Історія України - інформація

Тема 3.1. Україна у 2-й пол. XVIII - поч. ХХ ст.

Українські землі у 2-й пол. XVIII - 1-й пол. ХІХ ст.

Ліквідація автономії Гетьманщини. 1761 р. Київ перейшов під пряме імперське управління. Інститут гетьманства ліквідований остаточно у 1764 р., землями керували 4 російські чиновники та 4 українські старшини. Створений інститут малоросійського генерал-губернатора, який ставав президентом Малоросійської колегії. Генерал-губернатором був оголошений граф Рум’янцев. Генеральну військову канцелярію включено до Малоросійської колегії, її владі підпорядковано Генеральний суд. Відбулося впровадження в державне життя України єдиної для всієї імперії форми діловодства, контроль за штатами.

1766 р. - ліквідація принципу виборності при заміщенні старшинських вакансій, тепер їх призначали керівні органи. Відбулося впровадження грошової оплати з кожного двору на утримання російських військ, розквартированих в Україні. Пороте Водночас, вводився принцип відшкодування матеріальних витрат населення, оплата збитків за реквізиції продовольства і фуражу.

Деякий час старшина намагалася протистояти ліквідації національної законодавчої системи. У 1767 р. старшинські посли до За­конодавчої комісії відкинули запропоновані Катериною ІІ реформи.

Значну увагу Російська імперія надавала приєднанню Півдня України. Тут пролягали контрольовані турками морські шляхи, що відкривали доступ до Середземномор’я й світової торгівлі.

Російсько-турецька війна 1768–1775 рр., завершилася Кючук-Кайнар­джійсь­ким мирним договором: до Російської імперії приєднані землі між Дніпром і Пд.Бугом. Турки зреклися сюзеренітету над Кримським ханством, яке у 1783 р., було приєднане до Росії. Відразу після бойових дій, у червні 1775 р. Нова (Підпільненська) Січ зруйнована. Причини: нові кордони на півдні проходили далеко від Січі, що підірвало її військово-стратегічного значення; економіка козацтва базувалася на вільній праці (хутірське господарство), у той час, як в імперії вкорінилося кріпосництво; Січ виступала прикладом демократичного державного устрою, як центр визвольних рухів. свободи. Наслідки: землі Півдня увійшли до Новоросійської та Азовської губерній, почали роздаватися російським поміщикам, німецьким, чеським та ін. колоністам. Кошовий отаман П.Калинишевський та козацька старшина заслані на Соловки. Частина козаків у гирлі Дунаю, контрольованому турками, заснували Задунайську Січ (1775-1828).

1781 р. – ліквідовано полково-сотенний устрій, поява намісництв. 1783 р. замість козацьких полків утворені кавалерійські. Козаки, які не хотіли йти до рос. війська, прирівнювалися до державних селян. 1783 р. – указ Катерини ІІ про закріпачення селян Лівобережжя та, навіть, Слобожанщини. Раніше, у 1765 р., - скасовано полково-сотенний устрій Слобожанщини, створена губернія з центром у м. Харків. З козаків, так як і з селян, почали збирати грошовий податок. Щоб задовольнити українську знать та приглушити її протести проти ліквідації автономії, у 1785 р. Катерина ІІ видала «Жалувану грамоту дворянству». Зрівняна в правах з російським дворянством знать була звільнена від усякої військової служби для уряду.

1783 р. – указ Катерини ІІ про приєднання Криму до Російської імперії. 1787-1791 рр. – нова російсько-турецька війна за Причорномор'я та Крим. З козаків утворено Чорноморське козацьке військо, яке допомогло перемогти турків. До Росії були приєднані землі між Пд.Бугом та Дністром, Кубань (Таманський пів-о). 1792 р. утворене Кубанське козацьке військо.

На південноукраїнських землях розпочалася нова масова колонізація, підтримана рос. владою. Протягом тільки 1775-1784 рр. поміщикам роздано 4,5 млн. десятин землі, які заселялися головним чином втікачами з різних місць. Основний потік поселенців ішов з Правобережної України, Слобожанщини; селилися втікачі з Лівобережної України та російських губерній. Заселяли Південь й іноземні колоністи, які втікали від гніту Туреччини і Австрії (болгари, греки, серби, молдавани та ін.). Німців звільняли від військової служби та на 30 років – від податків. Виникали нові міста: Олександрівськ (нині - Запоріжжя, 1770), Катеринослав (Дніпро, 1776), Херсон (1778), Маріуполь (1779), Миколаїв (1789). Розбудовувалося стародавнє (майже 400-літнє) поселення, назване у 1795 р. Одесою. У 1783 р. як базу Чорноморського флоту закладено м. Севастополь. Як адміністративний центр Таврійської області, а потім губернії, в 1784 р. було засновано м. Сімферополь.

На півдні, в степах України, швидко розвивалося сільське господарство, зокрема тваринництво. Засновувалися також промислові підприємства: ливарний завод у Миколаєві, Луганський чавуно­ливарний завод, верфі в Миколаєві і Херсоні, які будували військові кораблі і торгові судна.

Через порти розгорталася торгівля з Південною і Західною Європою і країнами Сходу. Посилився розвиток товарно-грошових відносин, що означало прихід капіталістичного устрою.

Правобережжя у 2-й пол. XVIII ст. залишилося під владою Речі Посполитої. Тут був потужний гайдамацький та опришківський рухи проти соціального та національно-релігійного гноблення. Гайдамацький рух виник ще на початку XVIII ст., загострення боротьби – у 1734, 1750 й 1768 (Коліївщина) роках. Лідери – М.Залізняк та І.Гонта. Придушений за допомогою польсько-російського війська. Опришківський рух тривав на Прикарпатті, Закарпатті та Пн.Буковині. Лідер – О.Довбуш. Наслідки цих рухів – ослаблення Речі Посполитої. У подальшому її територію розділили між собою сусідні держави.

Три поділи Речі Посполитої: 1772 р. – Галичина відійшла до Австрії; 1774 р. – Буковина до Австрії. 1793 р. – майже все Правобережжя – до Росії. 1795 р. – Зх.Волинь – до Росії.

Українські землі у складі Австрійської імперії. Реформи імператриці Марії Терезії та Йосифа ІІ – 1770-1780-ті рр. Аграрна реформа – звільнення селян від особистої залежності, визначено розмір панщини, заборона тілесних покарань селян. Королівство Галичини та Лодимерії поділено на округи. Вищий представницький орган – сейм краю. Освітня реформа – у Львові у 1784 р. відкритий університет, де до 1809 р. діяв руський інститут. Створені початкові та середні школи, дозвіл викладання українською мовою. Релігійна реформа – усі церкви зрівняні в правах. Проте позитивні зміни припинилися коли до влади прийшов імператор Леопольд.

Основа економіки – сільське господарство, перетворення зх. Українських земель на сировинний придаток імперії. Українці управлялися поляками, румунами та угорцями. Посилення гніту викликало масовий рух селян. Наймасштабніший – під проводом Л.Кобилиці. На Прикарпатті у 1810-1825 рр. – рух опришків, а у Закарпатті – «холерні бунти».

Національне відродження почалося зі створенням товариства галицьких греко-католицьких священників у Перемишлі. 1833-1837 рр. – діяльність «Руської трійці» - М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький. проголошували промови українською мовою, збирали народний фольклор, підготували першу українську «Читанку». У 1837 р. у Будапешті видали збірку (альманах) фольклору та поезій українською мовою «Русалка Дністрова». У 1848 р. підкорені народи повстали в Австрійській імперії та ін. державах («Весна народів»). В Австрії 1848 р. проголошена конституція. У 1848 р. в Галичині та Буковині – скасування панщини, у 1853 р. – на Закарпатті. У 1848 р., на противагу полякам, у Львові українська інтелігенція заснувала Головну руську раду – першу політичну організацію українців у Галичині. Вимоги – викладання та діловодство – українською мовою; можливість для українців обіймати державні посади; поділ Галичини на дві окремі адміністративні одиниці – Східну (українську) і Західну (польську). ГРР сприяла виданню «Зорі Галицької» - першої україномовної газети, створенню «Галицько-руської матиці» (видання підручників та книг українською мовою), відкриттю у Львівському університеті кафедри української мови та літератури, організації українських збройних загонів та ін.

Після повстання у Львові, селянського повстання на Буковині (1848-1850), яке очолив Л.Кобилиця – депутат від краю в парламенті – реакція. 1851 р. ГРР заборонена.

Українські землі у складі Російської імперії (1-ша пол. ХІХ ст.)

1806-1812 рр. – рос.-турецька війна, за Бухарестським миром приєднана Бессарабія. 1812 р. - війна з наполеонівською армією, залучення 24,5 тис. козацтва та 20 тис. народного ополчення. 1828-1829 рр. – рос.-турецька війна, у якій рос. армію підтримала Задунайська Січ. Після війни з цих козаків утворено Азовське козацьке військо. Згодом його частина переселилася на Кубань.

Процес упровадження імперських структур влади остаточної форми набув у 1830-х рр., коли Україну було розділено на 9 губерній за трьома окремими регіонами. До Лівобережної частини входили Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії. На Правобережжі (Південно-Західний край) були сформовані Київська, Волинська та Подільська губернії. На Півдні (Новоросія) – Катеринославська, Херсонська й Таврійська. Тоді ж ліквідовувалося й магдебурзьке право, останнім його втратив Київ у 1835 р. В 1840 р. було скасовано дію Литовського статуту. Губернаторами призначали генералів, служба в армії становила 25 років, з'явилося явище аракчеєвщини (військові поселення, де солдати займалися ще й господарчими справами).

Соціально-економічний розвиток. У Наддніпрянській Україні переважав аграрний сектор економіки. Активно експлуатувалися селяни, зростала панщина. Проте у 1830-1840-х рр. розпочався промисловий переворот. На зміну мануфактурі з՚явилося фабрично-заводське виробництво. А це вже потребувало вільнонайманої та кваліфікованої робочої сили. Поява нових галузей виробництва (цукроваріння, кам ՚ яновугільна промисловість, машинобудування), зростання експорту зернових через порти. Зростало міське населення, проте українці в них становили меншість.

Ринкові відносини й раціоналізація виробництва з՚ явилися у поміщицьких господарствах. Проте там запроваджувалися кволо через відсутність кваліфікованих робітників, опір селян. Почався активний процес обезземелення селян, які ішли на промисли та у міста у пошуках роботи. З селян вийшли такі промисловці як Симиренки, Яхненки, Терещенки.

Землевласники посилили гніт селян – запровадили місячину – селяни працювали на пана щоденно а в кінці місяця отримували харчі, змушені були віддавати грошову та натуральну ренти. Як наслідок – виступи селян. Найвідоміше – під проводом У.Кармалюка на Поділлі (1812-1835).

Національно-культурне відродження. Умовно поділяється на 3 етапи: просвітницький (культурницький), організаційний та політичний. Сформувалася українська інтелігенція (верства населення, яка займалася не фізичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури, нових ідей).

Наприкінці XVIII ст. у Новгород-Сіверському існував гурток старшини. У 1787 р. В.Капніст очолив групу автономістів.

1798 р. надрукована «Енеїда» І.Котляревського, що знаменувало появу літератури народною українською мовою. 1846 р. надрукована «Історія Русів» (автор, ймовірно, Г.Полетика), яка описувала історію України з часів Київської Русі.

У кінці XVIII – поч. ХІХ ст. – масонський рух. У м. Полтава – ложа «Любов до істини». Серед її членів – І.Котляревський. 1821 р. – таємне «Малоросійське товариство». Мета діяльності – пробудження національної свідомості, автономія України.

Таємні загальноросійські товариства. «Товариство об՚єднаних слов՚ян» (брати Борисови): звільнення всіх слов ՚ ян від самодержавства та об ՚ єднання їх у федерацію.

Декабристи. «Південне товариство» (1821-1825) мало програму «Руська правда» (автор П.Пестель): скасування кріпацтва, царизму, створення республіки, не передбачалася автономія для народів. «Північне товариство» з центром у Петербурзі : програма - «Конституція» (М.Муравйов). Мета – перетворення Росії у конституційну монархію з федеративним устроєм. 3 штати створювалося б на території України. Виступ «Північного товариства» був невдалим, після цього «Південне товариство» теж зробило таку спробу 29 грудня 1825 р. по 3 січня 1826 р., залучивши Чернігівський полк. Проте повстання було придушене.

У 1830-1831 рр. тривало польське повстання. Шляхта та польська інтелігенція хотіли залучити на свій бік українців, проте не передбачали для них соціального визволення, автономії.

Появі нових прогресивних ідей, гуртуванню інтелігенції, сприяла поява університетів. Перший у російській частині України університет відкрився у Харкові 1805 р., з ініціативи місцевого дворянства. У 1834 р., після придушення польського повстання й на основі матеріальної бази закритого Кременецького ліцею, було засновано університет Св. Володимира. 1865 р. – Одеський університет.

У 1830-х роках міністр народної освіти граф С. Уваров проголосив, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення самодержавства, православ'я і народності. Це значило посилення русифікації та новий наступ на права національних меншин.

Першою власне українською таємною організацією політичного спрямування стало Кирило-Мефодіївського братство (1846-1847) Члени товариства - професор історії Київського університету М. Костомаров, службовець канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, випускник Київського університету В. Білозерський. Всього 12 членів. На засідання приходив й Т. Шевченко. Політична програма - «Книга буття українського народу», «Конституція» Г. Андрузького та «Статут». Мета: створення конфедерації вільних слов ՚ янських народів. Саме українці, спираючись на свій досвід державності та боротьби проти пригнічення, можуть розпочати боротьбу за визволення народів. Розбіжності в поглядах членів товариства були досить значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) – до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко). Братство було викрите жандармами, члени ув ՚ язнені або вислані на різні терміни.

Українські землі у 2-й пол. ХІХ ст.

Реформи в Російській імперії. Безпосереднім поштовхом до реформ в Росії була поразка в Кримській війні 1853 – 1856 рр., завдана військами Англії, Франції, Туреччини й Сардинії. У роки війни посилився антикріпосницький рух селян. Вони сподівалися, що за те, що візьмуть участь у війні, їх звільнять від кріпацтва («Київська козаччина» 1855 р.), що добрий цар на півдні України роздає селянам документи про волю («похід у Таврію за волею» 1856 р.).

У лютому 1861 р., маніфестом імператора Олександра І, відбулося скасування кріпосного права. Проте ліквідація тільки особистої залежності селян від поміщиків, а не економічної, створення органів селянського самоуправління, селяни могли викупити наділи землі. Сума викупу становила розмір 11 річних податків з селянського двору. Державою надавалася позика на 49 років з виплатою відсотків. Проте селяни залишалися нижчим станом, до 1904 р. не були звільнені від фізичних покарань. До викупу наділу, селяни були тимчасовозобов'язаними, виконували панщину та оброк. Якщо селянин до реформи користувався більшою кількість землі, ніж здобув право отримати у власність, надлишок забирали (відрізки). У 1866 р. реформа поширилася й на державних селян.

Користуючись відсутністю земельного розмежування, в ході реформи поміщики не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої. Тому 220 тис. українських селян залишилися безземельними, а майже 94 % селянських господарств отримали наділи, недостатні для забезпечення.

Скасування кріпацтва спричинило суспільні зміни: майнове розшарування селянства - більше половини з них складали бідняки, 30 % – середня верства, решта - відносно багаті (куркулі). Розпочався економічний занепад дворянства.

Крім селянської, були здійснені земська та фінансова реформи 1864 р., міська 1870 р., шкільна 1860–1864 рр., військова 1864–1874 рр., поліцейська, фінансова, цензурна реформи.

Земська реформа. Земства – самоврядні органи – займалися господарськими, медичними, соціальними, культурними справами. Поява дільничного обслуговування лікарями місцевого населення. На межі 1870-1880-х рр. земства стали осередками ліберального руху (за конституційну монархію, демократичні свободи, ринкову економіку).

Міська реформа: створювалися виборні міські думи (розпорядчі органи) й міські управи (виконавчі).

Судова: проголошувався принцип відкритості суду, поява сторін, змагальність між адвокатом та прокурором, поява присяжних засідателів. Окремі суди для духівництва та військових.

Освітня: у 1864 р. – єдина система початкової освіти, народні училища; середня освіта – класичні та реальні гімназії; в університетах – автономія, поява вищих жіночих курсів.

Військова: з 1874 р. – перехід до загальної військової повинності з 20 років, скорочення терміну служби з 25 до 6-7 років.

Національний рух. Звернення до національного коріння, культури. Рух «хлопоманів» на Правобережжі. Лідер – В.Антонович.

1863-1864 рр. – друге польське повстання, не було підтримане українцями. Викликало реакцію, цензуру, розгром різних організацій.

1860-1870-ті рр. - громадівський рух. Це напівлегальні гуртки, перший з них – 1859 р. у Петербурзі. Часто членами були колишні кирило-мефодіївці, в т.ч. Т.Шевченко. Видали перший український журнал «Основа» (В.Білозерський, М.Костомаров, П.Куліш). У Києві громаду очолив В.Антонович. У Чернігові громада видавала «Чернігівський листок» (Л.Глібов). Мета громадівців: підвищення культурного рівня населення, видання підручників та літератури українською мовою, створення недільних шкіл для дорослих та ін.

Польське повстання, активна діяльність українського руху призвели до створення у 1863 р. міністром внутрішніх справ П.Валуєвим циркуляру, яким проголошувалася заборона освіти, шкільних, релігійних видань українською мовою, дозвіл лише на художню літературу, закриття громад. Проте згодом громади таємно відновили діяльність. У Києві наприкінці 1860-х рр. створено «Стару громаду», яка притримувалася попередніх поміркованих ідей.

Протягом 1873-1876 рр. – діяльність в Україні «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства». Очолювали Г.Галаган та П.Чубинський. Займалися збиранням історичних, етнографічних, фольклорних, статистичних матеріалів у різних регіонах. Організували археологічний з ՚ їзд у Києві.

1876 р. – Емський указ імператора заборонив друкувати будь-які книги українською мовою та ввозити їх з-за кордону; вистави та концерти з українською тематикою та піснями; вилучення з бібліотек книг українською мовою; вислання діячів національного руху. «Південно-Західний відділ» був закритий. М.Драгоманов, лідер громадівського руху, виїхав за кордон. Там він видавав український журнал «Громада», висунув ідею створення федерації народів на території Російської імперії, соціалістичні ідеї.

У той час відбулася радикалізація суспільства, поява народницького руху. 1875 р. вони створили гурток «Південні бунтарі». Народники розпочали терор проти місцевої адміністрації, чиновництва, жандармерії. Народницькі угруповання існували в Києві (гурток «чайківців», 1872–1874; «Київська Комуна», 1873–1874), Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві.

1891 р. – виникло «Братство тарасівців» - невелика група студентів Харківського університету. Мета: створення розгалуженої таємної організації, досягнення повної автономії України . Гуртки братства діяли приблизно в 10 містах, у тому числі в Києві, Полтаві, Лубнах, Чернігові, Одесі, Катеринославі.

У Галичині в цей час конкурували дві течії: москвофільство й народовство. Якщо серед москвофілів переважало духовенство, народовців - інтелігенція . Москвофіли орієнтувалися на об’єднання всіх слов’янських народів на чолі з Росією, не визнавали права українців на окремішність. Народовці прагнули соборності всіх українських земель, розвиток культури і т.д.

1868 р. – у Львові створене товариство «Просвіта». Організовувало читальні, видавало літературу українською мовою, фінансувало створення кооперативів.

1873 р. – народовці започаткували створення у Львові Літературного товариства ім. Т. Шевченка. По суті, це була національна академія наук на той час. У період 1897-1913 рр. товариством керував видатний історик М.Грушевський. 1894 р. він очолив кафедру історії України у Львівському університеті.

На Буковині народовство було представлене «Буковинською трійцею», яку очолив письменник Ю.Федькович.

На Закарпатті, через сильне угорське гноблення, популярною була москвофільська течія.

Створення перших політичних партій.

Перша політична партія Наддніпрянщини заснована у Харкові 1900 р. – Революційна українська партія (РУП). М.Міхновський написав програму – брошура «Самостійна Україна». В середині партії існував соціалістичний напрям, згодом відкололася соціал-демократична спілка.

1905 р. – Українська демократична партія (створена 1897 р.) та Українська радикальна партія об ՚ єдналися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Очолили Є.Чикаленко, С.Єфремов, Б.Грінченко.

1905 р. – РУП перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію. Очолили В.Винниченко, М.Порш.

Усі ці партії притримувалися курсу на автономію України. На позиціях повної незалежності України стояла лише Українська народна партія, яку заснував М.Міхновський у 1902 р.

У Галичині народовці на той час заснували свою політичну організацію – Народну раду (1885). Згодом на основі їхніх організацій сформувалися 4 партії.

1890 р. – утворена перша політична партія на Західноукраїнських землях – Русько-Українська радикальна партія (РУРП). Керівники: І.Франко, М.Павлик, Є.Левицький. Серед членів два погляди на державність – автономістський та незалежницький. Ю.Бачинський опублікував брошуру «Україна irredenta » (Україна уярмлена), де проголосив ідею незалежності. Самостійником також був І.Франко.

1899 р. виникли Українська соціал-демократична та Українська національно-демократична партії. До УНДП увійшли Ю.Романчук, К.Левицький, І.Франко. Мета – створення української національної провінції в Австро-Угорщині зі своїм парламентом, у майбутньому – соборність та незалежність України.

У той же час у середовищі робітництва почали поширюватися революційні ідеї. З 1897 р. виникнення соціал-демократичних груп у Києві, Катеринославі, Миколаєві та ін. містах. Створення Росій­сь­кої соціал-демократичної робітничої партії проголосив І з’їзд соціал-демократичних організацій Росії, що відбувся 1898 р. у Мінську. 1903 р. – розкол на більшовиків на чолі з Ульяновим (Леніним) та меншовиків.

Соціально-економічний розвиток на зламі століть.

У 80-х ХІХ ст. промисловий переворот, в цілому, завершився. Втім він характеризувався нерівномірністю розвитку за різними регіонами й галузями господарства.

На Сході (у Харківській, частині Катеринославської губерній) динамічно розвивалася важка промисловість, що притягувала капітали із Західної Європи, а робочу силу – з усієї Російської імперії. Донбасько-Криворізький район став центром видобутку вугілля та залізної руди, виплавки чавуну, сталі. У правобережних та деяких лівобережних губерніях розвивалася переробна промисловість, передусім цукрова. Південь (Херсонська, Таврійська, частина Катеринославської губернії) - виробництво та експорт зерна. Торгівля, сільськогосподарське, транспортне машинобудування сконцентрувалися в Одесі, Києві, Миколаєві, Олександрівську, Херсоні, Харкові. Промисловий потенціал та концентрація робочої сили Подніпров’я й Донбасу разюче контрастували з розвитком інших регіонів.

Значна кількість підприємств, що виникали, належали іноземцям. Ця ж тенденція тривала й щодо самого робітництва. Станом на 1897 р. тільки 5,5% українців мешкали у містах, тоді як рівень урбанізованості росіян становив 38 %, євреїв – майже 44 %.

Процес утвердження капіталістичних (ринкових) відносин на селі супро­воджувався масовим зубожінням і обезземеленням селянства. Майже 70% працездат­ного населення, передусім сільського, не мало постійної роботи. Водночас збільшувалися державні пільги для національних меншин. Почалася трудова міграція західних українців за рубіж а наддніпрянців - до інших регіонів Російської імперії. Уряд заохочував ос­воєння Сибіру та Далекого Сходу.

Революція 1905 р., Столипінська аграрна реформа

Зростання соціальної напруги, невдоволення селянства та робітництва умовами праці, наявність політичних організацій підштовхнули населення до революційних дій. Навесні 1902 р. відбулися 1902 р. селянські заворушення у Полтавській і Харківській губерніях, згодом переросли у повстання проти поміщиків і місцевої адміністрації. Особливо селян організовували Революційна українська партія та Партія соціалістів-революціонерів (есерів).

Влітку 1903 р. робітничий рух на Півдні Росії набув форми загального політичного страйку. Ще дужче позиції царизму підірвала поразка в російсько-японській війні 1904–1905 рр.

9 січня 1905 р. відбувся розстріл мирної демонстрації робітників та населення у Санкт-Петербурзі. Це викликало страйки в Києві, Харкові, Катеринославі та ін. містах. Поширення революційних настроїв серед солдатів та матросів - повстання на панцернику «Потьомкін» (у червні), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (в листопаді) та деякі інші.

17 жовтня 1905 р. Микола ІІ підписав Маніфест: дарував народу громадянські свободи – недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Скликалась законодавча Державна Дума.

З ՚ явилася знову національна преса, відновила діяльність «Просвіта». У кінці 1905 р. в 13 містах України поява нових політичних організацій – рад робітничих депутатів. Утворювалися профспілки. Розпочали діяльність ліберальні партії.

Революційні події дали поштовх до поширення анархізму серед різних верств українського суспільства. Головними центрами цього руху стали Катеринослав та Одеса. Впродовж 1906–1907 рр. страйковий рух робітників почав згасати, але селянський не вщухав і охопив до 70% повітів українських губерній.

Прем’єр-міністр П. Столипін (1862–1911) протягом 1906–1910 рр. почав запровад­жувати нову аграрну реформу. З метою піднесення продуктивності сільського вироб­ництва передбачалося створення на селі значного прошарку заможних селян.

Сільська община позбавлялася монополії щодо перерозподілу орних земель і пасовищ. Кожен селянин дістав право продажу сво­го земельного наділу або купівлі землі. Виходячи з общин, заможні селяни могли вимагати об’єднання земельних угідь, належних їм у різних місцях, в одне рівноцінне – «відруб», а то й взагалі виселитися за межі села і заснувати окреме хутірське господарство. Новостворений Селянський земельний банк надавав грошові кредити під великі відсотки. На хутори й відруби ви­селилися 226 тис. господарств. Активно розвивались ринкові відносини на селі. Проте машини й добрива могли придбати тільки заможні селяни. Також уряд профінансував переселення селян до Сибіру, Пн. Кавказу, Середньої Азії. Цим скористалося близько 1 млн. селян, проте, із-за поганих місцевих умов, відсутність техніки, медицини, 40 % з них повернулося назад на батьківщину.

Боротьба самодержавства з революційним рухом. До І Державної Думи (весна 1906 р.) було обрано 102 депутати від України. Частина з них виступала за автономію України. Січень-червень 1907 р. – ІІ Дума, 102 депутати від України. Проте нічого не вирішила. До виборчого закону були внесені зміни, внаслідок яких селянство позбулося права надсилати до Думи своїх представників. У ІІІ, І V Думах українська фракція більше не відновлювала своєї роботи.

У 1907–1909 рр. царизм розгорнув репресії. Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичні організації. Посилилися переслідування українства. Заборонялося викладання українською мовою в освітніх закладах, українські громади та клуби, більшість організацій «Просвіти», видання були ліквідовані. Заборона вживати в друкованих виданнях терміни «Україна», «український народ». Поширення російських шовіністичних організацій, зокрема «Клуб русских националистов».

У вересні 1908 р. національні сили створили міжпартійний політичний блок – Товариство українських поступовців. Члени ТУП: М. Грушевський, С. Єфремов, В.Винниченко, Є. Чикаленко, С. Петлюра, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Мета організації - українізація освіти, всіх адміністративних та громадських установ.

Утиски українського руху продовжувалися. В 1914 р. уряд заборонив святкування дня народження Т. Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій Україні. Українські студенти вийшли на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами.

Тема 3.2. Українська культура кін. XVІІІ - XІХ ст.

Після ліквідації Катериною ІІ гетьманства (1764 р.) та Запорозької Січі (1775 р.) козацьку старшину зрівняли у правах з російським дворянством і «за вірну службу» російському самодержавству імператриця щедро наділяла дорогими дарунками своїх підданих: землею з кріпаками, маєтками, грошима. Так, на противагу процесу ополячення Російська імперія запропонувала процес поступової русифікації. Столиця Російської імперії Санкт-Петербург (як і Відень для західного регіону) вабила до себе перспективами улаштування кар’єри та як центр великосвітського життя: розваг, наук, мистецтв, потрібних знайомств, та навчання. Є.Гребінка писав про це так: «Петербург є колонія освічених українців – усі громадські місця, всі академії, всі університети наводнені земляками». Та й останній гетьман України Кирило Розумовський, переїхавши до гетьманської столиці завзято взявся будувати «український Відень»: зводився палац, розбивались по новій моді парки, було засновано театр і навіть з’явилась перша кав’ярня на Лівобережжі. Проте володар гетьманських клейнодів у Глухові бував рідко і переважну частину свого життя проводив у Петербурзі.

Тим часом антиросійське повстання поляків болісно вдарило і по українству, бо ж 1863 р. Валуєвським циркуляром заборонялося друкувати книжки українською мовою за виключенням художньої літератури. Ситуація стала більш гнітючою після прийняття у 1876 р. «Емського акту», за яким заборонялося не лише друкувати але й завозити із інших держав до Російської імперії україномовні книжки. Стан розвитку культури українців, що проживали в Австро-Угорській імперії, мало чим відрізнялось стану в Росії. Влада не була зацікавлена у використанні «рутенської» мови з освітньою метою, що впливало на формування характеру та рис української культури:

1) Втративши залишки автономії українці опинилися у складі двох (Російської та Австро-Угорської) імперій, де домінувала ідеологія просвітницького абсолютизму та класичного академізму, що відповідали імперським амбіціям обох. 2) Інтеграція та асиміляція українців до австрійської та російської культур зародила настрої протесту та спонукала до осмислення власної культури, що знайшло вираз і визнання у романтизмі. 3) Усвідомлення представниками української інтелігенції необхідності до єднання українського народу за право на вільний розвиток власної культури. Так з’являється українофільство.

Просвітництво та класицизм як ідейний рух та мистецький стиль. Період XVIII - сер. ХІХ ст. в історії європейської культури відомий назвою «Просвітництво», що був заснований на переконанні у можливостях людського розуму раціонально осмислити упорядковану і гармонійну світобудову, закласти основи громадянської рівності, політичних свобод, звільнити людину від соціального та природного рабства, створити природну мораль, природне право і, навіть, природну релігію у боротьбі із забобонами, неуцтвом та релігією. Художники і поети оспівували громадські ідеали (передовсім - у Франції) у стилістиці, яка визначалася строгістю і чіткістю поставлених форм і увійшла до історії як класицизм (або ж академізм). У класицизмі (латинською classicus – зразковий) ідеальним зразком для наслідування митцю пропонується антична грецько-римська спадщина. Зародився класицизм у Франці Х V ІІ ст. ,але швидко знайшов визнання по усій Європі. Фігура короля, як мудрого правителя, що діє на благо свого народу сприймається як помазаник Божий та посередник між аристократичною елітою та амбітною молодою буржуазією. «У союзі філософів та правителів» бачили перспективи розвитку монархи як Австрії (імператриця Марія Терезія та її син Йосип ІІ) так і Росії (імператриця Катерина ІІ, яка мала приватне листування з просвітниками Дідро та Вольтером і посприяла, щоб останній став іноземним почесним членом Петербурзької Академії Наук).

Класицизм в українському образотворчому мистецтві. За ідеології просвітництва мистецтво має сприяти вихованню благородної людської натури та формуванню справедливої, заможної держави. Домінуючими жанрами мистецтва класицизму були: портрет, картини на історичні та біблійні сюжети, пейзаж і натюрморт. Центром мистецького життя Російської імперії стала Імператорська академія мистецтв у Петербурзі (1757 р.) де класицизм і панував. Навчатися там мали право лише люди вільного стану і українців навчалося багато. Кріпакам вступ до вузу було заборонено, але за домовленістю вони мали право на вільне відвідування класів малювання. Переважна більшість українських живописців була із вільних людей козацького або духовного (сини священників) стану.

Визначний портретист і майстер пензлю XV ІІІ ст. Дмитро Григорович Левицький (1736 – 1822) перші уроки малювання отримав у майстерні свого батька – священика і відомого гравера. З приїздом до Києва О.П. Антропова, який керував оформлювальними роботами Андріївської церкви, Дмитро стає його учнем і від’їжджає до Петербургу на навчання до Академії. До відомих робіт відносять: «Портрет художника Г.І. Козлова з дружиною»; серія парадних портретів «Смолянки» (1773-1777), «Портрет князя М.В. Репніна» (1792), «Катерина ІІ в образі Законодавиці у храмі Богині Правосуддя» (1783), «Портрет невідомої у блакитному вбранні». Володимир Лукич Боровиковський (1757-1825) народився у козацькій родині у м. Миргороді, батько і два сини якої були ще й іконописцями. Коли 1787 р. Під час мандрівки до Криму через Миргород Катерина ІІ зупинилася у «дорожньому палаці» і висловила побажання особисто поспілкуватися із Боровиковським, що його розписав і після розмови запропонувала поїхати на навчання до Академії в Петербург. За портрет Катерини ІІ, що прогулюється парком Царського Села він отримав академічне звання, а через рік за «Портрет великого князя Костянтина Павловича» – звання «академіка». Мав Боровиковський і власну приватну школу живопису, до талановитих учнів якого відносять О.Г. Венеціанова. Василь Тропінін (1776-1857) народився у родині кріпака графа О.С. Мініха. Та коли графська донька вийшла заміж за графа І.І. Моркова, у якості приданого до нового господаря перейшли і кріпаки. Потяг до малювання у Тропініна був з дитинства, але реалізувати свій талант вдалося не відразу. На клопотання президента Академії мистецтв О.С. Строганова про звільнення Тропініна з кріпацької неволі граф Морков відреагував виславши художника до маєтку в Україну (село Кукавка). Про цей період Тропінін писав: «Я мало вчився в Академії, але вчився в Малоросії: я там без відпочинку писав з натури, і ці мої роботи, здається, кращі з-поміж всіх, які я до цього часу написав». Очікувану свободу він отримав лише в 47 років. До найвідоміших робіт відносять: «Портрет невідомої з книгою», «Портрет О.Д. Олсуф’єва» та серія селянських портретів: «Портрет українця» «Дівчина з кужелем».

Скульптура класицизму. Першою пам’яткою монументальної скульптури класицизму в Україні став монумент Слави в Полтаві (1805-1811) - пам’ятний знак про Полтавську битву 1709 р. Автор проекту - Тома де Томон. Монумент являє собою встановлену на гранітній основі тріумфальну колону, яку вилили із трофейних шведських гармат, увінчану зображенням одноглавого орла з лавровим вінком у дзьобі та стрілами у пазурах. Висота колони - 10, 74 м., а розмах крил орла –3 м. Тріумфальні колони зводились на честь славетної події чи то прославленої особи і для доби класицизму були типовим явищем. Іншою пам’яткою у стилі ампір (різновид класицизму) за проектом головного архітектора м. Києва А. І. Меленського (1766-1833) є тріумфальна колона на честь повернення Києву магдебурзького права. Представниками цього стилю, що мали українське походження, але сформувалися у стінах Петербурзької Академії мистецтв, відносимо М. Козловського, І. Мартоса та К. Климченка. Михайло Козловський (1753-1802) отримав ґрунтовну освіту в Академії мистецтв під керівництвом Н.Ф. Жиллє. До найвідоміших робіт відносять: мармуровий портрет Катерини ІІ (1783), пам’ятник О. Суворову в Санки-Петербурзі (1801), гіпсова статуя «Полікрат» (1790) та статуя з позолоченої бронзи «Самсон» (1802) - центральна фігура Великого каскаду петергофських фонтанів. 1794 р. М. Козловський отримав посаду професора скульптури Петербурзької Академії мистецтв і зажив слави талановитого педагога (учні - В. Демут-Малиновський та С. Пимонов). «Фідіем ХІХ ст.» називали сучасники учня славетного А. Канови Івана Мартоса (1754-1835), що вів свій родовід з козацького роду м. Ічня (Чернігівщини). Після закінчення Петербурзької Академії мистецтв посів місце її професора (з 1794), а з 1814 р. отримав посаду ректора. Найвідомішими в доробку скульптара є: пам’ятник градоначальнику А.-Е. Ришельє (1828); пам’ятник Мініну і Пожарському (1818) в Москві; скульптурна група для Казанського собору у Петербурзі; в Успенському соборі Києво-Печерської лаври встановлено створений І. Матросом спільно з архітектором Тома де Томоном надгробок фельдмаршалові П. Рум’янцеву-Задунайському (1805). Талановитим скульптором-українцем був і Кость Климченко (1816-1849), до відомих робіт якого відносять статуї «Нарцис, що дивиться у воду» та «Вакханка». Окрасою дніпровських схилів Києва понині є пам’ятник князю Володимиру Святославовичу (1850-1853) проект якого і барельєфи на постаменті було розроблено у стилі пізнього класицизму учнем М. Козловського білорусом Василем Демутом-Малиновським (1779-1846) у співавторстві з Олександром Тоном та скульптором (статуя) Петром Клодтом (1805-1867).

На кінець ХVIII – поч. ХІХ ст. припадає розквіт монументально-декоративної скульптури, яка розвивалась під впливом садово-паркової архітектури. Подальша еволюція палацової архітектури та садиб місцевої знаті, що оточувалися садами та парками, мала запит на використання вільно стоячої алегоричної скульптури або ж скульптури на міфологічні сюжети для маєткових ансамблів. Прикладом тому можуть слугувати дендропарки: графа С.Щ. Потоцького «Софіївка» в Умані (під керівництвом Л. Метиеля), «Олександрія» у Білій Церкві, «Тростянць» на Чернігівщині та ін. Наслідуючи взірцям петербурзької еліти скульптурою прикрашали свої маєткові ансамблі Тарновські в Качанівці, Кочубеї в Диканці, Розумовські в Батурині та Почепі, Рум’янцев-Задунайський у Вишеньках. Іншим напрямком розвитку скульптури був скульптурний надгробок. Взірцем скульптури цього типу є надгробок С. Борковській (1816), роботи Антоніо Канова. Гартман Вітвери (1774-1825) є автором мармурового надгробку К. Яблоновський та кількох меморіальних пам’ятників на Личаківському цвинтарі Львова (надгробок Софії Зігель (1800) і Юзефу та Терезі Шабінгер). Саме Г. Вітверу львів’яни завдячують зведення на Площі Ринок чотирьох фонтанів, прикрашених статуями Нептуна, Діани, Адоніса та Амфітрити. На Личаківському цвинтарі збереглися три-фігурна композиція родинного надгробку Трензелів-Бреєрів-Венклів (1830) та вапняковий надгробок А. Голембській (1825) авторства Антона Шімзера (1790-1836).

Класицизм в українській архітектурі ХІХ ст. На початку ХІХ ст. домінував класицизм (академічний та ампір), а з середини – романтизм та еклектизмом. Родоначальником архітектурного класицизму називають Андре Палладіо. На ХІХ ст. припадає активний розвиток міської архітектури та формуванню плановості у містобудівній культурі. Розбудовуються Київ, Одеса, Харків, Полтава, Чернігів, Львів. З ціллю поставити на контроль архітектурну діяльність у своїх державах представники влади обох імперій не лише посилювали бюрократичний апарат, але й дбали про виховання відповідних кадрів. Зодчі та інженери отримували освіту як у Петербурзькій Академії мистецтв, Інституті корпусу інженерів шляхів сполучення Петербургу, у Палацовому архітектурному училищі Москви, так і в Академії образотворчих мистецтв та Вищій технічній школі Відня. На території України було введено посади губернських і міських архітекторів. Діяльність будівельних комітетів та комісій контролювалися губернаторами і градоначальниками, а проекти важливих споруд у столицях затверджувалися самим імператором. Так з’являється поняття «типового проектування». У 1803 р. з’явився наказ про заборону будувати дерев’яні церкви у традиційному для українців стилі і запанувала стилістика класицизму. Того ж року видаються «Зразкові проекти казенних будівель», а з часом «зразкові проекти» станційних будинків, церков, зразкові проекти для фасадів приватних будинків і навіть для воріт і огорож. Виділяють декілька напрямків класицизму: катерининській класицизм (кін. XVIII ст.) відзначався камерністю, тендітністю та строгим лаконізмом; ампір (від фр. імперія) або ж олександрійський класицизм (поч. ХІХ ст.), батьківщиною якого є Франція доби Наполеона Бонапарта, коли культ сили, героїки і імперської величі витісняють попередню строгість і з’являється потяг до розкішної декоративності і рельєф давньоримського зразку, яким прикрашають стіни будинків (гірлянди, обладунки, зброя, сюжетні композиції тощо); академічний (зрілий) класицизм (сер. ХІХ ст.) або ж миколаївський, виділяється стриманим декором, чіткістю, пропорційністю та лаконічністю.

До характерних рис архітектурного класицизму відносять: раціоналізм, простоту, ясність, і чіткість задуманого плану; довершеності форм, самодостатність і цілісність; звернення до симетричних композицій (квадрат, циліндр, прямокутник). Стають популярні і ротонди, замкнуті в кільце; головний елемент фасаду такої споруди – це античний портик з іонічними чи тосканськими капітелями; для зовнішнього декорування характерно використання ордерних мотивів: пілястрів, рельєфних фризів; віконні прорізи стримано декоровані і геометричні, а куполи, фронтони і аттики прикрашені напівкруглими та круглими вікнами без використання фігурної ліпнини; основним будівельним матеріалом залишається деревина, проте великим попитом користувалася випалена цегла. Стіни зведеної будівлі покривалися штукатуркою і фарбувалися у світлі тони (білий, жовтуватий, світло-блакитний); з’являється запит на бронзові скульптурні прикраси.

Зразками храмової архітектури раннього класицизму є: прикрашений чотириколонним доричним портиком Святодухівський собор у Херсоні (1836) архітектора В. Ярославського, Покровський собор в Ізмаїлі (1836, архітектор – Дж. Торічеллі) та Єкатерининський собор у Херсоні (1786, архітектор – І. Є. Старов). У стилі ампір було зведено: Спасо-Преображенський собор на Соборній площі м. Одеса (1808), дзвіниця Флоровського монастиря м. Київ (1821 р., архітектор А.І. Меленський) та Різдвяна церква у м. Київ (1809-1814, архітектор А.І. Меленський). Зрілий класицизм представлений Спасо-Преображенським собором м. Дніпро (1835, архітектор А. Захаров), п’ятиярусна дзвіниця Успенського собору м. Харків (1821-1844, архітектор – Є. Васильєв). Унікальною пам’яткою палацової архітектури катерининського класицизму є офіційна резиденція генерал-губернатора Малоросії графа П.О. Румянцева палацовий комплекс у Качанівці на Чернігівщині (архітектор К. Бланком). У стилі класицизму зведено і палац Кирила Розумовського (1803) у Батурині за проектом Чарлза Камерона (1743-1812). Зразком олександрійського класицизму є єдиний і унікальний ансамбль Круглої (початково – Олександрівської) площі у Полтаві (1809-1813). У центрі площі встановлено Монумент Слави, навколо якого розбито парк. По колу навколо парку зведено дво- і триповерхові будівлі у стилі ампір: будинок генерал-губернатора та Губернські присутсвенні місця (1810, архітектор Захаров А.), Малоросійський поштамт (1809, архітектор Соколов Є.), Дворянське зібрання (1810, архітектор М. Козаков). Усі будівлі ансамблю Круглої площі прикрашені шестиколонними портиками, що об’єднує їх в цілісний ансамбль. До палацових споруд для урядових осіб відносять: будинок градоначальника в Одесі (1826-29, архітектори Ф. Боффо, А. Мельников) та будинок губернатора у Львові (1821, архітектор Хельман).

Велика увага приділялася спорудам лікувальних та навчальних закладів. На зміну військовим шпиталям т а лазаретам прийшли цивільні міські лікарні та богадільні. Цікавою видається пам’ятка такого типу у Херсоні - морський шпиталь (1808, архітектор А. Захаров). Нерідко, за зовнішнім виглядом лікарні нагадували садибні палаци. Приклад: монументальна споруда лікарні в Одесі з гладенькими стінами і шестиколонним доричним портиком (1821, архітектори Фр. і Дж. Фраполлі). Лікарні такого типу було збудовано в Чернігові, Пирятині, Керчі, Катеринославі та Ромнах. Відомою пам’яткою цього типу вважається центральний корпус університету Св. Володимира (нині – Тараса Шевченка), який пізніше отримав назву «червоного» (1837-1842) за проектом Вікентія Беретті. Зведена у вигляді чотирьох триповерхових корпусів споруда у плані має вигляд чотирикутника із внутрішнім двором. Син Вікентія Беретті Олександр розробив проект анатомічного театру (1853) для студентів медичного факультету цього ж університету, добудував спроектовану батьком в університетському саду першу метеорологічну станцію та у стилі ампір проект корпусу Інституту шляхетних дівчат в Києві (1843). Споруда Інституту шляхетних дівчат в Одесі була зведена за проектом Ф. Боффо (1833).

Романтизм в українському образотворчому мистецтві. Перші літературно філософські гуртки формуються у Німеччині до яких відносять «Буря та натиск», що ґрунтувався на ідеології Просвітництва і на ідеї самобутності кожної з націй. Головним теоретиком руху був філософ просвітник, автор відомої праці «Ідеї до філософії історії людства» Йоган Готфрід Гердер (1744-1803). Філософсько-естетичні принципи романтизму були сформовані у 1798-1801 рр. представниками гурту йенських романтиків, до якого входили: брати А. та Ф. Шлегелі, Новаліс, Й.Г. Фіхте, Ф.В. Шеллінг, Ф, Шлейермахер, Л. Тік і заснували часопис «Атеней» (1798-1800). Теоретичні засади романтизму ґрунтуються на переосмисленні просвітницької ідеології, наповненого революційним пафосом, жадобою до волі та самовиразу. Риси романтизму такі: культ сильної вольової особистості, що здатна протиставити себе усталеним приписам суспільної моралі, закону і формувати себе та власний простір сама; ідея волелюбства і захисту свобод особистості; тяжіння до синтези формує культ природи і природності; пріоритети творчості, ірраціонального, містичного і навіть магічного; іронічність і навіть саркастичність; романтизм джерелом свого натхнення обирає не Античну добу, а Середньовіччя; увага до вивчення фольклорно-етнографічної спадщини свого народу, яка об’єднує, гуртує націю як важливий елемент процесу ідентифікації особистості, що стимулювало вивчення його історичного минулого. ХІХ ст. увійшло до історії як «вік історіографії».

Ідеологія романтизму на українські землі майже одночасно проникає як до Австро-Угорської, так і Російської імперій. Значний вплив на формування українського романтизму мав зачинатель польського романтизму А. Міцкевич, якого «Книга народу польського і пілігримства польського» викликала інтерес у М. Костомарова і була покладена в основу програмного твору Кирило-Мефодіївського товариства «Книга буття українського народу». Розквіт російського романтизму пов’язують і з поетами-декабристами Північного товариства, члени якого підтримували тісні взаємини із Південним товариством, що дія на Україні (Тульчині, Кам’янці та Василькові). Так К. Рилєєв, захоплений героїчною долею минулого, написав поему «Наливайко» та думу «Богдан Хмельницький». Предтечею українського романтизму вважають зачинателя української літератури І.П. Котляревського (1769-1838) - автора славетної «Енеїды, на малороссийский язык перелицёванной И. Котляревским». Яскраві картини життя українського селянства та міщанства зустрічаємо у прозових і драматичних творах Г. Ф. Квітки-Основ’яненко, байках та ліричних поезіях Є. Гребінки та П.П. Гулака-Артемовського, творчість яких не позбавлена впливу романтизму. Особливе місце посідає М.В. Гоголь (1809-1852), ранній період творчості якого був навіяний романтичним світосприйняттям «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки».

До гуртів українських романтиків відносимо: харківське коло поетів-романтиків, гурт «Руська трійця» та «Кирило-Мефодієвське товариство». Харківське коло романтиків тісно пов’язано із діяльністю університету, заснованого у Харкові за сприянням просвітника, громадського діяча та науковця Василя Назаровича Каразіна (1805 р.). У стінах цієї цитаделі науки ідеї романтизму з’являються з перших років його заснування завдячуючи професору Харківського університету баварцю Й.Б.Шаду (попередньо приват-доцента Йєнського університету та популяризатора філософії Шеллінга), та його учням: Д.М. Кавуннику-Веланському, А.І. Дудровичу, Й. Х. Кронебергу. Харків стає центром літературного життя, наверненого до вивчення історичного минулого народу, його побуту, звичаїв та обрядовості, сформувавши поживний грунт для розвитку поезії романтичного спрямування. До харківського кола українських поетів-романтиків відносять: М. Петренко(автор віршу «Недоля», що став народною піснею і відомий, як «Дивлюся на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю…»), В. Забіла (пісні-романси «Гуде вітер вельми в полі..» і «Не щебечи соловейку…» покладені М.І. Глінкою на музику і увійшли до народного репертуару), А.Л. Метлинського (збірка «Думки і пісні та дещо»), Л.І. Боровиковського (балада «Маруся», збірка «Байки та прибаютки») та Афанасьєва-Чужбинського, твори яких друкувалсь у харківських та петербурзьких альманахах: «Ластівка», «Сніп», «Молодик», «Южный русский зборник». Переважно працювали у жанрі романсу та ліричної пісні, використовуючи засоби народної пісенної символіки.

До харківського кола романтиків відносять і ранній період творчості українського історика Миколу Івановича Костомарова (1817-1885), який після закінчення навчання у харківському університеті та захисту дисертації на запрошення очолити кафедру 1846 р. їде до Києва де формує гурт однодумців - основу майбутнього Кирило-Мефодіївського товариства (грудень 1845 р. - березень 1847). До товариства входили: М. Костомаров, В. Бєлозерський, М. Гулак, П. Куліш, О. Навроцький, Д. Пильчаков, М. Савич, Г. Андрузький, І. Посяда, О. Тулуб і на сам кінець долучився Т.Шевченко. Місцем для зустрічей братчиків було обрано будинок протоієрея Завадського. Вплив на формування світогляду засновників товариства мав перший ректор Київського університету св. Володимира, професор, Михайло Олександрович Максимович (1804-1873) – дослідник і ідеолог неперервності української історії від княжих часів і створення концепції самобутності української мови. Товариство декларувало проект створення федерації рівноправних слов’янських народів, розкрита у прокламації «До братів українців». Автором програмного твору товариства «Книги буття українського народу» був М. Костомаров. Основні положення: усі народи мають жити на засадах рівності, свободи і взаємного порозуміння; віри та любові до єдиного, істинного Бога; міфологізації образу України як осереддя Правди, Істини та Добра.

«Руська трійця». На території Галичини, яка входила до складу Австро-Угорської імперії, сформувався гурт «Руська трійця» (1833), засновниками якого стали львівські студенти-семінаристи: М. Шашкевич, Я.Вагилевич та Я. Головацький. Перша рукописна збірка українською мовою «Син Русі» складалася з поезій та фольклорних матеріалів. М. Шашкевич виступив проти асиміляції української мови та культури до польської. Так зав’язалась так звана азбучна полеміка з Й. Лозинським. На основі зібраних фольклорних матеріалів та віршів представників гуртка 1834 р. було підготовлено збірку «Зоря». Третя збірка гурту «Русалка Днѣстровая» була надрукована у Будапешті у 1837 р. накладом в 1000 примірників, однак 900 із них було конфісковано австрійським урядом, а її упорядників виключено із вишу. Маркіян Шашкевич (1811-1843) відновив навчання і став священиком, переймайся освітянством і підготував «Читанку для малих дітей» (опублікована 1850 р.), але жив дуже бідно, захворів на сухоти і рано помер. Похований на Личаківському кладовищі Львова. Внеском Якова Головацького (1814-1888) у розвиток української фольклористики стала чотиритомна збірка «Народне песни Галицкой и Угорской Руси». Після відновлення навчання у виші Іван Вагилевич (1811-1866) вивчав побут, звичаї, обради гуцулів, проводив археологічні роботи, був редактором україно-польської газети «Дневнік руський» (1848), автором романтичної поеми «Медей» та віршованої казки «Жулин і Калина».

Українська музична культура під впливом романтизму. Шляхи розвитку музичної культури на теренах України тісно переплітаються з літературно-театральним життям. Під впливом ідеології романтизму закладаються основи української національної композиторської школи. Важливу роль у цьому процесі відіграли публікації збірок народних пісень, які включали і окремі записи українських мелодій: збірки В. Трутовського та М.Львова – І. Прача, М. Максимовича – О. Аляб’єва, В. Залеського – К. Ліпінського. Українські фольклорні мотиви проникають у музично-театральні п’єси (водевілі, побутово-діалогічні опери), що спонукало до зближення народного і професійного музичного мистецтва. Першим українським музично-драматичним твором вважається «Наталка Полтавка» (1829 р.) І. Котляревського, який та титульній сторінці написав: «Полтавка. Опера малороссійская». Продовжив справу І. Котляревського Г. Квітка-Основ’яненко, який також називає свою п’єсу «Сватання на Гончарівці» «малоросійською оперою». Вершиною українського оперного мистецтва цієї доби є опера «Запорожець за Дунаєм» українського композитора і драматурга, співака (баритон) і провідного актора трупи Імператорського театру Петербурга, представника зрілого романтизму С. С. Гулака-Артемовського. Перемишльська музична школа і хор на Галичині (заснована у 1828 р.) у Перемишлі при місцевому кафедральному соборі представниками якої є Михайло Вербицький та Іван Лаврівський. Творча спадщина Михайла Вербицького (1815-1870) включає: Службу Божу для мішаного хору, молитви та окремі літургічні частини канонічного змісту («Алілуя», «Святий Боже», «Отче наш» та ін.). Проте найвідомішим твором М. Вербицького стала пісня «Ще не вмерла Україна» на слова П. Чубинського, що покладена в основу державного гімну України. Спадщина Івана Лаврівського (1822-1873) складається із літургічних пісень для мішаного та церковного хорів («Христос Воскресе», «Херувимські», «Достойно есть..» та ін.).

Театральне життя тієї доби існувало у формі кріпосних (поміщицьких) театрів та аматорських та професійних. Відомими поміщицькими театрами були: поміщика Д. Ширая в с. Спірідонова Буда на Чернігівщині (театральна трупа складалась із 200 кріпосних акторів), поміщика Г. Тарновського в с. Качанівка, що на Чернігівщині. Аматорські театральні трупи були у багатьох містах України: Полтаві, Харкові, Києві, Ніжині, Одесі. Найвідоміших аматорських театрів відносять: театр Д.П. Трощинського в с. Кибинці на Полтавщині, який отримав славу за межами України і називався сучасниками «Українськими Афінами». Аматорські театри діяли і при вишах: при Харківському університеті, в Ніжинській гімназії вищих наук (режисером, декоратором і актором був її вихованець М. В. Гоголь). Аматорський театр у Київському університеті св. Володимира студенти організували 1839 р. Зусиллями семінаристів у Львівській духовній семінарії 1841 р. відбулася перша українська театральна вистава Лозинського «Українське весілля». Професійні театри. Перші професійні театральні трупи в Україні були російського і польського походження.

Перша професійна театральна трупа була створена 1795 р. у Харкові під керівництвом відставного придворного петербурзького актора Трохима Константинова, але наступного року після смерті імператриці Катерини ІІ усі публічні розваги було заборонено. Існують відомості про гастролі у Києві італійської трупи. У 1798 р. у Кам’янці-Подільському під покровительством імператора Павла І було засновано постійний театр на чолі Антона Змієвського. Проте, після зведення у 1805 р. за проектом архітектора А. Меленського у Києві першого театрального приміщення А. Змієвський стає керівником польської трупи з 23 осіб, яка ставить комедійні опери та п’єси німецькомовних драматургів. Коли у 1834 р. київська місцева влада отримала право на заснування у Києві постійного театру, до міста приїхала трупа І. Штейна, який став її режисером. У Львові з 1776 р. гастролюють німецькі, а з 1780 – польські мандрівні трупи. Перше постійне театральне приміщення у Львові збудували 1787 р. На поч. ХІХ ст. головними центрами театрального життя в Україні стали Харків та Полтава. У 1812 р. директором Харківського міського театру стає Г.Ф. Квітка-Основ’яненко, який за сумісництвом був у ньому режисером, драматургом і актором. У 1814 зусиллями І.Ф. Штейна у Харківському театрі було сформовано першу професійну трупу з сорока акторів. У трупі Харківського театру працював і відомий український актор К.Т. Соленик (1811-1851. Директором полтавського театру був І.П. Котляревський у трупі якого працював актор М.С. Щепкін.

Романтизм в українському живописі найбільш представлений одним із його різновидів – сентименталізмом, під впливом якого формувався Т. Г. Шевченко, що був учнем Карла Брюллова - провідного представника російського романтизму. Схильним до романтизованих образів, яким відповідає характерна для романтизму контрастність світла та кольору, вважається учень Д. Левицького і В. Боровиковського Іван Бугаєвський-Благодарний (1773-1859) - автор портретів В. Боровиковського та А. Іванова. Позначена романтичними тенденціями був і творчий спадок І. Засідателя («Портрет жінки з коралами», «Портрет італійської дівчинки»).

Романтизм в архітектурі. Відчутним впливом романтизованої давнини вражав Голіцинський палац, але архітектурним шедевром цього вважається Воронцовський палац в Алупці графа Воронцова (1824 - 1848 р). До роботи залучили відомих зодчих Ф. Ельсона, («Азіатський павільйон», «Чайний будинок»), Ф. Боффо, Е. Блора та В. Гунт. Поблизу палацу на 40 гектарах було розбито розкішний парк, прикрашений чудовими скульптурами у цьому ж стилі.

Реалізм як мистецький стиль в українській культурі сер. ХІХ ст.

Революційні події 1848 року в Австрійській імперії та реформи царського уряду 1861-1864 років сприяли розвитку капіталістичних відносин та індустріальній революції в обох імперіях. Вагомий вплив на подальший розвиток соціального та культурного життя суспільства отримали різночинці – міжстанова категорія населення («люди різного чину та звання»), що були вихідцями із різних соціальних станів (духовенства, міщанства, дрібних чиновників), але юридично не були оформлені в окрему категорію населення і переважно займалися розумовою працею. Вони визначають нові пріоритети і пропонують новий ракурс осмислення суспільства, людини і місця людини у цьому світі і поступово реалізм витісняє романтизм.

Характерні риси реалістичної школи: реалізм цікавиться не ідеалізованим героєм, що потрапляє у незвичайні обставини, а типовим представником однієї із соціальних верств суспільства; протистояння беззахисного і нерідко безкорисливого героя зі світом егоїстичних пристрастей та холодного розрахунку; віра у силу друкованого слова, що здатна змінити світ на краще і митця як борця за права та свободи свого народу, здатного вести його за собою; звернення до об’єктивного відображення життя представників різних верств суспільства. Отже, якщо класицизм шукав героя своїх творів надихаючись античною тематикою, романтизм своїм героем визнавав яскраву особистість, що проявляє себе у незвичних обставинах, то реалізм шукає типових героїв у їх повсякденному житті, якому художник дає критичну оцінку і за посередництвом мистецтва намагається змінити.

Українська література та театр реалізму др. пол. ХІХ ст. У витоках стояли корифеї українського слова: Т. Г. Шевченко та М. Гоголь. Значний вплив на зміну світоглядних орієнтацій Т.Г. Шевченка мали зміни у його долі: арешт, заслання та важкі переживання, спричинені неволею і самотністю. Саме цим часом датуються його поеми: «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і пізніші Неофіти» та «Юродивий». У останні роки свого заслання поет почав писати автобіографічні повісті з українською тематикою російською мовою, до яких відносять: «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші.

Найвідоміші повісті та романи реалістичного спрямування: Панаса Мирного (1849-1920) – романи «Хіба ревуть воли як ясла повні», «Повія»; Івана Франко (1856-1916) і його повісті: «Борислав сміється», «Захар Беркут»; Івана Нечуя-Левицького (1838-1918) – повісті: «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», Марія Олександрівна Вілінська відома під псевдонімом Марко Вовчок (1834-1907) - «Три долі», «Від себе не втечеш», Павло Арсенович Грабовський (1864-1902) - збірка «Кобза», поема «Хома Багалій».

Театр та драматургія реалізму. До представників критичного реалізму в української драматургії відносять драматурга, артиста та режиссера Марко Лукича Кропивницького (1840-1910) та Івана Карпович Карпенка-Карого (1845-1907). 1883 р. за ініціативи Кропивницького, Старицького, Заньковецької та Садовського у Києві створюється театральна трупа, провідним режисером якої стає Кропивницький, а 1888 р. Кропивницький засновує власну трупу акторів, а в 1900 приєднується до трупи Саксаганського. Так з'являється знамените «Товариство артистів під орудою М. Садовського і П. Саксаганського за участю М. Заньковецької, М. Кропивницького і І. Карпенка-Карого». У театральному репертуарі з'являються драми сільської тематики: «Дві сім'ї» (1888), «Олеся» (1892), «Зайдиголова» (1893), «Перед волею» (1899) та комедія «Чмир» (1890). Іван Карпович Тобілевіч (псевдонім - І. Карпенко-Карий) став для України, як писав у 1907 р. Іван Франко, «…одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література». Творчий спадк Старицького як драматурга складає 25 п'єс, з-поміж них: «Не судилось» (1881), «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, тай на вечорниці» (1892), «Талан» (1893); історичні драми: «Богдан Хмельницький» (1887), «Маруся Богуславка» (1897); водевілі: «По-модньому» (1887), «Чарівний сон» (1889); п'єси за сюжетами творів М. Гоголя: «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба» та ін. Тим часом 1872 р. М. Старицький разом із М. Лисенком організував у Києві аматорський гурток, у якому ставилися п'єси українською та російською мовами: «Різдвяна ніч», М. Лисенка «Чорноморці». Організаційні та режисерські здібності Старицького проявились у 1883 році, коли він став директором театральної трупи М. Кропивницького, а у 1992-1997 – режисерем та директором трупи М. Садовського. У трупі Старицького працювали відомі далеко за межами України талановиті актори: співачка та драматична актриса М.К. Садовська-Барілотті, П. Саксаганський, Ф. Левицький, Л. Ліницька. Зачаровувала своєю грою видатна українська актриса М. Заньковецька, яка блискуче виконува головні ролі у п'єсах «Безталанна», «Наймичка» Карпенка-Карого; «Циганка Аза», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Старицького; «Лимерівна» Панаса Мирного.

Музичне мистецтво др. пол. ХІХ ст. Перша музична школа у Києві була заснована на базі музичних курсів у 1868 р., а у 1883 р. була перетворена на музичне училище. Музичні школи відкривалися по усій Україні: у 1871 р. – у Харкові, у 1886 р. – у Одессі. Музично-культурне товариство «Боян» було засновано і у Львові 1891 р., диригентом якого став композитор А. Вахнянин. У Чернівцях у 1862 р. було засновано Товариство допомоги музичному мистецтву на Буковині, яке заснувало музичну школу та смичковий оркестр. При товаристві також діяли чоловічий та жіночій хори. Значний вплив на розвиток музичного життя Галичини мав український народний театр товариства «Руська бесіда» у Львові, де впершее були поставлені: «Запорожець за Дунаєм» С.С. Гулака-Артемовського, «Чорноморці» та «Різдвяна ніч» (1890) М. Лисенко. Важливе місце у музичному житті мали концерти. Не обійшли увагою Україну з концертами як російські (А. Рубінштейн, П. Чайковський, М. Римський-Корсаков), так і зарубіжні компорзитори та виконавці.

До списку українських композиторів відносять музичного теоретика та автора близько 40 музичних творів П.П. Сокальського (1832- 1887): фантазії «Вечори на Україні», На берегах Дунаю», опери: «Мазепа», «Полтава», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький»; композитора П. Ніщинського (1832-1896) до найвідоміших творів якого відносять: «Вечорниці», «Назар Стордоля». Автором «Української симфіонії» (1900 р.) є композитор М. Калачевський (1851-1910). Найвідомішим українським композитором цієї доби є видатний диригент, піаніст, педагог М. Лисенко (1842-1812): написав музику до опери І. Котляревського «Наталка Полтавка», автор опер на Гоголіські сюжети: «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена» та перших українських дитячих опер «Коза-дереза» та «Пан Коцький».

Реалізм в українському живописі. Формування реалістичної школи живопису припадає на другу половину ХІХ ст. У 1865 р. в Одесі було засновано Товариство художників, яке того ж року відкрило першу в Україні рисувальну школу. Незважаючи на засилля академізму, що панувало в Петербургській академії мистецтв, демократичні та народницькі ідеї знаходять підтримку у серцях частини її вихованців.

1863 р. чотирнадцять випускників Академії (так званий «Бунт 14») очолюваних Іваном Крамським (1837-1887), сповідуючи реалізм відмовились від змагання за Велику золоту медаль у зв'язку із забороною писати конкурсну картину на «вільну» тему, а не на традиційний міфологічний сюжет. Того ж року «бунтарі» взялися за організацію мистецької комуни - «Артель художників». Ідейним надхненником Артелі був І. Крамский. Перебуваючи під впливом ідеології роману Чернишевського «Що робити?» молоді художники ствоили об'єднання на зразок артелі Віри Павлівни, коли кожен її член мав вітдавати 10% свого прибутку і 25 % прибутку від «артельних» робіт на потреби об'єдання. Проте проблеми з щирістю і чесністю її членів почалися вже у перший рік існування. Боротьба І. Крамського за «моральнісну єдність» свого дітища тривала до 1870 р. Він вийшов із «Артелі» і з часом вона розпалась. Натомість І. Крамськой відгукнувся на запрошення Г. М'ясоєдова про створення нового об'єднання художників - «Товариство пересувних виставок». Сумісно з Г. М'ясоєдовим, М. Ге (мав маєток під Ніжином) та В. Перовим І. Крамськой 1870 р. у Петербурзі заснував об'єднання художників, яке діяло до 1923 р. і мало філії в Україні (Київ, Одеса). Товариство мало устав. Найважливішою ціллю товариства стало: «…створення в усіх містах імперії пересувних художніх виставок щоб: 1) надати мешканцям провінцій можливість познайомитися з мистецтвом і слідкувати за його успіхами; 2) прививати любов до мистецтва у суспільстві; 3) сприяти для художників полегшенню збуту їх творів».

З часом сформувалось знамените кредо (основа світогляду) «Товариства», яке ще називали «Передвижниками»: «писати для народу та про народ». З часу свого заснування «Товариство» влаштувало 48 виставок в Російській імперії і у тому рахунку в Україні. До складу «Товариства» увійшли і українські художники: М.К. Пимоненко (1862-1912), І. Є. Репін (1844-1930). Важливе місце у пропаганді ідейно-художніх принципів «Передвижників» відіграла приватна рисувальна школа М.І. Мурашко, заснована у Києві у 1875 р. Школа мала неабиякий успіх і її учнями були: М. Пимоненко, С. Костенко, І. Їжакевич, Г. Світлицький, К. Малевич. У 1893 р. було офіційно зареєстровано Київське товариство художніх виставок, яке ще з 1887 р. улаштувало шість виставок на яких ексонували свої роботи С. Светославський, М. Пимоненко, С. Костенко, В. Менк.

Для реалістичної школи живопису характерними є риси: правдиве зображення соціальних протирічь суспільства, працю та побут людини; створення образу волелюбної та сильної особистості в суспільстві; ставили за ціль розкрити внутрішній світ людини; переконані у тому, що мистецтво, викриваючи недоліки суспільства здатне його змінити і покращити життя пересічної людини. Актуальними були жанр: побутовий, портретний та пейзажний. Художники відображували на полотні кричущі відмінності життя та побуту представників різних прошарків суспільства, безправність та злиденність переважної частини селянства та міського населення. Представниками побутово жанру реалістичної школи є: передвижник М.Д. Кузнецов (1850-1930), відомий роботами: «На сінокосі», «Назаробітки», «Об'їзд володінь»; І.І. Соколов (1823-1910) відомий картинами: «Погорільці», «Проводи рекрута»; К.Трутовський (1826-1893) картинами: «Масляниця», «Гра в карти», «П'яний поміщик»; М. Пимоненко (1862-1912) відомий картинами: «Проводи рекрута», «Жертва фанатизму», «Жнива».

Особливе місце з-поміж представників реалістичної школи займає І.Є. Репін (1844-1930) з картинами: «У волосній управі», «Арешт пропагандиста», «Вечорниці», «Хресний хід в Курській губернії» ( 1880-83 ). На історичну і козацьку тематику до найвідоміших робіт відносимо: «Козаки пишуть листа турецькому султану», «Іван Грозний та син його Іван». До історії живопису І. Репін увійшов і як неперевершений портретист: портрет М.П. Мусоргського. Жанр пейзажу представлений полотнами С. Васильківського (1854-1917): «Ранок», «Степ на Україні», «На Харківщині».

Скульптура реалізму. Найбільшу увагу приділяли тематично-жанровій скульптурі малих форм та реалістичному портрету. До представників української реалістичної скульптури відносять Л.В. Позена (1849-1921). Народився у с. Оболонь на Полтавщині і не зважаючи на ту обставину, що спеціальної художньої освіти він не мав у 1894 р. був обраний дійсним членом Петербурської Академії Мистецтв. У 1891 р. він став членом Товариства передвижників. Творча спадщина представлена скульптурними образами із історії України: «Кобзар» (1883), «»Переселенці» (1884), «Запорожець у розвідці» (1887), «Оранка на Україні», «Скіф» (1889). До скульптурних портретів відносять: портрети співака Ф. Стравинського (1897), художника К. Брюллова; пам'ятники І. Котляревському (1902) та М. Гоголю (1915) у Полтаві. У жанрі портрету працював і Пармен Петрович Забелло (справжне Забіла, 1830-1917). Народився у с. Монастирище на Чернігівщині і після закінчення Петербурської Академії Мистецтв став її дійсним членом. До найвідоміших скульптурних портретів відносять: погруддя Т. Шевченка (1869, 1872), І. Тургенева, М. Некрасова (1878), Салтикова –Щедріна (1879), пам'ятники О. Пушкіну в Москві (1873) та М. Гоголю у Ніжені (1881). За проектом скульптора М.Й. Микешина (1835-1896) було зведено пам'ятник Богдану Хмельницькому у Києві (1888), пам'ятники адміралам В. Корнілову (1895) та П. Нахімову (1898) у Севастополі.

Освіта та наука ХІХ ст.

Українська історіографія. Розвиток вітчизняної історіографії неможливий без нині несправедливо забутого, українського історика Д.М. Бантиш-Каменського (1788-1850), як автора восьмитомового «Словаря достопамятных людей Русской земли» (1836-1847) та чотирітомової «Истории Малой России» (М., 1822). Відомою пам’яткою цієї доби є і «Історія Русів», авторство якої так і залишилося невідомим. Помітний слід залишили М. Костомаров та М. Грушевський – фундаментальним доробком «Історія України –Руси».

Етнографія та фольклористика. Порівняльний аналіз української мови з російською спонукав О. Павловського до роботи над «Грамматикой малороссийского наречия, или Грамматическое показание сущестеннийших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского язика…», що була опублікована у Петербурзі у 1818 році. Велику увагу палкі шанувальники української давнини приділяли і вивченню фольклору. Важливою подією на шляху розбудови вітчизняної фольклористики та українознавства стало видання у 1819 році збірника «Оп ыт собрания старинных малороссийских песен» М. Цертелєва . Гідним продовжувачем цієї справи став видатний український історик, філолог, член-кореспондент Петербурського АН, перший ректор Київського університету св. Володимира М. О. Максимович (1804-1873) як автора кількох збірок подібної тематики: «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народніе песни» (1834) та «Сборник украинских песен» (1849). За його участі були видані альманахи історико-краєзнавчого спрямування: «Денница», «Киевлянин», «Украинец». За сприянням відомого філолога-славіста, етнографа, академіка Петербурської АН, автора тритомової праці «Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памятникам» І. І. Срезневского (1812-1880) виходять друком шість випусків альманаху «Запорожская старина».

Наука та товариства. Математичні, медичні та природничі науки. Базовими науковими центрами Російської імперії в ХІХ ст. були не лише Московський, але й Харківський, Київський та Новоросійський університети. Першим було засновано 1805 р. Харківський університет у якому працював видатний математик та механік О. Ляпунов, та його учень В. Стеклов. 1834 р. у Києві імператорським коштом було засновано університет св. Володимира з лише одним філософським факультетом, що мав два вітділення: історико-філологічний та фізико-математичний. Наступного року відкрили юридичний факультет, а 1847 – медичний. Дослідження з теорії диференційних рівнянь у Київському університеті проводив В. Єрмаков., а Б. Букреєв цікавився проблемами теорії спеціальних функцій та диференційною геометрією. У царині аналітичної механіки працював Г. Суслов, а негологомної механіки – П. Воронцов. Саме у Київському університеті була створена перша кафедра теоретичної фізики, яку очолив проф.. М. Шиллер. З відкриттям медичних факультетів в університетських клініках та анатомічних театрах працювали послідовники видатного вітчизняного хірурга М.І. Пирогова: М. Скліфасофський, П. Перемежко, В. Караваєв. Одним із випускників медичного факультету університету св. Володимира був видатний хірург В.Ф. Войно-Ясенецький, який прийнявши сан увійшов до історії і як архієпископ-лікар Лука (нині канонізований). Наприкінці ХІХ ст. зусиллями Ф.Г. Яновського у Києві сформувалась терапевтична школа.

У 1863 р. засновано Харківське товариство дослідників природи. Аналогічні товариства було відкрито у Одесі (1870) та Києві (1899). Перше математичне товариство в Україні відкрито у Харкові при місцевому університеті 1879 р., а у Києві - лише у 1890 р. Значний вплив на розвиток історичної науки мало Історичне товариство Нестора–літописця (1873) та Південно-Західне вітділення Російського географічного товариства (1873). Зусиллями викладачів Київської Духовної академії та університету св. Володимира (співзасновники: професор університету св. Володимира П Тихомиров, професор Київської Духовної академії В.З Завітневіч, доценти П.Кудрявцев та О. Одарченко) у 1908 р. було засновано Київське релігійно-філософське товариство, яке проводило відкриті засідання за тематикою, оголошеною у газеті «Киевская мысль» і тісно співпрацювало з аналогічними товариствами Москви та Петербургу.