Історія України - інформація

Тема 2.1. Входження руських земель до складу

Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої

Литовці у XІІІ ст. розпочали утворення централізованої держави та експансію на південні землі. За часів Міндовга (1230–1263) вони приєднали білоруські землі. За Гедимінаса (1316–1341) почалося включення до складу Литовського князівства українських земель. На Волині почав правління його син Любарт, котрий номінально вважався і галицько-волинським князем. Гедимінас вів успішну боротьбу з Тевтонським орденом (німцями). Син Гедимінаса Альгердас (Оль­герд Гедимінович, 1345 – 1377) проголосив гасло: «вся Русь просто повинна належати литовцям». До 1350-х років він приєднав дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а в 1362 р. - Київ. У цей час Золота Орда ослабла. У 1363 р. литовці рушили на Поділля, зав­да­ли поразки татаро-монголам у битві біля Синіх Вод (басейн Південного Бугу).

Поступово підпорядкувавши значну частину Білорусі й України, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі.

Цей перший етап литовського проникнення на Русь історики назвали «оксамитовим». Українці сприйняли прихід литовців, вбачали в них захист від нападів татар та католицьких держав. Литовці дозволяли місцевій українській знаті займати найвищі адміністративні посади. Руські князі та бояри стали васалами литовського князя. Гаслом литовців було: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо». Литовці швидко перейняли мову та культуру руського населення, почали охрещення за православним обрядом. Правова система залишалася тривалий час на основі давньоруської.

Литовські князі надавали привілеї – спеціальні особливі грамоти – окремим землям Русі. Майже до кінця XІV ст. Велике князівство Литовське було федерацією земель-князівств, рівноправними суб’єктами якої були землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля.

Наступ Польщі на західні землі України розпочав король Казимир ІІІ Великий, у квітні 1340 р. вступивши в Галичину. Місцеве населення не захотіло сприйняти цю владу. Невдовзі галицькі бояри відновили своє правління краєм. Їх підтримала у цій боротьбі Литва. Протягом понад двох десятиліть поляки у союзі з угорцями билися з литовцями, підтримуваними більшістю українців, за Галичину й Волинь. У 1366 р. Казимир ІІІ підпорядкував собі майже всі ці землі. Лише частина Волині залишилася під владою Литви. Поляки почали впроваджувати свою адміністративну систему, право, привілеї надавалися лише польському католицькому населенню. У цей час ставали могутніми вороги Литви та Польщі – Московське князівство на сході, Тевтонський орден на заході. Це спричинило унію – в 1385 р. у білоруському місті була укладена Кревська унія: за руку польської королеви Ядвіги, що означало титул короля Польщі, литовський князь Ягайло (1377-1392) зобов’язувався приєднати землі Литви та України до Польської корони й навернути литовців та руське населення у католицизм. Унія викликала опір литовського боярства та частини руської знаті. Опозицію очолив двоюрідний брат Ягайла князь Вітовт (1392-1430). У 1392 р. Вітовт змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. Від польського короля Вітовт був залежним на ленних засадах. Вітовт скасував автономію руських князівств. Провів невдало битву з татарами на р. Ворскла у 1399 р. Це ослабило його владу. У 1401 р. він підписав договір (Віленська унія), згідно з яким влада в Литві та руських землях після смерті Вітовта поверталися Ягайлу. Але згодом польсько-литовсько-руська армія виступила проти Тевтонського ордену. 1410 р. під Грюнвальдом завдали нищівної поразки тевтонському війську. Вітовт зміцнив позиції й у 1413 р., за Городельською угодою Литовське князівство зберігало автономію (на основі васальної залежності від польського короля). Водночас унія обмежила участь православних у державному управлінні: лише католики могли бути представлені у великокняжій Раді. Знать католицького віросповідання Великого князівства Литовського зрівнялась у правах зі шляхтою Королівства Польського, руська знать утискалася. Українські землі роздавалися католицькій церкві.

У 1420-х рр. Вітовту вдалося розширити кордони свого князівства на півдні аж до узбережжя Чорного моря. Після смерті Вітовта в 1430 р. українці, спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, обрали великим князем литовським молодшого брата короля Ягайла – Свидригайла, сіверського князя, який підтримував тісні зв’язки з українським православ’ям. У цей час поляки окупували Поділля та Волинь. Пропольськи налаштовані литовці обрали великим князем Сигізмунда, молодшого брата Вітовта. Якійсь час між цими сторонами тривали сутички, та потім почалися переговори, в яких переміг Сигізмунд (1506-1548). В 1443 р. в результаті ослаблення Орди, татарська знать заснувала незалежне Кримське ханство. З 1475 р. воно було васалом Туреччини. З середини XV ст. кримські татари вчиняли набіги на територію Причорноморських степів й України. Наприкінці XV – на початку XVІ ст. на основі Московського князівства утворилася єдина Російська держава, правителі якої проголосили гасло «збирання» всіх земель Київської Русі. У 1498 р. відбулася російсько-литовська війна, успішна для Росії. У 1508 р. магнат Михайло Глинський організував, за участю козаків, антилитовське повстання, проте зазнав поразки. У цей час Литовське князівство почало занепадати. Москва відбила в Чернігів і Стародуб, постійні напади татар. двох великих вторгнень татар. Становище погіршилося під час війни з Московським царством (1562 - 1570 рр.). Виникла потреба знову в об ՚ єднанні з Польщею.

1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, внаслідок підписання якої утворилася Річ Посполита (в перекладі з польської – «Республіка»). Був єдиний виборний король, сейм, грошова та податкова системи, зовнішня політика. Велике князівство Литовське певною мірою зберігало свою автономію, зокрема місцеве врядування, військо, скарб­ницю та систему судочинства. До Польщі відходили всі україн­ські землі, які раніше належали литовцям. Вони були поділені на 6 воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське та Белзьке.

Соціально-економічне становище русинів-українців. Впродовж XІV-XV ст. сформувалися три суспільні стани: шляхта (знать, отримувала привілеї за службу королю чи великому князю), міщани та селяни (до 80% всього населення). Селяни мали повинності перед феодалами за право користування землею - відробіткову або натуральну ренту. З метою колонізації Південно-Східної України оголошувалися «слободи» – пільги від панщини та повинностей на 10–20 років, чим користувалося багато селян. Окрема суспільна верства - православне духовенство – «церковні люди».

Законодавство. Кодифікований звід законів - Литовський статут (видання 1529, 1566 та 1588 рр.). На основі «Руської правди». Багато міст мали магдебурзьке право – самоврядування, власний суд, земельна власність, звільнення від феодальних повинностей. Львів його отримав у 1356 р., Київ – у 1497 р.

Проводився курс на усу­нення українців від участі в міському самоуправлінні. Були перешкоди для православних при вступі до цехів – фахових ремісничих об’єднань, у заняттях ремеслами, промис­лами, торгівлею. Тому міста населяли, переважно, поляки та представники інших національностей (вірмени, євреї).

Релігійне життя. Закриття православних храмів і монастирів, масове спорудження костьолів, насильницьке обернення в католицтво чи уніатство тощо. Православне міщанство платило повинність католицьким священикам. Православним єпископам заборонялося засідати в сенаті.

Експлуатація населення. Унаслідок зерно­вого буму XVІ ст. в Західній Європі, - зростання попиту на сільськогосподарські продукти. Тому орієнтування польських магнатів лише на цю галузь економіки. Це призвело до дисбалансу, однобокості економічних систем Польщі й України. Польські магнати створювали фільварки – багатогалузеві господарчі комплекси, де використовувалася праця залежних селян. Вони були зорієнтовані на товарно-грошові відносини але зберігали значні риси натурального господарства. У 1457 р. шляхта отримала право судити своїх селян, у 1505 р. сейм заборонив селянам покидати свої села без дозволу пана.

Привілейований стан шляхти справляв значний асиміляторський вплив на українську знать, тому вона переходила у католицизм. Все ж невелика купка українських магнатів лишалася відданими своїй вірі: вони засновували у власних володіннях православні школи та друкарні. Найбільшим покровителем православної віри був князь К. Острозький (1527–1608) – «некоронований король України» – один з найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої. На Волині йому належало більше ніж 900 міст і сіл. У 1578 р. князь заснував друкарню, якою керував І. Федоров, у 1580 р. відкрив Острозьку академію.

В містах з другої половини XV ст. почали виникати православні братства, які протистояли польському натиску, опікувалися вдовами й сиротами своїх померлих членів, підтримували шпиталі, засновували школи, надавали своїм членам безпроцентні позички. Перше - Львівське Успенське братство (1463 р.). У 1615 р. було засноване Київське Богоявленське братство. Оскільки українці зазнавали утисків в Речі Посполитій, міщани – дискримінувалися в містах, а православна знать ігнорувалася при розподілі службових посад, кілька православних єпископів вирішили укласти між своєю церквою та Римом унію. Наприкінці 1595 р. папа Клемент VІІІ проголосив офіційне визнання унії. Католицька влада теж була зацікавлена у зближенні своєї та православної церков в Україні.

У 1596 р. в м. Бересті (нині Брест) був скликаний церковний собор з метою об’єднати католицьку та православну церкви в Україні . В иникла уніатська, або греко-католицька церква. Очолив митрополит Михайло Рогоза. Релігійна полеміка кінця XVІ – початку XVІІ ст. загострила відносини між поляками та українцями. Проте це, деякою мірою, сприяло культурному пробудженню українців. З 1597 р. на засіданнях сейму та сенату Речі Посполитої українська православна шляхта повела боротьбу за захист своїх прав, проти наступу католиків та уніатів. На сеймі 1599 р. вперше виступила організована коаліція (конфедерація) православних і протестантів. На сеймі 1603 р. на підтримку вимог українців О. Острозький (син князя К. Острозького) привів до сейму власне військо. На сеймі 1607 р. король зобов’язався роздавати посади та маєтки православної церкви лише українцям-православним, скасовував судові декрети проти православних осіб духовного звання. У 1623 р. припинилося судове переслідування православної церковної ієрархії, яка виникла у 1620 р. за підтримки козаків. Проте рішення сейму (конституція) – відкласти розгляд цього питання. У 1629 р., сейм легалізував Київське церковне братство зі шпиталем і церквою але без школи.

Виникнення козацтва

У XVІ ст. в Придніпров’ї, на порубіжних із татарами землях, сформувався новий стан – козацтво. Слово «козак» - тюркське за походженням, означало вільних, незалежних від пана людей. Вперше цей термін використано у Початковій монгольській хроніці (1240). Існує багато версій походження козацтва. Перша група теорій – іншоетнічне походження (від степових народів – хозарів (козарів), чорних клобуків, черкесів (черкасів), татар). Друга – соціальна група. Походження козаків з різних груп населення Київської Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої (автохтонна, болохівська, бродницька, уходницька, захисна, соціальна теорії тощо). У ХІІ–ХІІІ ст. на півдні України з’являються бродники та берладники – вільні ватаги воїнів, які, крім боротьби з кочівниками, займалися уходництвом, торгівлею.

Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах - 1489 - 1499 рр. - у дипломатичному листуванні між Росією, Польщею, Кримом, Туреччиною, Молдавією і Валахією, 1551 р. у "Всесвітній хроніці" Мартина Бєльського згадка про Січ, у 80 – 90-х років ХV ст. - про населення центральної України, яке ходило на різні промисли («в уходи») – полювання, рибальство, видобуток солі, селітри або займалося охоронною службою. Протягом 2-ї пол. XVI -1 -ї пол. XVII ст. – явище покозачченя – спроба селян звільнитися від панщини й працювати на власній землі. Для відбиття нападів, козаки будували дерев ՚ яні укріплення – засіки. Від цього слова походить назва «січ» - фортеця. Запорізьку Січ заснував нащадок великого князя литовського Ольгерда Дмитро Вишневецький («Байда» у фольклорі) (1516-1563), черкаський і канівський староста. Впродовж 1553-1554 рр. він зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на острові Мала Хортиця укріплення, організував кілька походів на Крим. Уся влада належала Січовій або військовій раді, де обирали уряд – Кіш. Керівництво Січі – старшина, яку очолював кошовий отаман а пізніше – гетьман. Січ мала чітку військову організацію. Усе козацтво поділялося на полки по 500 чол. кожний, якими керували виборні полковники. Полки складалися із сотень, кілька сотень утворювали курені, якими керували отамани. Головним елементом політичного устрою Війська Запорізького була загальна козацька рада, виборність усіх посад (елементи демократії).

Запорозька Січ розташовувалася в недосяжності від урядової влади. Багато козаків проживало й у порубіжних містах. Як і січовики (низове козацтво), городові козаки ігнорували урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. З 1572 р. Сигізмунд ІІ прийняв на тимчасову службу 300 козаків. У 1578 р. Стефан Баторій запровадив реєстр (список) вже на 600 козаків на постійній основі. За службу вони отримували плату. Селилися хуторами навколо прикордонних міст. Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками. Для козаків, як реєстрових, так і низових, був установлений власний «присуд», тобто вони вийшли з-під юрисдикції місцевої адміністрації. Завдяки цьому козацтво відокремилося від решти населення Речі Посполитої й почало оформлятися в самостійну станову групу.

У 20-ті роки ХVІІ ст. уряд Речі Посполитої санкціонував адміністративно-територіальну побудову реєстрового війська з шести територіальних полків на королівських землях. Походи козаків проти татар, а особливо проти їхнього сюзерена – Оттоманської імперії – призвели до встановлення зовнішніх відносин - з Австрією, Молдовою, Папою Римським. Найбільшого розмаху козацькі походи були між 1600 та 1620 рр. Отже, Січ діяла майже як суверенна держава, вступаючи у війни й підтримуючи власні зовнішні стосунки. М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою». Все ж, у повному сенсі державною Січ не можна назвати, оскільки інтенсивність розвитку військової сфери супроводжувалася примітивністю економічного сектора (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

Козацько-селянські повстання кінця XVI - початку XVIІ ст.

Українські селяни втікали від знущань панів на Подніпров’я, здійснювали напади на панські маєтки. Розпочалися антифеодальні повстання. Так, у 1431 р. повстали селяни Бокотської волості на Поділлі. З 1490 до 1492 р. тривало повстання під проводом селянина Мухи. Становище загострилося з узаконенням Третім Литовським статутом кріпацтва, експансією шляхти на раніше вільні землі, заселені лише українцями. Низове козацтво почало усвідомлювати себе як окремий стан, очільником визвольного руху, реєстровці ж боролися за можливість обрання своєї старшини, розшрення реєстру.

У 1591 р. гетьман реєстрових козаків К. Косинський, козаки й селяни Волині, Брацлавщині та Київщині почали повстання, яке було придушене тільки у 1593 р. У 1595 р. спалахнуло повстання С. Наливайка, яке охопило Київщину, Брацлавщину, Галичину, Волинь та Білорусь. Їх підтримали загони козацьких ватажків М.Шаули та Г. Лободи. Проте навесні 1596 р., Наливайко був виданий полякам, повстання придушене. Найвизначнішим козацьким гетьманом у період до Богдана Хмельницького був П.Конашевич-Сагайдачний (1614-1622). Перетворив козацьке військо на регулрне, збільшив флот, ішов на компроміси з польською владою. Очолив кілька вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство, взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У 1618 р. він взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. Сагайдачний стримував антипольські повстання, погодився на скорочення реєстру до 3000 осіб, на призначення старшини королем, припинення самостійних виходів у море. Але під прикриттям цього договору, гетьман добився відновлення православної ієрархії в Речі Посполитій, висвячення на митрополита І. Борецького, трьох єпископів. За пропозицією Сагайдачного, весь Запорозький Кіш вступив до Київського братства, створивши союз козацтва і церкви. У 1621 р. у битві під Хотином з військами Османської імперії Сагайдачний був тяжко поранений і в наступному році помер.

Після його смерті відбулися повстання 1630 р. – під проводом Т. Федоровича, (Трясила), 1635 р. – І. Сулими, 1637–1638 рр. – П. Павлюка, Я. Острянина та Д. Гуні. У лютому 1638 р. польський сейм схвалив "Ординацію війська запорізького реєстрового": зменшення реєстру (6 тис. осіб), заборона козацького самоврядування, проголошення козаків, не вписаних у реєстр, кріпаками. Гетьмана мав заступити обраний сеймом комісар, який зосереджував у своїх руках усю повноту влади над реєстровиками. Запобігати втечам на Низ (вони прирівнювались до злочину) мала відбудована 1639 р. Кодацька фортеця. Саме Запорожжя контролював розміщений там постійний польський гарнізон. Після поразки повстання на козацьких радах реєстрові козаки змушені були визнати ординацію. 6 тис. чол. поділялися на 6 полків. Великі маси "випищиків" переселилася на Слобожанщину і Дон.

Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького

Причини: посилення соц. гноблення, закріпачення ще відносно вільного населення Південного й Східного (Слобожанщина) регіонів. Національно-релігійний гніт. Невідповідність між фактичним політичним і соц. лідерством козацтва і його пригнобленим становищем («Ординація…» 1638 р.). Становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового, за суттю фермерського, типу господарства, що вступило в протиріччя з польським фільварково-панщинним, основаним на праці селянина-кріпака; козацькі принципи суспільних відносин докорінно відрізнялися від існуючих у Речі Посполитій. Слабкість державної влади. Не в змозі власними си­лами обороняти кордони Речі Посполитої, король дарував магнатам величезні території за умови, що вони самі захищатимуть їх. З іншого боку погоджувався, хоч і лише до певної міри, зі зростанням козацтва, тому протиріччя наростали.

Після поразки українських повстань у 1638 р., вимоги шляхти зростали: селян змушували відпрацьовувати в маєтках панів по 3-4 дні щотижня, виконувати різноманітні повинності, виплачувати податки за хату та худобу. Додалися й релігійні проблеми. Каталізатором повстання стали такі обставини: сотник Чигиринського козацького полку Б. Хмельницький (бл. 1595–1657) зазнає образи з боку шляхтича Д. Чаплинського. 1646 р. той зажадав для себе маєтку Хмельницького, напав на Суботів, убив молодшого сина й викрав жінку. Після незадоволених скарг до суду, Хмельницький вирішив підняти проти поляків повстання. Рушійними силами повстання стали козацтво й селянство. Під впливом перших збройних перемог до визвольного руху приєдналася козацька реєстрова старшина, частина української шляхти, заможне міщанство, православне духовенство, що перетворило цей рух на загальнонародний. Повстання почалося з того, що впродовж січня–березня 1648 р. Б.Хмельницький з прихильниками прибув на Запорозьку Січ, вигнав звідти польську залогу, домігся гетьманства, залучив на свій бік 6 тис. реєстрових козаків, татар з кіннотою. 29 квітня – 16 травня - Хмельницький розбив польське військо на р. Жовті Води, а потім, 26 травня, розгромив відступаючі загони поляків під Корсунем. Розсилав універсали до населення з закликами братися за зброю. Вимоги - створення до Білої Церкви та Умані удільного, з визначеними кордонами, козацького краю. 11-13 вересня 1648 р. – перемога козаків біля Пилявців. Облога Львова. У цей час уклав перемир'я з Яном ІІ Казимиром, урочисто в'їхав у Київ. На початку 1649 р. сформулював мету – створення держави українського народу у його етнічних кордонах. На всіх визволених від поляків землях був створений полково-сотенний територіально-адміністра­тивний устрій.

За умо­вами укладеного 25 лютого перемир’я, гетьман добився визнання де-факто авто­номії козацької України. Кордон між нею і Річчю Посполитою мав пройти по ріках Горинь, Прип’ять та м. Кам’янець-Подільський, через який заборонялося переходити польським підрозділам, урядовцям і шляхті. У 1649 р. основні події – облога польських військ у фортеці Збараж та розбиття військ короля під Зборовом. Татарський хан провів таємні переговори з польським королем і вимагав від гетьмана укласти угоду з Польщею (політику «рівноваги сил»).

18 серпня 1649 р. Б. Хмельницький підписав Зборівський договір. Згідно з ним, окреслювалася територія держави ( Гетьманщини ) - Брацлавське, Київське і Чернігівське воєво­дства. Ці землі були на правах автономії. Чисельність козацького реєстру - 40 тис. осіб, збереженн я кріпацтва для селян, а шляхта могла повертатися до своїх володінь. Воєводства Волинське і Подільське - під владою Польщі. На козацькій території панування польської шляхти обмежувалося. Влада належала гетьману з резиденцією в м. Чигирині і козацькій старшині. Водночас на козацькій території зберігався шляхетський режим, проте на всі адміністративні посади, до воєвод включно, король мав призначати лише православних шляхтичів (першим київським воєводою став Адам Кисіль). Питання про церковну унію, церковні права й маєтності мало бути розв'язане на найближчому сеймі. Митрополит київський діставав місце в сенаті. У Києві та в інших містах не мали права жити й організовувати свої школи єзуїти.

Отже, Зборівський договір до деякої міри забезпечував інтереси козацької старшини, українськоїш ляхти, реєстрового козацтва, а також частини селянства, яка мала бути включеною до збільшеного реєстру, надавав їм певні права й привілеї. Кримський хан, повертаючись до Криму, пограбував багато українських міст та сіл і захопив людей в полон. Важливе місце у політиці Б. Хмельницького посідала про­блема реорганізації адміністративно-територіального устрою Гетьманщини та зміцнення її державних інституцій. Територіальне ядро козацької України утворили сформовані на початку 1650 р. 16 полків. Старшинська рада перетворилася в головний орган державної влади, що вирішував політичні, економічні, військові та інші справи. Її ухвали ставали обов’язковими для гетьма­на. Він очолював уряд й державну адміні­страцію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою.

Керівні військово-адміністративні посади займа­ла генеральна старшина. На території полків влада перебувала у руках полковників, сотників, отаманів. Тож фактично Гетьманат, або Держава Війська Запорозького, був воєнізованим державним формуванням, в якому система козацтва механічно переносилась на адміністративно-територіальну. Сформована мережа нових козаць­ких судів. Серйозна увага приділялася будівниц­тву храмів, розвитку освіти, захисту найбільш обездолених (для бідняків і сиріт у кожному місті й селі будувалися спеціальні притулки).

Влітку 1650 р. Б. Хмель­ницький погодився прийняти турецьке покровительство. Були налагоджені відносини з Венецією, Швецією, Валахією, домовленості з Трансільванією про коорди­націю дій проти Польщі. Домігся відмови господаря Молдавії В. Лупула від проведення антиукраїнської політики.

У червні 1651 р. під Бере­стечком, що на Волині, відбулася битва між польською та українсько-татарською арміями. У вирішальний момент татари покинули поле бою. Б. Хмельницький, який вирушив до їхнього табору на переговори, був силою затриманий татарами. Битва закінчилася розгромом козаків – загинуло близько 30 тис.

Розвиваючи наступ, до початку вересня польська і литовська армії окупували північні, центральні й західні райони ко­зацької України. Народ почав партизанську боротьбу, що набрала особливо вели­кого розмаху на Поділлі й Чернігівщині. Все ж укладений 28 вересня (18 за старим стилем) 1651 р. Білоцерківський договір звів нанівець автономію держави. Її територія обмежилась Київським воєводством, кількість козаків зменшилася до 20 тис., пани одержали право повертатися до маєтків, гетьман був підпорядкований владі коронно­го гетьмана тощо. Битва під Батогом (біля сучасного Ладижина Вінницької обл.). У травні Б. Хмельницький вирушив у похід. 1 червня 1652 р. українсько-кримське військо перемогло.

У лютому 1653 р. 8-тисячна польська армія вирушила в напрямі до Умані, знищуючи на своєму шляху десятки міст і сіл. Та після пораз­ки під Монастирищем (їх зупинив Іван Богун), вона відступила з території Української держави. Весною 1653 р. міжнарод­не становище Гетьманату несподівано ускладнилося. Проти зв ՚ язків України з Молдовою виступила Туреччина. Восени 1653 р. українська армія оточила польську під Жванцем, але знову зрадив хан. Польща не надавала навіть автономії україні. У цей час українські землі, особливо Правобережжя, були спустошеними. Необхідно було знайти нового союзника.

У кінці 1653 р. Москва погодилася встановити протекторат над військом Запорозьким та надіслати військову допомогу. 8 січня 1654 р. у Переяславі відбулася рада з представників старшини та козаків. Договір було укладено у 1654 р. – «Березневі статті». Зберігалися всі права і вольності Війська Запорозького, дозволялося здійснювати міжнародні відносини крім Польщі і Туреччини, проте повідомляти про це царя. Вся адміністрація, податкова, судова системи залишалися без змін. Військовий реєстр встановлювався у 60 тис. осіб. Перші спільні дії у 1654 р. були успішними, поляків відтіснили до Кам ՚ янця-Подільського. Проте далі Москва не хотіла збільшувати військову допомогу, уникала військових дій. У відповідь на підписання Переяславської угоди поляки й татари об’єдналися проти України, уклавши влітку 1654 р. «Вічний договір» про взаємну допомогу. В листопаді 30-тисячна армія вторглася у Брацлавщину. На початок 1655 р. 50 міст Поділля були повністю зруйновані, десятки тисяч осіб знищені. Згодом Полки І. Богуна і М. Зеленського вигнали поляків. У 1656 р. Польща і Росія, без згоди та участі України, уклали між собою Віленське перемир ՚ я, що порушило «Березневі статті». Тому Б.Хмельницький уклав договір з Трансільванією та вів переговори зі Швецією проти Польщі. Спільний похід козаків з трансільванським князем проти Польщі був успішним, так як і військові дії шведів. Проте європейські союзники Польщі натиснули на Швецію й вона вийшла з війни. Т.ч. невдача антипольської коаліції. У липні 1657 р. Б.Хмельницький помер. Більшість істориків з цими подіями пов ՚ язують закінчення національно-визвольної війни.

Доба Гетьманщини

С таршинська козацька рада у 1657 р. прийняла рішення про встановлення спадковості гетьманства , як заповідав Б.Хмельницький. Гетьманом обрали генерального писаря І. Виговського (1657–1659) до повноліття Юрія Хмельницького. Однак Виговський почав орієнтуватися на Польщу, здійснив спробу відновити шляхет­ське землеволодіння на територіях Полтавського і Миргородського полків. Проти нього підняли повстання козаки Полтавського полку (на чолі з М. Пушкарем) й Запоріжжя (Я.Барабаш). Це повстання І.Виговський жорстоко придушив за допомогою польських та татарських загонів. Це спричинило наростання політичної й соціальної кризи. Навесні 1658 р. – курс на зближення з Польщею, деякі поступки Росії – поступився їй деякими білоруськими містами. 1658 р. - Гадяцький договір з Польщею: вход­ження козацької України до Речі Посполитої як автономного князівства Руського. Але договір не був втілений у життя. 1658-1659 рр. тривала московсько-українська війна. 28 червня 1659 р. під Конотопом московська армія була розбита українсько-татарським військом. Старшина почала пошук миру з Росією, І. Виговський знову почав придушувати опозицію. Тому більшість лівобережних полків присягнула рос. царю. На Правобережжі опозиція зосередилися навколо Ю. Хмельницького. У вересні 1659 р. чорна рада обрала гетьманом Ю. Хмель­ницького (1659-1663). Під тиском московських військ підписав Переяславські статті (1659 р.): московські воєводи з загонами здобули право перебування у 6 містах, заборонялися зовнішні відносини, київська митрополія підпорядковувалася московській. Українська держава втратила незалежність, стала автономною частиною Росії. У 1660 р. укр.-російські війська зазнали поразки від поляків під Чудновим. Був підписаний Слободищенський трактат 1660 р. на основі Гадяцького. Де-факто, почався розкол України на дві частини, оскільки Лівобережжя відмовилося визнавати владу Польщі. Згодом Ю.Хмельницький зрікся булави.

Гетьманом Правобережжя обрали П.Тетерю (1663-1665 рр.). Спирався на старшину. Мета - об’єднати Україну в межах Польщі. Поновив союз з кримським ханством, почав переговори з Росією. На Лівобережжі гетьманом був обраний І.Брюховецький (1663 – 1668), який спирався на звичайних козаків та «чернь». У 1663 р. підписав Батуринські статті з Росією. Зобов'язувався забезпечувати фуражем та провіантом московські гарнізони, прийняв рішення зробити перепис населення. У 1665 р. підписав Московські статті – податки збирали московські воєводи, залоги перебували у всіх великих містах. Це викликало незадоволення населення.

У 1665 р. новим гетьманом Правобережжя був обраний П. Дорошенко (1665-1676). Мета – самостійна та соборна Україна. – В історіографії отримав прізвисько «Сонце Руїни». П. Дорошенко налагодив добрі відносини з новим кримським ханом. А в липні – серпні, коли спалахнуло велике повстання Переяславсь­кого полку проти московської політики та влади І. Брюховецького, зробив першу спробу поширити свою владу на Лівобережжя. Оскільки повстання було придушене, вона зазнала невдачі. Восени 1666 р. П.Дорошенко зблизився з Туреччиною, султан погодився надати військову допомогу на умовах своєї протекції. Висунув ідею чорної ради щоб козацтво обох берегів Дніпра могло вибрати єдиного гетьмана. Однак І. Брюховецький та більшість лівобережної старшини відмовилися з’явитися на раду.

У 1667 – на початку 1668 рр. – провів невдалі переговори з Росією, оскільки Росія не погодилася прибрати воєвод та не збирати податки. На початку лютого 1668 р. в Лівобережжі вибух­нуло антимосковське повстання. До середини березня більшість території краю була звільнена з-під влади московського уряду. Тоді ж Туреччина оголосила про протекцію над Правобережними козаками, а після посольства від І. Брю­ховецького - Лівобережною Україною, якщо там не буде російських залог.

П.Дорошенко, залучивши татар та значну частину лівобережної старшини, вирішив об’єднати Україну й усунути Брюховецького. Самі козаки видали Брюховецького й він був убитий. Отже, 1668 р. гетьманом всієї України козацька рада обрала П. Дорошенка. Створив 20-тис. військо сердюків, які корилися лише гетьману, створив на кордоні митну лінію, розпочав карбувати власну монету. Але проти соборності України виступили Польща, Росія й Крим. Частина старшини розпочала боротьбу за владу. Держава знову розпалася на два гетьманства. В результаті тривалих переговорів між Росією і Польщею 30 січня 1667 р. в Андрусові (неподалік Смоленська) був підписаний договір про перемир’я на 13,5 років. За ним Лівобережна Україна і Київ залишались у складі Російської держави, а Правобережжя – під владою Польщі. Запорожжям мали правити обидві держави разом, та насправді воно визнавало управління лише з боку Росії. На обох берегах Дніпра продовжувалися козацько-селянські повстання. Вони були проти втручання російських воєвод у місцеве життя, проти гноблення шляхтою та ін.

У 1669 р. гетьманом лівобережжя обрано Д.Многогрішного (1669-1672 рр.). Підписав з Росією Глухівські статті: московські воєводи – у 5 містах без права втручання у внутрішні справи, реєстр – 30 тис. козаків, збір податків старшиною. Проте заборонялися зовнішні відносини. Розпочав переговори з Туреччиною про протекторат. Внаслідок старшинського заколоту був засланий до Сибіру. У 1672 р. обрано гетьманом І.Самойловича (1672-1687). Підписав Конотопські статті: заборона гетьману звільняти генеральну старшину та ін. обмеження. У 1674 р. проголосив себе гетьманом обох берегів Дніпра. За його гетьманства – зміцнення влади, певна стабільність, розвиток культури.

У 1677 р. турки оголосили гетьманом Правобережжя Ю.Хмельницького й пішли походом на Чигирин, не змогли його захопити. 1678 р. відбувся другий чигиринський похід, внаслідок якого Чигирин був зруйнований. У 1678-1679 рр. І.Самойлович організував переселення жителів Правобережжя на Лівобережжя. Пізніше відбулася війна між російською та кримсько-турецькою арміями. У 1681 р. був підписаний Бахчисарайський мир: кордон встановлений по Дніпру, Пд.Київщина й Поділля відходили Туреччині. Створювалася незаселена лінія між Пд. Бугом та Дніпром. Лівобережжя, Київ та Запоріжжя закріплювалися за Росією.

У 1686 р. Росією та Польща підписали «Вічний мир»: Лівобережжя, Київ, Запоріжжя залишалося у складі Російської держави а Пн.Київщина, Волинь, Галичина – Речі Посполитої. Пд.Київщина, Брацлавщина – нейтральна зона. Всі православні у Польщі мали право вільного віросповідання. Росія розривала відносини з Туреччиною і приєднувалася разом з Польщею до антитурецької ліги держав. Суспільно-політична криза української державності у 1660-х-16670-х рр. в історіографії називається періодом Руїни. Українські землі були поділені між Річчю Посполитою, Російською державою та Османською імперією (Туреччиною).

Правління Івана Мазепи

Закінчення періоду Руїни пов’язують з приходом до влади гетьмана І.Мазепи. У 1687 р. генеральний осавул І. Мазепа (1687–1709) був обраний гетьманом. Пдписав Коломацькі статті: гетьману заборонялось позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялось обирати гетьмана; у Батурині, столиці Гетьманщини, розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці. Купці не могли торгувати у Росії та Криму. Реєстр – 30 тис. козаків та компанійських полків.

Для зміцнення влади створив нову категорію козацької старшини – бунчукових товаришів, цілком залежних від нього. У проведенні внутрішньої політики гетьман спирався на козацьку старшину – роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Сам мав 20 тис. маєтків. Був меценатом. Старшина, шляхта й монастирська влада різними способами перетворювали козаків на своїх підданих. Майнова нерівність козацтва була узаконена в 1698 р.: залежно від матеріального становища їх розділили на виборних (несли військову службу) і підпомічників (надавали допомогу виборним при спорядженні тих на службу). Узаконив панщину для селян – 2 дні на тиждень, придушував виступи селян та опозиції. У 1702-1704 рр. С.Палій очолив повстання на Правобережжі проти ліквідації там козацьких полків. Польща звернулася до Росії по допомогу. 1704 р. війська І.Мазепи зайняли Київщину і Волинь (на 5 років). У 1713 р. козацтво на Правобережжі було ліквідоване. І.Мазепа тривалий час був у хороших тосунках з російським царем Петром І (посів трон у 1689 р.). Зі своїм військом Мазепа брав участь у походах Росії проти Туреччини. У 1700 р. Петро І почав Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Щоб знайти союзника, пообіцяв полякам кілька міст на Правобережжі й деякі села Стародубського полку. Направив козацтво на війну в Лівонію, Литву, Польщу. Українські загони зазнавали значних (до 70 %) втрат, на чолі загонів ставили російських та німецьких командирів. Запроваджувалося все більше податків. Коли польський союзник Карла XІІ С. Лещинський почав погрожувати нападом на Україну, Петро І відмовився допомогти боронитися від нападників. Тоді ж - чутки про намір царя реорганізувати козацтво, скасувати посаду гетьмана. В цих умовах І.Мазепа почав переговори зі Швецією. Швеція обіцяла Україні незалежність в обмін на розташування шведської армії в Україні та її забезпечення. Восени 1708 р. зі Швецією було укладено офіційну угоду. Однак гетьмана підтримало мало козаків, населення боялося приходу шляхти.

Петро І наказав зруйнувати резиденцію гетьмана в Батурині, убити всіх його жителів. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, убивали запорожців. 28 червня 1709 р. у Полтавській битві шведсько-українське військо зазнало поразки, Мазепа разом з Карлом XІІ відступив у землі, контрольовані турками, де невдовзі помер. У квітні 1710 р. у м. Бендери гетьманом обрали П.Орлика. Ухвалено першу конституцію (за місцем створення – Бендерська). Планувалося: утворення незалежної Української держави в етнічних межах, визначеної Зборівським миром 1649 р., поділ влади на законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу (Гетьман та його уряд) і судову (Генеральний суд). Державна релігія - православ ՚ я. Своїм змістом та демократичністю конституція П. Орлика випереджала всі тогочасні європейські суспільно-політичні концепції. У 1711 р. П.Орлик здійснив невдалий військовий похід на Правобережжя. Після цього гетьман постійно переховувався в інших державах.

Петро І влітку 1709 р. призначив резидентів (наглядачів) при гетьманському дворі. Вони повинні були стежити за переміщеннями запорожців на кордонах Гетьманщини, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана І.Скоропадського (1708-1722). Резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону. За «Решительним указом» царя, гетьман повинен був складати звіт царю про всі податки і прибутки. Після смерті І.Скоропадського всі справи замість гетьмана вирішувала Малоросійська колегія (1722 р.). П.Полуботок (1722-1724) став наказним гетьманом. Мета діяльності – відновлення гетьманства, ліквідація колегії. Арештований, засланий до Петропавлівської фортеці. У 1727 р., коли виникла загроза війни з Туреччиною, Росія дала дозвіл обрати гетьмана. Ним став Д.Апостол (1727-1734). Для контролю над гетьманом, цар надав «Рішительні пункти»: гетьман не міг призначати і звільняти старшину, до генерального суду увійшли російські чиновники, були скасовані податки, які наклала Малоросійська колегія. Реформи Д.Апостола: створення «Прав, за якими судиться малоросійський народ»; відокремив гетьманську казну від державної; сприяв поверненню на південь козаків з територій, контрольованих Кримським ханством (з Олешківської Січі). У 1734 р. запорожці створили Нову Січ на р. Підпільна.

Після смерті Д.Апостола гетьман не був обраний. Створене «Правління гетьманського уряду» (1734-1750), яке було повністю контрольоване Росією.

Гетьманство було поновлене у 1750 р. за правління російської імператриці Єлизавети. Гетьман К.Розумовський намагався зміцнити владу гетьмана, розширити права старшини, створити спадкове гетьманство. Провів військову реформу – створив загони на зразок європейських армій. Почав судову реформу – повіти мали свої станові суди. Намагався відкрити у Батурині (його резиденції) університет. Хотів добитися незалежності у фінансових справах, але невдало. Наступна імператриця Катерина ІІ повела курс на остаточну ліквідацію автономії України.

Тема 2.2. Українська культура XIV- поч. XVII ст.

Соціально-політичні передумови. Період XIV- поч. XVII ст. називають «давньою» або ж «староукраїнською» добою народження України - Руси. Проте цієї доби представники українського етносу себе називали “русинами”, а землю – «Русь» (у латино-мовних трактатах - “Роксоланія”). У XIV ст. політична залежність українського боярства від Литви була мінімальною: визнавалось за українцями право жити за місцевими звичаями, законами. Проте усі вищі посади у Литовській державі займали литвини-католики. Немає свідчень того, що у князівстві Литовському посаду канцлера або ж воєводи займали православні русини (за виключенням православного за віросповіданням Богдана Саковича). Кардинальні зміни відбулися після укладення 1569 р. Люблінської унії, наслідки якої для українців мали двозначний характер. З одного боку, унія сприяла об’єднанню українських земель у складі однієї держави, відкритої новоєвропейським ідейним рухам. Але з іншого - внесла розбрат. Як пише Наталія Яковенко: «Нa мoмeнт зустрiчi мeшкaнцi її пoльськoгo i литoвськoгo вiдлaмiв, нeзвaжaючи нa спiльнiсть мoви й вiри, вiдчувaли стoсoвнo oднe oднoгo вирaзну відчуженість. Для вoлинцiв i киян, нaвiть мiж сoбoю нe вeльми пoв’язaниx, гaлицькi пaнoвe зaгрaничники (як їx тoдi нaзивaли) були людьми з чужoгo, iнaкшe збудoвaнoгo свiту. Нi тi, нi другi нe вiдчувaли сeбe дiтьми oднiєї зeмлi.». Вірність традиціям і вірі своїх предків не підтримувалась польським урядом. Подолати протиріччя не допомогла і релігійна (Берестейська) унія. Окатоличення та ополячення українського нобілітету призвело до своєрідного роздвоєння свідомості – формування стереотипу людини «gente Ruthenus natione Polonus» (руськoгo плeмeнi пoльськoї нації), як називав себе талановитий публiцист Стaнiслaв Oрixoвський-Рoксoлaн (1513–1566). Важливим фактором впливу на формування української ментальності мало і козацтво. Гетьман Петро Сагайдачний розумів важливість освіти на подальшу долю українства і надавав фінансову підтримку школам Львівського та Київського братств, сам із іншими козаками став членом Київського братства і забезпечував захист братчиків від польського свавілля. Отримавши чудову освіту в Острозький школі Петро Сагайдачний посприяв створенню ученого гурту у Києві, до якого входили полемісти: І. Борецький, Є. Плетенецький, М. Смотрицький.

Нові світоглядні поцінування визначають риси культури XIV- поч. XVІІ ст.:

1. Українська культура залишалась спадкоємицею культури Київської Русі. Проте асиміляційні виклики (ополячення, окатоличення) призвели до переосмислення набутого (києворуської минувшини ).

2. Постійна загроза ймовірного нападу ворога (передовсім, кримських татар) спонукала до появи в українській культурі елементів оборонного характеру. Окатоличення та ополячення частини української еліти підштовхнула православний нобілітет до протистояння асиміляції (розчиненні) української культури у польській.

3. На формування української культури XIV - XVІІ ст. мали вплив дві протилежно-ціннісні світоглядні системи: ісихазм та гуманізм. Якщо гуманістична ідеологія (зароджується в Італії) співвідноситься з ідеєю повернення до античних витоків, відродженням античного культу тілесної краси, то ісихазм, (прийшов із Візантії, Сербії та Болгарії), передовсім є містичним вченням, невід’ємно пов’язаним з монастирським аскетизмом. Так формувалась дуалістичність світосприйняття українця з притаманним плюралізмом (одночасне співіснування кількох світоглядних систем та думок) та стереотипом людини «gente Ruthenus natione Polonus» (руськoгo плeмeнi пoльськoї нації).

Ісихазм в Україні. Сербо-болгарські та ново візантійські впливи XІV - XVIІ (т. зв. «Другий південно-східний вплив») пов’язують із ісихазмом – своєрідною практикою молитовного споглядання нетоварного (Божественного) світла. Слово «ісихазм» (ήσυχία) грецькою перекладають як «спокій», «тиша», «мовчання», а у аскетичній літературі - як «безмовність». Духовним центром південнослов’янської книжності була столиця Болгарії м. Тирново з патріархом Болгарської Православної Церкви Евтимієм Тирновським (1331-1409) – письменником, перекладачем, зачинателем емоційно-експресивного стилю в літературі «плетіння словес». Проникнення ісихазму та стилю «плетіння словес» в Україну пов’язують із письменником, перекладачем, редактором, організатором та реформатором у літургічній та іконописній сферах Кипріяном Цамблаком (1330–1406), якого 1375 р. патріархом Константинопольським Філофеєм Коккіним було висвячено на митрополита «київського, руського та литовського». З його діяльністю пов’язують введення використання Євангелія Учительного (збірка недільних та святкових повчань), переклад «Ліствиці Іоанна Синайського», відновлення роботи по переписуванню книжок, іконописної майстерні на території Києво-Печерського монастиря та відбудови занедбаної на той час Софії Київської. Продовжувачем справи митрополита Цамблака став його племінник і учень св. Евтимія Тарновського Григорій Цамблак (1365-1419), який запроваджує у вжиток у Київській митрополії службові рукописи Тирновської редакції, а у музичну практику - так званий «болгарський розспів». Літературна спадщина Григорія Цаблака нараховує понад 40 творів різних жанрів (житія, проповіді, похвальні слова) переважна більшість яких була написана у манері «плетіння словес». Найвідоміші: «Слово похвальне патріарху Евфимію Тарновському», збірка проповідей (числом 23), значна частина яких увійшла до «Книги Григорія Цамблака», полемічний антикатолицький твір «Слово, како держат веру немци» та ін. Представником ісихаської дисципліни був і св. Іван Вишенський, який народився у м. Судова Вишня на Львівщині, а помер в Афонському монастирі між 1620-1624 рр. Літературна спадщина (напевне його авторству приписують 17 творам) переважно представлена у формі листів, відозв та повчань. Вишенський неодноразово демонстрував свою турботу за життя українства та долю православ’я на батьківщині. Найвідомішими творами є «Книжица» («Книжка») та низка послань із Афону: «Послание до всіх в Лядской земле живущих», «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» та ін.

Сутність ренесансного гуманізму. Батьківщиною ренесансного гуманізму є Італія, а засновником ідеології гуманізму – поет Франческо Петрарка (1304-1374). Слово «rinascita» (звідси - французьке Renaissance) у значенні нового гуманістичного світогляду і нового відношення до життя, місця людини у світі, який отримав секулярний вектор, вперше ввів в оббіг живописець та історик мистецтв Дж. Вазарі (1511-1574). Секулярний (тобто світський) – це, коли усі сфери соціально-культурного життя суспільства втрачають тісний зв'язок з релігією та перестають орієнтуватися на церкву і її канони. Гуманізм – це, передовсім, освітня програма, що зосереджена на античному спадку, вивченню творів Отців перших віків Християнської Церкви та самоцінності особистості. Представники studio humanitatis наполягали на обов’язковому вивченні дисциплін: граматика, риторика, поетика, історія, політична та моральна філософії. Маніфестом гуманізму є робота Піко делла Мирандоли «Промова про гідність людини». З’являється нове гасло: «До цього часу митці вчилися у своїх попередників, а ми маємо вчитися у природи, наслідуючи її». У наслідуванні природі, досліджуючи та реалістично відтворюючи побачене на власні очі, митець і вчений доби Ренесансу уподібнюється Творцю і, навіть, змагається із Ним.

Гуманістичні ідеї в Україні. Упродовж XV - XVI ст. в Україні не було вищих навчальних закладів і молодь їхала до Польщі, де мовою викладання була латина, мовою спілкування - польська, а релігія - католицька. Альтернативою польським вишам були університети Італії, Німеччини, Франції. Лише у Падуанському університеті (Італія) з XІV по XVIІІ ст. докторський ступінь здобули 500 українців. Проте, за іспити і диплом треба було заплатити чималу суму грошей та скласти присягу на вірність папі. З часом сформувалась прикра практика: на час навчання в університетах студенти переходили до віри католицької або уніатської, а повертаючись на батьківщину – знову до православної. Проте в університетах частина професорів поділяла гуманістичну ідеологію і давала ґрунтовну освіту. Так українські студенти знайомилися з роботами гуманїстів і ставали носіями цього руху.

Першим українським гуманістом вважається Юрій Котермак-Дрогобич (1450-1494), що народився у м. Дрогобич. Грунтовну освіту він отримав у Краківському та Болонському університетах. Після присудження вченого ступеня доктора медицини у Болоньї Ю. Котермак викладав математику та астрономію, а з 1487 по 1494 роки обіймав посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв. Прославився Юрій Котермак-Дрогобич ще й тим, що став першим українцем-автором друкованої книжки за кордоном («Прогностична оцінка поточного 1483 року»). Сучасник Юрія Котермака Мартин із Жиравиці (? – 1460) навчався у Кракові, а потім у Болонському університеті, де і отримав диплом доктора медицини, читав лекції на посаді професора цього університету. Прославився Мартин як вчений-математик, автор наукових праць та успішний лікар-практик, за що його називали «королем медицини». Латино-мовний поет-гуманіст Павло Русин із Кросна (бл.1470-1517). навчався у Краківському та Грейфсвальдському (Німеччина) університетах. Працював у Краківському університеті і керував гуртком краківських гуманістів. У Краківському університеті навчався, а потім і працював магістром вільних мистецтв Лукаш із Нового Міста (? – 1542). Після повернення до рідного Нового Міста займався активною громадською роботою. Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) у Перемишлі здобув початкову освіту, а продовжив навчання у Краківському, Віденському, Вітенберзькому, а потім у Падуанському університетах. 1543 р. Оріховський повернувся на батьківщину і став відомим суспільно-політичним діячем. Підкреслюючи своє українське походження Станіслава Оріховського називали Рутенцем (рутенами або ж русинами українців називали за кордоном). Високу оцінку літературних здібностей Станіслав Оріховський отримав від італійських гуманістів, за що його називали «Демосфеном» та «сучасним Цицероном». Поряд із промовами інших гуманістів «Промова на похоронах Сигізмунда І» Станіслава Оріховського-Роксолана була надрукована у Венеції 1559 р. в антології «Промови славетних мужів». Добірка неодноразово перевидавалась: у Венеції (1568), у Парижі (1566), Кельні (1569). Іван Туробінський-Рутенець (1511-1575) був вченим-правознавцем. Своє прізвище отримав за назвою містечка де народився (м. Турбін) та само визнанням себе представником рутенського (т.т. українського) етносу. У Краківському університеті Іван Туробінський-Рутенець отримав звання професора і, з часом, посаду ректора. У Краківському університеті навчався, став професором і прославився як поет-гуманіст Григорій Чуй Русин (1523-1573).

До списку українських гуманістів укладачі Антології українських гуманістів епохи Відродження також відносять: Симона Пекаліда - автор твору «Про Острозьку війну під П’яткою проти низових»; Адама Чагровського, як автор: «Дума Українна» та «До Подільського краю син його промовляє»; Лаврентія Зизанія – перекладач, вчитель братських шкіл, автор першого в Білорусії і Україні друкованого букваря «Граматики словенской» (1596, Вільно) та «Катехізису» (1627); його брата Стефана Зизанія - борець проти уніатства та окатоличення русинів, автор поезій: «Епіграма на граматику», «Стихи к младениум, вводящії їх на діло», «Типограф младенцем»; Дем’яна Наливайко, відомий твором «Лемент дому княжат Острозьких».

Бароко як домінуючий стиль української культури XVІІ- XVIІI ст.. Період української культури від двох останніх третин XV ІІ і до кінця XV ІІІ ст. відомий як «Барокова доба». Свою назву він отримав за назвою домінуючого мистецького стилю, що прийшов до нас із Італії та Польщі, система життєвих цінностей якого виявилася співзвучною чуттєвому українському характерові та ментальності, що цінує предмет своєї насолоди, обмеженої аскетизмом душі. Саме бароко, а не академізм був домінантним стилем цілої епохи, що відійшла у небуття із втратою останніх вольностей Гетьманщини. Науковці вживають два поняття: «бароко в Україні» (пам’ятки цього стилю, створені на замовлення і з урахуванням смаків католиків та іноземців) та «українське бароко». (залишаючись у межах барокової стилістики мистецтво увібрало риси української ментальності та історичної традиції, явивши самобутність). До характерних рис українського бароко науковці відносять: 1) Тісний взаємозв’язок барокової культури з ренесансом; 2) мілітаристичний елемент, оскільки українська барокова культура розвивалася під впливом смаків представників козацької старшини та православної церкви, що пояснює використання у частині джерел поняття «козацьке бароко» як синоніму бароко українського; 3) на відміну від бароко класичного аристократичного в українському є тяжіння до народного і наявність демократичного елементу, оскільки ж-поміж представників козацької еліти значний відсоток складали козаки не шляхетного роду, тай закони Запорізької Січі були засновані на демократичних засадах.

Роль православного братського руху на розвиток української культури. Перші згадки про братства як створені на основі ремісничого цеху релігійні об’єднання ХІІ ст., які опікувалися благодійними, церковно-обрядовими справами, регламентацією та збутом продукції цеху. Ополячення та окатоличення спонукали до реорганізації православних братств з ціллю відстоювати інтереси православної громади. Вперше згадується про таке братство, яке заснували при Успенській церкві на Руській вулиці м. Львова у 1544 р., а «про старшин братства Богородиці» - у 1573р. У 1585 році Успенське братство Львова виробило статут, який отримав статус Ставропігії з правом безпосереднього підпорядкування Константинопольському патріарху Єремії ІІ. Фундаторами львівського братства були міщани з Руської вулиці: брати Юрій та Іван Рогатинці, Дмитро та Іван Красовські та ін. За зразком львівського почали організовуватися братства і у інших містах: в Рогатині та Красноставі (1589 р.), у Києві (1615 році), у Луцьку (1617 р.). Фундаторами Київського братства були вчені монахи: Тарасій Земка, Захарія Копистенський, Єзекиїл Курцевич, а його активним членом був перекладач, публіцист, священик церкви на Подолі Іов Борецький. Братчики захищали громадянські права православних у судах і у магістратах. Братства відкривали «шпиталі» (притулки); створювали своєрідні «каси взаємодопомоги», надаючи позики особливо нужденним; займались ремонтом, будівництвом храмів та їх охороною. Громадсько-політична діяльність братств передовсім була направлена на просвітянство: відкривались школи, засновувались друкарні, писались відозви і листи на захист віри та люду православного.

Література України XIV- XVІІІ ст.

Літописання. Невелику за обсягом «Повість про Михайла-Мітяя» (1382) авторства митрополита Кипріяна Цаблака відносять до жанру літописного оповідання де йдеться про драматичні події, пов’язані із намаганням московського князя Дмитра Донського поставити на митрополичий престол свого ставленика Митяя. До літописних пам’яток відносять Литовсько-Білоруський літопис, складовою частиною якого є повість «О Подольськой земли», у якій оповідується про захоплення литовськими князями із роду Коріатовичів Українського Поділля. XVІ ст. датується нова редакція Литовсько-Білоруського літопису - хроніка Биховця.

Пам’яткою мемуарно-історичної прози є «Кройніка з лѣтописцов стародавних» ігумена київського Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосія Сафоновича. Цікавою пам’яткою доби є написаний в Густинському чоловічому монастирі Густинський літопис (1623-1627), що закінчується трьома нетрадиційними для монастирського літописання новелами: «Про початок козацтва», «Про введення нового календаря» та «Про унію, як вона почалася на руській землі». До зразків козацького літописання (хронік) відносять: літопис Самійла Величка, Самовидця (ймовірний автор - генеральний військовий підскарбій Роман Ониськович Ракушка-Романовський) та Григорія Грабянки. Особливістю усіх трьох творів є те, що за історичні джерела авторам правили не лише писання інших історіографів, але й свідчення очевидців, щоденникові записи і власні спогади сторінок козацької слави.

Агіографічна проза. Взірцями агіографічної спадщини є «Житіє Олександра Невського» та «Житіє Михайла Чернігівського» (драматична історія приїзду до Батия князя Михайла Всеволодовича та боярина Федора, щоб одержати ярлик на княжіння у Чернігові, які за відмову вклонитися татарським ідолам були вбиті). До житійної літератури відносять у редакції митрополита Кипріяна Цамблака «Житіє митрополита Петра» (1381). До нової редакції «Києво-Печерського Патерика», укладеної тверським єпископом Арсенієм, (1406 р.) вносяться доповнення: включено службу і похвалу Феодосію Печерському та оповідь про заснування монастиря. У 1460 та 1462 рр. у Києві з’являються дві нові редакції «Києво-Печерського Патерика», що отримали назву Касіянівських, складовою частиною однієї із них стало «Слово про перенесення мощів Феодосія Печерського», писаного у стилі «плетіння словес». Сильвестр Косів перекладає і друкує «Патерикон» (польсько-мовний варіант «Києво-Печерського патерика»), який згодом з’являється у перекладі українською книжною мовою. На особливу увагу заслуговують зведені св. Дмитром Тупталом «Четьї-мінеї» - чотири томи збірки житій святих.

Гомілетика (проповідницька) та ораторська проза. До гомілетики відносять шість слів митрополита Петра з Волині (з 1308 по 1325 рр.), що отримав кафедру в Москві; три послання Кипріяна Цамблака до ігуменів Сергія Радонежського та Феодора Симонівського (1376 р.) ; п’ять проповідей про визнання віри та дві промови митрополита Григорія Цамблака. Йому ж приписують і авторство у стилі «плетіння словес» «Слово надгробноє митрополиту Купріяну» (1410) та «Слово похвальноє Євтимію Тарновському». Заслуговує на увагу і «Посланіе в Лядскую, и в Литовскую, и в Немецкую землю, и на всю Русь» київського митрополита грека Ісидора. До літературного стилю «плетіння словес» відносять послання-панегірик о. Іоанна «Посольство до папи римського Сикста ІV від духівництва, і від князів, і від панів руських» (1476 р.). До ораторсько-учительної літератури, що мала проповідницько-повчальний характер, відносять: Кирила Транквіліона-Ставровецького - автора збірок повчань: «Зерцало богословії» (1618), «Євангеліє учительноє» (1619), «Перло многоцінноє» (1646); Лазаря Барановича - автора збірників «Меч духовный» (1666) та «Трубы словес проповедных» (1679); Георгія Кониського, Антонія Радивиловського, Іоаникія Галятовського – твір «Наука, або способ зложення казання» (додаток до збірки проповідей «Ключ розуміння»).

Паломницька література. Цей літературний жанр свою назву отримав від латинського слова « palma» (пальма), гілку якої мали привезти із мандрівки для поклоніння по святим місцям (передовсім - Єрусалим) віруючі християни. До паломницької літератури відносяться твори, у яких оповідується про пригоди паломників та побачене ними у мандрах по святим місцям. До зразків відносять: «Слово о битии Ієрусалимськом» Арсенія Селунського ( XІV ст.), анонім «Поклоненіє святого града Єрусалима», «Книга беседи о пути ієрусалимском» .

Полемічна література як самобутній жанр з’являється у XV ст. До неї відносять написані у формі послань, відкритих листів та відозв гострого дискусійного характеру твори на теми ополячення та з церковних питань (Берестейської унії). Відомим полемістом був гуманіст Станіслав Оріховський-Роксолан. Його твори: «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 та 1548 рр.) та «Про турецьку загрозу слово 1 та 2-ге» (1543 та 1544 рр.). Оріховський виступав з осудом польської шляхти, яка не захищала українську землю від татарських нападів, а лише дбала про підвищення своїх статків та соціального положення. Зачинателем полемічної прози на релігійну тематику вважається Петро Скарга як автор трактату «Про єдність Церкви Божої під одним пастирем...» (1577 р.), який підштовхнув українську православну громаду до полеміки. Центром антикатолицької інтерпретації міжцерковних зв’язків став Острозький гурт до якого входив Герасим Смотрицький – автор твору «Плютархус» (1587), що складався із двох частин та передмови: «До народів руських», «Ключ царства небесного и нашеє христианскоє духовноє власти нерешимый узел», «Каленъдар римски новый». До списку талановитих полемістів відносимо: Стефана Зизанія працею «Пересторога», Іпатія Потія роботою «Унія, або виклад передніших артикулов» (1595), «Антирисис» (1599), Мелетія Смотрицького – «Тренос або лямент» (1610), Йова Борецького - «Протестація» (1620). Найбільш плідним є спадок полемічних праць Івана із Судової Вишні - «Писаниє к утікши от православної віри єпископом (1598), «Обличеніє диявола-миродержця», «Посланіє Домникії», «Посланіє до всіх обще в ляд ской земле живущих», «Позорище мысленіе», «Краткословный отвіт… Петру Скарге» (разом 16).

Поезія барокової доби. Вміння майстерно римувати та декламувати у добу Бароко стало обов’язковим елементом навчально-виховної програми будь-якої колегії чи то академії (вивчали близько 30 жанрів поетичного стилю) і ознакою освіченості молодої людини. Героїзація козацького минулого знайшла відбиток у історичній та громадсько-політичні «поезії марсіянській» - мілітаристичного вірша: «Висипався хміль із міха», «Оттак пиха наробила лиха», «Дума козацька про берестейське звитяжство». Панегірик – це вірш, що писався до урочистостей і був присвячений якійсь особі чи події. Як приклад: панегірик Лазарю Барановичу авторства Лаврентія Крщоновича, панегірики Іванові Самойловичу авторства Івана Величковського. Еепіграма – вірш, який у короткій віршованій формі дотепно і влучно розповідав про якийсь предмет, якусь особу чи подію вихваляючи чи засуджуючи її. Як приклад: збірка епіграм Лазаря Барановича «Лютня Аполлонова» (1671 р.). Були відомі збірки духовної лірики і як приклад: Лазаря Барановича «Меч духовний» (1666) та «Труби словес проповідних» (1679). Курйозний (т.т. незвичний) вірш являв собою кумедну гру слів, що демонструє вміння поета вправлятися у слові. Найпопулярнішими були акростихи – вірші, де перші літери кожного рядка складали слово або ціле речення. Раками називали вірші, які однаково читалися як зліва направо, так і з права наліво. Луни – вірш у якому другий рядок був коротким відлунням першого. Фігурний вірш – це вірш словесна гра з колористичним та графічним ефектом у формі піраміди, серця, часі та інших графічних візерунків. Які приклад: збірка Івана Величковського «Зегар з полузегарком». Байка – коротке, здебільшого комедійне оповідання у прозовій або віршованій формі з повчальним висновком алегоричного характеру. Відома збірка «Харківські байки» авторства Г.С. Сковороди.

Шкільна драма. «Вертеп» первинно уживалося у значенні потаємного місця, печери, а з XV ІІ ст. - як народний ляльковий театр і являв собою двоярусний дерев’яний ящик у якому за допомогою ляльок на дротинах розігрувалися п’єси біблійного і побутового змісту. Шкільний театр формувався на непрофесійній основі, бо ж акторами у ньому були спудеї (студенти), а п’єси писали викладачі, або ж студенти старших класів. До типових жанрових форм барокової драми відносять: містерію, міраклю, моралітет та інтермедію. Містерія – це п’єса з Різдвяним або Великоднім сюжетом: «Действие на страсті Христові» (кін. XV ІІ ст.), «Царство натури людської» (1698). Міракля – п’єса на сюжет із життя святих та угодників божих: «Олекса чоловік божий» (1673 р.). П’єса морально-повчального змісту з алегоричним сюжетом відома як мораліте: «Воскресеніе мертв ы х» Георгія Кониського. Інтермедія – невелика п’єса жартівливого характеру із життя простого люду, яка ставилася у антракті між діями п’єси «високого» стилю: «Комедія уніатів із православним» Сави Стрілецького.

Осередки культури та освіта в Україні. Поряд із старою системою шкільної науки домашнього, прицерковного чи примонастирського навчання з’являється новий тип школи європейського рівня, що орієнтувалася на двоступеневу систему освіти (середній та вищий рівень навчання). Середній рівень був представлений колегіями і гімназіями і орієнтувався на вивчення «семи вільних мистецтв», що складався із двох блоків: «трівіуму» (граматика, риторика,діалектика) та «квадривіуму» (арифметика, геометрія, музика та астрономія). Так королівським привілеєм 1590 р. львівська братська школа називалася «школою для заняття вільними мистецтвами». Вищий рівень навчання представляли академії і університети. У свою чергу, колегії та гімназії складалися із трьох класів граматики (відповідно: інфіма, медія, супрема або ж синтетика) та класів поетики і риторики. Лише класи вищого рівня надавали право ознайомитися спудеям (студентам вищого рівня навчання) з філософією та богослов’ям.

У списку меценатських шкіл особливе місце займає заснована в Острозі 1576 р. Костянтином-Василем Острозьким Острозька словяно-греко-латинська школа. У ній він облаштував бібліотеку, друкарню та сприяв формуванню літературно-наукового гуртка. В основу її діяльності було покладено систему «семи вільних мистецтв», але викладання мало православний характер і тому вивчення грецької та латини доповнювалося церковнослов’янською мовою. Упродовж 60-літньої діяльності (1576-1636) випускниками її стали близько 500 осіб. Першим ректором школи був Григорій Смотрицький – відомий полеміст і борець з уніатством. Наступним ректором був грек за походженням, викладач грецької мови і майбутній Константинопольський патріарх Кирило Лукаріс. Викладачами працювали: математик, польський астроном, доктор медицини Ян Лотош, полемісти Симон Пекалід та Мартин Броневський, (Христофора Філарета), Василь Малюшицький (Суражський), Клірик Острозький, Дем’ян Наливайко; грек Мануїл Мосхопулос, протестант білорус Андрій Римша. Перша Церковнослов’янська «Граматика» 1619 р. створена випускником академії Мелетієм Смотрицьким (син Герасима Смотрицького).

Іще один літературно-перекладацьким осередок було засновано біглим російським князем Андрієм Курбським у Миляновичах. З-поміж приватних латиномовних вищих учбових закладів виділяється заснована канцлером і великим коронним гетьманом Речі Посполитої Яном Замоським Замоська академія (1594 р.). Ціль була така: підготувати вихованців академії до виконання службових обов’язків в канцелярсько-адміністративних службах, адвокатській або лікарській практиці.

Перша братська школа, «порядок шкільний» якої став зразком для наслідування іншими, була відкрита у Львові в 1578 р., першим ректором якої став Стефан Зизаній, якому допомагав «грецький вчитель» Арсеній. З часу укладення у 1596 році церковної унії з’являються і унійні школи. Перша така школа з’являється після реорганізації православної в унійну школу 1597 р. у місті Берест. Король Жигимонт ІІІ урівняв у правах унійні школи з католицькими і за прикладом у Бересті були реформовані православні школи в унійні і в інших містах: Володимирі, Луцьку, Холмі та ін. На розвиток школярства мали також єзуїтські та протестантські школи.

Першу колегію на території України заснував митрополит Петро Могила 1632 р. після об’єднання єзуїтської Лаврської та братської шкіл на Київському Подолі, яка із часом отримала назву Могилянської. З 1701 р. вона отримала статус академії і вважала взірцем наслідування (програм та методології викладання) для інших колегій. За уставом кожен викладач Києво-Могилянської академії повинен мати власний лекційний курс. Перед початком навчання (з 1 вересня) відбувалися вибори викладачів на вакантні посади шляхом голосування і визнання переможця на задекларовані курси. Викладачів молодших класів називали дидаскалами, а учнів – спудеями і, відповідно, викладачів старших класів називали професорами, а учнів – студентами. У школі діяло студентське самоврядування, мовою викладання була латина. Курс навчання тривав 12 років і мав три освітні рівні: початковий (перші чотири класи і включали: фару, інфіму, граматику та синтаксиму), середній та вищий. У двох останніх вивчали мови (слов’янську, літературну українську, польську, латину та грецьку) та основи арифметики, геометрію та нотного співу, потім - поетику та риторику, і на останок – філософсько-богословський блок. Для контролю рівня знань студентів використовували усні опитування, домашні завдання, іспити, диспути. Участь у диспутах була обов’язковою. Значимий літературно-філософськи доробок залишили викладачі і випускники Києво-Могилянської академії: С. Яворський, І. Гізель, Ф. Прокопович, Г. Щербацькій, Г.С. Сковорода, який сформував оригінальну філософську систему про три світи та дві натури З часом засновуються ще три православні колегії: зусиллями Лазаря Барановича у Чернігові (1700 р.), за клопотанням бєлгородського єпископа Є.Тихорського у Харкові (1726 р.) та наполегливістю випускника Києво-Могилянської академії єпископа Арсенія Берло у Переяславі (1738 р.). За ініціативи Лазаря Барановича у стінах Чернігівської колегії засновано літературний гурток «Чернігівські Атени», до якого увійшли відомі майстри слова: Іоаникій Галятовський, Данило Туптало, Іван Величковський, Іван Орловський.

Книгодрукування в Україні. З 1574 по 1648 рік на території України діяло 25 друкарень. Із них 17 належало українцям, які друкували книжки переважно церковнослов’янською і тодішньою українською мовами та 7 друкарень - латинською та польською мовами. У Львові ліяла вірменська друкарня. Першим слов’янським книгодрукарем вважається німець Швайпольт Фіоль (? –1525), який у Кракові першим кириличним шрифтом у 1491 р. надрукував «Октиох» і «Часослов», а пізніше дві «Тріоді». Виникнення та розвиток книгодрукування в Україні пов’язують з ім’ям Івана Федорова (Федоровича), який після звинувачень у чародійстві із своїм приятелем білорусом Петром Мстиславцем змушений був тікати із Москви. У Заблудові Федоровичем було надруковано Євангеліє учительне (1568), а потім і Псалтир з «Часословом». 1573 р. у Львові Федорович розпочав роботу на власній друкарні і перевидає Апостол, а 1574 р. перший у Східній Європі підручник - Буквар. На запрошення князя Костянтина Острозького він поїхав до Острога, де перевидає грецько-церковнослов’янську «Азбуку» (Буквар), а 1581 р. - Острозьку Біблію. Вагомий вплив на розвиток культури мали і друкарні Львівського братства та Києво-Печерської Лаври ( 1616 р.), яка за опіки архімандритів Києво-Печерської лаври (Єлисея Плетенецького, Петра Могили, Захарія Копистянського, Інокентія Гизеля) за обсягом видавничої продукції стала головним видавничим осередком сер. XV ІІ - XV ІІІ ст. Вагомий вплив на Лівобережній Україні мала заснована 1657 р. єпископом Лазарем Барановичем друкарня у Новгород-Сіверську. На Правобережній Україні у Львові діяли братська друкарня та друкарня М. Сльозки.

Архітектури України XIV- сер. XVIІІ ст.

Кількість міст на території де мешкали українці у порівнянні з ХІІІ ст. на кінець ХІV ст. зростає з 87 до 143 міст. Важливу роль у цьому процесі відіграло і надання частині міст Магдебурзького права, яке юридично закріпляло право міщан на їх свободу та самоуправління. Показовим є життя та діяльність міщанства м. Львів, яке отримало Магдебурзьке право у 1356 р.

До особливостей розвитку української архітектури цієї доби відносять:

1) Домінування оборонного елементу, що позначилось навіть на храмовому будівництві (церква-фортеця у Сутківцях). 2) Відзначається зміна будівельних традицій: перехід від системи деревино-земляних укріплень княжої доби до оборонно-мурованого будівництва, що більше відповідали потребам оборони від ворожих нападів. 3) Домінує будівництво замкової та фортечної інфраструктури. Перебіг політичних подій вимагав пристосування до оборони храмові споруди та монастирі, які оточуються міцними оборонними стінами і зовні мало чим відрізнялися від інших оборонних споруд. До них відносяться: Києво-Печерський монастир, Михайлівський Золотоверхий та Кирилівський у Києві, Євецький у Чернігові, Спаський у Новгород-Сіверську та ін. Оборонні стіни та рови мали не лише міста, містечка, але й села для захисту від нападу татар. Наприкінці ХVІ ст. при будівництві укріплень почали використовувати бастіонну систему. 4) Звернення до місцевих традицій дерев’яної архітектури з використанням елементів народно-декоративного мистецтва, коли один світловий верх отримує пірамідальну форму як то церква св. Миколая у с. Збручанське (ХІV ст.). 5) Під впливом західноєвропейських традицій в архітектурі з’являються готичні та романські елементи. 6) На початку (ХV ст.) готичні та романські елементи було витіснено ренесансом, а згодом з 1615-1630 – бароковим стилем.

Характерними елементами споруд у романському стилі (батьківщина – Німеччина Х-ХІ ст.), є: в плані мають вигляд латинського хреста, фасад споруди має масивний різьблений портал, в центрі якого розміщене кругле вікно-роза, а по обидва боки споруди високі вежі-дзвіниці; запровадження: півциркульних вікон, зібраних попарно (по 2-4) під спільною аркою; багатоступінчастих арок-архівольт, різьблених порталів та своєрідної скульптурної пластики. До пам’яток романського стилю в Україні відносять: костьол св. Іоанна м. Львів (ХІІІ ст.), триярусна башта-донжон м. Дрогобич, церква Св. Трійці і польська ратуша (1374 р.) у Кам’янець-Подільську.

Характерними елементами готичного стилю (Франція поч. ХІІ ст.) є: використання у оформленні вікон, дверних прорізів та склепінь стрілчастої арки, що завершувалася вістрям; декорація фасаду, утвореного композицією із масивного різьбленого порталу, круглого вікна-рози та двох башт-дзвінниць, особливістю яких є відсутність на їх шпилях хреста; вікна прикрашаються вітражами – сюжетними композиціями із кольорових стекол, переважно церковного змісту. Готичний майстер використовує скульптурний образ як повноцінний елемент архітектурного декору. Більшість готичних споруд є католицькими костелами, до списку яких відносяться: костьол св. Єлизавети у м. Хуст (ХІV ст.), каплиця св. Мартина м. Мукачево (ХІV ст.), Латинський кафедральний костьол м. Львів архітектора П. Штехера (ХІV ст.), костьоли св. Варфоломія м. Дрогобич (1392 р.) і Успіня Діви Марії м. Лютичів.

Домінуюче місце в архітектурі ХІV - ХVІІ ст. займають замкове та фортечне будівництво. Фортеця – це укріплений пункт, підготовлений до кругової оборони та довготривалої боротьби в умовах облоги. Фортеці були оснащені арсеналом – місце де зберігались боєприпаси, зброя та перебував гарнізон – військо, що несло оборону цього опорного пункту. Замок – це укріплене житло феодала, що зводилось на добре захищених місцях (підвищенні, горі, поряд з крутим схилом). Має головну башту (вежу) - донжон, навколо якої зведені стіни, вали та рови. Округлий (або чотирикутний) у плані донжон був останнім місцем притулку господарів замку під час нападу ворога. Замкова стіна і донжон були оснащені зубцями-мерлонами та бійницями – вузькими щілеподібними чи округлими отворами для ведення вогню зі стрілецької зброї. Ці стіни були досить товстими (1,5-3 метри) і неприступними. Замок був оснащений необхідною інфраструктурою: глибоким колодязем (до 60 м. завглибшки), стійбищем для коней, псарнею, просторою кухнею та місцем для проживання членів князівської родини і челяді. З появою вогнепальної зброї значна частина замків та фортець модернізується з урахуванням новацій. Ознаки такого типу перебудови знаходять у замках Луцька, Кременецька, Левицькому, Хотинському, Мукачівському замоках та муруваннях Кам’янець-Подольска, Білгород-Дністровська. Особливістю замкової архітектури ХVІІ ст. стає домінування споруд бастіонного типу (основою укріплень стають бастіони), що будуються у формі квадрату (замок за проектом Г. Левассера де Біплана та Андре дель Аква у Підгорицях та у Золочеві) або ж п’ятикутника (за проектом Г. Левассера де Біплана у Бродах).

Храмова архітектура несе на собі відгомін нестабільного соціально-політичного життя епохи, навертаючись у будівництві до оборонного та народного елементу. Більшість споруд цієї доби будуються дерев’яними. Муровані храми отримують риси оборонного типу і увійшли до історії назвою «храма-твердині». Зводились вони переважно на Поділлі і мають вигляд фортеці з таким елементами: наявність башт (за відсутності повноцінного куполу), бійниць, псевдомерлонів. Зразками такого типу вважаються: церква-фортеця у Сутківцях Хмельницької області (1476 р.), зведена муляром Леонтієм неподалік від міського валу церква-твердиня в Тернополі (1608 р.), Михайлівська церква у с. Чесники на Франківщині (поч. ХV ст.). Навернення до використання традицій народної мурованої архітектури знаходимо у церкві у Росохах (Львівщина). Товсті білені стіни тридільного храму перекриті покатим кілька ступеневим дахом з черепиці, що нагадує підготовлену до облоги українську хату.

Український архітектурний Ренесанс. У зв’язку зі змінами потреб містян з сер. ХVІ ст., змінюються призначення та вимоги до споруди і її архітектора. Як і раніше навколо міст зводять оборонні стіни, але переважно кам’яні (міські укріплення Кам’янця-Подільського, Луцька брама Острога, Звіринецькі ворота Жовкви, Львівська Порохова вежа (1556 р.) та Міський арсенал). Планова забудова міста має квартали, що складали рівновеликі ділянки, вузька сторона яких (9-12 метрів) виходила на площу-ринок, або вулицю, що оточувала її. Цінується авторська неповторність архітектурного проекту. Завдяки індивідуальному характеру фасадів кожної із споруд, що прибудовувалися одна до одної і формуючи суцільний блок забудови, будівничим удавалось уникнути монотонної одноманітності. Прикладом таких змін став і Київ, центром міського життя якого стає Поділ, де зводиться торгівельно-ремісничий комплекс, нова ратуша і комплекс споруд Київського братства. Проте, епіцентром новацій в Україні був Львів. Після величезної пожежі 1527 р. дерев’яний Львів майже увесь вигорів до тла і частина заможних міщан розпочала будівництво кам’яних споруд у новому ренесансному стилі. За десять років торгово-ремісничий центр змінився до невпізнанності. З розвитком місцевого самоуправління важливу роль мала ратуша – споруда, де проходили засідання органу місцевого самоуправління, яка традиційно мала залу для засідань на другому поверсі та годинникову башту як символ ділового життя міщан. Ратуші зводять у Самборі, Кам’янці-Подільському та Львові. Перша дерев’яна ратуша Львова була зведена 1381 р. Після пожежі її кілька разів відбудовували, а 1619 р. за реставрації архітектором А. Бемером вона отримала ренесансні обриси з скульптурним символом Львова (сидячий лев, передні лапи якого опираються на щит з емблемою Львова), який стояв біля входу в міську ратушу.

Орієнтуючись на потреби міщан формується новий тип житлового будинку-кам’яниці, у якому на першому поверсі та підвалі розміщувались приміщення для торгівлі та ремесла, складські приміщення та контора, а другій та третій мешканці займали під приватне житло. До особливостей ренесансного архітектурного стилю відносять: склепіння першого поверху прикрашалося різьбленням на консольних капітелях, стіни оббивались тканиною або тисненою шкірою, а у парадних кімнатах-світлицях простінки між вікнами оброблялись складною ордерною композицією з орнаментальним різьбленням; вуличні фасади розчленовувалися горизонтальними тягами, які завершувалися аттиком з фігурним гребнем за яким ховався дах; з’являються ордерні портали (портал - архітектурно оформлений вхід до будинку) з специфічним обрамленням вікон та рустики – обличкування стін споруди камінням з грубо колотою лицьовою поверхнею. Для збільшення розмірів свого житла заможні міщани (передовсім купці) споруджували будинок та двох-трьох дільницях з об’ємним внутрішнім дворищем та багатоповерховими арочними відкритими галереями. Як приклад: будинок львівського купця Корнякти, зведений на площі Ринку № 6 архітектором Петром Барбоною (1580 р.). У 1588 р. володар ділянки Томмазо ді Альберті розпочав будівництво «Чорної кам’яниці» на площі Ринок № 4 (ймовірно архітектори: П. Красовський, Петро Римлянин та Петро Барбона) з характерним для ренесансного стилю фасадом, оздобленим рустом, кам’яною різьбою і п’ятьма скульптурами святих, покровителів медицини. Центральна скульптура - св. Мартіна (патрона доктора Анчевського за якого вийшла заміж онука Томмазо ді Альберті), який збирається відтяти полу свого плаща мечем, щоб дати її жебракові. Ліворуч від нього скульптури Пресвятої Богородиці та св. Яна із Дуклі, а праворуч – св. Станіслава Костки та св. Луки.

Справжнім довгобудом і виразним зразком ренесансного стилю є Успенська церква у Львові, яку заклали 1558 р. за проектом Петра Італійця на гроші молдавського господаря Олександра Лопушняну. Після пожежі гроші на будівництво зібрало Ставропігійське Успенське братство, давали пожертву молдавські господарі, гетьман Петро Конашевич Сагайдачний і російський цар Федір Іванович. За відбудову храму узявся у 1591 р. Павло Римлянин, а з часом продовжив його тесть Войцех Капінос і Амвросій Прихильний і завершили 1630 р. До архітектурного ансамблю Успенської церкви у ренесансному стилі окрім дзвіниці Корнякти (фінанси - Костянтин Корнякта, архітектор - Петро Барбона ), що мала найбільший дзвін у Галичині на ім’я «Кирило» вагою в 4 тони, входить і прикрашена порталом з багатим кам’яним різьбленням каплиця Трьох святителів (1591 р, ймовірний архітектор - Андрій Підлісний, П. Красовський, Петро Барбона).

До зразків львівської костельної архітектури відносять зведений за проектом Павла Римлянина у поєднанні готичного стилю з елементами маньєризму комплекс монастиря Бернардинів (1630), костел св. Лаврентія у Жовклі (за проектом Павла Щасливого) та храм монастиря бернардинів у Сокалі (за проектом Б. Авелідеса).

Основними рисами українського бароко називають такі: світські споруди українського бароко масивні і прямокутні у плані завершуються чотирискатними (рідше двоскатними) дахами; для храмових споруд рисою є наявність двох або трьохярусних бань з не типовою формою «груші», що завершується маківкою; фасад барокової споруди багато декорований, насичений деталями; масивний фронтон традиційно прикрашений волютами (спіральними завитками), зубчастим цегляним візерунком та віконними нішами; для декорації стін барокової споруди використовують елементи: поперечні ступінчасті виступи, колони, пілястри, лиштви, хрестоподібні або круглі вікна та ліпнина із зображенням християнських символів, ктиторських гербів та рослинного (передовсім квітчастого) орнаменту, стіни покривалися штукатуркою та білилися. Першою пам’яткою барокової архітектури в Україні є Костел єзуїтів у Львові (1613-1630 рр.) Джакомо Бріано. Першим храмом козацького бароко в Україні став хрещатий п’ятидільний храм св. Миколая у м. Ніжин (1655). До зразків відносять: Андрій Квасов - Церква Різдва Богородиці в Козельці (1752-1764); Іван Григорович-Барський - Трисвятительська церква у Лемешах (1761), дзвіниція Кирилівського монастиря Києва (1760), церква Миколи Доброго в Києві на Подолі; Степан Ковнір - церква св.. Антонія та Феодосія у Василькові (1758); Бернард Меретин – Львівський кафедральний собор (1760); Готфрід Гофман – Почаївська церква (1771-1783); Йоган Шільцер – Хрестовоздвиженська церква у Бучачі.

Образотворче мистецтво XIV- поч. XVII ст.

Скульптура. Натуралізм та індивідуалізм нової системи світоглядних орієнтацій Х V ст. привернули інтерес до скульптурного портрету, якому посприяли майстри німецько-нідерландського мистецького кола Йоган Пфістер та Мельхіор Ерлемберг, які прибули до України із м. Вроцлав. Проте, українські майстри зосередили більшу увагу на декоративному різьбленні в комплексах іконостасів переважно у ренесансному стилі. Як приклад: царські двері з церкви собору Богородиці в Домажирі, з церкви Потелича, з монастирської Успенської церкви в Уневі та Городка. До особливостей різьблення цих пам’яток відносять використання у орнаментиці мотив виноградного грона у поєднанні з листям аканту. Найбільшу пошану мала школа декоративно орнаментального різьблення у Львові, до пам’яток якої відносять різьблення намістного ярусу іконостаса церкви св. Онуфрія в Буську (сницар і маляр Григорій - 1645 р.) та іконостас церкви Зішестя Святого Духа в Рогатині (1650 р.). До майстрів львівського кола відносять переважно іноземців: Станіслава Дріада, Мельхіора Ерлемберга, Герман Ван Гутте з Аахена, Якуб Тривалий, Генріх Горст та Гануш з Нюрнберга. Започаткована у Львові європейська традиція зведення над похованням померлого надгробної скульптури залишилася визнаною переважно на заході України. Відомі пам’ятки цієї доби: надгробок Катерини Рамултової, що знаходиться в костьолі м. Дрогобича (Якуб Трвал); надгробок з подвійним пам’ятником Станіслава та Катерини Гербуртів у Скелівці. До втрачених пам’яток ренесансного стилю відносимо надгробок князя Костянтина Острозького, що був розміщений в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. Традиція прикрашати католицькі вівтарі скульптурними композиціями Богородиці Діви та святих угодників закріпилася на заході України. Зразками слугують дерев’яні фігури святого Ієроніма та святої Катерини роботи Йогана Пфістера. В ідомим бароковим майстром був Й.-Г. Пінзель, який у 1759-1761 рр. працював над скульптурною групою Св. Юрія на фасаді греко-католицького кафедрального собору та монументальні постаті святих Афанасія та Лева. До ймовірних учнів Й.-Г. Пінзеля відносять М. Полейовського

Малярство. Українська ікона XIV- поч. XVII ст. Відомими іконописними центрами Галичини стають Львів та Перемишль. Натомість відомостей про малярські центри Волині відсутні, а київський осередок документально фіксує лише кілька імен. Характерною особливістю українського малярства цієї доби є тяжіння до києворуських традицій, позначених елементами опрощення (примітивізації), що сформувалися під впливом народницьких традицій. До пам’яток цього періоду відносять образ «Юрія Змієборця» із с. Станилі поблизу Дрогобича. Традиції візантійського іконопису епохи Михайла Палеолога фіксуються і у іконі «Стрітення» («Собор Іоакими та Анни») та «Архангел Михаїл в діяннях». Під впливом ісихазму в українському іконописі цієї доби актуальною стає тематика Преображення Господнього. До цього іконографічного списку відносимо: «Преображення Христа» (с. Бусовисько Львівської обл., ХІ V ст.), «Преображення Господне» (с. Рогатин, Перемищина, ХІ ст.), «Зшестя Христа в пекло» (с. Поляна Львівської області. Х V ст.). Особливістю іконописання у цій манері є звернення до характерної техніки використання бликів-вибілювань на одязі, обличчі та руках зображуваного образу, що символізують нетоварне світло Божої Благодаті. Символами нетоварного світла є і промінчики, що відходять від фігури Сина Божого, зображеного у мандолі (еліпсі, колі або восьмикутної зірки вписаної у коло). Тяжіння до інтерпретації іконописного образу в народній манері письма характерна для образу «Миколи в житії» з Радружа, (кінець ХІ V ст.). Елементи готичної манери письма представлені іконою «Юрій Змієборець» з Словіти на Перемишлянщині (Х V ст.). Образ юного Юрія, зображено із довгою розкішною шевелюрою закутого у броню на коні, скоріш нагадує ілюстрацію до середньовічної казки сучасної дитячої книги. Елементи готичного стилю упізнаються у іконі «Юрія Змієборця» з Юрієвської монастирської церкви у Ступниці (Х V І ст.). Вперше свій підпис на іконах «Богородиця Одигітрія з пророками» та «Успіня» поставив Олексій (ймовірно Олексій Горошкович) з церкви Собору архангела Михаїла у Смільнику, дотованих 1547 р. Першим львівським іконописцем, що поставив свій підпис на іконі «Богородиці Одигітрії з похвалою» з церкви Ріпнева (1599 р.), був Федір (ймовірно Сенькович). До особливостей ренесансної іконографії Х V І – поч. Х V ІІ ст. відносять: вільне тлумачення сюжету, навернення до реалістичної передачі деталей, індивідуальна манера письма, звернення до нового трактування пейзажного стафажу де тло ікони сріблене або золотаве тиснене у короткі закручені розгалужені гілочки. Зразком проникнення ренесансної стилістики є храмова ікона з Бусовиська поблизу Старого Самбора «Поклоніння волхвів» (Х V І ст.). Цікавою видаються ікони: «Преображення Господнього» з Яблунева (1580-ті р.), у якій відсутні традиційні для іконографії такого типу скелясті гори, натомість Євангелічні події переносять дію в реальне природне оточення карпатського підгір’я з панорамою хвилястих смерек.

Розвиток барокової ікони на Правобережжі досить тісно пов’язаний зі Львовом. Документально зафіксовано про існування провінційного осередку церковного малярства у Перемишлі, у якому працювали Іван Ілляшевич та майстер Ілля, а у Сяноку – Іван Сидорский із Ніжанкович та Іван Семенович. під ім’ям Й. Кендзелевича не менше трьох майстрів-іконописців, для кожного із яких притаманна своя, дещо відмінна від інших, манера письма: один є автором іконостасу Чернчицького монастиря (1696), інший – автор іконостасу Успенської церкви Білостоцького монастиря, а третій - іконостасу церкви Різдва Богородиці Загорівського монастиря. Ймовірним автором образів Ніжинського іконостасу (1734) вважається представник Києво-Печерської іконописної школи Василь Реклінський. Вихованцями Києво-Печерської іконописно-граверної школи є: Алімпій Галик, Захар Голубовіський, Стефан Лубенченко, Іван Максимович, Феоктист Павловський, Антоній Тарасевич .