністру повноваження видавати декрети, які заповнювали прогалини у законодавстві або навіть могли змінювати в певних межах чинні закони.

За 1992–1994 рр. Верховна Рада України ухвалила близько 450 законів. Однак через брак цілісної концепції переходу до демократичного суспільства з ринковою економікою багато з них виявилися відірваними від життя й належним чином не спрацювали. Національне законодавство не сприяло створенню належного інвестиційного клімату, гальмувало економічний розвиток держави.

Протистояння Президента й Верховної Ради на тлі кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити повноваження й звернутися до громадян із проханням підтвердити мандати. У березні й квітні 1994 р. за мажоритарою системою відбулися вибори до ВР. Вони вперше провадилися на багатопартійній основі.

Спроби реформувати економіку

Проголошена Л. Кучмою в жовтні 1994 р. стратегія економічних перетворень була схвалена основною частиною депутатів Верховної Ради. Реформи почалися з лібералізації цін та валютного курсу.

Дещо раніше Національний банк України, запровадивши жорстку дефляційну політику, у липні 1994 р. добився найнижчого (2,1%) рівня інфляції проти попередніх 3 років. Короткочасне приборкання інфляції досяглося утворенням заборгованості у виплаті заробітної плати, пенсій та інших соціальних видатків і зростанням заборгованості в народному господарстві та іншим країнам.

Наприкінці 1994 р. суспільство постало перед новим витком гіперінфляції. Зростала «тіньова економіка», бартеризація (обмін) та відток валюти за кордон. Щоб скоротити емісію незабезпечених товарною масою грошей, уряд почав збільшувати питому вагу податків з прибутку. Тому згорталася виробнича та комерційна діяльність.

Українські товари не витримували конкуренції, ринок заполонив імпорт. Тисячі підприємств припинили або різко скоротили виробництво.

Перший державний візит Президента України до Москви відбувся в лютому 1998 р. Головний його результат – укладення договору про економічне співробітництво терміном на 10 років.

Великою проблемою було те, що уряди України брали кредити у міжнародних організаціях для виплати різних заборгованостей, оплати енергоносіїв а не спрямовували їх на стимулювання виробництва.

Відсутність прозорого законодавчого поля для здійснення підприємницької діяльності призвела до створення нерегульованих законом монополістичних об’єднань. На чолі їх стояли так звані «олігархи». Використовуючи зв’язки з представниками виконавчої та законодавчої влади, вони привласнювали об’єкти приватизації за мізерні суми.

Зрештою, спроби реформувати економіку почали приносити деякі результати. Максимальну ставку прибуткового податку з фізичних осіб вдалося зменшити з 60% у 1994 р. до 40% у 1999 р. Відповідно, податок на прибуток знизився з 45 до 30%, податок на додану вартість – з 28 до 20%. Істотно послабився податковий прес на сільських товаровиробників і підприємства малого бізнесу, зменшилось податкове навантаження на фонд оплати праці. В спеціальних економічних зонах запроваджувався режим пільгового оподаткування (утворені у 1992 р.). Проте ці зони поступово скорочувалися. Нині таких зон діє лише 11.

Успіхом стало досягнення відносної фінансової стабілізації. Восени 1996 р. в обіг увійшла гривня. Восени 1998 р. під впливом російського дефолту гривня наполовину знецінилася, однак витримала удар. З 1999 р. зниження її курсу щодо світових валют тривало, але в доволі низьких межах.

Досить складно розв’язувалося земельне питання. Протягом 1996 р. було здійснене роздержавлення землі та її передача у власність юридичних осіб. Потім розпочався другий етап земельної реформи: видача сертифікатів, які засвідчували право на земельний пай. З’явилися виробничі кооперативи на селі. Проте ліквідація колгоспів призвела до падіння соціальної сфери на селі, яку вони фінансували, масовою міграцією селян у міста. Лише нині аграрний бізнес почав усвідомлювати свою відповідальність перед соціальним забезпеченням села. У 2016 р. ВР продовжила мораторій на продаж земель с / г призначення. Проводиться розробка законодавства щодо механізму дії ринку землі. Проте продаж землі є досить дискусійним питанням, особливо у нинішній економічній ситуації.

На початку 2000-х років близько 70% загального обсягу промислової продукції стало вироблятися на недержавних підприємствах. В галузях промисловості, які спромоглися вийти зі своєю продукцією на зовнішній ринок, відбулася певна стабілізація. Триває розробка урядом спеціальних законодавчих і економічних пакетів підтримки для розвитку малого та середнього бізнесу.

У 2005 р. Україна офіційно визнана світом як країна з ринковою економікою.

2008 р. – Україна стала членом Світової організації торгівлі (СОТ).

Тема 5.2. Українська культура радянської доби та постмодернізму

В історії становлення української культури радянського періоду традиційно виділяють декілька етапів: 1 – етап або ж доба пролетарської культури, особливість якої ґрунтується на визнанні значимості впливу на формування суспільства нового типу і його культури пролетаріату як передового класу; 2 – етап або ж доба культури соцреалізму отримала свою назву за назвою визнаного в радянській країні єдино можливого мистецького методу соціалістичного реалізму. Початок цього етапу пов’язують із оприлюдненням постанови ЦК ВКП(б) у квітні 1932 року «Про перебудову літературно-художніх організацій».

Ідейні витоки української культури в складі СРСР. Марксизм-ленінізм, як основа радянської ідеології, що пропагував будівництво нового безкласового комуністичного суспільства, виник в др. пол. ХІХ ст. в Західній Європі і набув поширення в більшості індустріальних країн світу. Її творцями були Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. В Російській імперії головним ідеологом комунізму був лідер більшовицької партії Володимир Ленін. Основними положеннями марксиської концепції є: матеріалістичне сприйняття світу, коли буття визначає свідомість; економічний детермінізм, коли розвиток людської культури (надбудова) залежить від рівня розвитку виробничих сил (базис), а надбудова (культура) є її похідною; людство розвивається лінійно за теорією прогресу, проходячи п’ять стадій (формацій) розвитку: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну (соціалістичну як етап комунізму); суспільство поділяється на антагоністичні (непримиренні) класи ( раби і рабовласники, кріпаки і феодали, пролетарії (робітники) і буржуазія); причиною соціальної несправедливості визнається приватна власність, що породжує експлуатацію багатими бідних, яка при комунізмі має зникнути як і всі соціальні інститути: держава, поліція, армія, гроші, сім'я; їх замінить класова диктатура пролетаріату з радянською владою і комуністичною партією - єдиний лідер, що може вести народ до комунізму.

Ця світоглядна концепція визначає характер та риси радянської культури: принцип партійності, коли тільки партія визначає стратегію розвитку суспільства і володіє остаточною істиною; колективізм визнається основою організації життя в суспільстві, а індивідуалізм засуджується як явище буржуазної культури; радянізація - влада ради робітничих, селянських та солдатських депутатів проголошується єдиним носієм влади; культура, що створюється радянською інтелігенцією, має задовольняти прагнення народу, бути йому зрозумілою, максимально спрощеною і утилітарною; атеїзм, коли віра в бога і будь-яка форма релігії і її вплив на розвиток культури, релігійні споруди, релігійне мистецтво (ікони, співи) переслідуються і визнаються як «опіум для народу».

Ще до приходу на територію України більшовиків вже назріли соціально-політичні зміни в країні. Як поборники пролетаризації культури, так і культури національної у 20-30 р. ХХ ст. засновували мистецькі гурти, об’єднання, товариства. В Україні запанувала творча атмосфера літературно-мистецьких вечорів, полум’яних промов та диспутів, вештання від міста до села невтомних агітаційних бригад. Проте порозуміння між собою представники цих гуртів знаходили вкрай рідко. Більшість із них швидко розпадалась і припиняла роботу, або трансформувалась у якісь інші товариства, артілі, спілки або ж союзи. Так до утвердження соцреалізму Україна перетворилася на яскравий доробок активного, творчо мультикультурного світу, довге існування якого радянська влада допустити не могла.

Рушійною силою історії за К. Марксом (1818-1883), є боротьба пригнічених класів проти пригноблювачів. Саме пролетаріат, якому, як писав К. Маркс, «…немає чого втрачати окрім власних ланцюгів», у боротьбі з капіталізмом прокладе шлях до комунізму, як суспільству заснованому на ідеях рівності, братерства і свободи. І це є закономірний процес. Ленінський план побудови комунізму в розореній революціями Росії ґрунтувався на ідеї переростання буржуазної революції в соціалістичну і переходом російської соціалістичної революції в соціалістичну світову. Заради забезпечення щасливого майбутнього для всіх верств населення В. І. Ульянов, більше відомий як Ленін (1870-1924), запропонував реалізувати план переходу влади до рук більшовиків шляхом збройного повстання, тобто шляхом насилля і руйнації, та встановлення диктатури пролетаріату. Завдяки диктатурі пролетаріату, як найбільш свідомого та революційного класу, в країні має бути впроваджена політика «воєнного комунізму», яка здатна у безкомпромісній боротьбі із пережитками минулого забезпечити перехід до комуни та формування нової пролетарської культури.

Історія заснування, ідеологія та теоретика Пролеткульту. Один із рухів, який в основу своєї ідеології поклав марксистку ідею ролі та впливу пролетаріату на культуру нової доби, отримав назву «Пролетарська культурно-просвітницька організація», більше відомий як «Пролеткульт». Перші такі гуртки почали з’являтися відразу після Лютневої революції. У вересні 1917 р. за ініціативи А.В. Луначарського (1875-1933) було скликано конференцію, на якій за підтримки профспілок і було проголошено про необхідність створення Всеросійського Пролеткульту, центрами діяльності якого були великі промислові міста. На засіданні Виконавчого Бюро 28.11 1917 р. було прийнято рішення: «…називати Центральний Комітет скорочено «Пролеткульт». Первинно Пролеткульт сформувався як незалежна від уряду та держави інституція, яка їм не підпорядковувалася. Пролеткультівці збирались на засідання, проводились наради і конференції і у серпні 1920 р. на ІІ Конгресі Комінтерну було проголосоване рішення за створення Міжнародного бюро Пролеткульту із завданням: «розповсюдження принципів пролетарської культури, створення організацій Пролеткульту в усіх країнах та підготовка до Всесвітнього Конгресу Пролеткульту». Перший Всеросійський з’їзд Пролеткультів відбувся 3-12 жовтня 1920 р. Постановою «Про Пролеткульти» ЦК РКП(б) від 10.11.1920 р., яка була опублікована в газеті «Правда», та листом ЦК від 01.12.1920 р. було проголошено підпорядкувати Пролеткульт Народному комісаріату просвітництва. Після критичної оцінки діяльності пролеткульту Ульяновим-Леніним його вплив став менш помітним. у період від 1920 по 1924 р. кількість пролеткультів скоротилася від 300 до 77, а у 1927 р. - лише 6. Офіційно Пролеткульт припинив своє існування лише 23. 04 1932 р., коли постановою ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» (поряд із іншими: РАПП, ВОАПП) його розформували.

Ідейними натхненниками Пролеткульту були: О. Богданов (Малиновський), П. Лебедев-Полянський, В. Плетньов, Ф. Калінін, А. Гастев. Найактивнішим ідеологом Пролеткульту був Олександр Богданов (Малиновський) (1873-1928) - член соціал-демократичної партії, лікар, економіст, автор кількох утопічних романів («Червона зірка» та «Інженер Менні»). Олександр Богданов навчався на медичному факультеті Харківського університету і до завершення навчання (1899) приймав активну участь у народницькому та русі, діяльності соціал-демократичної (1896 р.) та більшовицької партії (1903 р.) Перші роздуми про цілі та завдання пролетарської культури О. Богданов почав публікувати ще у 1904 р., а на кінець 1924 з’явилась друком ціла збірка його статей «Про пролетарську культуру». Але з 1921 р. О. Богданов зосереджує увагу на науковій діяльності в царині медицини (гематології та геронтології). 1926 р. його зусиллями було організовано перший у світі Інститут переливання крові, який деякий час носив його ім’я. Після невдалого експерименту з переливання крові, який О. Богданов поставив сам на собі, один із найвідоміших теоретиків Пролеткульту раптово помер.

Ідея необхідності створення пролетарської культури ґрунтувалася на марксистській ідеології. З точки зору Богданова, будь який мистецький твір (і культура у цілому) відбиває світогляд і запити лише якогось одного класу. У буржуазній культурі місця для пролетарської ідеології, вирішення його проблем немає. Тому необхідно зусиллями самого пролетаріату створити нову культуру – культуру пролетарську. Богданову належить теорія про три незалежні форми класової боротьби пролетаріату на шляхах: політичному, економічному і культурному. Відповідно: партія більшовиків має зосередити зусилля на політичному фронті, профспілки – на економічному, а культурно-творча сфера має бути закріплена за Пролеткультом. Проте, оскільки попередня культура обстоювала інтереси переважно пануючого класу, то творити пролетарську культуру потрібно з нуля, не опираючись на буржуазне минуле, а руйнуючи його. Нігілістичне відношення пролеткультівців до світової і вітчизняної культурної спадщини у своєму вірші демонструє один із його представників В. Кіріллов: «Мы во власти мятежного страсного хмеля: Пусть кричат нам: «Вы палачи красоты»! Во имя нашего Завтра – сожжем Рафаэля, разрушим музеи, растопчем искусства цветы».

Відношення до концепції Пролеткульту Богданова Ульянов-Ленін не поділяв бо не вважав за можливе існування будь-якої незалежної від партійного впливу організації. У праці під назвою «Дитяча хвороба лівизни у комунізмі» Ульянов-Ленін засуджував ідеологію Богданова як хибну і назвав її «політичним опортунізмом» та «богданівщиною». Звісно, що така оцінка не могла не вплинути на подальшу долю як самого Богданова, так і його дітище – Пролеткульт. Вже у постанові ЦК РКП (б) від 18. 06. 1925 «Про політику партії в сфері літератури» зазначалось про необхідність боротьби проти «оранжерейної» пролетарської літератури та зневажливого відношення до представників старої інтелігенції, які мають бажання посприяти створенню літератури «великого (робітничого) класу, який бореться і веде за собою мільйони селян».

Напрямки діяльності та цілі Пролеткульту. Більшовицький переворот спонукав до дій і ідея створення пролетарської культури знайшла підтримку у широких верств населення. На середину 1919 р. нараховувалось близько 100 місцевих організацій Пролеткульту. Діяльність Пролеткульту була зосереджена на: видавничій діяльності (пролеткульт мав близько 30 власних журналів та газет, у списку яких виділяються: журнали «Пролетарская культура», «Грядуще», «Горн», «Гудки»; газета «Искусство коммуны»); пролеткультівці організовували творчі студії, власні театри, мали близько тисячі клубів; члени Пролеткульту активно долучались до освітянської діяльності і це привертало увагу молоді, яка бажала реалізувати своє право на здобуття безкоштовної освіти. Цілі Пролеткульту опиралися на його ідеологічну платформу: зруйнувати стару дворянську культуру, яка не відображає світогляд і не відповідає запитам трудового народу; зробити мистецтво відкритим і доступним широким верствам населення, але рушійною силою у цьому процесі визнавався лише пролетаріат; залучити до творчості якомога більшу кількість представників трудового народу. Основною політичною помилкою Пролеткульту була теза, згідно єдиним класом, який має формувати нову культуру визнавався пролетаріат. Селянство, інтелігенція були позбавлені цього права.

Вплив ідеології Пролеткульту та коренізації (українізації) на розвиток української пролетарської культури 20-х р. ХХ ст. Гасло «Творити пролетарське мистецтво» заваблювало молодих поетів, які мріяли про можливість створення безкласового і справедливого суспільства. Членами Пролеткульту у період 1919-1920 років були В. Коряк, В. Еллан-Блакитний, С.Пилипенко, В. Сосюра, М. Майський. Однак ніхто із дослідників як радянської, так і сучасної епох, не спростовує того факту, що ідеологія цього руху досить виразно позначилась на формуванні і подальшій діяльності літературно-мистецьких гуртів і організацій, що почали діяти в Україні після відвертого цькування Пролеткультів представниками радянської влади. З появою пролеткультівської ідеології у осередках творчої молоді зав’язалася жвава дискусія на предмет місця і ролі трудового пролетаріату, митця та мистецтва в суспільстві. Пролеткультівці вели активну пропагандистку роботу, однак переважна більшість творчої української молоді до подібної агітації відносилася з іронією. Про свою зустріч із пролеткультівцем у власному щоденнику молодий Павло Тичина писав: «От іще дурень приходив до мене із харківського «Пролеткульту». «Мені дуже сподобався ваш «Псалом залізу». Але скажіть, товаришу, чи це ви випадково якось написали його, чи в вас перелом стався?» Хотів я сказати йому: «Репаний […] ідіот». Поворотнім моментом в культурному житті України стала і започаткована партією більшовиків у квітні 1923 р. на ХІІ з’їзд РКП (б) політика коренізації (в Україні - українізація) – впровадження мови корінного населення країни в діловодство, державні та культурні установи, школи, пресу тощо. Експлуатуючи національне питання більшовики ставили собі за ціль привернути на свою сторону і збільшити серед селян та інтелігенції свою соціальну підтримку. Втілювали в життя настанови партії в питанні українізації члени уряду радянської України: Микола Скрипник (керівник 1927-1933 народного комісаріату освіти у уряді радянської України і доклав зусиль проведенню українізації середньої та вищої школи: було організовано близько 500 українських шкіл та два вищих учбових заклади) та Олександр Шумський (у січні 1918 р. приймав участь у підготовці державного перевороту на користь встановлення в Україні радянського ладу, в 1924 р призначено наркомом освіти УРСР). Протягом 1923-1927 р. чисельність українців серед державного апарату зросла з 35% до 55%. Умовою для влаштування на посаду в державному апараті було успішне складання іспиту з української мови. Із закінченням доби коренізації в країні почалися репресії, які зачепили і активних учасників процесу українізації не зважаючи на їх заслуги перед партією. Після звинувачень у створенні групи націонал-ухильників, які пролунали на адресу Скрипника, він покінчив життя самогубством. Шумського було звинувачено у належності до УВО («Української військової організації») і засуджено на 10 років ув’язнення. Деякий час Шумський перебував на Соловках і там тяжко захворів. Після звільнення він знову декілька разів був арештований. По дорозі із Саратова до Києва у 1946 р. за наказом Сталіна та Хрущова Шумського було убито.

Першою спілкою пролетарських письменників в Україні вважається літературна спілка «Гарт». Проте не менш вагомий вплив на літературний процес мав і «Плуг». Показово, що у постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1925 р. «Про українські художні угрупування» давалась висока оцінка діяльності як «Гарту» так і «Плугу», але якщо першому – за «об’єднання навколо партії та Радянської влади найбільш талановитих сил сучасної літератури та боротьбу проти буржуазно-націоналістичної ідеології», то другому – «за велику та важливу роботу для укріплення зв’язку між містом та селом». Ще до впровадження більшовицьким урядом політики коренізаціі у м. Харкові (столиці більшовицької України) у 1922 р. було засновано першу літературну спілку «Плуг», яка не припиняла своєї діяльності до 1932 р. Керівником став Сергій Пилипенко. У полеміці з пролеткультівцями зароджувалась ідея залучити до літературної творчості широкі верстви населення України, зробити літературу зрозумілою і доступною для усіх зацікавлених у цьому процесі: «Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з п’єдесталу на землю, зробити його зрозумілим і потрібним для всіх». Головною метою плужан відзначалося: «…виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості у цьому напрямку». Членами спілки стали близько 200 письменників. Активними учасниками були: П. Панч, Д. Гуменна, Н. Забіла, А. Головко та ін.

У 1924 р. у Харкові організовано спілку проросійської налаштованих комсомольських письменників - «Всеросійська Асоціація Пролетарських Письменників» (ВАПП). Засновником Спілки пролетарських письменників України «Гарт», яка була створена у 1923 році у Харкові і припинила своє існування у 1925, став Василь Еллан-Блакитний (1894-1925). З приходом до влади більшовиків розкрився його талант як першого редактора урядової газети «Вісті», засновника і редактора журналів «Всесвіт» та «Червоний перець». Вже після смерті у 30-х р. більшовицька влада проголосила його «буржуазним поетом» і «бандитом». Членами спілки «Гарт» були: В. Сосюра, В. Поліщук, М. Хвильовий, М. Йогансен, М.Хвильовий, В.Коряк, І. Кулик, М. Йогансен, П. Тичина, О. Довженко, В. Радиш та ін. Спілка мала власний статут у якому зазначалося, що метою цієї організації було об’єднання українських пролетарських письменників і сприяння створенню єдиної інтернаціональної комуністичної культури. У статті «Без маніфесту», яка стала ідеологічною платформою цього об’єднання, В. Еллан-Блакитний писав: «Другий рік існує спілка пролетарських письменників Гарт, біля неї організувався вже ГАРТ (Гарт аматорів робітничого театру), має він у собі зародок «Гарту» музичного і наукового, організує навколо себе революційних малярів, розгортає роботу на периферію, вживає заходів до створення Української Літературної Академії, посилає, нарешті гартовців за кордон, а й досі не спромігся ані на широку мистецьку платформу, ані на маніфест, універсал, або щось подібне, з чого звичайно починають (та на тому часто і кінчають) своє життя різні мистецькі об'єднання». Щодо мовного питання було зазначено, що «гартяни прагнучи до єдиної інтернаціональної культури вважають за необхідне обрати мову своїх творів саме українську». Гартяни активно створювали свої філії по всій Україні. Одна філія «Гарту» деякий час діяла навіть закордоном (у Канаді). Після виходу зі складу «Гарту» М. Хвильового із групою письменників «Урбіно» та передчасною смертю В. Еллана-Блакитного ця спілка у 1925 р. припинила своє існування. Залишивши «Гарт» у 1926 р. М. Хвильовий взявся за організацію нової спілки, яка отримала назву «Вільна Академія Пролетарської Літератури» (ВАПЛІТЕ). Першим її президентом було обрано М. Ялового, другим став М. Куліш, але незмінним заступником президента та найактивнішим її членом до ліквідації ВАПЛІТЕ у 1928 р. залишався М. Хвильовий. До ВАПЛІТЕ входили: О. Слісаренко (секретар), А. Любченко, І. Сенченко, П. Тичина, В. Сосюра, П. Панч, М. Бажан та ін. Значна частина опозиційно налаштованих проти московсько-більшовицького режиму членів спілки ВАПЛІТЕ поділяли новий вектор устремлінь, запропонований М. Хвильовим: «Геть від Москви! Дайош Європу!». Микола Григорович Хвильовий (Фітільов) народився на Сумщині у родині вчителів у 1893 р. Його перша поетична збірка - «Молодість» (1921 р.), а наступна - «Досвітні симфонії». Був категоричним противником масовізму в українській літературі. Ним було засновано журнали «Літературний ярмарок» (1928-1930) та «Політфронт» (1930-1931). З початком хвилі масових репресій проти української інтелігенції (арешту його приятеля М. Ялового) М. Хвильовий у 1933 р. у Харкові покінчив життя самогубством.

Наприкінці 1926 р. була заснована «Всеукраїнська спілка пролетарських письменників» (ВУСПП) членами якої були: Іван Микитенко, Дмитро Загул, Володимир Сосюра, Наталя Забіла, Леонід Первомайський, Іван Ле та ін. Новий літературний стиль ВУСПП отримав назву «пролетарський конструктивний реалізм». Зусиллями ВУСПП друкувалися журнали: «Червоне слово», «Прометей» (друкувався єврейською), «Гарт» (друкувався у Харкові) та щотижнева «Літературна газета» (у Києві). У 1924 р. у Києві сім письменників заснували «Ланку», членами якої стали: Антонечко-Давидович, Брасюк, Косинка, Підмогильний, Плужник, Дмитро Тась, Іван Багряний та ін. Члени спілки активно друкувались, влаштували три літературні вечори у залі Всенародної бібліотеки Української академії наук (нині – це актова зала жовтого корпусу університету Т. Шевченка), брали активну участь у літературних дискусіях 1925-1926 років. У листопаді 1926 р. «Ланка» була реорганізована в «Майстерню революційного слова» (МАРС). Своє завдання бачили в об’єднанні революційних письменників Києва для боротьби з графоманством за простоту та зрозумілість слова. У 1928 році МАРС припинив своє існування.

Скульптура 20-30-х років ХХ ст. Втілення ленінського плану монументальної пропаганди, який було зафіксовано декретом «Про пам’ятники республіки» (1918 р.), ґрунтувалося на ідеї нищення пам’ятників буржуазного минулого і зведення на їх місці нових, які б прославляли радянську владу та її героїв – мучеників за світле майбутнє трудового народу. Професійність виконання роботи нерідко навіть не бралась до уваги. Ідеологічна спрямованість і доступність сприйняття цінувались перш за все. У містах та містечках «за ініціативи трудових колективів» зводились пам’ятники вождям пролетаріату, авторами яких були не лише професійні майстри, але й аматори-скульптори. Прикладами зразків аматорської скульптури були: пам’ятники К. Марксу в Складовську, Радомишлі, Тульчині, в селах Воронівка та Чернухи на Полтавщині; пам’ятники Ульянову-Леніну в селі Гевань на Вінниччині та в селі Велика Левада на Поділлі. Згодом у кожному місті та селі такі пам’ятники з’явилися як обов’язковий атрибут і символ радянської влади.

На 20-30-ті роки ХХ ст. припадає розквіт таланту видатного українського скульптора та режисера І. П. Кавалерідзе (1887-1978) За його проектом у 1911 р. було зведено у м. Києві пам’ятник княгині Ользі. Під впливом стилістики кубізму у 1925 році І.П. Кавалерідзе зводить пам’ятник Т.Г. Шевченко у Полтаві та Сумах (1926), пам’ятник Артему у Слов’янську (1927). У 1922 році за його проектом було зведено пам’ятник Г.С. Сковороді у Лохвиці, а у 1972 у м. Києві. Йому належить і встановлений у Києві поряд із реконструйованими Золотими Воротами пам’ятник Ярославу Мудрому.

Живопис 20-30-х років ХХ ст. Передовсім радянська влада приділяла увагу плакату як доступній і виразній формі агітаційної пропаганди. У 1923 р. у Києві з’явилось нове творче об’єднання українських радянських художників - «Асоціація художників Червоної України» (АХЧУ). У декларації АХЧУ давалась схвальна оцінка декларації іншого творчого об’єднання АХРР (Асоціації художників революційної Росії), яка була заснована дещо раніше у 1922 р. Основною метою цієї асоціації було визначено об’єднання митців для активної роботи в соціалістичному будівництві та «реалістичного» відтворення революційних подій, заснованого на традиціях Передвижників. Для реалізації поставленої мети АХЧУ організовували як стаціонарні так і пересувні виставки. Виставки творів членів АХЧУ в 1925-1926 рр. відбулися в Києві, в 1927-1928 рр. в Полтаві, у 1928-1929 рр. в Чернігові. Пересувна виставка «По селах містах і містечках України» діяла у 1926 р., а у 1930 р. по 20 містах Донбаського регіону кочувала пересувна виставка «Культпохід на Донбас». АХЧУ активно співпрацювала з іншими мистецькими об’єднаннями: Асоціацією революційних митців України (АРМУ), Асоціації художників революційної Росії (АХРР) та ін. У 1929-1932 рр. АХЧУ мала власне видавництво з плакатною майстернею. У 1929 році члени київської філії АХЧУ прийняли рішення вийти зі складу асоціації і створити власне Українське мистецьке об’єднання. Після цього розколу у 1930 році АХЧУ реорганізувалася у Всеукраїнську асоціацію пролетарських митців. Наприкінці 1925 р. у колі українських митців, які не поділяли переконання АХЧУ, з’явилася ідея створення малярського об’єднання опозиційного до АХЧУ. Так зусиллями М. Бойчука та його однодумців була заснована Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ). До асоціації також увійшли: В. Седляр (відомий ілюстратор Шевченківського Кобзаря), І. Падалка, І. Врона, відомий графік В.І. Касіян, М. П. Глущенко («Київ. Березень», «По ленінським місцям») та ін. Метою АРМУ була визначена боротьба за якість мистецького твору та високий рівень української художньої культури. З Постановою ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1923 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій» бере свій відлік новий етап в історії українського мистецтва, що отримав назву соціалістичного реалізму. Із завершенням доби пролетарського і утвердженням мистецтва соціалістичного реалізму закінчується і доба формування «самостійного світу нових форм» (Наков, 1991), натомість приходить доба репресій і боротьби з інакодумством.

Зразком батального жанру в українському мистецтві цієї доби вважається робота М. Самокиша «Атака будьонівської кавалерії» (1923). У історичному жанрі працювали такі корифеї АХЧУ як: Федір Кричевський, Григорій Світлицький, Іван Їжакевич, Петро Васильєв, Петро Носко та ін. Портретний жанр цієї доби представлений у творчості Михайла Жука, Федіра Кричевського, Фотія Красицького. Зміни у життєвому укладі робітників і селян, зорієнтованих на систему цінностей радянської влади знайшли своє відображення у полотнах майстрів побутового жанру цієї доби. Відгомін змін у житті українського седла позначився на роботах С. Прохорова: «Жінвітділок» та «Сільська комуна» (1923). У побутовому жанрі також працювали: Віктор Коровчинський, Олександр Сиротинко, Карпо Трохименко, Іван Хворостецький та ін.

Театральне та музичне життя України 20-30-х років ХХ ст. На початку 20-х років за ініціативи проліткультівців з’являються сотні аматорських та професійних театрів робітничої молоді. Перший Робітничий театр Пролеткульту з’явився у Москві. У ньому працювали видатні представники радянського кінематографу: С. М. Ейзенштейн, В. Смишляєв, І. Пирьев, Ю.Глизер, М. Штраус та ін. Головну функцію театру вважали агітаційно-пропагандиською – пропаганда радянської ідеології серед широких верств населення і особливо молоді. Важливе місце мав аматорський театр у якому акторами були переважно молоді, але не професійні актори. У репертуарі аматорських театрів віддавалась перевага «живим картинам» та «містеріям», що створювалися з агітаційно-пропагандиською ціллю. Добре відомими в Україні були і запозичені з Росії форми «живих газет» (так звані «сині блузи»). Це були переважно аматорські групи робітничої молоді, що формували свій репертуар на основі політико-агітаційних матеріалів, колективних декламацій та драматичних етюдів. Із згасанням пролеткульту на початок 30-х р. в Україні функціонувало 74 театри (оперні, музичні та музично-драматичні) і 24 із них були пересувними. До репертуару входили: «Фея гіркого мигдалю» І. Кочерги, «Веселий хам», «До третіх півнів» Я. Мамонтова, п’єси реалістично-побутового характеру М. Куліша - «97» (1924), «Комуна в степах» (1925). Головним режисером Драматичного театру ім. Ів. Франка у Києві був А. Загаров. Відомими акторами, що склали славу українського театру, були: Олександр Сердюк (1900-1989), Мар'ян Крушельницький (1897-1963), Амвросій Бучма (1891-1957), Ю. Шумський (1887-1954). З ім’ям Л. Курбаса пов’язують і заснування Київського драматичного театру, відомого на той час під назвою «Кийдрамте». Театральна трупа «Кийдрамте» була сформована у 1920–му році з гурту акторів, які вийшли з Київського театру ім. Шевченка. Пізніше у Харкові він заснував спочатку політичний (1922-1926), а у 1926-1933 р. філософський театр «Березіль». Плідна співпраця із М. Кулішем дала визнання і славу театру. Перша п’єса Куліша, яка була поставлена на сцені театру «Березіль», була «Комуна в степах». П’єси «Народний Малахай» та «Мина Мазайло» радянська влада оцінила критично. У 1937 р. Л.Курбаса було розстріляно, а через двадцять років посмертно реабілітовано.

Музичне життя. Вплив пролеткульту на українське музичне життя був доволі виразним ще у 1928 р., коли була створена «Асоціація пролетарських музикантів України» (АПМУ). Паралельно з пісенним жанром розвивався і жанр української симфонічної музики, до найвідоміших зразків якого відносять «Другу симфонію» Л.Ревуцького. Не менш активно розвивається і українська оперна та балетна музика. У жанрі музичної драми за мотивами повісті Ів. Франко «Захар Беркут» Б. Лятошинський створив «Золотий обруч» (лібрето Я. Мамонтова). Першим українським балетом на сюжет народної балади про горду українську дівчину Бондарівну визнається «Пан Каньовський» (1930) М. Вериковського. На річницю Жовтневої революції була написана «Ювілейна симфонія» В. Фемеліді. Цим часом датуються і перші українські романси на радянську тематику: «На майдані», «Іду з роботи я, з заводу» (автор – В. Косенко).

Народження українського радянського кіномистецтва. На початку ХХ ст. кінематограф стає популярним і впевнено, завойовуючи людські серця, виборює право називатися новим синтетичним типом мистецтва. Усвідомлюючи глибину впливу кінематографу на формування світогляду людини радянська влада винесла питання розгортання виробництва радянських фільмів та зміцнення керівного та творчого складу робітників кінематографу комуністами на ХІІ та ХІІІ з’їздах РКП (б). Вирішенням завдань поставлених партією ЦК КП(б)У розпочав із створення у березні 1922 року Всеукраїнського фото-кіноуправління (ВУФКУ). Перша в радянській Україні кінострічка «Великий Жовтень» була документальна і присвячена п’ятій річниці Жовтневої революції. Створена на Одеській кіностудії режисером В.Р. Гардіним ця стрічка зафіксувала героїчні сторінки життя Червоної Армії, з’їзди Рад УРСР та кадри по відбудові народного господарства. Упродовж з 1921 по 1925 роки на Одеській та Ялтинській кіностудіях було створено 42 художніх і кілька десятків документальних та агітаційно-просвітницьких стрічок. До списку найвідоміших увійшли: «Слюсар та канцлер» режисера В. Гардіна (за п’єсою А. В. Луначарського, сценарій - В. Гардіна та В. Пудовкіна), «Укразія» режисера П. Чардиніна (сценарій М. Борисова та Ю. Стабового), «Остап Бандура» режисера В. Гардіна за участю актриси М. Заньковецької (сценарій – М. Майського). У 1926 році режисером П. Чардиніним було відзнятий двохсерійний фільм «Тарас Шевченко» у головних ролях були задіяні А. Бучма та І. Замичковський. А роком пізніше цим же режисером було відзнято кінострічку «Тарас Трясило» про події в історії українського народу, які відбувалися напередодні визвольної боротьби українського народу проти Речі Посполитої 1648-1657 роки. На початку 30-х років з’являються і перші звукові фільми: «Симфонія Донбасу» Дзиги Вертова (1930), художній фільм «Фронт» О. Соловйова (1931) та художня стрічка «Іван» О. Довженка (1932). Справжнім злетом в історії українського кінематографу став вихід на екрани кінострічок, створених О.П. Довженко: «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929) - про більшовицьке повстання на заводі Арсенал у 1918 проти С. Петлюри та «Земля» (1930) – останньої німої картини, сюжетом якої є вбивство куркулями молодого активіста. Олександр Петрович Довженко (1894-1956) народився на Чернігівщині в с. Сосниця. Режисером-постановником О. Довженко почав працювати спочатку на Одеській, а потім Київський кіностудіях з 1926 року. Поряд із славетними «Звенигора», «Арсенал» та «Земля» (яка увійшла у десятку найкращих стрічок усіх часів та народів) Довженка цікавили і події громадянської війни, висвітлені у кінострічці «Щорс» (1939). У 1948 році демонструється в кінотеатрах країни стрічка «Мічурін». На особливу увагу заслуговує документальна кінострічка «Україна у вогні» (1943) - про перші трагічні тижні Великої Вітчизняної війни та окупацію німцями українських земель, яка була жорстко розкритикована Й. Сталіним. Останній період творчості О. Довженко жив і працював у Москві, але увесь час мріяв повернутися в Україну. У 1940 р. Олександр Петрович отримав звання заслуженого діяча мистецтв Української РСР (1940). У 1950 р. він стає народним артистом РСФСР, а у 1959 (посмертно) – лауреатом ленінської премії за літературний сценарій «Поеми про море».

Соціалістичний реалізм (соцреалізм) як панівний стиль радянської культури доби тоталітаризму. Поняття соціалістичний реалізм (соцреалізм) входить в українську культуру в 30-х р. ХХ ст. для позначання «основного методу» мистецтва та літератури, який став домінуючим в радянській Росії. Походження терміну «соціалістичний реалізм» дослідники пов’язують із Максимом Горьким. У квітні 1932 р. ЦК ВКП(б) приймає постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій» в якій даються рекомендації об’єднати усіх письменників, які підтримують стратегію, поділяють ідеологію радянської держави і готові долучитися до будівництва держави Рад у сфері мистецтва. Далі рекомендується створити єдиний Союз радянських письменників, на чолі якого стояла б комуністична фракція з передових і відданих справі партії та народу представників радянської мистецької еліти. Так було закладено основу мистецтва соцреалізму тоталітарної доби. Того ж 1932 р. було засновано і Союз художників СРСР та Міністерство культури, які мали опікуватися перспективами розвитку радянського мистецтва та культури.

Головним принципом методу соціалістичного реалізму проголошувався принцип партійності. В «Уставі Союзу письменників СРСР» (1934 р.) було зазначено, що принцип партійності в мистецтві «…вимагає від митця правдивого, історично конкретного зображення дійсності у її революційному розвитку». Головне завдання, яке ставилось перед митцем, було «виховання трудящих в дусі соціалізму». Утілення цього принципу на практиці призвело до політизації та ідеологізації радянського мистецтва. Спроба доповнити соцреалізм наприкінці 30-х р. ідеєю «народності», а наприкінці 50-х ідеєю «соціалістичного гуманізму» не були реалізовані і лише викликали критику на адресу «невдах-експериментаторів». Наслідки цих поворотних змін увійшли до історії України під назвою «розстріляне відродження». Саме упродовж 1930-1937 років в Радянському Союзі почався справжній терор – переслідування інакодумства (у тому рахунку і українофільства), ухильництва від запровадженої комуністичною партією єдиної ідеології, яку мали або поділяти і слідувати її приписам, або померти. Почалися репресії як представників інтелігенції, так і священників, монахів і тих, хто був відданий християнському віровченню. Одним із перших політичних процесів стала справа «СВУ» («Спілка визволення України»). До справи було притягнуто близько 5 тис. осіб, яких звинувачували у підбурюванні селянства проти колективізації, зазіханні на відокремлення України від СРСР і навіть замаху на Сталіна та його соратників. У залежності від «тяжкості злочину» різні терміни ув’язнення отримали 45 представників інтелігенції (науковці, вчителі, лікарі, студенти) та церковнослужителів. Наступного року за сфальсифікованою справою «Українського національного центру» було засуджено до вищої міри покарання (розстрілу) історика М. Яворського. До справи було притягнуто і відомого історика академіка М. Грушевського (1866-1934), який уникнув покарання, але незабаром по тому (перебуваючи під постійним наглядом правоохоронців) помер під час підозріло невдалої операції у Кисловодську. Упродовж 30-х років було арештовано і засуджено (з посмертною реабілітацією) відомих українських письменників: новеліста Мирослава Ірчана, прозаїків і драматургів Івана Микитенка та Миколу Куліша, поетів Івана Кулика та Я. Мамонтова та ін. За останніми розвідками науковців упродовж цього періоду було репресовано близько 500 українських письменників.

Українська література доби соцреалізму. Лауреатами державної премії СРСР за 1941 рік у царині літератури стали П. Тичина та А. Корнійчук. Пізніше цю премію отримають і інші українські прозаїки та поети: М. Бажан, О.Головко, П. Панч, М. Рильський, В. Сосюра, Олекса Десняк, В. Сосюра, Ю.Яновський, І. Ле. Друкуються журнали: «Молодий більшовик», «Літературний журнал», «Театр», «Народна творчість», Радянська література» та «Літературна газета». Тим часом з’являються і нові суспільно-політичні та літературні часописи: «Літературна критика» (1938), «Україна» (1941). У відповідностями із запитами радянської системи отримують визнання у партії такі твори: поема В. Сосюри «Червоногвардієць», кіноповість «Щорс» О.Довжеко, «Син Таращанського полку» П. Панча, «В степах України» О. Корнійчука; поетичні збірки «Лірика», «Жайворонкі» О. Малишко. До 125-річчя Т.Г. Шевченко, якого радянська влада хотіла бачити лише у якості знедоленого пролетарського поета, були надруковані: драматична поема П. Тичини (1891-1967) «Шевченко і Чернишевський», оповідання Я. Качури «Рядовий Шевченко», п’єси В. Суходольського «Тарасова юність» та Ю.Костюка «Тарас Шевченко» та ін.

Велика Вітчизняна війна викликала хвилю патріотизму в серцях українців, які боролися з ворогом заради визволення своєї батьківщини від загарбників і залишила помітний слід в українській літературі на довги роки. Так з’явилися надруковані на другий день війни вірші Павла Тичини «Ми йдемо на бій» та «В бій» Леоніда Первомайського. Закликали до боротьби з вогором у своїх поезіях М. Рильський (вірш «Згине від меча») і у своїх статтях «До зброї» та «Ворог буде розгромлений» О. Довженко. Значна частина митців пішла добровольцями на фронт і працювала у польових газетах. Кожен митець працював у міру своїх можливостей, але усі разом сприяли наближенню дня великої перемоги.

Після закінчення війни почалися нові репресії. Керманичем організованої сталінським режимом нової хвилі боротьби з «ворогами наруду» став секретар ЦК ВКП(б) А. Жданов. Перша постанова ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» та «Ленінград», що датована липнем 1946 р., була направлена на цькування російської поетеси, яка деякий час проживала та навчалася у Києві, Анни Ахматової (Горенко) та М. Зощенко. ЦК ВКП(б)У під тиском Москви ухвалив декілька постанов критичного характеру: «Про перекручення й помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури» та «Про журнали «Перець» та «Вітчизна». На початку 50-х років зазнали звинувачень у націоналізмі за вірш «Любіть Україну» В. Сосюра та М. Рильський за вірш «Я син країни Рад». У сіонізмі було звинувачено Л. Первомайського.

Період 50-60-х років ХХ століття увійшов до історії під назвою «Хрущовської відлиги», що був пов’язаний із розвінчанням культу особи Й. Сталіна та лібералізації в суспільно-політичному житті, яка в УРСР викликала нову хвилю «українізації» та розширення присутності зразків європейської літератури у перекладах та критичних статтях. Нове покоління молодих митців, що відгукнулося на оклик свободи у часи боротьби із залишками тоталітарного минулого, отримало назву «шістдесятників». Формування перших літературно-мистецьких клубів відбувалось під патронатом міських комітетів комсомолу. У 1960 році під егідою міської комсомольської організації в Києві формується Клуб творчої молоді, який очолив Лесь Танюк. Активними учасниками цього товариства стали відомі українські митці та громадські діячі: Іван Драч, Іван Світличний, Алла Горська, Микола Вінграновський. Українські шістдесятники виступали за повернення до одвічних витоків української культури (української мови, традицій, звичаїв і віри українського народу) але проти заідеологізованості та фальші в радянському суспільстві. Молодіжний клуб «Пролісок» було засновано у 1962 році у Львові. Найактивнішими його членами були Михайло і Богдан Горені, Михайло Косів та ін. Партійна еліта і гадки не мала, чим обернеться для її системи подібна лібералізація і особливо на фоні національних проблем. Досить швидко десталінізація переросла у боротьбу із вільнодумством та інакомисленням. Вільнодумців звільняли з роботи, виключали зі Спілки художників та інших творчих об’єднань, які фінансувалися та підтримувалися державою, відмовляли публікувати їх твори, переслідували (таємний нагляд). За сфабрикованими звинуваченнями І. Світличний неодноразово заарештовувався і повернувся із заслання інвалідом. У 1963 р. за загадкових обставин загинув український поет Василь Симоненко, а у 1970-му. році за нез’ясованих обставин у м. Василькові трагічно загинула українська художниця та відома право захисниця Алла Горська (1929-1970). Громадським пафосом наповнюється перша поетична збірка «Тиша і грім» (1962) молодого і талановитого поета Василя Симоненка, а наступні книжки «Вино з троянд», «Земне тяжіння» та «Берег чекань», що були опубліковані у «самвидаві» після трагічної смерті поета. Так активізувався дисидентський рух і «самвидав» у якому публікувалися заборонені цензурою твори неугодних владі. У цей період з’являються романи «Вир» Григора Тютюнника, «Дикий мед» Л. Первомайського, «Хліб і сіль» - лауреата ленінської премії (1961) та Державної премії СРСР (1951) М. Стельмаха (1912-1983), а за роман «Тронка» О. Гончар (1918-1995) був нагороджений Ленінською премією. У 50-ті роки на літературному небосхилі з’являються нові імена: В. Симоненко, Ю.Мушкетик, В. Шевчук, М. Руденко, Л. Костенко.

У 60-ті роки розкрився талант і молодої поетеси Ліни Костенко, яка народилася у 1930 р. у м. Ржищев на Київщині. Після закінчення літературного інституту ім.. М. Горького в Москві вона повернулася на батьківщину і наприкінці 50-х років починає активно друкуватись. Виходять друком перші збірки: «Проміння землі» (1858), «Вітрила» (1959). На початку 60-х Ліна Костенко бере активну участь у дискусіях київського Клубу творчої молоді. У 1963 році розпочалися переслідування, за яким почалися арешти, «шестидесятників» і Ліна Костенко мужньо виступила на захист своїх колег «по перу» і того ж року за наказом представників партійної номенклатури з друку було знято збірку віршів «Зоряний інтеграл», а книжку «Княжа гора» того ж року зняли з верстки. У 1965 р. Ліна Костенко проявила мужність і підписала лист-протест, направлений проти арештів української інтелігенції (на захист братів Горинів, М. Осадчого, М. Зваричевського, І. Світличного, М. Косіва), а через три роки вона пише лист на захист В. Чорновола. Реакція влади була безкомпромісною: твори Ліни Костенко на батьківщині практично не публікуються і її ім’я у радянській пресі не згадується і вона пише лише «в шухляду». Натомість творчість талановитої поетеси користується великою увагою в «самвидаві». З 1973 року ім’я Ліни Костенко потрапляє до «чорного списку», складеного секретарем ЦК КПУ з ідеологічних питань В. Меланчуком. Перша інсценізація роману «Маруся Чурай» (реж. Ф. Стригун) була здійснена у 1989 році у Львові. а у 1992 р. її поставили у Дніпропетровському українському драматичному театрі, Запорізькому ТЮГ та на інших сценах країни. На слова Ліни Костенко у 1964 р. композитором Б. Буєвським написано кантату «Мандрівки серця», у 1987 р. М. Колесою хор «Кам’яний сон», І. Щербиною у 1992 р. написано кантату «Ознаки вічності» та цикл «Зима». У 1987 р. Ліну Костенко було нагороджено державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

Продовжували свою творчу діяльність і ідейні натхненники руху «шістдесятників», серед яких особливо виділяється постать Олеся Гончара (1918-1995) – автора психологічних романів та повістей з морально-етичної проблематики: «Собор»(1968), «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976). Стає актуальним і історичний роман. До відомих письменників, які працювали у цьому жанрі, варто віднести: Ю. Мушкетика (н.1929) і його романи: «Семен Палій» (1954), «Гайдамаки» (1957), «Жорстоке милосердя» (1973); Р. Іванченко; цикл романів П. Загребельного про добу Київської Русі: «Диво» (1968), «Первоміст» (1972), «Євпраксія» (1975), а також історичні романи «Роксолана» (1979) та «Я, Богдан» (1982).

Нова хвиля лібералізації пов’язана з новим вектором політики партії за М.Горбачова, відомої як «перебудова». Однак демократизуюячи державу було поставлено під сумнів самі засади комунізмі на тієї партії, яка мала до цього «світлого майбутнього» народ привести. З розпадом СРСР перегорталась нова сторінка в історії української культури.

Освіта та наука 30-80-х років ХХ ст. Одним із пріоритетних напрямків діяльності партійного керівництва Радянської держави наприкінці 20-х р. було обрано боротьбу з безграмотністю. Цьому питанню присвячені як постанова ЦК ВКП (б) від 17.05 1929, так і постанова ВУЦИК та СНК УСРС. У постановах підкреслювалась необхідність створення єдиного плану боротьби із неписьменністю та організацію спеціального фонду для ліквідації безграмотності. На місцеві комсомольські організації покладалися обов’язки вести облік неписьменних, знайти приміщення для занять та організувати пункти та школи лікбезу (ліквідації безграмотності). Для реалізації поставлених цілей було організовано товариство «Геть неписьменність», до роботи якого залучили 310 тис. культармійців і створено 124 культармійські університети. Наслідком такого «масштабного походу» було збільшення кількості залучених до навчання з 275 тис. чоловік у 1927/1928 роках до 1534 тис. в 1929/1930 роках. Успішний результат отримали на кінець першої п’ятирічки, коли на території України безграмотність було подолано.

25 червня 1930 року в ЦК ВК (б) було прийнято постанову «Про чергові завдання культурного будівництва у зв’язку з підсумками Другої Всесоюзної партійної наради з партійної освіти». Згідно цієї постанови по усій країні вводилася з 1930/1931 навчального року обов’язкова початкова освіта, а для підлітків 11-15 років – обов’язкове навчання на двох - або однорічних школах-курсах. У відповідності до постанови ЦК ВКП(б) від 05.09.1932 року «Про учбові програми та режим в початковій та середній школі» на основі марксистсько-ленінської методології розроблялися нові навчальні плани. З 1932 року в УРСР була запроваджена єдина трирівнева структура загальноосвітньої школи: початкова (1-4 класи), неповна середня (1-7 класи) та середня (1-10 класи). Станом на 1932 рік більше ніж 50% школярів України, які закінчували 4 класи, продовжували своє навчання в 5-7 річках. У результаті за рівнем грамотності Україна зайняла перше місце з-поміж республік СРСР. Добрі результати республіка мала і у вищій школі. Наприкінці 30-х років кількість студентів, які навчалися в 129 вузах Української РСР, налічувала близько 124 тис. осіб, що за статистичними показниками у порівнянні із іншими розвинутими європейськими країнами перевищувало у півтора або два рази. Так станом на той час у Франції у вищих учбових закладах країни навчалося 72 тис. осіб, у Німеччині – 70 тис, а у Великій Британії лише 50 тис. осіб.

Боротьба з неписьменністю в СРСР була тісно пов’язана з агітаційно-масовою та культурно-просвітницькою роботою. До культурно -просвітницьких закладів тієї доби відносили: молодіжні клуби, палаци Культури, що мали великі зали для проведення культурно-масових заходів з добре оснащеними сценами та кімнатами для роботи гуртків та відпочинку. При молодіжних клубах та палацах Культури засновувалися бібліотеки, кількість яких за роки п’ятирічки зросла з 19 до 23,6 тис. Збільшилась кількість і кінопристроїв (від 1755 до 5206), які швидко стали обов’язковим атрибутом міського або сільського клубу. Розвитку радянської кіноіндустрії Й. Сталін завжди надавав пріоритетне масово-агітаційне значення, приймаючи до уваги масштаби та можливості впливу цього напрямку мистецтва на формування світогляду радянської людини. Із цією ж ціллю розширялась також і радіосітка. У 1927 році з’явилися радіостанції не лише у Харкові (першій радянській столиці України), але й Києві, Дніпропетровську, Одесі. Станом на 1931 рік в українських селах вже діяло близько 150 тис. радіотрансляційних точок.

Наука. Станом на 1937 рік в УРСР існувало 284 науково-дослідних закладів у яких працювало близько 5 тис. науковців. Проте як освіта, так і наука у радянську добу були досить ідеологізовані і ця обставина мала негативний вплив на характер та динаміку її розвитку. Однак приймаючи до уваги поставлені радянською владою цілі: догнати та перегнати у науково-технічному відношенні капіталістичні країни, – на її розвиток виділялися значні фінансові потоки. І це принесло непогані результати. Провідною науковою установою в Україні стала Всеукраїнська Академія наук УРСР, до складу якої входило 26 інститутів як її складових підрозділів. У 1926-1929 роках її дійсними членами було обрано: вченого у царині міжнародного права В.Є. Грабаря, філолога В.Я. Данилевського, засновника української терапевтичної школи Ф.Г. Яновського та фундатора Анатомічного інституту відомого паталогоанатома М.Ф. Мельникова-Разведенкова, засновника школи електрозварювання Є.О. Патона, ботаніка та генетика М.І. Вавілова. У 1928 р. президентом ВУАН було обрано видатного вченого-мікробіолога академіка АН СРСР Д.К. Заболотного, а з 1930 р. президентом став засновник української школи патофізіології О.О. Богомолець. Провідним закладом у гуманітарній сфері став Український інститут марксизму-ленінізму, який у 1931 році було реорганізовано в Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідницьких інститутів (ВУАМЛІН). Значна частина науковців і представників мистецької еліти потрапила за грати, а деяких із них було розстріляно. Цілі галузі не лише гуманітарної, але й природничої сфер було проголошено псевдовченням. Така доля на довги роки чекала генетику та соціологію.

Трагічною виявилася доля Агатангела Єфімовича Кримського (1871-1942) – відомого сходознавця, академіка і вченого секретаря Української Академії наук України (1919) з часу її заснування, який залишив по собі праці з історії і культури народів Сходу. А.Є. Кримського було репресовано, розстріляно і поховано у спільній могилі, а у 1954 р. реабілітовано посмертно. Така ж доля чекала і Миколу Івановича Вавилова (1887-1943) – академіка АК УРСР та АН СРСР, президент Всесоюзного географічного товариства (1931-1940), автора вчення про імунітет рослин та відкривача закону гомологічних рядів у спадковій змінюваності організмів, який у серпні 1940 р. був звинувачений у контрреволюційній діяльності, шпіонажі, шкідництві. У виправно-трудовому таборі у 1942 р. від дистрофії і голоду вчений зі світовим ім’ям помер і був похований у спільній могилі саратовського кладовища.

Активний розвиток фізико-математичних наук в Україні пов’язують із іменами математиків: М. Крилова, М. Богомолова (розвиток теорії диференційних рівнянь) та Д. Граве. За ініціативи автора теорії електрозварювання академіка Є. Патона (1870-1953) було засновано в 1934 році у Києві Інститут електрозварювання, результати роботи провідних науковців якого сприяли вдосконаленню вітчизняного машинобудування. За ініціативи О. Ф. Йоффе у 1928 р. у Харкові було засова Український фізико-технічний інститут, де проводились дослідження з атомного ядра, фізики металів та фізики молекулярних кристалів. Цим часом датується діяльність піонерів ракетної техніки полтавчанина Юрія Кондратюка (1897-1942), справжне ім’я якого було Олександр Шаргей. Йому першому належять точні обчислення космічної швидкості, яка дає змогу подолати силу земного тяжіння, та орбіти польоту космічної ракети на Місяць. Його праця «Завоювання міжпланетних просторів» була використана науковцями NASA (яку переклали англійською на їх замовлення) для підготовки польоту американського космічного корабля «Appolo» на Місяць. У 1953 р. в Інституті фізики Академії наук УРСР було збудовано циклотрон У-120. У 1960-му було введено експериментальний ядерний реактор ВВР-М. Саме українські вчені створили унікальну установку «Ураган» з ціллю вивчення керованої термоядерної реакції та плазми.

У 1928 р. Д.К. Заболотним було засновано Інститут мікробіології, а у 1931 р. у Києві академіком О.О. Богомольцем - Інститут клінічної фізіології. У 1936 році в Одесі зусиллями видатного окуліста В. Філатова розпочав свою роботу науково-дослідний інститут хвороб очей і тканинної терапії, який зараз носить його ім’я. Розвиток української медицини цієї доби тісно пов’язаний із діяльністю видатного українського хірурга, академіка АН України (1069) Миколою Михайловичем Амосовим (1913-1), за ініціативи якого почалось впровадження в практику методів хірургічного втручання для лікування вроджений та набутих пороків серця.

До успіхів українських вчених у сфері розвитку обчислювальної техніки слід віднести введення в експлуатацію у 1951 р. електронної обчислювальної машини, створеної вченими під керівництвом академіка С.О. Лебедєва. Створений у 1957 році Обчислювальний центр академії наук УРСР було перетворено у 1962 році в Інститут кібернетики АН УСРС засновником якого був академік Віктор Михайлович Глушков (1923-1982). Завдяки його працям з теоретичної та прикладної кібернетики під його керівництвом зусиллями українських вчених у 1957 р. було завершено роботу над спеціалізованою електронною обчислювальною машиною (СЭСМ – в російській абревіатурі), а в 1957 р. було введено в експлуатації універсальну електронну обчислювальну машину (ЕОМ) «Київ», у якої вже було закладено функціональні характеристики персональних ЕОМ. Другий екземпляр такої машини було створено у 1960 р. для Об’єднаного інституту ядерних досліджень в Дубно (РФСР). У сфері автоматизації та механізації зварювальних процесів активну науково-дослідну роботу проводив Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона АН УСРС. Результати досліджень були використанні під час спорудження на той час найбільшого суцільнозварного мосту через Дніпро, який і отримав його назву.

Подальший розвиток металургії (сталеплавильного процесу) пов’язаний зі створенням у 1958 р. унікального і єдиного в СРСР Інституту ливарного виробництва Академії наук УРСР , який у 1969 р. перейменували в Інститут проблем литва. Під керівництвом академіків Академії наук УРСР М.В. Луговцева та М.М. Доброхотова українськими вченими було розроблено технологію застосування кисню в мартенівських печах, що дозволило підвищити виробництво сталі. Застосування киснево-конвекторного процесу у промислових масштабах на «Запоріжсталь» (1952) та «Азовсталь» (1956) дало позитивні результати.

Живопис та скульптура. Усі художні об’єднання і товариства було заборонено, а Союз художників СРСР стає ідеологізованою і політизованою структурою. Головним жанром образотворчого мистецтва соцреалізму стає «тематична картина», а головним замовником і цензором - держава. Завдання, які ставилися перед митцем, зводилися до пропаганди радянської ідеології, оспівування здобутків радянського народу та прославлення його вождів: Карла Маркса, Фрідріха Енгельса та Ульянова Леніна. Художники, які мали сміливість не приймати до уваги «офіційну лінію партії» не допускалися до виставкових залів і їх цькували у засобах масової інформації. Промовистими були і самі назви художніх виставок: «Індустрія соціалізму», «Нові твори радянських художників». Високу оцінку з боку владних структур у пресі отримали полотна таких майстрів: Ф.Ф. Кличко «Г.І. Косовський ліквідує банду Матюхіна»; Миколи Семеновича Самокиша (1860-1944) «М. Щорс у бою під Черніговом», «Перехід Червоної Армії через Сиваш» (1935); народного художника СРСР, дійсного члена АМ СРСР, лауреата державної премії СРСР (1950, 1951) Сергія Олексійовича Григорьєва (1910-1988) «У червоноармійських таборах», «Вступ до комсомолу» (1949); О.К. Несторенко «Проводи партизана».

Оспівуючи працю трударя та здобутки радянської влади частина майстрів пензлю шукала утіху в пейзажі. Так Микола Петрович Глущенко (1901-1977) відомий не лише завдяки циклу робіт «По ленінським місцям» (1966-1970), але своїми ліричними пейзажами «Київ. Березень» (1947), «Сад у період цвітіння» (1973). Живописець та графік Олексія Олексійовича Шовкуненко (1884-1974) залишив по собі не лише затребувані епохою індустріальні пейзажі (цикл «Дніпрострой», 1930-1932), але й чудові портрети героїв Великої Вітчизняної війни Б. Яковлєва (1944) та С. Ковпака (1945). Картинами індустріального будівництва відомий Карп Дем’янович Трохименко (1885-1979), але найвідомішою його картиною є «Шевченко та Енгельгардт» (1939). Тетяна Нилівна Яблонська (1917-2005) з 1937 по 1941 роки навчалася на живописному факультеті Київського художнього інституту. Талант молодої художниці помітили корифеї української школи живопису Ф.Г. Кричевський та О.М. Черкаський. У 1949 р. за картину «Хліб» отримує першу свою премію – Державну премію СРСР ім. Сталіна. Другу сталінську премію вона отримала у 1951 році за картину «Весна». Початок 50-х років співпав у часі не лише з творчою кризою в житті художниці, але й епохою «відлиги» у державі. Так з’являються «Курдське кладовище. Вірменія» (1960), «Святковий вечір» (1960), «Літо» (1967), «Безіменні висоти» (1969) та «Юність» (1969). У цей період Т. Яблонській було присуджено звання народного художника України (1960) і з 1966 по 1973 роки вона керує майстернею монументального живопису у Київському державному художньому інституті. Останні роки свого життя славетний художник кількох поколінь жила і працювала (незважаючи на тяжку хворобу) в Києві. 1982 року їй присудили звання Нородної художниці СРСР, а у 1998 вона була нагороджена Національною премією України імені тараса Шевченко.

Подальший розвиток української скульптури доби соцреалізму пов’язують з монументальною та монументально-декоративною скульптурою. Поряд із пам’ятниками вождям пролетаріату зводяться також пам’ятники українським та російським діячам науки та культури: скульптор Є.І. Білостоцький є автором надгробків М.В. Лисенко та М.К. Заньковецької; О.І. Страхов - автор пам’ятника О.С. Пушкіну; Л.Г. Пивоваров – автор скульптурних портретів І.Я. Франко, Т.Г. Шевченко, О.П. Довженко. Народний художник СРСР, віце-президент (1947-1966) АХСРСР Матвій Генріхович Манізер (1891-1966) є автором пам’ятників Т.Г. Шевченко в Каневі, Києві та Харкові (1935), В.І. Леніну на його батьківщині в Ульяновську та скульптури Зої Космодем’янської (1942). Відомим скульптором епохи соцреалізму був і народний художник СРСР (1977) Василь Захарович Бородай (1917). В.З. Бородай належить серія портретів українських митців радянської доби: П. Тичини (1963), Т. Яблонської (1973) та ін. Він став і одним із авторів меморіального комплексу «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945», зведеному у Києві у 1981 році (архітектор – В. Єлізаров, скульптор – Ф. Согоян), за що і отримав Ленінську премію (1984 р.). Помітний слід у розвитку української монументальної скульптури залишив і народний художник СРСР (1963) та дійсний член АХ СРСР (з 1970) Михайло Григорович Лисенко (1906-1972) – автор скульптурної групи на пагорбі Слави у Львові (1947) та співавтор пам’ятника М. Щорсу (1949-1954) в Києві.

Архітектура соцреалізму. Стилістичні особливості української архітектури радянської доби були у залежності від соціально-політичної ситуації в країні. До особливостей першого періоду (1920-ті – поч. 30-х рр.) відносять: поєднання мрійливої революційної романтики з утилітаризмом. Будівництво суспільства майбутнього (комуни) вимагало переосмислення конструктивних підходів для реалізації задуманого. На оголошені конкурси подавалися проекти будинків-комун, театрів масових дійств, робітничих палаців культури, стадіонів. Архітектори об’єднувалися в творчі артілі, з-поміж яких виділялись: ОСАУ (Об’єднання сучасних архітекторів України), АРУ (Асоціація революційних урбаністів), ВУОПРА (Всеукраїнське об’єднання пролетарських архітекторів), ТСАУ (Товариство сучасних архітекторів України). Ідеологічною основою для ОСАУ був комунізм (ідеї комуни, скорого відмирання сім’ї), що знайшли своє втілення в конструктивізмі. Для будівника-трударя нового типу суспільства достатніми вважалися помешкання для спання площею 4-6 кв., що з’єднувалися з клубами-їдальнями та дитячими будинками критими переходами. Прикладами тому можуть слугувати селища Штерівка (арх. О.Бекетов) та «Новий Харків» ( арх. М.Мілютін). З’являються типові проекти поліклінік та лікарень, театрів та стадіонів, суспільних лазень та басейнів, фабрик-кухонь. Як приклад: проект братів Весніних Театру масового музичного дійства у м. Харків, який мав овальну форму з велетенським пів-куполом і був розрахований для святкових демонстрацій (який надавав можливість навіть проїзд по сцені танків). Поєднання стилістики минулих років з конструктивними новаціями представлені таким взірцями: класицизм - Криворізький гірничий інститут (1926, арх. В.Кундерт); українського необароко - Київська Сільгоспакадемія в Голосієві (1931, арх. Д.Дяченко), Київський залізничний вокзал (1933, арх. О.Вербицький); конструктивізм - Дніпропетровський інженерно-будівельний (1931, арх. Г.Швецько-Винецький) та Донецький гірничий (арх. Я.Штейнберг). До взірців конструктивізму відносять споруду Держпрому м. Харків (1925-29, арх. С.Серафимов, М.Фельгер, С.Кравець) та Дніпрогес (1927-32, арх. В.Веснін, М.Коллі, Г.Орлов), крива залізобетонних биків якого втілює міць і силу став справжнім символом цієї епохи.

Наступний етап, який отримав назву «сталінський» (1933-55) в архітектурі характеризується зверненням до форм класичної архітектури з наверненням до помпезності та демонстрації величі комуністичного режиму. Боротьба з релігією, яку оголосили «опіумом для народу», призвела до планового знищення споруд культового призначення на місці яких мали звести нові комуністичні пам’ятники і державні установи. Так було ліквідовано у Києві Десятинну церкву, Михайлівський Золотоверхий собор, собор Олександра Невського, Микільський військовий собор та ін. Натомість, за пропозицією арх. П.Юрченка на місті знищеного Михайлівського Золотоверхого собору та собору св. Софії мала бути величезна площа півколом до якої мали розташовувались споруди ЦК КП(б)У. Проте, реалізувати задумане так і не вдалося. Ті ж храми, які лишилися не ушкодженими, перетворювалися в музеї, складські приміщення спортзали. Цим часом датуються зведені в стилі сталінського класицизму державні установи комуністичного режиму в м. Києві: Верховна Рада (1936-39, арх. В.Заболотний), Кабінет Міністрів (спочатку НКВС, 1935-39, арх. І.Фомін, П.Абросимов), МЗС (Й.Лангбард), штаб КВО (сучасна Адміністрація Президента) (арх. С.Григорєв, 1936-39). До характерних рис цього стилю відносять: симетричність, масштабність, монументалізм, помпезність архітектурних форм, звернення до елементів античної архітектури (колон, портиків) та елементів радянської символіки (п’ятикутна зірка, серп та молот). Для будівництва громадських споруд (дитячі садки, школи, лікарні, кінотеатри, райкоми партії, стадіони) і житлових будівель пропонуються типові проекти.

Наприкінці 50-их років у післясталінську добу розпочалась боротьба з «ізлішествами» в архітектурі. Лозунг: «кожній радянській сім’ї по квартирі», призвів до появи в житловій архітектурі так званих «хрущовок» - малометражних квартир, які були розраховані на 25-30 років експлуатації. Так за рахунок зниженням комфортності житла (зниження висоти приміщень, запровадження суміщеного санвузлу, зменшення площі кухні, відсутність декорації) розпочалась боротьба за зниження собівартості будівництва. В дев’ятиповерхові будинки (панельки) перетворювалися на безликі типові будівлі, якими забудовувалися мікрорайони міст, що розширювали свої площі. Так у 1950-их роках ХХ ст. з’явилися: Першотравневий у Києві, Павлове Поле в Харкові, Новомосковський у Дніпропетровську, Калінінський район у Донецьку. Виникла необхідність у будівництві метрополітену в Києві, Харкові, Дніпропетровську. Зводяться нові споруди з урахуванням потреб зростаючих міст у столиці УРСР м. Київ: Палац спорт (арх. М.Гречина, О.Заваров, 1958-60), Палац піонерів (1965), палац «Україна», Палацом врочистих подій (1982) та музей Леніна (сучасний Український дім) (обидва арх. В.Гопкало).

У пострадянську добу змінюються потреби та смаки, що тяжіють до індивідуалізму. Боротьба з радянським минулим позначилась не лише на перейменуванні вулиць, міст та містечок, але й на стилістиці споруд за їх функціональним призначенням: зникли обкоми і райкоми партії, палаци піонерів але з’явились бізнес-центри, супермаркети, казино, вілли та котеджі. Поступово відбувається реконструкція втрачених за радянської доби перлин української минувшини (Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Михайлівський Золотоверхий собор), з’являються нові житлові масиви з масивними хмарочосами, активно освоюється підземний простір (особливо у бізнес потребах: Метроград в Києві).

Українська культура пострадянської доби. Поняття «постмодерністична свідомість». Із розпадом СРСР і здобуттям Україною у 1990 незалежності почалась поступова переоцінка усталених цінностей, що відповідала світогляду людини радянської доби. Для керманичів перших років незалежної України гострим постало питання перспектив та вибору вектору подальшого шляху розвитку новоствореної держави, народ якої розколотий політичними, релігійними та регіонально-ціннісними протиріччями опинився в ситуації вибору: куди ж нам йти? Цей перехідний період, що розпочався з 60-х років ХХ століття увійшов до історії під назвою постмодернізм (від лат. роst – «після» та «modern» - «новий») – – як сукупна назва художніх тенденцій, для якої характерною особливістю є радикальний перегляд усталених цінностей попередньої нової доби, що ґрунтувалася на ідеології модерну та авангарду. Сучасне розуміння постмодернізму здебільшого ґрунтується на розвідках сучасних постмодерних філософів, один із яких - Ж.Ф. Ліотар, визнає за особливе у самоусвідомленні представників сучасної європейської (ба – навіть світової) культури наступні риси: «недовіру стосовно метаоповідей» та вихід з оббігу «метанаративного механізму легітимації» як втрата значимості (сенсу) прийнятних для попередньої епохи ідей: прогресу, емансипації особистості, послідовного розвитку свободи, універсальності знань, індустріально-технічного розвитку та героїки у досягненні великої мети (у тому рахунку – будівництва комунізму); глобалізація як характерна риса сучасної світової цивілізації, що веде до формування «нового світового порядку». Звісно, що «новий світовий порядок» формується з урахуванням: полі культурності як культурного плюралізму - відсутності однозначності та одновимірності у відповідях на поставлені соціо-культурні питання. На зміну усталеним істинам і догмам приходить заснований на нігілізмі простий розрахунок і віра; комп’ютеризації нового типу інформаційного суспільства, що сприяє зростанню ролі симуляції дійсності, віртуальності та дематеріалізації; крах віри і сподівань людини у можливість опанувати природу на тлі екологічних проблем і нестачі питної води, їжі і свіжого не загазованого повітря. Український постмодернізм такий же молодий, як молодою є і наша пострадянська держава. Натомість проект постмодерністичної літературної антології. здійснений у 1990-х і виконаного І.Андрусяком у часописі “Четвер” (книги: “Молоде вино”, “Тексти”, “Іменник”, “У чеканні театру”) добре еволюціонував від “візиткового” добору постатей і текстів до концепційних антологій В.Даниленка, В.Махна, Ю.Андруховича та В.Єшкілєва, В.Пахаренка.

Додаток до теми 1.2.

До базових елементів (або ж компонентів) культурного спадку відносять: 1) Концепт (або поняття) — смислове значення або зміст означуваного об’єкту. Концепт, як змістове наповнення поняття, визначається і як своєрідний спосіб бачення і конструювання дійсності. 2) Універ­салії культури – це загальні поняття яким відповідають форми досвіду і поведінки людини в культурі не залежно від географічних чи соціально-політичних чинників суспільства, яких нараховують близько 60-ти. 3) Мова культури. Мова - це відповідна система комунікації, що здійснюється завдяки звукам і символам, є засобом збереження, передачі інформації, а також управління поведінкою людини. Проте, мова — це не лише звуковий ряд, але й жест — манера вітати­ся, посміхатися, виражати незадоволення чимось або кимось. Як приклад: кивання голово зверху до низу і справа наліво. На питання, що потребує підтвердження (так), або спростування (ні) в українській етнічній спільноті визначається таким чином: «так» - кивання головою зверху до низу і «ні» - справа наліво. А у болгар -навпаки. 4) Цінності. Елементом внутрішньої організації культури як певної цілісності і виступають цінності. Цінності переважно ототожнюються з новою ідеєю, що стає для людини або суспільства орієнтиром у житті, або ж асоціюється з типом "достойної поведінки", з конкретним життєвим стилем на який має орієнтуватися людина. 5) Соціокультурні норми, які нерідко виз­начаються як стандарти культури, є правила поведінки людини в суспільстві, до яких належать норми права, моралі, ети­кету. На відміну від цінностей, норми пропонують, приписують і навіть наказу­ють, визначаючи межі дозволеного і недозволеного. 6) Архетипи культури - це вроджені психічні структури або образи, що складають зміст колективно підсвідомого і є основою символіки міфів, казок, приказок усіх народів світу. 7) Паттерн - це стереотип поведінки, стиль або зразок, що лежить в основі поведінкових форм колективного підсвідомого народу, що є носієм відповідної культури. 8) Артефакт культури – це елемент культури, що визначається як продукт культури і результат творчої діяльності людини. Артефактами культури являються не лише мистецьки шедеври, але й ужиткові предмети, яким користується людина у побуті. До синтетичних елементів культури відносять звичаї, обряди та традиції.

Які ж функції виконує культура в українському суспільстві на етапах його становлення? Найважливішою науковці виділяють функцію соціалізації, оскільки лише у процесі набуття людиною відповідних принципів, норм поведінки, стандартів, ідеалів та соціальних орієнтирів вона стає як повноцінним членом суспільства. Вже у сімейному колі дитина розмовляє мовою (або ж говіркою) своїх батьків, як представників відповідної соціальної групи. Адаптивна функція (соціальна адаптація) – це не лише пристосування людини (соціальної групи) до тієї системи життєвих цінностей, які відповідають конкретному суспільству, але й перетворення людиною (соціальною групою) цього середовища з урахуванням тих потреб та цілей, які висуваються на часі. Інформативна функція забезпечує етнічній спільноті можливість здійснювати обмін знаннями, навичками, вміннями, які не є однаковими як у середині одного покоління представників етнічної громади, так і між представниками різних поколінь. Фіксуючись у тих чи інших знакових системах (у давнину - в усних переказах, традиціях, звичаях, пізніше – у літературній мові, нотах, у «мові» мистецтва) соціальний досвід попередніх поколінь відповідної соціальної спільноти передається молодому поколінню. Забезпечення цього процесу покладається на ті механізми та засоби культури, які виявляють себе у трансляційній функції. Трансляція етнокультурного спадку здійснюється на двох рівнях: вертикально (соціальний досвід передається від попередніх поколінь до молодого покоління представників одного й того ж етносу), так і горизонтально (як обмін духовними цінностями між представниками різних культур, що співіснують у одному соціумі). Комунікативна функція: з а допомогою "мов", як різних знакових сис­тем, здійснюється процес комунікації між представниками різних верств суспільства. Спілкування може бути як безпосереднім (пряме зас­воєння надбань культури конкретною людиною у процесі соціалізації), так і опосередкованим (спілкування реалізується опосередковано че­рез засвоєння культурної спадщини). Регулятивна функція культури реалізується за допомогою певних норм, принципів і стандартів, засвоєння яких є необхідною вимогою для кожного представника соціальної групи з ціллю його успішної адаптації у суспільстві, громаді та регуляції взаємин людей у їх межах. Наприклад, в етнічних традиціях багатьох східних культур жінка уперед себе пропускає чоловіка, а у європейських навпаки - чоловік має шанобливо пропустити вперед жінку. Пізнавальна або ж гносеологічна: культура — це самосвідомість соціальних груп населення, націй, народнос­тей, класів, суспільства в цілому. Завдяки культурі соціальні спільноти пізна­ють самі себе, свої суспільні потреби й інтереси, свої особливості та місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем. Світоглядна: культура синтезує у цілісну і завершену форму систему чин­ників духовного світу особистості — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінювальних, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу в соціокультурному вимірі. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який людина включається у різні сфери соціокультурної регуляції та трансляції накопиченого людством досвіду.

Додаток до теми 2.2.

Слово «ісихаст» входить у вжиток у ІV столітті і мало значення «монаха-відлюдника», що перебуває у постійній молитві. Засновниками ісихаського «умного роблення» (або ж «безупинної молитви») вважають основоположників аскези Макарія Єгипетського та Евагрія. Монах-відлюдник поряд із спільною молитвою, що твориться монахами упродовж церковного богослужіння, творить власну молитву. Ідеалом непереставної власної молитви відлюдника-аскета стала так звана молитва Ісусова, що виявляється у постійному закликанні ім’я Божого монахом упродовж усього дня: тоді коли він займається якимись справами, і навіть тоді, коли він спить. Однією із найбільш розповсюджених форм Ісусової молитви, коли молитвеник призиває ім’я Господнє, є така: «Господі Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене», або ж просто: «Господи помилуй». Ім’я Боже, як писав відомий історик святоотечного богослов’я Іоанн Мейендорф, «ніби являє власну присутність Бога». Постійне повторення (проте коректніше використовувати інше слово - творіння) молитви Ісусової, як пише Іоанн Мейендорф, «…поєднується з дисципліною дихання: для того, щоб це повторення було дійсно постійним, його з огляду на нашу людську природу, добре пов’язувати з постійним елементом нашого психосоматичного цілого – диханням. У чернецтві, таким чином, з’явилась дисципліна дихання, яка дозволяла і вчила людей творити молитву Ісусову без порушення ритму»[1].

Саме ця духовна дисципліна, що і отримала назву ісихазм, викликала негативну оцінку з боку грека з Італії Варлама Калабрійця, який із своїми однодумцями осміяв і виступив з відкритою критикою такої дисципліни і практики. Для Варлама Бог може бути осягнутий лише раціональним зусиллям людського розуму, а не якоюсь там психофізичною дисципліною. Для ісихастів же було очевидним, що «Бог досяжний уже саме тому, що Він являється Предметом Причастя, - Він Сам причащається нам; і існує лише одне Єдине Тіло Христове, про яке знає людський досвід. Це не заперечує розумових зусиль для досягнення Бога, але основне сприйняття Його у людському житті є сприйняття цілісне, що включає у себе і розум, і дух, і тіло. У цьому – основній християнський досвід»[2]. Саме цей безпосередній досвід присутності Бога через молитву у житті людей дає відповідь на питання: яким чином трансцендентний, невидимий і неосяжний Бог може бути присутнім у Своїй тварі (у створеному Ним). Очолив чернецьку партію захисників ісихазму афонський чернець Григорій Палама, а гурт його прихильників отримав назву паламітів. Власне св. Григорію Паламі і належить праця, у якій він на богослівсько-філософському рівні розмежував Божественну сутність (яка залишається непізнаваною, трансцендентною) для людини та Божественні енергії, благодать та дії – за якими пізнається Бог і за якими відбувається преображення людини. Так світло Преображення Господнього на горі Фавор стає світлом преображення людини, що відкрила душу свою для Бога.

Наслідком зухвалої критики на адресу ісихастів зі сторони Варлама та його прибічників (варлаамітів) постало тривале протистояння, що виявилось у відкритих дебатах. Полемічних трактатах і врешті решт було винесене на Церковний Собор. У 1347 році у м. Константинополі було проведено Собор, який засудив учення Варлама Калабрійця та його послідовників і прийняв догмат про нетварні (тобто нестворені, божественні) енергії, а у 1353 році вчення св. Григорія Палами було визнано офіційною доктриною Православної церкви. Наслідком рішення Собору постала заміна на усіх керівних церковних посадах приспішників Варлама на представників чернецтва партії палафітів. З того часу увійшло у традицію носити усім архієреям чорні чернечі клобуки, зображення яких на іконах до ісихастських дебатів було відсутнє.

Важливу роль у закріпленні ренесансних традицій відіграли італійські будівничі: Петро Італієць, Павло Римлянин, Христофор Боццано (замок у Меджибожі і перебував на службі у князя Костянтина Острозького), Джакомо Мадлен (костьол бернардинів в Ізяславі), Петро Сперендіо (працював в Острозі і був на службі у князя Костянтина Острозького), Себастяно Брачччі (Успенська церква на київському Подолі) та Бернардо Морандо (укріплення Львова та Кам’янця-Подільського і перебував на службі Яна Заморського).

У період 1596-1597 рр. після заснування цеху католицьких малярів-іконописців за наказом львівського латинського архієпископа Яна Дмитра Соліковського із усіх католицьких храмів було вилучено ікони, писані майстрами православного віросповідання. А усе через те, що православні почали кепкувати зі своїх колишніх католиків замовників, бо ті: «перед іконами писаними православними моляться, але їх за православне віросповідання до цеху малярів не включають».

Необачним було б обійти і світське портретне малярство – так звану парсуну, що веде своє походження від слова «персона» і являє собою парадний портрет. Перша згадка про замовлення світського портрету на українських землях пов’язана зі Львовом, де у 1576 роцізафіксовано, що міська каса оплатила маляреві Войцехові Стефановському придбаний у нього для міської ратуші портрет короля Стефана Баторія. 1593 роком датуються портрети Василя-Костянтина та Януса Острозьких, замовлених Христофором Радивілом маляру канцлера Яна Заморського. Реалістичною манерою письма з використанням світлотіні та техніки лінійної перспективи вражає портрет руського воєводи Івана Даниловича з Одеського замку (початок Х V ІІ ст.) та портрет гетьмана Великого князівства Литовського Яна Карла Хоткевича з монастиря бернардинів у Львові (1620 – ті р.). Цим часом датуються і портрети заможніх міщан, одним із перших серед якіх був образ померлого у 1587 році угорського кравця Януса, посмертний портрет якого замовила його вдова. Проте справжній розквіт української парсуни припадає на другу половину Х V ІІ – початок Х V ІІІ століття – на добу, що отримала назву українського бароко.