Тема 4.1. Україна у першій половині ХХ ст.
Україна у Першій світовій війні
Перша світова війна розпочалася в липні 1914 р.. Це був конфлікт міждвома воєнними блоками європейських країн — Антантою (Англія, Франція і Росія) та Троїстим союзом (Австро-Угорщина, Німеччина та Італія, після виходу останньої із союзу вже в ході війни до нього увійшли Туреччина і Болгарія, і союз перетворився на Четверний). Головна причина війни - економічні, політичні й територіальні суперечності між державами цих блоків. Кожна зі сторін мала свої плани стосовно українських земель.
Російська імперія хотіла приєднати Галичину, Буковину й Закарпатську Україну, показати себе як визволителя поневолених слов'янських народів, прикриваючи свої експансіоністські плани ідеєю «об'єднання руських земель». Австро-Угорська імперія претендувала на Волинь і Поділля, що перебували від владою Росії. З решти ж відвойованих у росіян українських земель австрійський уряд планував створити залежну українську державу, щоб послабити вплив Росії у басейні Чорного моря, передусім на Балканах. Німеччина хотіла ослаблення Російської імперії та роширити „життєвий простір" на схід, захопивши й українські землі.
У воєнні дії були безпосередньо втягнуті мільйони українців. Так, до російської армії упродовж війни було мобілізовано 3,5 млн. українців. Понад 250 тис. українців воювало у складі австрійських військ.
З початком війни на Львівщині почав формуватися військовий легіон Українських січових стрільців (УСС). До нього, в основному, увійшли члени воєнізованих українських організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт". Загальна чисельність легіону становила 2,5 тис. осіб, хоча бажаючих було набагато більше (10 тис.). Австрійське командування надсилало усусів на захист міст Борислава, Дрогобича, Стрия (жовт.-листопад 1914 р.), усуси вели бої за гору Маківку (29 квіт. - 2 трав. 1915 р.), за Болехов (30 трав. - 1 черв. 1915 р.), Галич (кінець червня 1915 р. ), бої у межиріччі Серету і Стрипи (серпень - поч. листопада 1915 р.). У 1916 р. усуси зазнали великих втрат у бою під Бережанами (гора Лисоня). Липень 1917 р. - УСС під командуванням Тарнавського проводили бойові дії на Бережанщині. Легіон УСС став зародком майбутніх українських військових формувань.
Перебіг бойових дій. Серепень-вересень 1914 р. – Галицька битва, рос. армія зайняла Галичину та Буковину. Протягом 1915 р. – німецько-австрійські війська відвоювали назад ці землі, захопили частину Волині. 1916 р. – «Брусиловський прорив» рос. армії, знову захопили частину Галичини й Буковини. 1917 р. рос. війська відступили з усіх завойованих територій.
Ставлення суспільно-політичних організацій до війни. Українські політичні партії Галичини 1 серпня 1914 р. створили головну українську раду (ГУР). Закликали до підтримки Австро-Угорщини як можливості утворити незалежну державу. За ініціативою ГУР був утворений легіон УСС. В суспільно-політичній думці Галичини також існував москвофільський напрямок.
Українські політичні партії Наддніпрянщини виступали за надання автономії України. Переважаючою позицією української соціал-демократії на початковому етапі війни стала оборонницька. Відомі діячі УСДРП, зокрема С.Петлюра, активно агітували за підтримку Росії у війні проти держав Четверного союзу. Їх позицію підтримали і окремі лідери ТУП. Деякі лідери УСДРП (Д. Донцов, А. Юркевич), українських есерів (С. Єфремов, М. Ковалевський) та частини поступовців, виступили з критикою проросійських позицій партій.
За орієнтацію на зовнішні сили у здобутті незалежності виступав Союз визволення України створений у серпні 1914 р. у Львові східноукраїнськими емігрантами. Очолив Д.Донцов. Мета – самостійність України, підтримка усіх антиросійських сил. З часом СВУ виступив за орієнтацію на власні сили, а в травні 1917 р. засудили війну.
Національно-демократична революція 1917-1921 рр.
Перша світова війна привела Російську імперію до глибокої економічної і політичної кризи. Її наслідком стала Лютнева (1917 р.) революція, яка призвела до падіння монархії, утворення Тимчасового уряду, появи певних демократичних свобод, формування нових місцевих органів влади у формі рад та створення нових політичних партій, громадських і культурних організацій.
Лютнева революція дала поштовх для активізації суспільно-політичного життя і в Україні. Тут на початку березня (4 березня за ст. стилем) 1917 р. з представників ряду громадських організацій та політичних партій утворилася Центральна Рада, головою якої було обрано М. Грушевського. Новостворена організація виконувала спочатку роль загальноукраїнського громадсько-політичного координаційного органу, а потім, після рішення Українського Національного з'їзду (конгресу) 6-8 квітня, набула чинності офіційного з функціями парламенту. Національний з'їзд, крім всього іншого, надав Центральній Раді право вести роботу, у тому числі і законодавчу, у напрямку домагання від Тимчасового уряду визнання права українського народу на відродження і розбудову власної національної держави, проведення культурного будівництва та соціальних реформ на користь широких народних мас.
28 травня - 2 червня відбувся І Всеукраїнський селянський з’їзд. Рада селянських депутатів, обрана на ньому, повністю увійшла до складу УЦР. УЦР ініціювала переговори з Тимчасовим урядом щодо надання автономії Україні. Проте російський уряд відкинув вимоги.
5 – 10 червня також проходив Другий військовий з’їзд, на якому В.Винниченко 10 червня виголосив І Універсал УЦР - проголошувалася автономія України, демократичні вибори до Всенародних українських зборів, легалізація загонів Вільного козацтва як загонів міліції. 15 червня був створений виконавчий орган - Генеральний секретаріат, який очолив В.Винниченко. Винниченко також ставав генеральним секретарем внутрішніх справ. Міжнаціональними справами займався С.Єфремов, військовими - С.Петлюра, змельними - Б.Мартос, освітніми - І.Стешенко.
У кінці червня Тимчасовий уряд направив делегацію до Києва. У результаті переговорів, ЦР зобов’язувалася підтримувати Тимчасовий уряд, відмовитися від національно-територіальної автономії до скликання Всеросійських установчих зборів. Росія визнавала ЦР та Генеральний секретаріат. Ці положення були відбиті у проголошеному 3 липня ІІ Універсалі. У липні 1917 р. ЦР змушена була прийняти «Тимчасові інструкції» - Генеральний секретаріат підпорядковувався Тимчасовому уряду.
Слід зазначити, що літньо-осінній період у політичному житті Росії проходив у гострій політичній боротьбі між прихильниками монархії, ліберально-буржуазним Тимчасовим урядом, потужним соціалістичним робітничо-селянським (його очолювали більшовики, есери, соціал-демократи, анархісти) та національно-визвольним рухом у національних окраїнах імперії (республіки). У липні була розстріляна мирна демонстрація у Петрограді, відбулося згортання демократичних свобод. У серпні – невдала спроба буржуазно-монархістських партій (кадетів, октябристів тощо) встановити у серпні 1917 р. у Росії військову диктатуру (заколот Корнілова). Результатом перемоги революційних сил стала активна лівізація рад, які повсюдно заміняли старі органи (думи, земства) місцевого самоврядування.
Восени 1917 р. в Україні існувало тривладдя: УЦР, місцеві органи влади Тимчасового уряду та збільшовизовані ради.
II Всеросійський з'їзд Рад повинен був розпочати свою роботу 7 листопада (25 жовтня за ст. ст.) 1917 р. в Петрограді. Однак за наказом уряду розпочали арештовувати або затримувати делегатів. Це викликало опір лівих сил, які організували захоплення комунікацій, шляхів сполучення. до початку роботи II Всеросійського з'їзду Рад Петроград був повністю у руках повстанців. Увечері 25 жовтня після сигналу крейсера «Аврора» (холостий залп у напрямку Зимового палацу), який увійшов у Неву, революційні загони розпочали наступ на Зимовий палац, де знаходилася частина міністрів Тимчасового уряду і заарештували їх.
Увечері 25 жовтня розпочав роботу II Всеросійський з'їзд Рад. У ньому взяли участь 649 обраних делегатів від усіх регіонів Російської республіки. За партійним складом вони розподілялися так: більшовиків ‒ 390, есерів ‒ 160, меншовиків ‒ 72, меншовиків-інтернаціоналістів ‒ 14. Решта належали до різних партій, громадських організацій або були позапартійні. Від України на з'їзді були присутні 129 делегатів. З'їзд проголосив про встановлення радянської влади по всій Російській республіці, прийняв декрети про мир, землю, ухвалив основні принципи «Декларації прав народів Росії», сформував радянський уряд ‒ Раднарком, який очолив В.І. Ленін та Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (законодавчий орган).
29-31 жовтня у Києві відбулися бої за владу між більшовиками та прихильниками УЦР та Тимчасового уряду. Перемогли останні, УЦР отримала всю повноту влади в Україні. 7 (20 за ст.ст.) листопада 1917 р. УЦР ухвалила Третій Універсал: Україна проголошена Українською Народною Республікою (УНР) у складі РСФРР, проголошувався 8-год. роб. день, за укладання миру. У майбутньому на Українських Установчих зборах мали б вирішити питання передачі землі селянам без викупу.
На І Всеукраїнському з'їзді Рад (4-6 грудня (17-19 за ст. ст.) більшість делегатів з’їзду підтримали УЦР. Тоді 150 осіб більшовиків (з 2 тис. делегатів) поїхали до Харкова і об'єдналася там з делегатами з'їзду рад Донецько-Криворізького басейну, військових південно-західного фронту і Чорноморського флоту (всього 225 осіб). Ці делегати 11 грудня (24 грудня за ст. ст.) 1917 р. відкрили І Всеукраїнський з'їзд Рад. Проголосили про встановлення радянської влади в Україні, втілення у життя декретів про мир, землю, декларації прав народів Росії, прийнятих II Всеросійським з'їздом Рад. Було обрано уряд - Народний Секретаріат, Центральний Виконавчий Комітет Рад України. Проте ці органи, здебільшого, складалися з неукраїніців. З'їзд оголосив УНР суверенною соціалістичною республікою у складі РСФРР.
Отже, внаслідок названих політичних подій, наприкінці 1917 р. в Україні утворилося два політичні центри у Києві та Харкові і два уряди. Зукраїнізовані частини (майже 400 тис. військових), внаслідок затягування вирішення аграрного питання українським урядом, почали йти з армії. У цей час УЦР підтримала утворення на Дону республіки. Розпочався конфлікт з Раднаркомом. На середину січня 1918 р. більшовицькі війська на чолі з В.Антоновим-Овсієнком, уже наблизилися до центральної України. Наступ на Київ частин на чолі з М.Муравйовим зупинив загін студентів під станцією Крути. 16-22 січня робітники на чолі з більшовицькими організаціями підняли повстання у Києві (завод «Арсенал»). Для його придушення використані Січові стрільці, яких очолив Є.Коновалець.
9 (22 за ст. стилем) січня 1918 р. УЦР проголосила IV Універсал , відійшла з Києва до Бреста. В Універсалі – проголошення незалежності УНР, підтвердження основних демократичних прав і свобод, ГС перейменовано на Раду Народних Міністрів, програма соціально-економічних реформ. У Бресті УЦР у лютому 1918 р. уклала з країнами Четверного союзу мирний договір і запросила німецько-австрійські війська на допомогу для ліквідації радянської влади в Україні. На початку січня 1918 р., внаслідок відкладення роботи Українських Установчих зборів, зі складу УЦР вийшли есери, представники УСДРП та ін. На середину січня 1918 р. з 850 членів у Центральній Раді залишилося 300 депутатів. Деякі обурилися діям німецького командування, яке отримало фактичну владу на місцях, вилучало продукти у населення (за умовами брестського договору). Тому виникла криза УЦР. Протягом березня-квітня 1918 р., територія України, за допомогою німецьких військ, була звільнена від більшовиків. 29 квітня 1918 р. УЦР ухвалила Конституцію УНР, яка так і не вступила в силу.
29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот. Німецькі війська розпустили УЦР, а Всеукраїнський з ՚ їзд землевласників проголосив гетьманат – П.Скоропадський. Проголосив Українську Державу. Уряд – Раду Міністрів – очолив Ф.Лизогуб. відновлення великої земельної власності, право приватної власності у промисловості. Уряд скасував 8-год. робочий день, встановлення 12-14 год. робочого дня, заробітна плата – на розсуд роботодавця. Продовжувалося вилучення продовольства у населення. Це спричинило повстання, особливо у центрі та на півдні України. Позитивні зрушення – відкриті банки, випущено конвертовану гривню, державною мовою проголошена українська. Відкрито університети у Києві, Кам ՚ янці-Подільському, 150 державних гімназій. Утворено Українську Академію Наук, архіви, бібліотеки та ін. Зовнішня політика гетьмана: визнання України багатьма державами, налагодження дипломатичних зв ՚ язків з 30 країнами. У листопаді 1918 р. П.Скоропадський проголосив федераціюю України з небільшовицькою Росією (у майбутньому). Сприяв проукраїнським настроям на Кубані та Дону. За допомогою блокади добився приєднання Криму.
Причини падіння гетьманату П.Скоропадського. 1) Залежність від німецького війська (650 тис.).У листопаді Німеччина підписала капітуляцію, відкликала війська з України. 2) Великий вплив на політику гетьмана проросійських кіл. 3) Вузька соціальна база – лише великі землевласники, підприємці, а решта населення – невдоволена, постійні повстання. Влітку-восени 1918 р. пасивний опір гетьманату і німецько-австрійським військам чинило майже все населення України, а збройну боротьбу, за даними з різних джерел, вело 600-700 тис. осіб. гетьмана вело боротьбу понад 40 тис. повстанців. Очолювали повстанський рух переважно політичні сили соціалістичного спрямування а також отамани Вільного козацтва. Анархіст Нестор Махно проголосив Гуляйпільську республіку на Катеринославщині.
Колишні лідери Центральної Ради влітку 1918 р. утворили опозиційний до гетьмана Український національний союз. Мета - самостійна українська держава на демократичних і соціалістичних засадах. На основі цього союзу, 14 листопада 1918 р. виникла Директорія (С. Петлюра, В.Винниченко та ін.), яка об'єднала навколо себе всі повстанські сили Київщини. У грудні 1918 р., Директорія, за допомогою Лубенського кінного полку, Запорізької дивізії Болбочана, Січових стрільців Є.Коновальця усунула від влади П. Скоропадського. 14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади.
Внутрішня політика Д иректорії: відновлення УНР, законодавча влада – Трудовий конгрес. Проголошений 8-год. робочий день, допомога збіднілому населенню. Мета – втілити «Закон про землю», проте не розробили знову механізму наділення селян землею. Внаслідок радикалізму Директорії в соціальних питаннях, її не підтримували промисловці, землевласники, прошарок спеціалістів.
Зовнішні відносини. Січень-лютий 1919 р. – війська Антанти висадилися на півдні України. Проте умовою допомоги Директорії проти більшовиків було скасування курсу на радикальні перетворення. В.Винниченко пішов у відставку, проте ніякої допомоги від Антанти так і не надійшло. У квітні війська Антанти евакуювалися з України. Директорію очолив С.Петлюра. Фактично Україна не змогла подолати міжнародну ізоляцію.
Проголошення ЗУНР . 1 листопада 1918 р. українські збройні загони взяли під контроль Львів. Проголошений уряд – Державний секретаріат на чолі з К.Левицьким. 13 листопада 1918 р. проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Президентом Українська Національна Рада проголосила Є.Петрушевича. У квітні 1919 р. розроблена аграрна реформа на користь селян. Проголошувався 8-год. робочий день, державна монополія на деякі продукти. Утворена Українська Галицька армія (УГА). 22 січня 1919 р. у Києві проголошено Акт злуки ЗУНР і УНР. Є.Петрушевич став членом Директорії. Війна з поляками – у листопаді 1918 р. УГА почала відступати зі Львова. Польська армія переважала чисельно й озброєнням. У червні 1919 р. українські війська здійснили успішний контрнаступ, проте, внаслідок відсутності підтримки з боку УНР, відступили на територію, контрольовану Директорією. У липні 1919 р. ЗУНР була окупована польськими військами. На Паризькій мирній конференції Польщі надали право на окупацію Галичини. За Сен-Жерменським договором Буковина відійшла до Румунії, Закарпаття – до Чехо-Словаччини.
Друга радянсько-українська війна . 3 січня 1919 р. рос. війська зайняли Харків. Його проголосили столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Уряд – Раду народних Комісарів – очолив Х.Раковський. 5 лютого більшовики зайняли Київ. У березні 1919 р. більшовики проголосили Конституцію УСРР. Проголошувалася диктатура пролетаріату, скасування приватної власності, місцева влада надавалася радам.
Восени 1919 р. більшу частину України окупували білогвардійські війська на чолі з А.Денікіним. було відновлене шовіністичне цькування всього українського, утиски робітників та селян. Проти них боролися загони Н.Махна, більшовицькі війська.
12 грудня 1919 р. Червона армія більшовиків зайняла Харків, 16 грудня – Київ. Весною 1920 р. більшовики зайняли всю Україну крім західноукраїнських земель.
В умовах стрімкого просування більшовицьких військ, виникло питання залучення союзника до боротьби з ними. У квітні 1920 р. була підписана Варшавська угода між УНР та Польщею. Польща визнавала УНР, надавала військову підтримку в обмін на визнання Зх. України складовою частиною Польщі.
Радянсько-польська війна почалася 25 квітня 1920 р. спочатку – успіх українсько-польських військ, зайняли Київ. Проте уже в червні – наступ Червоної армії, яка дійшла до Зх. України, а у вересні 1920 р. – відступила з Галичини. 18 березня 1921 р. між Польщею, радянською Росією та УСРР був підписаний Ризький мирний договір. Польща визнала УСРР (фактично, радянську владу в Україні). Польща приєднувала Галичину - Холмщину, Підляшшя, Зх. Волинь, Зх. Полісся, зобов ՚ язалася забезпечити всі умови для вільного розвитку культури українців.
У листопаді 1921 р. – українські війська на чолі з Г.Тютюнником зробили спробу підняти повстання проти більшовиків (Другий «Зимовий похід»), проте були розбиті на Житомирщині. У серпні 1921 р. були розбиті махновські загони, а раніше – у кінці 1920 р. – білогвардійські. Т аким ч ином , національно-демократична революція завершилася, утвердилася більшовицька влада.
Україна під більшовицькою владою (1920-1930-ті рр.)
Політика «Воєнного комунізму». Н авесні 1919 р. радянська влада в Україні була встановлена вдруге. Уряд (з січня 1919 р. Раднарком УСРР), не враховуючи того економічного становища, яке склалося в Україні, та ступеня руйнації господарського життя республіки, привнесеного громадянською війною й іноземною інтервенцією, розпочав прискорено впроваджувати на селі політику „воєнного комунізму". Головним виконавчим органом з проведення земельної реформи на селі ставали комбіди (комітети бідноти). Вони на свій розсуд і не завжди справедливо ділили поміщицьку землю, реманент, інші продукти та товари серед населення, іноді не враховували навіть рішення місцевих рад. Створювалися різні кооперативні форми аграрного виробництва, у тому числі й колективні - у формі радгоспів, до чого не всі селяни були пристосовані. Хлібоздача на селян визначалася подесятинно - становила 10-15 % від зібраного урожаю або 3-5 пудів зерна з десятини. Однак розорене селянство і цей хліб не могло здати. Наприклад, заможні селяни, а таких було близько 10-20 %, виконували її, а для решти, особливо тих, хто отримав землю навесні 1919 р., це було неможливо. У місті запроваджувалася карткова система отримання продуктів, торгівля монополізована державою.
Для вилучення продовольства на села посилалися продзагони. Частина з них була сформована з військових, які репресивними методами вилучали у селян хліб та м'ясопродукти. Внаслідок цього влітку 1919 р. проти радянської влади на Україні прокотилася хвиля селянських повстань і заворушень. Політика «воєнного комунізму», разом з посухою, призвела до голодомору 1921-1923 рр. в Україні, померло близько 1-2 млн. осіб.
Утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Раднарком УСРР влітку 1919 р. уклав воєнно-політичний оборонний договір з радянськими республіками, які утворилися на території колишньої Російської імперії. Згодом цей договір трансформувався у створення СРСР - проголошений 30 грудня 1922 р. на І з ՚ їзді рад СРСР. Увійшли Білоруська СРР, Закавказька Федерація, Російська Федерація та УСРР. На той час існувало дві концепції утворення Союзу. Сталінська базувалася на ідеї автономізму. Союзні республіки повинні були увійти в союз як автономії при владі центру. Проте перемогла Ленінська - соціалістичні республіки повинні бути зі своїми органами управління. Об’єднання на основі автономізації було б обмеженням державних суверенних прав. Кожна республіка мала право виходу із Союзу, проте правового механізму для цього не було створено. У 1924 р. остаточно завершилося юридичне оформлення СРСР, коли була прийнята Конституція СРСР. Ця Конституція позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв'язку, оборонної промисловості. IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в новій Конституції УСРР, закріплене входження УСРР до складу Радянського Союзу.
Нова економічна політика . На кінець 1920 - поч. 1921 р. Україна опинилася в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи. Відбувалося сотні повстань селян проти політики «воєнного комунізму», продрозкладки.
У березні 1921 р. більшовики оголосили про перехід від політики „воєнного комунізму" до нової економічної політики (НЕП). В Україні був запроваджений з 1923 р. НЕП – це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; передачу в приватні руки дрібних і середніх підприємств під контролем держави; допуск вільної торгівлі, формування ринку; допуск іноземного капіталу (концесії); розвиток кооперації; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості у результатах праці. Тобто, це був тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку. Як складові непу, можна виділити: проведення грошової реформи, введення конвертованого карбованця (1 крб. = 5 доларів). Впровадження плану ГОЕРЛО - електрифікація. Відбудова залізничного транспорту.
Неп сприяв розвитку сільського господарства: в 1925 р. обсяг сільськогосподарського виробництва досяг довоєнного рівня; стимулював розвиток промисловості, зростання продуктивності праці. У 1926 р. основні показники рівня розвитку легкої і харчової промисловості, яка знаходилася в основному в руках дрібних підприємців, були вищі за довоєнні, а темпи розвитку важкої промисловості, яка була під контролем держави, навпаки - сповільнювалися.
У період непу розвиваються три види торгівлі: кооперативна, приватна, державна. У великих містах відкриті торговельні біржі.
На початку 1920-х років почала відновлюватися видобувна промисловість. Успіх непу - за 5 років розпочався прогрес в економіці тому що неп поєднував інтереси людини-виробника та інтереси держави.
Неп сприймався як політика перехідного періоду від капіталізму до соціалізму, неп повинен був створити матеріально-виробничу базу для цього.
Грудень 1925 р. - ВКП(б) проголосила курс на індустріалізацію економіки Радянського Союзу.
Зріс життєвий рівень населення. Покращувалося матеріальне становище робітників, зокрема підвищувалась їх заробітна плата, підприємствами надавалося житло. Однак неп до кінця не усунув безробіття.
У релігійній сфері – кампанія влади проти релігії. Створення «Товариства безбожників», антирелігійна пропаганда у пресі. Під час голодомору 1921-1923 рр. було вилучено багато цінностей з храмів. У 1921 р. офіційно утворена Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Очолив митрополит В.Липківський.
У галузі освіти - створення широкої мережі шкіл і гуртків з ліквідації неписьменності (лікнеп) і малограмотності, організацію у багатьох містах, а також на крупних фабриках і заводах шкіл фабрично-заводського учнівства; запровадження системи обов ՚ язкової середньої освіти тощо.
З 1923 р. розпочалася політика «коренізації» в усіх республіках. В Україні називалася українізація. Передбачала використання української мови в адміністративній, освітянській та ін. сферах, створення мереж шкіл з викладанням укр аїнською мовою, видання підручників, літератури, преси та ін. Народний Комісаріат освіти у 1924-1927 рр. очолив О.Шумський, 1927-1933 рр. – М.Скрипник.
НЕП, так само як і українізація, почали згортатися більшовиками з 1928 р. Радянська влада продовжила політику зросійщення, активних учасників українізації було репресовано. У 1938 р. була прийнята постанова про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України.
Індустріалізація . У грудні 1925 р. XIV з'їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію: прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі терміни рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. Проте не вистачало кваліфікованих кадрів, був низький рівень економічної освіти у радянського керівництва, не було досвіду здійснення планової індустріалізації. Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. - форсованими. НЕП скасований, здійснений перехід до командно-адміністративної економіки. Відбува лася максимальна розбудова важкої промисловості за рахунок легкої та харчової, сільського господарства. Якщо відбувалися певні збої техніки, відставання від плану виробництва, у цьому звинувачували «шкідників», почалися репресії проти кваліфікованих робітників, інтелігенції.
За три довоєнні п'ятирічки в Україні з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. Серед них - Дніпрогес, Харківський тракторний завод, «Азовсталь», «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», алюмінієві заводи.
У 1929 р. почалася суцільна колективізація - перебудова сільського господарства на основі об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі колективні підприємства. Починаючи з червня 1929 р., вводилися обов'язкові планові завдання хлібоздачі з розкладкою по кожному селу, а згодом - самообкладання на сільських сходах по-кожному господарству, яке мало товарну продукцію. Якщо родина не виконувала план - сплачувала штраф або їх майно конфісковували. Якщо був збройний опір - депортовували.
Голодомор 1932-1934 рр. У 1928 р. почалося знищення мільйонів так званих «куркулів», які виступали проти примусового усуспільнення майна, завищених «хлібозаготівельних планів». Взимку 1931-1932 рр. в українському селі склалося скрутне становище з продовольством (криза хлібозаготівель). В той же час зерно експортували за кордон. Для виконання плану місцева влада здавала продукцію навіть з насіннєвих фондів. У кінці 1932 р. озброєні загони на місцях почали вилучати у селян всі продукти. 7 серпня 1932 р. Й.Сталіним був створений т.зв. «Закон про п’ять колосків», що передбачав розстріл та конфіскацію майна за «розкрадання соціалістичної власності». Внаслідок селяни не могли взяти з колгоспного поля навіть невелику кількість продуктів. За цим законом, на літо 1933 р. було засуджено 150 тис. осіб. Надзвичайна комісія на чолі з В.Молотовим запровадила «чорні дошки» - списки сіл, які не здали заплановану кількість продукції, ізольовувалися, проти мешканців застосовувалися репресії. Голодомор у південних та східних районах продовжувався до кінця 1934 – початку 1935 рр. Голодомор – геноцид українського народу, під час якого померло близько 4 млн. осіб. У райони, де померло найбільше людей, привозили селян з північних районів України, з Білорусії та Росії. Голодомор придушив опір селян колективізації, підірвав національні сили.
Репресії 1930-х років. У кінці 1920-х рр. почалися репресії проти діячів української революції 1917-1921 рр., учасників українізації та ін. Був викритий т. зв. «Український національний центр», «Польська організація військова» та ін. міфічні організації. 1930 р. – суд на членами «Спілки визволення України», засуджено 45 діячів науки та культури. Загалом репресовано 30 тис. осіб інтелігенції, членів молодіжних угруповань, колишніх демократичних партій та ін. Посилився тиск на церкву, особливо на Українську автокефальну православну, яка саморозпустилася у 1930 р. З 1933 р. – новий голова ОДПУ – В.Балицький – розпочав нову хвилю «чисток» у Компартії, завершив процес насильницької колективізації, придушив українізацію. Вислання до Сибіру, Далекого Сходу й Казахстану сімей «куркулів» та середняків, які були засуджені раніше. Знищення представників гуманітарних дисциплін, особливо – українознавчих. Знищення офіцерів Червоної армії, у т.ч. репресовані полковники, генералітет.
Західноукраїнські землі у 1920-1930-х рр.
У міжвоєнний період в Західній Україні проживало близько 6,6 млн. українців. За Ризьким мирним договором 1921 р. Зх.Волинь, Галичина, Холмщина, Підляшшя потрапили під владу Польщі. За Сен-Жерменським 1919 р. та Тріанонським договорами 1920 р. Закарпаття стало частиною Чехо-Словаччини. За Сен-Жерменським 1919 р. та Бессарабським протоколом 1920 р. Буковина та Бессарабія відійшли до Румунії.
Політика Польщі щодо західноукраїнських земель. Спочатку Польща отримала від Ліги Націй лише мандат на управління цими територіями, проте у 1923 р. Рада послів великих держав прикріпила їх остаточно до Польщі з умовою дотримання культурних прав українців. Польська влада умовно поділила територію на Польщу «А» (власне польські землі) та Польщу «Б» ( Зх. Україна та Зх.Білорусія). Відповідно, розвивався лише промисловий потенціал першої, а Польща «Б» розглядалася як сировинний придаток. Землі тут почали роздаватися полякам – осадникам. Збідніле українське населення створювало мережі кооперативів. Понад 200 тис. українців вимушено мігрували за кордон. Така політика уряду викликала опір населення, створення революційних організацій. В свою чергу, Польща оголосила політику пацифікації – умиротворення українців: переслідування членів українського руху, закриття організацій, шкіл. Студентами Львівського університету могли стати не більше 5 % абітурієнтів. Внаслідок цього виник Таємний український університет у Львові. Освітянську діяльність продовжили «Просвіти».
1920 р. – виникла Українська військова організація (УВО), очолив Є.Коновалець. 1925 р. – Українське національно-демократичне об ՚ єднання (УНДО), що виступало за незалежність України. Діяли також Радикальна партія та Комуністична партія Західної України. Також виникла радикальна ідеологія – український інтегральний націоналізм, яку розробив Д.Донцов. передбачала незалежність, соборність українських земель на чолі з вождем. 1929 р. члени УВО об’єдналися з іншими національними організаціями та утворили Організацію українських націоналістів (ОУН): за незалежність України. Методи саботажу, страйків та терористичні акти проти польських службовців, міністра внутрішніх справ Польщі Б.Перацького. Спочатку очолив Є.Коновалець, потім – А.Мельник. 1940 р. ОУН розкололася на «бандерівців» (очолив С.Бандера) та «мельниківців» (А.Мельник).
Права українців намагалася захистити Українська греко-католицька церква (УГКЦ). Митрополит А. Шептицький активно протестував проти польської політики щодо українців і, водночас, засуджував акції ОУН та політику комуністів.
Становище українців у Румунії. Період 1918-1828 рр. – утвердження румунської влади у Бессарабії, пригнічення соціального та культурного розвитку українців. З 1928 по 1938 р. – деяке послаблення тиску. 1938-1940 рр. – військова диктатура у Румунії, встановлення жорсткого режиму щодо українців.
Влада оголосила, що в Бессарабії проживають румуни, які забули про свою культуру. Закриття всіх українських шкіл. Існували Українська національна партія (УНП), підпільна організація з ідеологією ОУН.
Проти соціального й національного пригнічення українці піднімали повстання. Наймасштабніші – у 1919 р. Хотинське, у 1924 р. – Татарбунарське.
Українські землі у складі Чехо-Словаччини. Найбільш лояльний до українців режим. В економіку Закарпаття вкладалися кошти, дозвіл на функціонування українських шкіл. Проте 1925 р. українську мову влада назвала «чужою» для населення.
Існувало три політичні течії: москвофільство (русофільство), українофільство, русинство (закарпатське населення – це русини, окремий народ зі специфічною мовою). Проукраїнську ідеологію мала Християнсько-народна партія, яку очолював А.Волошин.
1938 р. внаслідок «Мюнхенської змови» між Великою Британією, Францією та Німеччиною,територія Чехо-Словаччини була поділена. Підкарпатська Русь стала автономною одиницею, згодом Пд. Закарпаття передали Угорщині. На початку 1939 р. проукраїнські сили перемогли на виборах до парламенту автономії й 15 березня 1939 р. у м.Хуст проголосили незалежність Карпатської України. Президентом став А.Волошин. Проте Угорщина швидко окупувала Закарпаття.
Тема 4.2. Українська культура на межі XIX – ХХ століть
З середини ХІХ ст. вже стало очевидним, що новоєвропейська система цінностей, основи якої закладались в добу Ренесансу, вичерпала себе. Нові соціально-політичні виклики та стан духовного життя європейця, який перебував у пошуках нових смислів і системо-ціннісних координат, підштовхував до переосмислення вже набутого. Важливими факторами впливу на їх формування також були бурхливий розвиток промисловості, науки та, як наслідок, урбанізація (зростання впливу міської культури).
Розвиток науки та впив українців на її розвиток . Завдяки Г. Й. Менделю , який висунув теорію генетичної спадковості, 1900 рік став роком народження генетики . Ернст Геккель запропонував теорію походження багатоклітинних організмів і сформулював біогенетичний закон, а. Ч . Дарвін як автор концепції природного відбору, обґрунтував нову гіпотезу походження людини. Д. К. Максвелл увійшов до історії як творець класичної електродинаміки, а Т. А. Едісон (1847-1931) винайшов фонограф (прилад для механічних записів звуків та їх відтворення) та лампочку накалювання і людство отримало можливість забезпечити себе штучним світлом. 1896 р. став роком відкриття радіоактивності уранія ( Антуан Анрі Бекерель), а 1900 р. - квантовій теорії Макса Планка, який заклав основи квантової фізики. Теорія відносності була сформульована Альбертом Ейнштейном у 1916 р., а 1895 р . Г.Форд збудував перший автомобіль з бензиновим двигуном і вже 1913 р. налагодив його серійне виробництво. 1920 р. було налагоджено перше суспільне радіомовлення - початок організації впливу засобів масової інформації на широкі верстви населення. На цьому тлі киянин Ігор Іванович Сікорський (1889-1972) створив перший у світі гелікоптер, а родом із м. Полтава Юрій Васильович Кондратюк (справжне ім’я – Олександр Ігнатович Шаргей) (1897-1941) став засновником ракетобудування в СРСР і написав роботу «Завоювання міжпланетних просторів», що була використана американськими вченими під час підготовки до висадки людини на місяць. Н оосфера (від грец. noos – розум та сфера) як поняття було введено у науковий оообіг П’ер Тейяр де Шарденом, але як новий еволюційний стан біосфери у якому діяльність людини стає вирішальним фактором подальшого розвитку досліджував перший президент Академії наук України Володимир Іванович Вернадський (1863-1945).
Система життєвих цінностей культури кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Пошук новозмін, заснованих на ідеї надовіри до розуму, поставили під сумнів раціоналізм і гуманізм минулої доби. В основу нового світобачення було закладено новітні філософські вчення та гасла: волю до влади у волюнтаризмі Ф. Ніцше (1844-1900); вагомість інтуїції в інтуїтивізмі А. Бергсона (1859-1941); влади підсвідомого у психоаналізі З. Фройда (1856-1939). Новими світоглядними орієнтирами проголошувалися: суб’єктивність світосприйняття , якому відповідає теза: скільки художників – стільки і стилів; відмова від назавжди встановлених критеріїв та мистецьких канонів; дискретність світосприйняття у бажанні розчленувати образ на пазли, що веде до телескопічності буття ; хиткість, невизначеність і зневіра в майбутне ; підміна европейського антропоцентризму на відвертий нігілізм із подальшим запереченням загальноприйнятних цінностей (норм, принципів, ідеалів) і як наслідок - втрату людиною духовності та віри. Звідси: відчуття беззахисності, невпевненості у прийдешньому та самотності сучасної людини. Так з’являється відчуття розлому епох у пошуках нової реальності через переосмислення вже пройдешнього і перш за все задекларованого у еклектизмі.
Еклектизм в українській культурі. З середини ХІХ ст. класицизм вичерпав себе і у світовій архітектурі з’явились ознаки кризи. Подальший її розвиток, за браком нових концептуальних ідей, пішов дещо оригінальним шляхом: спроба створити нове на основі поєднання елементів уже добре відомого. Змішування елементів різних стилів на основі одного із них і увійшло до історії під назвою «еклектизм» (від грец. εκλεδιο – вибирати). Зважаючи на розмаїття стилів минулих епох і шляхів їх переосмислення у назвах стилістичних напрямків еклектизму з’явилася приставка «псевдо-» (від лат. штучний, фальшивий), що додається до назви того стилю на основі якого вибудовується стилістика споруди, а її вибір усе більше залежав від уподобань замовника. Так в українській архітектурі з’являється псевдоготика, псевдоренесанс, псевдобароко, псевдокласицизм і псевдоромантизм. Значна частина особняків та багатоквартирних будинків будувалися виключно за індивідуальним проектом і відразу включали декілька стилів. Булі і такі, перший поверх яких було зведено у стилі ренесанс, другий – бароковий, а третій – у стилі класицизм. Одним словом – еклектика.
На території України, що входила до складу Російської імперії, різновидом псевдоромантизму став «псевдовізантизм». Для псевдовізантизму, що навертається до зодчества Візантії та доби хрещення Русі, характерними є його «імперські» амбіції, що і перетворило його в державний і доволі уніфікований стиль. Переважна більшість споруд були церковного (храми) або адміністративного призначення (міністерства, присутственні місця). До відомих пам’яток відносять: Резиденцію буковинських митрополитів у м. Чернівці (архітектор Йосип Главка, 1873); Благовіщенський собор у м. Харків (за проектом М. Ловцова, 1901); трапезна церква Києво-Печерської Лаври з церквою Антонія та Феодосія (архітектор В. Ніколаєв, 1895); Свято-Пантелеймонівський собор у Феофанії під Києвом (архітектор Є. Єрмаков, 1912) та на честь 900-річчя хрещення Русі зведений благодійним коштом за проектом І. Строма Володимирський собор у м. Київ (1862-1895). Оскільки споруда будувалася упродовж 33 років до проекту неодноразово вносилися зміни (архітекторами П. Спарро, О. Беретті, Р. Бернардом). Собор відомий і своїм фресковим розписом. До роботи були залучені відомі живописці російського символізму: В. Васнецов, М. Нестеров, М. Врубель.
До зразків псевдоготичного стилю відносимо зведений у 1899-1909 роках Миколаївський костел у м. Київ за проектом С. Валовського, але керував будівництвом В. Городецький. Дві високі стрільчасті вежі рясно покриті готичним візерунком, виконаним із бетону, проте на відстані він справляє враження кам’яного. Інтер’єр храму прикрашений вітражами та настінними розписами. Досить популярним був і псевдокласицизм, переважна більшість споруд якого були адміністративного та торгівельного призначення. Елементи класицизму активно використовували під час будівництва багатоквартирних будинків, частина з яких уціліла у Києві (вул. Богдана Хмельницького, Володимирська, Саксаганська), Одесі, Харкові та Львові. До пам’яток цього стилю відносимо зведений у м. Київ Володиславом Городецьким (1863-1930) Музей старожитностей і мистецтва (1897-1900, нині – Національний художній музуй України), 1882 року В. Ніколаєв звів Будинок купецького зібрання (тепер – це філармонія) та ін.
До різновидів еклектизму відносять псевдоромантизм та боз-ар. Боз-ар (від франц. - витончені мистецтва) вирізняється чітким наслідуванням класичних традицій на відміну від романтизму, що навертається до традицій національних (регіональних). У парижській школі образотворчих мистецтв було вироблено її канони: синтез елементів італійського ренесансу з французьким бароко якому відповідають масивність форм та пишнота декору (використання ліпнини, скульптури, барельєфів тощо). Переважна більшість споруд цього стилю була зведена для цивільних потреб: бібліотек, академій, театрів, банків. На хвилі економічного піднесення в добу правління Олександра ІІІ (1881-1894) у російських можновладців з’явилась потреба втілити в камені ідею заможності, розквіту та багатства. Аналогічні завдання стояли і в імперії Австрійській. Однак імпортований із Франції стиль увійшов до російської та австрійської історій під іншою назвою. У Російській імперії боз-ар називали «псевдоренесанс», або «французький стиль» і він був впливовим настільки, що навіть грошові купюри, що були в оббігу у період з 1890 по 1900 рр., оформлялись архітектурним декором у цьому стилі. У Австрійській державі за цим стилем закріпилась інша назва - «віденський неоренесанс». До зразк ів боз-ару в українській архітектурі відносять три найвідоміші оперні театри: в Одесі (за проектом Г. Гельмера та Ф. Кельнера, 1893-1897), у Львові (за проектом польського архітектора З. Горголевського, 1897-18900) та у Києві (за проектом московського зодчого В. Шретера). У цьому ж стилі було зведено Український музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської м. Чернівці (за проектом Г. Гельмера та Ф. Кельнера, 1905). Однак, на відміну від трьох попередніх споруд для музично-драматитчного театру характерною особливістю є поєднання багатої ліпнини на барокових фронтонах з легкими вигинами, притаманними новому стилю, що сміливо витісняв попередню епоху і став відомий як сецесіон (або ж модерн). Поєднання стилю боз-ар з елементами модерну робить цю пам’ятку архітектури унікальною у Європі.
Зародження модернізму. Проте, переосмислення минулого лише розчищало містину для нового, що відповідав би ідеї руху уперед, поступу, відкритості новаціям, освяченим як наукою так і мрією одночасно. Датою народження такого нового руху вважають подію відкриття в Парижі «Салону знедолених» ще 1863 р, до якого запрошувались твори епатажних митців внутрішньо не залежних від усталених суспільних приписів. Напрямок отримав назву «модернізм» (від італ. modernismo – «сучасний рух») і знайшов вираз у мистецтві, породивши низку його напрямків (імпресіонізм, експресіонізм, кубізм, фонізм, футуризм, абстракціонізм), які, натомість, легко об’єднуються бажанням розірвати пута минулого історичного досвіду і запропонувати нове, нетипове у мистецтві. В Україні уперше слово “модернізм” у значенні художнього напрямку, що протистоїть народницькій ідеології у творчості Ю. Федьковича, у доповіді “Малорусские писатели на Буковине” вжила Леся Українка.
Імпресіонізм (від фр. impression — враження), як один із мистецьких напрямків модерну, домінує наприкінці ХІХ ст., який запропонував подивитися на світ крізь призму особистісних вражень та спостережень митця за принципом: "Я малюю те, що зараз відчуваю"( Пісарро). З ціллю вловити і зафіксувати на полотні враження за допомогою ілюзії світла та повітря, митці виходять на пленер (відкрите повітря), коли емоційно-чуттеве наповнення передається контрастуванням яскравих кольорових цяток і плям.
Імпресіонізм у живописі. Представником цього напрямку у мистецтві є Олександр Мурашко (1875 – 1919), як син київського живописця, продовжив справу батька подавшись на навчання до Петербурзькій академії мистецтв, опіку за яким мав І. Рєпін. То ж бо, розпочав свій творчий шлях як реаліст, але після відвідин Парижу у його творчості з’являється імпресіонізм (картини 1902 – 1903 рр.: «Парижанки», «Біля кафе», «Паризьке кафе», «У кафе»), який з часом наповнюється народним колоритом: «Карусель» (1906), «Неділя. Тихе горе» (1911), «Недільний день» (1911), «Селянська родина» (1914). Імпресіонізм знайшов відбиток: на конкурсній картині «Наречена» (1910) Федора Кричевського (1879 – 1947); у творчості Петра Левченко (1856 – 1917); Володимира Орловського («Жнива» (1882), «Відпочинок у степу» (1884)), якого називали «шукачем сонця»; у харківського пейзажиста Сергія Васильківського (1854-1917), який із золотою медаллю закінчив Петербурзьку Академію мистецтв і у творчості якого гармонійно поєднались ідеологія передвижників з чуттєвістю імпресіонізму, відкритого українській душі («Череда. Околиця села», «На сторожі» - 1990р., «Село Сорочинці. Полтавщина» , «Козача левада» - 1893 р., «Козак у степу» - 1905 р., його пензлю належить портрет Т. Шевченко з автографом – 1911р .) . Відомим харківським пейзажистом та мариністом цього стилю був М. Ткаченко (1860-1916), з-поміж робіт якого виділяються: «Вітрильник. Середземне море» (1893) та «Весна» (1907). А відомий архітектор (будинок Полтавського земства, 1907 р.) та живописець Василь Кричевський став новатором щодо винайдення нових прийомів малярства щодо колориту, композиції та чистих кольорів у картинах «Ніч у Бахчисараї», 1911), «Краєвид» (1915), «Село за річкою» (1920), «Київ. Поділ» (1920) . Імпресіоністичні мотиви присутні у полотнах «Село взимку. Глухомань» (1891), «Вулиця у Путивлі» (1904) пізнього періоду Петра Левченка (1854 – 1917) та у полотнах «Золота осінь» (1912), «Соняшники» (1914), «Дахи Софійського собору в Києві» (1917) Миколи Бурачека (1871 – 1942).
Музичний імпресіонізм. На формування української музичної школи у Західній Україні, що увібрала риси імпресіонізму, суттєвий вплив мала чеська («празька») школа на чолі з Вітезславом Новаком, учнями якого були В. Барвінський, М. Колесса, Н. Нижанківський, Р. Сімович. Суттєвий вплив імпресіонізму відчувається в «Етюд-імпресії» ор. 10 № 4 для фортепіано (1925) Валентина Костенка та у творах останнього періоду творчості Миколи Коляди (1907–1935): «Скерцо» та Соната для скрипки й фортепіано, солоспів «Весняний день» на слова Б. Силаєва та ін. Імпресіоністичні тенденції суттєво відчутні у ранній творчості Федора Надененка, а саме в романсах: «Осінь» ор. 4 № 1 на слова С. Богомазова та «На озері» ор. 6 № 1 на слова М. Вороного. До представників другої хвилі українського музичного імпресіонізму (1920 – перша пол.. 1930-х рр.) відносять: Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, М. Коляди, Н. Нижанківського.
Український літературний імпресіонізм. Незаперечним новатором в українській літературі, у творчості якого найвиразніше проявилася стилістика імпресіонізму, був М. Коцюбинський, у творчій скарбниці якого виділяються наступні твори: «Цвіт яблуні», «Intermezzo», «На камені», «Fata morgana», «Тіні забутих предків», «Невідомий», « «Сміх», «Persona grata». До представників імпресіоністичної хвилі українських письменників відносять також: О. Кобилянську («У неділю рано зілля копала»), Г. Михайличенка («Блакитний роман»), В. Винниченка («Промінь сонця», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Зіна»), А. Головка («Червоний роман», «Можу»). Під впливом імпресіоністичної ідеології у літературі формується новий жанр – поезія у прозі, до представників якого відносять: С. Васильченка, М. Коцюбинського, О. Кобилянську, В. Стефаника, Г. Хоткевича, І. Липу.
До особливостей літературних творів, які формувалися під впливом імпресіонізму, відносять риси, що відповідають творам живопису цього стилю: пластичність образів, багатство кольорів, світлотіні, використання художньої деталі. Пошук нових виражальних засобів та стильових форм наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. поступово формував у суспільній свідомості розчарування у вже пройдешньому і набутому, що позначилося на тяжінні до декадентства, тобто занепадництва.
Декаданс як явище та поняття
Декаданс, або декадентство (від фр. decadence, лат. decadentia – занепад) переважно визначають як кризове явище у культурі (передовсім - в мистецтві та літературі), позначене рисами індивідуалізму, настроями песимізму, розпачу та безнадії. Поняття «декадентизм» у світоглядно-стильовому значенні зустрічаємо у італійського критика В. Піка у 1898 р. На формування декадансу суттєвий вплив мали філософські ідеї А. Шопенгауера та Ф Ніцше, праця Ч. Ломборзо «Геній і божевілля» (1863) та робота М. Нордау «Виродження» (1892). Так Ф. Ніцше вбачав у декадансі прояв невблаганної закономірності, «історичну хворобу» нігілізму та виродження вмираючої ери аполонійства, на зміну якій має прийти позбавлена фальші та умовності нова ера - діонісійство. Роздумами над такими питаннями в українській літературі на тлі протистояння з народництвом ділилися у своїх статтях І. Нечуй-Левицький («Українська декаденщина») та С. Єфремов («В пошуках нової краси»).
Звернення до проблематики декадансу в українській літературі знаходимо у творах: «Блакитна троянда» Лесі Українки, «З теки самовбивці» П. Карманського, драма «Memento» В. Винниченка, окремі твори зі збірок «Розсипані перли» В. Пачовського та «Стрічки» Б. Лепкого, окремі вірші з «Тіні», «За брамою раю» М. Вороного.
Модерн - Сецесія
Як стильовий напрям модерн (від фр. moderne — сучасний) сформувався наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. і найвиразніше розкрив себе в архітектурі, образотворчому та декоративно-ужитковому мистецтві. Нерідко у літературі модерн як стильовий напрям плутають із модернізмом як етапом розвитку мистецтва сучасності. Натомість в Україні, землі якої входили до складу не лише Російської але й Австрійської імперії увійшло у вжиток і інше поняття - сецесія (від лат. secessio, secedo - відокремлююсь). До історії у різних країнах модерн увійшов з різними назвами: у Франції – Art nouveau (Ар нуво), в Іспанії – Modernismo, в Італії – Stile Liberty, в Австрії – Sezessionstil, появу якого пов’язують із гуртом віденських митців Wiener Secessium (1897 р.). Так на західних теренах нашої країни знайшов визнання новий стиль з назвою сецесія.
До стилістичних рис модерну відносять: тяжіння до синтезу, символізму, містичності, гри уяви, мінливості форм, вигадливості у сплетіннях звивистих ліній, апокаліптичності, звернення до асиметрії і вільного планування, використання нових оздоблювальних матеріалів (бетон, скло, необроблений камінь), технічних та конструктивних засобів (каркасні конструкції) для зведення індивідуалізованих будівель де все підпорядковано єдиному задуму та орнаментальному ритму, тяжіння до графічності та площинності зображення, декоративності та асиметрії.
Проникнення модерну - сецесії в український живопис пов’язують з Краківською Академією мистецтв, що перебрала ті новації, які панували у Відні. До представників школи С. Виспянського відносять М.Жука та О.Новаківського. Під впливом творчості австрійського художника Г. Клімта формувався талант Ф. Кричевського (триптих «Життя», картини «Любов», «Повернення», «Сімя»). Вплив модерну відчувається у творчості О.Мурашка («Благовіщення»), А.Маневича, Петра Холодного («Дівчина і пава»), Г.Нарбута. Важливе місце у творчості митців модерну займає дизайнерська робота та декоративно-ужиткове мистецтво: розмальовували кераміку (М.Жук), оздоблювали інтер’єри (П. Холодний), ілюстрували книги, створював обкладинки, титули, заставки для видань (Г. Нарбут, В. Кричевський, О. Кульчицька).
Український архітектурний модерн. Проникнення стилю модерн в українську архітектуру пов’язують з розвитком сучасних технологій та використання новітніх матеріалів (бетон, залізобетон, скло, металевик конструкцій). Для стилю характерними особливостями є: тяжіння до органічності, простоти та максимальної функціональності будівлі; відмова від симетрії і динамічність їхніх форм; відмова від прямих кутів у споруді на користь вигнутих, плавних ліній, що нагадують природні форми рослин; наявність еркерів, балконів, лоджії; звернення до декорації стін, вікон та дверей елементами: геральдичними композиціями, вазами, маскаронами (різновид скульптурної прикраси споруди у формі анфасного зображення голови людини або тварини), гіпсовою або цементною ліпниною (переважно рослинного походження), скульптурою, мозаїкою, вітражем. Візиткою стилю став так званий «удар бича» Гемана Обріста. У стилі модерн в Україні збудовані залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). До найвідоміших архітекторів, які працювали у цьому стилі відносять: В. Городецького, В. Кричевського, К. Жукова, О. Вербицького, М. Верьовкіна, та ін.
Регіонально на формування місцевих архітектурних школ цього стилю мали вплив місцеві традиції. На території України паралельна розвиваються два напрямки: на землях, що входили до австрійської імперії стиль отримав назву «західноукраїнська сецесія», яка набула рис гуцульського і закопанського народного мистецтва та «український архітектурний модерн» на території російської імперії (Центральна, Східна та Південна Україна), що формувався під впливом місцевого народного і церковного барокового будівництва. Засновником стилю „український модерн” вважається архітектор В. Кричевський, який у цьому стилі у 1903- 1908 рр. звів будинок полтавського губернського земства, а нині - історико-краєзнавчий музей. Поступово формуються школи: київська, львівська, одеська, полтавська.
Київський модерн. Наприкінці ХІХ ст. Київ перебував на етапі економічного зростання: місто розширяло свої кордони і забудовувалось новими на потребу соціальних викликів спорудами, переважна більшість з яких зводилась під впливом модерну (нараховують близько 260 будівель) Перший будинк у м. Києві у стилі модерн звів архітектор В. Кричевський - дім І. І. Щітківського по вул. Полтавській, 4а ( 1907 - 1908 рр.). Ш ість корпусів Національного технічного університету “КПІ” було зведено архітектором Г. Кітнер ом у поєднанні псевдороманського стилю з стилем модерн (закінчено в 1901 р .). Проект київського залізничного вокзалу (1920-1930) у стилі модерн запропонував архітектор О. М. Вербицкий. Цікавим видається зведений у цьому стилі "Дім невтішної вдови" полтавського купця С. Аршавського, зведеного архітектором Е. Брадтманом у 1907 р. Найвизначальнішою частиною цієї споруди є великий маскарон жіночого обличчя на фасаді, по якому, коли йде дощ, течуть сльози, що і дало підстави для такої назви. Автором проекту так званого «шоколадного будинку» (вул. Шовковична, 17) є В. Ніколаєв. Перший в Україні критий (Бесарабський) ринок було зведено за проектом архітектора Г. Гая. Центральні вулиці сучасного Києва, і у тому рахунку - Хрещатика, прикрашали будівлі цього стилю. Яскравим зразком модерної архітектури Києва вважається будинок по вулиці Мало-Володимирський № 33 (сучасна вулиця. О.Гончара). У 1907 році відомий хірург, приват-доцент університету св. Володимира Петро Качковський придбав садибу. Але у планах господаря було звести на цьому місті новий будинок та приватну хірургічну клініку. За проектом Ігнатія Ледоховського того ж року було зведено триповерховий будинок у стилі європейського декоративного модерну, у якому розміщувалась як клініка, так і житлові приміщення її господаря. Та у 1909 р. він раптово помер і в будинку оселився також хірург, доктор медицини І. Маковський. 1 вересня 1911 р. до цієї клініки привезли тяжко пораненого прем’єр-міністра Росії П. Столипіна, але допомогти йому лікарі вже не змогли.
Видатним архітектором-киянином, що віддавав перевагу модерну, був Владислав Городецький (1863 – 1930) – автор славетного «Будинку з химерами» по вул. Банкова, 10, який зведено на дуже стрімкому схилі і тому має не пропорційно лише три поверхи з вулиці і шість – із двору та чотири різно асиметричні фасади, які було прикрашено дивними іс тотами: головами слонів, носорогів, ящіркок, жаб, крокодила, пантери, орлів, косуль, казкових риб та русалок. У1902-1903 рр. на розі Хрещатика та Прорізної було споруджено Будинок Російського страхового товариства, проект та керівництво роботами над яким було довірено також Городецькому. Він же є автором проектів: римо-католицьк ого собор у Святого Миколая, будинк у Національного художнього музею України, Караїмськ ої кенафи у Києві; споруди гімназії в Умані та Черкасах ; цукров ого завод у у Шпикові ; мавзоле ю Потоцьких у Печері. До співпраці для скульптурної декорації споруд як зовні так і всередині В. Городецький запрошував свого товариша – скульптора Еліо Саля, який оздоблював усі його київські шедеври з винятково свого бетону (Городецький був власником цементного заводу «Тон» під Києвом). Ніні одна із вулиць Києва названа його іменем.
Львівська сецесія. Перші споруди у цьому стилі з’явилися наприкінці ХІХ ст. під впливом віденської архітектурної школи (Отто Вагнера – лідера віденської школи). Значний внесок мала і польська архітектурна школа. До найвідоміших споруд раннього періоду львівської сецесії відносять: кам’яницю Генрика Мюллера “Під павою” архітектора К. Боублік, театр “Колізей” архітекторів Міхала Фехтера і Артура Шлєена, будинки адвоката Адольфа Сегаля (1905) та Гаусмана (1907) архітектора Тадеуша Обмінскі, будинк універмагу “Магнус” на вул. Шпитальній № 1 (1913) архітектора Романа Фелінского, Пасаж Міколяша архітекторів А. Захарієвич і І. Левінського (1900) який було зруйновано під час бомбардування Львова у 1944 р, будинок Едмунда Строменгера архітектора Альфреда Захарієвича, який плідно співпрацював для оздоблення зведених ним споруд зі скульптором Зигмунтом Курчиньскі. Справжньою перлиною стилю та окрасою міста лишається Львівський залізничний вокзал архітектора Владислава Садловскі (1899 – 1903), який у співпраці зі скульпторами А. Попелем та П. Війтовичем подарували місту один із найсучасніших вокзалів тієї доби. Головний вестибюль споруди прикрашав вітраж «Архангел Михаїл» на тлі панорами міста, а її фронтон – дві жіночі фігури (які уособлювали торгівлю та залізницю) та чоловічу верхи на леві (який уособлював промисловість і саме місто). Проте буремні події Першої та Другої світових війн позначилися на сучасному її вигляді.
Вокзал усередині особливо цікавий оригінальними металевими конструкціями перону, завезеними з Чехії. Аркові перекриття заповнені броньованим склом. Балюстради й поруччя було виготовлено з гнутої сталі, що нагадувало стиль паризького метро.У 1946-1951 роках вигляд пасажирських залів набув стилю сталінського ампіру, однак проягом 2002-2003 років екстер’єрам повернуто їх первинний вигляд.
Український живописний модерн зверьається до народної творчості та фольклорних-етнографічних елементів. До представників цього стилю відносять В. Максимовича, професора Харківського, а пізніше Київського художнього інституту Ф. Кричевського та засновника Мистецької школи у Львові як центру малярської культури Західної України О. Новаківського. Мрійливість, загадковість картин на міфологічно-казкові сюжети вирізняють цей стилб з-поміж інших.
Виразно самобутньою була також творчість Ф. Кричевського – професора Харківського, а пізніше Київського художнього інституту Ф. Кричевського. Реалістичні принципи він намагався поєднати з живописом вишуканого «мюнхенського модерну». Брат Василь був відомим архітектором, разом вони зібрали колекцію народної творчості - плахт, килимів, хусток, кожухів.
Літературний український модерн. Риси модерного стилю в літературі зустрічаємо у творах В. Пачовського та М. Хвильового.
Символізм
Своєю назвою цей напрямок увійшов до мистецтва завдяки Ж. Морреасу, який у статті "Символізм" (1886 р.) уперше запропонував його до ужитку. Головна ідея: визнання неспроможності глибинного пізнання людиною видимого чуттєвого світу, який являє себе у формі знаків і шифрів одвічних, позачасових ідей-символів без допомоги мистецтва, яке спонукає інтуїтивно осягнути його за допомогою слова образу (словесного, музичного, літературного).
В український літературі символізм з’явився на початку ХХ ст. завдячуючи діяльності двох літературних гуртів, що сформувалися на початку ХХ ст.: «Молода Муза» (м. Львів) і «Українська хата» (м. Київ). До гурту «Молода Муза» (1906), представники якого проводили свої творчі зустрічі у кав´ярні "Монополь" на площі Бернардинів у Львові, увійшли молоді поети галицької України: Б. Лепкий, В. Пачовський ("Сон української ночі"), П. Карманський, С. Чарнецький, О. Луцький, В. Бирчак, М. Яцків (новели "Лісовий дзвін", "Поема долин"), О. Турмінський, з яким співпрацювали композитор С. Людкевич, художник І. Северин, скрипаль і живописець І. Косинин, скульптор М. Паращук. Як своєрідний відгомін європейського виклику, що зрів у літературних гуртах країн Європи ("Молода Бельгія", "Молода Німеччина", "Молода Франція", "Молода Польща") представники гурту «Молода Муза» своїм гаслом проголосили "мистецтво заради мистецтва". На відміну від «Молодої музи» гурт “Українська хата” формувався навколо літературно-художнього, критично-публіцистичного щомісячного журналу, який виходив 1909 – 1914 рр. у Києві за редакцією П.Багацького та активної співпраці М.Євшана, М.Шаповала, П. Тичини, М. Рильського, В. Свідзинського та ін. Своєрідне гасло гурту: “Індивідуалізм – це визволення людини від нівеляційних напрямів сучасного життя”.
До представників українського літерного символізму відносять: М. Вороного, В. Пачовського, Г. Чупринки, Олександра Олеся, М. Філянського, П. Карманського, Сидора Твердохліба, братів П. та Я. Савченків, О. Слісаренка, Д. Загула, В. Кобилянського. Символізм знаходить відгомін у творчості представників гурту «Музагет» (у прозі - О. Кобилянська, О. Плющ, у драматургії – Олександр Олесь, С. Черкасенко) та гурту «Митуса» (1922), до якого входили В. Бобинський, Ю. Шкрумеляк, О. Бабій, Р. Купчинський.
Авангардизм (від французького avant-garde – передовий загін) – новий етап розвитку мистецтва, шукає нові засоби виразності для увиразнення конфлікту між особистістю та суспільством, зорієнтованим на подальший розвиток технічного прогресу та відчуження людини у суспільстві. В межах авангарду сформувалися такі його різновиди: экспресіонізм, - кубізм, дадаїзм, футуризм (кубофутуризм), абстракціонізм, сюрреализм. В українському авангарді 1900—1910-х рр.. сформувались прийоми та новаторські ідеї, які визначали основні принципи його програми: суб‘єктивність світоспийняття та різнобарвність стильових напрямків та угруповань. В Україні кубізм (французького походження) знайшов своє визнання у своєрідній синтезі з італійським футуризмом. Так з’явився український кубофутуризм, представлений художником Олександром Богомазовим (пізніше професором Київського художнього інституту) і його соратницею Олександрою Екстер (відкрила художню школу в Одесі). Ідея створення нової реальності через розкладання або розщеплення складних форм на прості геометричні фігури з ціллю відображення об’єкта в кількох ракурсах одразу (з урахуваннням наявності четвертого ракурсу – часу) стала предметом осмислення Олександром Богомазовим трактату "Живопис і елементи". Киянин і вихованець Київської художньої школи Мурашка Казимир Малевич пише статті «Кубо-футуризм» та «Футуризм динамічний і кінетичний». Осередками авангардних пошуків ставали молоді акторські групи, журнали (харківський журнал "Нова генерація", видавцем його був український поет-футурист М. Семенко), мистецькі виставки. Перша виставка авангардного мистецтва в Україні отримала назву "Ланка" і не була сприйнята громадськістю. Інший гурт "Кільце" (1914) влаштував виставку, в якій взяв участь 21 художник. Тим часом датуються: одеські "Салони" скульптора В. Іздебського, київське "Звено", харківська "Голубая лилия", студії Є. Агафонова "Будяк" та "Выкусь". На обкладинці каталогу "Салон Іздебського 2" з´явився перший абстрактний твір-малюнок В. Кандинського. До представників цього руху відносять: братів Д. і В. Бурлюків (картина Д. Бурлюка "Час"), О. Богомазова (картина "В´язниця"), К. Малевича, професора Київського художнього інституту В. Татліна, засновниця української школи конструктивістської сценографії О. Екстер, автора статуї "Жінка, що йде" (1912 р.) скульптора-кубофутуриста Олександра Архипенко. Засновником нового напрямку супрематизм вважається К. Малевича, до київського кола учнів якого відносять: О. Хвостенко-Хвостов ("Crescendo" з рухливих кольорових конструкцій), В. Єрмилов (оформлення площ і вулиць Харкова до революційних свят, плакати, інтер´єри). Новітнє мистецтво творили В. Пальмов ("Рибалка", "Дачники"); Н. Редько ("Світло і тінь симетрії", цикл "Електроорганізми"). Кубофутуристами тією чи іншою мірою були Г. Собачко-Шостак ("Рух кольору", "Тривога"), М. Лисицький ("Композиція"), Д. Бурлюк ("Козак Мамай", "Жнива"), В. Меллер ("Ассірійські пісні"), А. Петрицький ("Ексцентричний танок", "Композиція").