Тема 1.1. Київська Русь . Галицько-Волинська держава
Проблема походження Київської Русі протягом тривалого часу була дискусійною. Ще в XVIII ст. німецькі історики Г. Байєр та Г. Міллер висунули норманську концепцію походження Київської держави. Основна ідея - Київську Русь створили нормани (варяги).
Основні аргументи цієї теорії: у "Повісті временних літ" розповідається про запрошення варягів для управління Новгородом (Північна Русь); повідомлення римських істориків про відсталість слов'ян; термін "Русь" має скандинавське походження. Антинорманська теорія (Микола Костомаров, М. Грушевський та ін.) говорить про місцеве слов'янське походження Руської держави. Її основні положення: ще задовго до появи скандинавів у антів з'явилися великі племінні союзи й ознаки держави (відділення ремісництва від землеробства, майнова диференціація, відокремлення знаті); назва "Русь" має місцеве походження (р. Рось); присутність скандинавів була незначною - лише в апараті управління. Сучасна українська історіографія (М. Брайчевський, Л. Залізняк та ін.) стверджує, що Києво-Руська держава була насамперед державою українського народу з центром у Наддніпрянщині. А ядро білоруської й російської державності сформувалося у першій половині XI ст. й середині XII ст. відповідно.
Союзи племен поступово перетворилися у племінні княжіння, що являлися додержавними об’єднаннями. У середині IX ст. утворилося Київське князівство. Перші князі - Дір (830–850-ті рр.) та Аскольд (? 850-882 рр.) були з племені полян й вели політику приєднання уличів та древлян. У 860 р. здійснили похід на Константинополь. Перші на Русі спробували запровадити християнство що зустріло опір волхвів та населення. У цей же час у Новгороді (Піванічна Русь) правив варяг Рюрик. У 879 р. Рюрик помер й до влади прийшов його родич Олег (882–912), який став регентом при сині Рюрика Ігорі. У 882 р. Олег прийшов до Києва на чолі з військом та убив Аскольда. Таким чином, він об'єднав під своєю владою Північну і Південну Русь. Центром проголосив Київ. Створив опорні пункти центральної влади у племінних княжіннях, встановлення порядок стягання данини. Підкорив древлян, ільменських словенів, кривичів, радимичів, уличів, можливо, дулібів та хорватів, а також неслов’янські племена чудь і мерю. 907 р. Олег здійснив похід на Візантію, отримав контрибуцію й пільги для своїх купців. Олег здійснив кілька походів в землі Арабського халіфату на південно-західному узбережжі Каспійського моря.
Син варязького конунга Рюрика Ігор (912–945) приєднав знову до держави уличів і древлян, поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створене Тмутараканське князівство. Здійснив два великих походи на Візантію. У результаті походу на узбережжя Каспію були підкорені великі торгівельні міста Дербент і Бердаа.
Головним джерелом постачання війська було стягання данини. Полюддя безпосередньо йшло на утримання дружини. Під час такого другого збирання полюддя з древлян Ігор був ним убитий.
Святослав, син Ігоря, був малолітнім, тому регентом стала його мати - Ольга (945 – 964). Жорстоко придушила повстання древлян. Ольга регламентувала повинності (запровадила «уроки»), створила устави, укріплені пункти для збору данини – «становища». Т. ч. створені опорні пункти центральної влади на місцях, поширила адміністративну і судову системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. Близько 946 р. відвідала Константинополь на чолі дипломатичної місії й уклала союзну угоду. Ольгу було похрещено Константинопольським патріархом та імператором у головному храмі Візантійської імперії – Софійському соборі. Встановила дипломатичні відносини зі Священною Римською імперією (німецькі землі).
Святослав (964–972) більшість життя провів у походах. Святослав повернув під свою владу племінне княжіння в’ятичів, що потрапило під зверхність хозарів. Для цього йому довелося здійснити похід у межиріччя Оки і Волги. У 968 р. князь завдав нищівної поразки Хозарському каганатові. Потім він звернув погляд на південь, утрутившись у затяжну війну між Візантією й Болгарією. Розбив сильну болгарську армію й закріпився на Дунаї. Тоді ж відбив напад печенігів на Київ, яким фактично сам Святослав відкрив дорогу на захід, розгромивши хозарів.
Святослав провів адміністративну реформу, перед тим як вирушити знову до Болгарії, посадивши своїх синів князювати в Києві, Древлянській землі та Новгороді.
Похід 969 р. склався менш успішно. Князеві довелося воювати не лише з болгарським царем Борисом, а й з новим візантійським імператором Іоанном Цимісхієм. Після тривалих битв у 971 р. Русь та Візантія уклали мирний договір, який позбавив Русь переваг у зовнішньополітичних зносинах. Водночас Іоанн Цимісхій зобов’язався випустити військо Святослава із зброєю, забезпечивши його харчами на зворотний шлях.
Проте підступний імператор, змовившись з печенігами, вирішив позбутися небезпечного суперника. В дорозі додому Святославу з військом довелося зазимувати у степу, поблизу дніпровських порогів. Навесні 972 р., коли русичі вирушили до Києва, на них зненацька напала орда хана Курі. Святослав загинув у бою. Між його синами розпочалася боротьба за владу, що тривала 5 років.
За Володимира Святославича (978-1015), прозваного згодом Великим, Русь стала ранньофеодальною монархією. До цього часу була дружинна, тому що панівний прошарок складався з верхівки княжої дружини. Протягом тривалого часу вона виконувала адміністративні та судові функції. За Володимира названі функції почали виконувати бояри, прошарок яких складався з старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії. Володимир знову приєднав землі племінних княжінь хорватів і дулібів, радимичів і в’ятичів.
Близько 988 р. Володимир провів адміністративну реформу. Вождів основних племінних княжінь замінили 12 його синів. В усіх ключових містах від імені київського князя збирали данину, управляли і чинили суд його намісники (сини й старші дружинники), котрі, в свою чергу, мали у підлеглості урядовців нижчого рангу, що порядкували у волостях.
За Володимира створювалися міста, система потужних оборонних валів. Запровадив військову реформу ‒ службу за право володіти землею (феод). Здійснив судову реформу, створивши «Устав земляний», започаткував вироблення уставу (закону), вдосконалив кодекс звичаєвого права – «Закон Руський».
Володимир Великий здійснив дві релігійні реформи. Спочатку невдало запровадив монотеїстичний культ (культ Перуна). Згодом запровадив християнство східного (візантійського) обряду. Головний принцип цієї гілки християнства була так звана симфонія - співпраця і невтручання світської та релігійної влади. 986 р. візантійський попросив у Володимира військову допомогу. Володимир висунув умову: одруження із сестрою імператора Анною. Натомість Василій хотів, щоб правитель Русі охрестився сам і запровадив цю віру по всій своїй державі. Восени 989 р. відбулося хрещення Володимира у Херсонесі та його одруження з Анною. В літописі події трьох років – 988, 989 і 990-го зведені під одним – 988-м, що традиційно вважається роком запровадження нової віри на Русі. Запровадження християнства сприяло зростанню міжнародного престижу держави, сприяло піднесенню культури: поширилися писемність і книжність. Поширенню нової віри сприяло те, що церковна служба правилася слов’янською мовою.
За правління Володимира Русь стала найбільшою за розмірами країною в Європі. Завершився процес формування її державної території, визначилися кордони: на сході Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході – Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули й Південного Бугу.
У 1015 р. Володимир, готуючись до походу проти сина Ярослава, помер. Після цього почалася боротьба за владу між його синами. У Києві в 1015 р. почав князювати Ярослав. Під час цього князювання відбив напад печенігів. 1018 р. Святополк захопив Київ але Ярослав вибив його з міста. Навесні 1019 р. Святополк повернувся разом з печенізькою ордою. Вирішальна битва сталася на р. Альті на Переяславщині, переміг Ярослав.
Ярослав Володимирович (1019-1054) централізував державу, силою придушував будь-який сепаратизм своїх родичів. Тривалий час був конфлікт з його братом Мстиславом за вплив на Південну Русь. Для відбиття нападів кочівників Ярослав почав активно будувати міста. Площа лише Києва збільшилася у 7 разів. У 1036 р. печеніги оточили Киї але були розгромлені Ярославом. За однією з версій, на місці перемоги над ними Ярослав наказав закласти Собор Святої Софії.
Створив коаліцію європейських держав проти Візантії а 1043 р. ‒ здійснив невдалий похід на Константинополь. Уклав мирну угоду, що була закріплена шлюбом сина Ярослава Всеволода з цесарівною Марією. Інші сини Ярослава були одружені з родичками польського та німецького королів.
Дочки Ярослава були одружені з королями Франції, Норвегії, Угорщини. Дружиною самого князя була дочка шведського короля Олафа Інгігерда.
Для виведення церковних ієрархів з-під влади Константинопольського патріарха, створив власну Київську митрополичу кафедру. Першим митрополитом Ярослав обрав Іларіона.
Кодифікував правові норми ‒ поява «Руської Правди».
Розпад Давньоруської держави
Початок роздробленості. У 1054 р. , за заповітом Ярослава, у Києві став правити його старший син Ізяслав, Святослав - у Чернігові, Всеволод - у Переяславі. Спадковість київського престолу змінилася з вертикальної системи (від князя дос таршого сина) до горизонтальної - перстол мав посісти старший син, а після його смерті - його брати по черзі. Запровадивши спільне управління державою всім князівським родом, Ярослав поклав початок удільному устрою. Брати Ізяслава не забажали визнавати його верховним володарем і дивились на міста із землями, що заповів їм батько, як на особисту спадкову власність – «вотчину». Ізяслав уклав союз із двома молодшими братами – Святославом і Всеволодом (тріумвірат).
Всі державні справи брати вирішували разом: видавали закони («Правда Ярославичів»), ходили в походи на торків і половців (кипчаків, куманів). Захоплювали володіння своїх родичів. Після невдалої битви з половцями на р. Альті (1068 р.) тріумвірат почав розпадатися. У 1078 р. Київський престол посів Всеволод. Військову справу він доручив синові Володимиру. Таким чином, склався дуумвірат. Після смерті батька, Володимир Мономах уклав союз із Святополком, продовживши дуумвірат (1096-1113 рр.).
З 1094 р. з ініціативи Мономаха руські князі почали гуртуватися проти половецьких ханів. У 1097 р. в Любечі зібрався князівський з’їзд, який проголосив об’єднання сил проти половецької загрози. Було вирішено припинити чвари і скасувати принцип спадкоємності, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь отримував успадковані від батька землі – вотчину, а всі спірні питання мали розв’язуються на князівських з’їздах. Протягом наступних років збиралося ще кілька з’їздів. Під командуванням Мономаха відбулося 5 великих переможних походів на степ. У 1113 р. помер Святополк. Мономах вокняжився в Києві й просидів на престолі до смерті (1125).
Володимир відновив єдиновладну монархію, зміцнив династичні зв’язки. Ухвалив "Устав" - доповнення до "Руської правди", обмежив стягнення відсотків за лихварську позику. Активно розбудовував міста, поява першого мосту через р. Дніпро.
Син Володимира Мстислав (1125-1132) теж підтримував єдність Русі, здійснив успішні походи на половців, яких витіснив за Дон і Волгу. Тому отримав літописне прізвище Великий. Князь розвинув добрі стосунки з сусідами. Династичні зв'язки з Норвегією, Данією, Візантією, Угорщиною. Після смерті Мстислава Володимировича почався період роздробленості. Русь розпалася на півтора десятка князівств. Київський князь став лише формальним главою. Причини роздробленості: 1) з ХІ ст. сформувався клас землевласників-феодалів, які політично і економічно не залежали від Києва; зміцнення вотчинної форми землеволодіння; 2) існування так зв. натуральної форми господарювання, незалежність економічного розвитку від центру, занепад раніше великих торгових шляхів, що пролягали через територію Русі, в т.ч. "з варяг у греки" 3) великі розміри держави, складність контролювати всю територію та князів. Давньоруську державу того періоду називають федеративною монархією, а форму правління - колективний сюзеренітет (керівництво найвпливовіших князів).
Навала кочівників. Наприкінці XІІ у степах Монголії склалася сильна протодержава, яку очолив Темучін, у 1206 р. обраний Чингіс-ханом (великим ханом). Він проголосив політику експансіїї у т. ч. на захід А вже у 1223 р. у битві на р. Калці, недалеко від пониззя Дніпра монгольське військо розгромило дружини південноруських князів. У 1237 р. онук Чингіс-хана Батий напав на руські землі. У цей час Русь була ослабленою внаслідок міжкнязівських конфліктів, мала невеликі князівські дружини та слабоозброєні загони ополчення. У 1239 р. монголи розташувалися у степах, а восени 1240 р. Батий оточив Київ. 6 грудня Київ був розгромлений. Після цього монголи вторглися в Галицьку й Волинську землі, Польщу та Угорщину.
У 1242 р. Батий припинив похід на захід і, повертаючись, знову громив Руські землі. Після цього у пониззі Волги монголо-татари заснували власну державу – Орду (Золота Орда). Після цього Давньоруська держава припинила існування. Після цього князі змушені були їздити до Орди щоб отримати ярлик на княжіння (дозвіл). Монголо-татарське іго тривало 238 років. Воно загальмувало політичний, економічний та культурний розвиток давньоруських земель.
Соціально-економічний розвиток Русі
Найбільшу владу мали князі. Найбільш впливовим довгий час був саме київський князь, якому мали підкорятися всі інші (форма взаємин - васалітет). На перших етапах розвитку державності після князя впливовою була дружина (військо), яке виконувало не тільки прямі функції, але й адміністративні (стягнення податків, контроль за виконанням наказів князя) й судові. Пізніше, особливо за Володимира, на перший план висуваються бояри - нащадки місцевої родоплемінної знаті та дружинників, володіли землями. За свою службу старші дружинники ( бояри , великі феодали) одержували землі, молодші (отроки, діти боярські, пасинки) – частину військової здобичі або плату. Спочатку надавалося лише право стягувати з відповідного міста чи села податки. Така форма феодального землеволодіння – помісна – не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. П оширення наб рала вотчина – спадкове, вільно відчужуване володіння.
Певну регулюючу роль виконували віча - народні збори дорослого чоловічого населення. Крім жителів міста, право їхнього скликання мали князь та митрополит . Віча могли, навіть, вирішити вигнати князя. Також існувала боярська рада, яка могла впливати на думку князя та мала право "вето".
Після прийняття християнства у середній соціальній ланці з'явилося духівництво. Також представниками середніх станів були заможні міщани, купецтво, ремісники (об'єднувалися у своєрідні "цехи", мали близько 80 спеціальностей).
Решта населення, фактично, в тій чи іншій мірі, була залежною та пригнобленою: смерди – більшість селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними; закупи – люди, які змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку); рядовичі – укладали з феодалом ряд (договір), працювали на нього за частку виробленої продукції; челядь – втратили своє господарство і працювали на феодала, їх могли продавати, дарувати, передавали у спадщину; холопи – населення, яке перебувало у цілковитій власності феодала.
Основне заняття русичів було землеробство. Вирощували пшиницю, овес, просо. Були розвинені ремесла: ковальське, гончарне, обробка шкіри, ювелірне та ін.
Торгівля велася з Візантією, країнами Кавказу, Близького Сходу, Поволжя, Германією, Францією та усіма сусідніми країнами. Купці продавали хутро, мед та віск, різні ремісничі вироби. На Русь купці привозили предмети розкоші, олію, вино, й ремісничі вироби.
До періоду Володимира засобом розрахунку було хутро а також арабські, візантійські та західноєвропейські монети. За Володимира Святославича та Ярослава Мудрого Русь з'явилися власні грошові одиниці – срібники і златники. З ХІ ст. при розрахунках у великих торгівельних операціях використовувалися срібні зливки – гривни. Вони різнилися за вагою та вмістом срібла у залежності від князівства, де виготовлялися.
Галицько-Волинська держава
Після смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава – Ростиславичі, а на Волині – Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха.
У 1084 р. в Галичині утворилися три князівства, в яких запанували брати Ростиславичі. Володимирко (1124–1153) об’єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Особливістю устрою Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Інша причина - під час усобиць Ростиславичі залучали на свій бік місцеву боярську верхівку в обмін на посади та землі.
Розквіту Галицьке князівство досягло під час правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153-1187). Князівство розширилося вздовж Дністра та до нижньої течії Пруту й Дунаю Зросло значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові князівства: будувалися нові міста, фортеці. Здійснив успішні походи проти половців.
Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині й Галичини в одному князівстві.
У 1199 р., після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Роман Мстиславич (1199-1205), об'єднав Волинь та Галичини в одне князівство. Придушував опір бояр, здійснив успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, поширив свою владу на Київщину та Переяславщину.
Фактично центр політичного та економічного життя Київської Русі фактично перемістився на західноукраїнські землі.
Після смерті Романа Мстиславича бояри підняли заколот проти родини князя. Почався період міжусобних воєн, втручання Угорщини та Польщі.
Згодом сини Романа Мстиславича Данило і Василько розпочали з боярством боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини. Романовичі спирались на широкі кола населення і на частину бояр. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши бояр, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле. Тоді ж році Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин. Вдосконалював систему управління. З'явилася посада двірського - фактично заступника князя у всіх сферах управління. Данило розбудовував міста. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Столиця князівства - Холм. У 1240 р. Батий напав на Київ а пізніше - на Кам’янець, Ізяслав, Володимир, Галич. Після відходу монголів, Данило наказав відродити оборонні мури міст та побудував нові міста, серед яких - м. Львів, назване на честь старшого сина Лева.
Данило Романович здійснив успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю.
У 1246 р. Данило поїхав на переговори до Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Там отримав ярлик на княжіння й зобов'язувався надавати військову допомогу.
Поступово князь уклав військові договори зі своїми колишніми ворогами – польськими й литовськими князями та угорським королем проти Орди. Папа римський Інокентій ІV пообіцяв допомогти Данилу проти монголо-татар проти тата і коронувати князя за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою. У 1253 р. в м. Дорогочині Данило був коронований папським легатом. Проте Данило не отримав реальної військової допомоги від європейських держав. Він розірвав угоду з Папою і виступив сам проти Орди. Наприкінці 1254 р. його військо відвоювало землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Але становище ускладнилося збройними сутичками з литовцями. В 1258 р. татари змусили Данила зруйнувати власні великі фортеці – Львів, Володимир, Лучеськ, Кременець. Збереглися лише оборонні споруди Холму.
У 1264 р. Данило Романович помер. Почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною – сини Данила Лев, Мстислав і Шварно.
Лев (1264-1301) зберігав васальну залежність від Орди. Здійснив спільні з татарами походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднав Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом, а також Люблінську землю. Переніс столицю князівства до Львова. Його син Юрій І (1301-1308 чи 1315) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу. Столицею став Володимир-Волинський. Прийняв титул короля Русі. У 1303 р. встановив, зі згоди Константинопольського патріарха, Галицьку мирополію. Втратив частину Закарпаття, яку захопила Угорщина та Люблінську землю - Польща.
Сини Юрія І Андрій і Лев ІІ (1308 чи 1315-1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. На міжнародній арені вони орієнтувались на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв’язку з тим, що все більш відчутним ставав натиск на північні окраїни князівства Литви. Мирні угоди з Литвою і Польщею. Обидва князі померли одночасно, ймовірно, у бою з татарами.
Дітей Андрій і Лев не мали, тож пряма лінія династії Романовичів на них увірвалася. Майже два роки галицько-волинський трон лишався без правителя. Лише у 1325 р. галицькі бояри запросили на княжий стіл 14-річного племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ’я отримав ім’я Юрій ІІ Тройденович. Зумів побороти вплив бояр, мав мирні відносини з Литвою та Ордою. Здійснив з татарами похід на Люблін. Проте це мало негативні наслідки. Юрій ІІ змушений був підписати угоду про те, що по його смерті трон перейде польському королеві Казимиру ІІІ. Сприяв переселенню на українські землі німців, поляків, чехів, запрошував їх на державні посади.Галицькі бояри, не задоволені спробами князя запрошувати на державні посади католиків – чехів та німців. Через це бояри отруїли його у 1340 р.
Після смерті Юрія князівство було виснаженим. У 1340 р. польський король Казимир ІІІ напав на Львів, проте відступив. Управляти Галичиною став боярин Дмитро Детько. Він очолив повстанців, вигнав поляків аж до р. Вісли. В той же час на Волині укріпився князь-литовець Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення. У 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, і король Казимир ІІІ проголосив себеправителем Галичини.
З 1370 р. Галицьке князівство опинилось під владою Угорського королівства. Правиелем став князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у власну монету. У 1387 р. Галицька земля і Холмщина були захоплені Польщею.
Землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яке сформувалось саме в цей час. Поряд з румунською більшістю, значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В устрої і правовій системі Молдавського князівства лишилося багато рис державного управління, які були притаманні Галицько-Волинському князівстві, діловодство велося українською мовою.
Тема 1.2. Культура доби Київської Русі
Українська культура упродовж віків, незважаючи на повсякчасні асиміляційні виклики (асиміляція - процес розчинення культури одного етносу у другому, що супроводжується заміщенням власної мови, традицій, обрядів на чужі та втратою національної самосвідомості), розвивалася опираючись на свою історичну спадщину. То, що ж таке культура і які особливості українська культура на етапах свого становлення мала?
Походження слова культура латинське. Уперше ми зустрічаємося з ним у роботі римського вельможі Марка Порція Катона (234-149 рр. до н.е.), присвяченій землеробству, який вживав це слово у словосполученні "культура обробітку землі" де лише переймаючись турботами про земельний наділ, господар зможе отримати гарний урожай. Вдруге з використанням слова "культура" зустрічаємося в роботі «Тускуланські бесіди» римського філософа Марка Тулія Цицерона (106-43 рр. до н.е.) за яким культура обробітку сприймається у значенні обробітку людської душі знаннями, що завдяки філософії виховують і гартують її. Як самостійна лексична одиниця культура була виділена лише в XVII столітті, а з середини ХІХ закладаються основи науки культурології.
За дослідженнями А.Моля на середину XX ст. уже нараховувалося близько 250 визначень поняття культура. Особливо виразними видаються такі з них: "успадковані сучасниками від попередніх поколінь людей винаходи, речі, технічні процеси, ідеї, звичаї, цінності" (Б. Маліновський); "загальний і прийнятний спосіб мислення" (К. Г. Юнг); "сукупність знакових систем" (Ю. Лотман, Б. Успенський). Одним із розгорнутих визначень культури може бути і таке: культура - це специфічний спосіб організації і результат творчої діяльності людини у суспільстві, що формується на основі ієрархічної системи загальноприйнятих для кожного конкретного суспільства цінностей (норм, зразків, образів, ідеалів, переконань та стандартів), які передаються від покоління до покоління не генетичним шляхом, а у процесі соціалізації. Соціалізація - це набуття індивідом загальноприйнятих у конкретному суспільстві поведінкових зразків, норм та приписів.
Незалежно від типу етносу та структури суспільства виділяють такі його складові: культурний ареал, культурний спадок. Етнокультурний ареал – це географічний район розселення представників конкретного етносу, що впливає на формування системи життєвих цінностей і характер етнокультурного спадку. Етнокультурним спадком називають ту частину матеріальної та духовної культури народу, що була створена поколіннями його предків і, витримавши перевірку часом, залишилася цінною і актуальною для наступних поколінь. До структурних елементів культурного спадку будь-якої культури відносять: концепт, мову, цінності, культурні стереотипи, архетипи, артефакти та універсалії культури, що включають мистецтво, літературу, науку, філософію і навіть релігію (близько 60-ти) (див. додаток).
То ж який характер та культурний спадок на першому етапі розвитку української культури культура доби Київської Русі мала? Провідну роль в становленні давньоруської держави отримав Київ – центр полянського князівства. Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави стало формування на території Середнього Подніпров`я (упродовж VIII -IХ ст.) племенного союзу, до якого увійшли поляни, древляни, угличі та сіверяни, яке за розвідками Нестора Літописця отримало назву “Руська земля”. Оскільки об’єднання сформувалося під протекторатом полян, тому й назва “Руська земля” первинно відносилось до землі полян - “поляне, яко нине зовомая Русь”, і лише із часом почала використовуватися як назва у відношенні до усіх земель східних слов`ян.
Два історичних чинники мали вплив на формування якісно нового етапу становлення культури стародавніх слов’ян: об`єднання слов`янських племен навколо Києва, а за тим створення держави середньовічного типу та введення християнства на Русі у якості державної релігії .
Наукові знання доби Київської Русі формувалися під безпосереднім впливом християнського віровчення. Тісні контакти з Візантією, державами Балканського світу та Західної Європи дозволили інтелектуальній еліті Русі засвоїти як знання античної натурфілософії так і європейських тенденцій середньовічної науки. Згідно креаціоністичної концепції світ було створено Творцем за Його задумом з нічого як дещо упорядковане, гармонічне ціле. У перший день Господь створив небо і землю, у другий вологу (хляб) відокремив від неба (тверді), в третій - після того, як води відокремилися від суходолу – з`явився рослинний світ, в четвертий – було створено небесні тіла, в п`ятий – птахів та морський тваринний світ і на шостий – наземних тварин та людину.
Як і наука у цілому математика мала переважно ужитковий, прикладний характер. Про рівень математичних знань доби Київської Русі робимо висновки завдяки математичному трактатові (складався з 27 розділів) Клірика Новгородця (ХII ст.). Русичі використовували різні принципи хронологічних обчислень: були сонячні, місячні роки та індикти, які використовували у Візантії. У вступній частині трактату автор підраховує кількість років, місяців, тижнів і годин, що минули від створення світу, що датується 5508 р. до Різдва Христового. Астрономічні знання були зорієнтовані на систему Птолемея. Згідно геоцентричної системи у центрі всесвіту знаходиться земля навколо якої обертаються сім небесних тіл, котрі називалися небесними сферами або ж небесами. Кожна планета, яку на Русі називали “заблудницею” (від дієслова “блукати”, “блудити”), мала своє ім`я, очевидно запозичене із візантійсько-грецької літератури: Луна (Місяць), Єрмій (Меркурій), Афродіта (Венера), Сонце, Арей (Марс), Дий або Зеус (Юпітер), Кронос (Сатурн). Восьмою сферою вважалось нерухоме небо, а девятою – сфера зодіакальна, відома ще як “зодіакальне коло”. Зодіакальне коло мало 12 зодіакальних знаків, кожен із яких був позначений образом, переважно якоїсь тварини (як називали- “животи”): Овен, Телець ( його називали Юнець), Близнята (Блізнеці або ж Блізничник), Рак, Лев, Діва, Терези (Весі), Скорпіон, Стрілець, Козеріг (Єгокер), Водолій, Риба. У астрономічному трактаті, що увійшов до Ізборніка 1073 р., поряд із осмисленням поняття еклептики і зодіакальних циклів наводяться точні розрахунки часу, протягом якого Сонце має проходити через кожен зодіакальний знак, що складає приблизно місяць.
Аналіз літератури засвідчує і непогану обізнаність русичів у природі місячних та сонячних затемнень. Так, у “Християнській топографії” Козьми Індикоплова згадується, що сонячні затемнення бувають тоді, коли Місяць стає поміж Землею і Сонцем, а місячні – коли між Сонцем і Місяцем опиняється Земля. Затемнення здебільшого сприймалися провісниками лиха. Про одне із таких згадується у “Слові о полку Ігоревім”. Знаком біди, майбутніх страждань та катаклізмів визнавалися і комети, яких називали “хвостатими зірками” або ж “копіями”. Космогонічні уявлення про будову Всесвіту опиралися на натурфілософську систему. У основі всього з чого складається світ знаходяться чотири елементи: повітря, вогонь, вода і земля. Земля, яка згідно геоцентричних уявлень, була у центрі Всесвіту і перебувала нерухомою.
Медицина та біологія. Середньовічні знання про рослинний і тваринний світ грунтувалися на біблійних джерелах. Особливою увагою користувався “Шестоднев” св. Василя Великого. У кожному із 9 розділів названих “бесідами” описується створений творцем рослинний і тваринний світ. Так п`ятий розділ присвячений рослинному світу, сьомий – рибам, усіляким плазунам, восьмий – птахам і нарешті дев`ятий – тваринам наземним. Природа людини та її місія на землі також тлумачились у Біблійному контексті. Поняття життя, як відкритості до благодаті Божої, та смерті, як крайньої форми гріха – відступу від волі Божої і гріхопадіння, пояснювали природу хвороби, тяжких недугів та морів. Хвороба то є покарання Боже за гріхи, що водночас сприймалася як і один із шляхів очищення від багнюки пороків, можливості усвідомлення гріховності (неправедності) того стилю життя яке вела людина. Фахівці у царині медицини, яких у ті часи їх називали “льчцями”, користувалися особливою повагою в суспільстві. При князівських палатах, у великих містах обов’язково був лікар. Відомо, що власних лікарів мали чернігівський князь Святослав і Володимир Мономах. Кожен монастир серед ченців мав бодай одного знавця лікувальної справи. Нерідко деякі монастирі перетворювалися на своєрідні медичні діагностичні та лікувальні центри. Згідно Студійського статуту, який було запроваджено в Києво-Печерському монастирі преподобним Феодосієм Печерським, а потім визнано і більшістю монастирів Київської Русі, ченці мають брати на себе клопіт про хворих і страждальців. Особливу славу зажив Києво-Печерський монах-безсрібленник Агапіт, який вилікував князя Ярослава Мудрого.
Лікували переважно відварами, настоянками трав та молитвою. Інформація про вплив рослини на людський організм ретельно збиралася і передавалася від вчителя до учня. Занотований матеріал з цієї теми складав основу “травників” – своєрідних посібників-рецептів в царині медицини. Медичні знання з лікувальної справи, хірургії, анатомії, фізіології та фармації розвивалися у тісному зв`язку з воєнними конфліктами та епідеміями. До наших днів дійшов опис прокази, яку вилікував іконописець і лікар Алімпій. У Галицько-Волинському літописі описується перебіг такої хвороби як рак нижньої щелепи у волинського князя Володимира Васильковича.
Писемність на Русі. За розвідками науковців стародавні слов’яни користувалися писемністю ще до офіційного хрещення Русі. В Житії Кирила Філософа згадується, що коли він прибув у 861 р. до Херсонесу (сучасний Севастополь), то ознайомився з давньоруськими книгами. Під час реставрації собору Софії Київської у Михайлівському вівтарі С. Висоцьким була виявлена абетка, що складалася із 27 літер і отримала назву «Софійської». Створена на основі грецького письма Софійська абетка як перехідна форма була недосконала. Однак, відомі літературні твори цієї доби були написані кирилицею. Історія створення слов’янської абетки і літературної мови пов’язана із проповідниками християнського віровчення братами солунськими (м. Солунь – це сучасні Салоніки) Кирилом (827-869) та Мефодієм (815-885), які вважаються авторами твору «Написанню про праву віру» - першого досвіду викладення християнської догматики слов’янською мовою. Для перекладу та написання своїх творів Кирило та Мефодій використовували створене ними глаголичне письмо, яке отримало визнання в Болгарії та Моравії і було у вжитку аж до XVIII ст . Новий більш досконалий алфавіт було створено їх учнями. Прибувши до Болгарії на основі грецької абетки, доповненої глаголичними буквами, вони створили нове і назвали це письмо на честь св. Кирила - кирилицею.
Філософська думка та література. Культ слова та книжності, що бере своїм витоком Святе Письмо, визначає характер і зміст творів з філософської проблематики. Згідно відомого на Русі тексту болгарського автора Климента Охридського “Пространное житіє Констянтина – Кирила Філософа” філософія це: “Знання божиїх та людських речей, що навчає, як людина може наблизитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись Творцеві своєму”. Філософія сприймається як любомудріє, де мудрістю визнається не лише “знання істини”, але й “життя в істині”, де істина то є Господь Бог – Творець усього сущого. Так виявляється нерозривний зв’язок філософії з богослов`ям і практичним втіленням богословських істин - слідуванню заповідям Господнім. Культ слова і “книжного знання” як джерела мудрості цінується понад усе. Про два шляхи пізнання істини писав Климент Смолятич у своєму “Посланні пресвітеру Фомі”. Перший спосіб відомий як транцендентний, “благодатний”, яким Господь безпосередньо відкриває таємниці буття освіченим, що у молитві та постах стяжавши Благодать відкрили своє серце Богові. Другий шлях “приточний” - тлумачення утаємниченого через притчу, якою і наставляв на шлях істини у Святому Письмі Сам Господь. Так слово стає засобом особистісного, “сердечного” спілкування з Богом, що виявляє себе у самозосередженні на молитві і закритості до світу сповненого спокус і пустослів`я, представленого в агіографічному жанрі літературної спадщини Нестора Літописця, Феодосія Печерського, митрополита Никифора. Теоретика та практика «сердечної молитви» увійшла до історії під назвою ісихазм (від «ісихія» – спокій, тиша, усамітнення) і була відома русичам вже у добу Київської Русі. Людина, яка була створена Господом за образом та подобою має безсмертну душу і плоть, що після гріхопадіння Адама стало відкрита тлінню - смерті. Людське тіло, що є душею з`єднаною з плоттю, не є причиною і носієм зла. Спонукає до зла та людська воля, яка навертається до помислів та вчинків, що віддаляють її від Бога, Благодаті. Такими роздумами на цю тему ділиться із читачем автор “Ізборніка Святослава” (1076 р.) та Йоан, екзарх Болгарський – автор “Шестоднева”.
Роздуми про призначення і місце людини у світі, про колізії її життєвого шляху як у сходженні людини до святості, так і у її гріхопадінні представлені у гомілетичній (проповідницькій) літературі. Гомілетика (від грецького «Омілія» - слово, вести бесіду») – це один із видів проповіді, у якій тлумачиться Святе письмо. У цьому жанрі працювали: подвижник благочестя пр. Феодосій Печерський («Слово про терпіння та любов»), відомий церковний діяч і оратор Кирило Туровський (1130-1182) («Слово Кирила, недостойного монаха, по Великодню...», «Слово про премудрість»). До зразків гомілетичної літератури відносимо «Слово про Закон та Благодать» митрополита Іларіона, яке він виголосив на Великодній літургії перед паствою у Десятинній церкві. У «Слові…» автор розмірковує над історичними етапами становлення Русі (язичницького та християнського) і порівнює язичницький етап Русі зі старозавітною добою юдейського закону, а період після хрещення Русі з добою новозавітною «благодаті та істини». Якщо ветхозавітний закон назвав народом обраним лише однин юдейський, то доба благодаті дарує усім народам рівність перед Богом. Далі митрополит Іларіон віддає пошану бабці князя Володимира рівноапостольній княгині Ользі (у хрещенні – Олени), що дало підставу порівняти її у статусі із римською царицею Оленою - матір’ю царя Костянтина. Як цар Костянтин охрестив народ римський, так князь Володимир охрестив народ Русі, за що його митрополит Іларіон і прославляє його як хороброго і великого подвижника.
У формі послань та повчань існував жанр повчальної літератури до зразків якого відносять два із одинадцяти відомих творів ігумена Києво-Печерського монастиря Феодосія Печерського (1008-1074): «Повчання про терпіння і смирення» та «Поучення про кари Божі». У них автор засуджує поганські звичаї русичів, що мали місце на ігрищах та у побуті, і навертає до церкви. Митрополиту Никифору належить п’ять творів (з них 2 повчання) у яких йдеться про праведність християнського життя: «Послання митрополита Никифора Володимиру Мономаху», «Послання Ярославу Святославовичу». Князю Володимиру Мономаху (1053-1125) приписують авторство твору «Повчання дітям», якій складається із двох розділів. У першому автор розповідає про свій життєвий шлях, наповнений поразками і перемогами, а другий - із тез і настанов турботливого батька до своїх дітей, який переслідує ціль устерегти їх від негідних вчинків. До цього жанру відносимо і твір митрополита київського Климента Смолятича «Послання, написане Климом митрополитом руським Хомі пресвітеру, витлумачено Афанасієм монахом». У літературній спадщині Кирила Туровського до зразків повчальної літератури відносять: «Притча про сліпця та кульгавого» та «Повість про білозірця».
Актуальною стає агіографічна література (або ж “життєписи святих”), у яких оповідається про шлях духовного сходження людини, канонізованої християнською церквою. Перші сказання про християн-мучеників з’являються ще в часи Римської Імперії. У Х ст. значна частина їх була зібрана Симеоном Метафрастом. Особливою увагою користувалися патерики про відлюдників-аскетів. Патериками (від грецького слова pater — батько) називали збірки життєписів отців церкви, канонізованих Церквою і визнаних святими. Деякі з них увійшли до створеного 12-місячника, відомого як Четьї-Мінеї. Текст житій святих орієнтований у добірці на церковний календар. У залежності від того, коли вшановується пам’ять святого – день, місяць, - згадується про їх життя і подвиги у відповідному томі. До зразків агіографічної літератури цієї доби відносять «Житіє преподобного отця нашого Феодосія Печерського» та «Слово про Бориса та Гліба» авторства Нестора Літописця. З часом виникає необхідність зібрати життєписи подвижників Русі однією збіркою. Так на початку ХІІІ ст. з’являється «Києво-Печерський патерик», до якого увійшли житія засновників цього монастиря пр. Антонія та пр. Феодосія Печерських та інших святих, які ще у своєму земному житті прославились своєю святістю і милосердям: пр. Агапіта (першого нам відомого лікаря на Русі, що лікував людей травами та молитвою), пр. Олімпія Печерського іконописця, пр. Миколи Святоши (князівського роду, що подався до монастиря знехтувавши славою та багатством) та ін. Шанувалися і добірки для християнського читання, що складаються з коротеньких, оповідей про подвиги святих, які у Візантії отримали назву місяцесловів і синаксарів (похідне від грецького слова, що перекладається як “збирати”), а на Русі були відомі як “прологи”.
Для давньоруської історичної літератури найпривабливішим виявився жанр літописання. Літопис (від церков. слав. «літо» - рік) це різновид оповідальної літератури історичного характеру, у якому автор у хронологічному порядку описує найважливіші події і нерідко дає їм власну оцінку. Переважна більшість літописів були ченцями, бо саме монастирі на той час були освітянськими та духовними осередками. Отримавши благословення на послуг запису подій літописець мав користуватися допоміжною літературою і звертався до бібліотеки. Однією із найкращих монастирських бібліотек тієї доби була бібліотека Києво-Печерського монастиря – центр загальноруського літописання. На початку ХІІ ст. ченцем Києво-Печерського монастиря пр. Нестором Літописцем було створено знамените літописне зведення - «Повість минулих літ». У списку відомих літописців згадують імена: Сильвестра, Никона Великого, Іоанна, Мойсея. З часу піднесення князівських центрів доби роздрібненості Русі літописання велося і у інших містах: Новгороді, Чернігові, Переяславі, Ростові, Галичі, Холмі та ін. Проте переважна більшість із них до наших днів не дійшла. Ті ж літописні зводи, які збереглися, дійшли у більш пізніх списках («Іпатієвський» XV ст., «Лаврентієвський» ХІV ст. та ін.).
Бібліотеки Київської Русі. Історія формування першої книгозбірні в Київській Русі пов’язана із історією життя та діяльності князя Ярослава Мудрого. На хорах збудованого ним собору Св.. Софії у Києві була розміщена бібліотека із скрипторієм (місце, де переписували та писали книжки). Бібліотека нараховувала близь 1000 томів і вважалася найбільшою на той час у Європі. Традиційно книгозбірні формувалися у монастирських стінах, або ж княжих палатах. Книга на той час була виключно рукописною. Матеріалом слугував пергамент – недублена шкіра, що вичинялася зі шкіри великої рогатої худоби. Книги оздоблювалися мініатюрами та заставками і коштували дуже дорого. Великим шанувальником книжної мудрості та бібліотечної справи був князь Волинський Василько, який не лише збирав книжки, але й сам власноручно переписав близько 30 книжок.
Архітектура доби Київської Русі. Активна розбудова міст у Київській Русі припадає на другу половину I тис. н. е. Переважно міста будували на високих берегах річок, озер, що робило їх зручними для оборони. Таке місце розташування дозволяло на високому пагорбі збудувати укріплений центр міста, що мав оборонні споруди. Великі міста здебільшого складалися із трьох частин: “дитинця”, “окольного граду” (якого ще називали “острогом”) та “кінцями” тобто околицею. Укріплена стінами, валом та ярами центральна частина міста де розміщувалися княжі і боярські двори отримала назву дитинця. У дитинці окрім князя та бояр жили дружинники, ремісники, князівська та боярська челядь, що обслуговувала не лише княжий двір, але й боярські хороми. “Окольний град” або ж “острог” також мав оборонні споруди і складався з кварталів ремісників, простого люду. Там же розміщувались торговельний майдан, подвір`я купців, будувались церкви та монастирі. “Окольний град” міг сягати за своєю територією від 50 до 100 га. Поза міськими укріпленнями розбудовувалось передмістя - більше відоме назвою “кінці”. Його населення переважно складалось з ремісників, що мали спеціальність, яка вимагала селитися на відповідній території. На приклад: біля води жили кожум`яки, а гончарі – поблизу покладів глини. Лише у передмісті мали право жити і представники певних етнічних груп. Прикладом може слугувати поселення євреїв у Києві, яке розміщувалося у передмісті від Ярославового Валу, який дав назву сучасній київський вулиці. Здебільшого переважала лінійна система містопланування, коли вулиці йшли вздовж шляхів, струмків та річок.
Будівельний матеріал. Найпоширенішим будівельним матеріалом було дерево. Центрами міського та господарчого життя були майдани, які змощувалися (як і дороги) колодами або плетивом гатей із лози. Старі помости не розбиралися, а над ними мостилися нові. У кам`яному зодчестві використовували камінь пісковик та тонку цеглу-плінфу. Така техніка кладки отримала назву змішаної кладки. З рожевого шиферу (з овруцьких кар`єрів) виготовляли плити для підлог, парапети, карнизи для перекриття і навіть саркофаги. Завезений мармур використовували для виробництва колон, капітелів та одвірок. Для покрівлі споруд брали листи олова. Зі скла виготовляли невеликого розміру скельця для вікон та смальту (кубики різнокольорового скла) для мозаїчних оздоблень.
У житловому будівництві традиційно використовували дерево з якого простий люд будував переважно одноповерхові дво- або трикамерні (кімнатні) будинки. Представники більш заможніших верств населення могли собі дозволити збудувати дво- та триповерхові споруди поряд з якими розташовувалися споруди господарського призначення. Традиційно житлові та господарські споруди розміщувалися в глибині садиби і відгороджувалися від вулиці парканом. Особливо багатим на знахідки такого типу виявився київський Поділ. Дерев’яні споруди будували двох типів. Перший мав стояково-балкову систему де колоди розташовувалися вертикально, другий став відомий як зрубний і у ньому колоди укладалися горизонтально. За планувальною структурою будівництва житла доби Київської Русі поділялися на три типи: однокамерний зруб або ж кліть, двокамерний зруб (який мав приміщення з піччю як основну та сіни – вхідну частини) та трикамерний зруб (складався з хати, сіней та кліті). Починаючи з Х ст. під впливом візантійської традиції розпочинається будівництво монументальної палацової архітектури. Першою пам`яткою монументального кам`яного зодчества вважається комплекс палацу княгині Ольги, залишки якого віднайшли археологи поблизу фундаменту Десятинної церкви. Поряд було віднайдено іншу п`ятидільну споруду, середня частина якої мала форму квадрата з прибудованими галереями, які виходили до Десятинної церкви. Зовні стіни прикрашалися плоскими пілястрами, а в середині – фресковим розписом. Ймовірно, це була резиденція Володимира Великого. Залишки кам`яних палацових споруд було виявлено археологами на території дитинця у м. Чернігові поблизу Спасо-Преображенського собору, у Володимирі, Новгороді.
Сакральна храмова архітектура. Найдавнішою пам’яткою храмового будівництва Київської Русі вважають дерев`яну церкву Іллі Пророка, що була зведена за часи життя княгині Ольги. 990 року була збудована дерев’яна церква Св. Софії у Новгороді. Першою пам`яткою кам`яної храмової архітектури цієї доби постала церква Успіня Богородиці у Києві, більше відома як Десятинна церква, що була зведена коштом Володимира Великого візантійськими майстрами у 989-996 рр. 1240 р. церква була зруйнована татарами, але залишився її фундамент. Храм було збудовано в техніці змішаної кладки (за шаром з каменю слідував шар з цегли). Це був зразок типового хрещато-баневого (який називають ще хрестово-купольним) тринавного храму, що із трьох боків був оточений галереями. Найймовірніше храм мав сім бань: п`ять над центральною частиною та дві над вежами. Церква була оздоблена мозаїками та фресками, що прикрашали її інтер’єр і фрагментами дійшли до наших днів. Син Володимира Святославича Мстислав за часи свого князювання у Тмуторокані (сучасна Тамань, що знаходиться на Кубані) збудував хрестовобаневу Богородичну церкву, а після приїзду до Чернігова – тринефний Спасо-Преображенський собор (1036 р.).
Проте більшої слави будівничого зажив інший син Володимира – Ярослав Мудрий. Як відомо із літописних джерел після перемоги Ярослава Мудрого над печенігами на місці славетної перемоги було вирішено закласти собор Святої Софії у Києві, що будувався як головний кафедральний храм Київської Русі з резиденцією київського митрополита. Нині, поряд з архітектурним комплексом Києво-Печерська Лавра, Собор Святої Софії внесено ЮНЕСКО до списку пам`яток світового рівня. Ідея об`єднання держави і народу руського під куполом одного собору, утвердження величі і моці Київської Русі підштовхнула до необхідності композиційного наслідування у його будівництві принципів будівництва собору у Константинополі. Софійський Собор у Києві належить до хрещато-баневого типу, що має п`ять нефів, два ряди галерей та дві сходові башти, що своїми архітектурними об`ємами утворюють пірамідальну композицію. Собор увінчано центральним куполом, що піднімається над меншими за розмірами дванадцяти куполами втілюючи ідею величі постаті Іісуса Христа та дванадцяти його апостолів. На другому поверсі розміщувалися просторі хори, відкриті аркадами в середину храму. На хорах мали право бути князь зі своїм найближчим оточенням та кафедральний хор. Споруда сягала 55 на 42 м і піднімалась у висоту в інтер`єрі до зеніту центральної бані на 29 м. У Софійському Соборі містилися скрип торій та перша на Русі бібліотека, що мала близько 1000 рукописів і на той час була однією із найбільших у Європі. При храмі також функціонувала школа. У лівому нефі знайшов свій останній спочинок сам Ярослав Мудрий, останки якого упокоїлись у масивному мармуровому саркофазі. Інтер’єр храму щедро оздоблений мозаїками та фресковим розписом. Навколо собору було зведено міцні оборонні мури, а поряд від західної частини собору розміщувалися монастирі св. Георгія та св. Ірини.
Яскравими зразками архітектури Київської Русі також постали: Успенський собор Печерського монастиря у Києві (1073-1089 рр.), собор Михайлівського Золотоверхого монастиря у м. Києві (1108-1113 рр.), Юрієва божниця в м. Острі (збудована Володимиром Мономахом у 1098р.), Миколо-Дворищенсьткий собор (1113 р.) та собор Антонієвого монастиря (1117 р.) у Новгороді, храм-мавзолей Бориса та Гліба у Вишгороді та ін. З кінця ХІ ст. поступово змішана кладка витісняється кладкою утопленими рядам та більш впливовими стають місцеві традиції. Як приклад - церква Спаса на Берестові (кінець ХI ст.). З 30-х років ХII ст. з’являється близька до романських традицій та стилю техніка порядового цегляного мурування (“opus isodos”). Першою спорудою такого стилю вважається замовлена Мстиславом Володимировичем у 1129 р. церква Федорівського монастиря в Києві. Цікавими видаються: церква Богородиці Пирогощі (1132-1136) в Києві на Подолі, Кирилівська церква у Києві, церква Іванівського монастиря Переяслава, Борисоглібський та Успенський собори Чернігова, чернігівська Іллінська церква, що на Болдиних горах. Зразком храмової архітектури північного регіону є зведена поблизу м. Володимира на березі річки Нерлі (1155 р.) церква Покрови Пресвятої Богородиці (на Нерлі).
Тяжіння до готичних традицій та підсилення індивідуалізації кожної споруди намітилося з кін. ХII ст. – 30-ті р. ХIII ст. До зразків цієї доби відносяться: Василівська церква в Овручі (1190 р.), П`ятницька церква у Чернігові та Хрестовоздвиженська церква в Києві (1215р.), що знаходилася на місці сучасної Андріївської. Найвідомішими архітекторами тієї доби були Коров Якович та Петро Мілонег (проектував і будував П`ятницьку церкву у Чернігові та оборонну стіну Видубицького монастиря у Києві).
Головне призначення храму - бути місцем для спільної молитви. Буденне життя, звично далеке від думок про Бога, вимагає, щоб наблизитися до Нього, відійти від суєтного мирського життя. Для цієї цілі і будується храм як образ духовного неба на землі. Традиційно храмові стіни прикрашалися фресками, мозаїками, що оповідають про сюжети з старо- та новозавітної історії, про життя, хресну смерть та Воскресіння Ісуса Христа. Не випадково храм називають «відкритою книгою» – богослов`ям у камені. Найчастіше храми будували на підвищенні у вигляді хреста або кола (як символу безкінечності). Більш розповсюджена чотирикутна форма храму стає символом незаперечної думки про Церкву як корабель на якому лише й зможуть спастися вірні християни посеред бурхливого життєвого моря спокус. Поряд з храмом будували дзвіниці, дзвони яких призивали віруючих на молитву. Християнський храм – це корабель і одночасно – всесвіт, вівтарна частина якого є символом неба духовного. За церковним законом кожен храм будується зорієнтованим вівтарною частиною на схід. На сході сходить сонце, що для християнина стає символічним нагадуванням про царство Боже як царство Любові та Добра.
Структура християнського храму формується за образом старозавітного храму-скінії, але з урахуванням тих нововведень, що орієнтують на образ Ісуса Христа як Сина Божого. Поділ християнського храму на три частини уособлює три ступені сходження християнської душі від життєвих турбот до небесного раю. Горизонтальна структура храму має три частини: вівтар (від латинського altaria - високий), корабель (грецькою - наос), притвор (вхід, що грецькою відомий як нартекс). До вівтаря мають право заходити лише ті, хто здійснює богослужіння або прислужує при богослужінні (священики, диякони, паламарі). У другій частині знаходяться вірні – усі християни, які прийшли на службу Божу. А в притворі стояли оглашенні – та частина людей, які готуються стати християнами, але ще не є охрещені. Позбавляються права зайти до корабля і ті, хто тяжко згрішив і на них накладено іпітимію (заборону). Вертикаль храмової композиції визначає пріоритет верху над низом. Таким чином структура храму по вертикалі має також з три частини: баня (складається із куполу та барабану на якому цей купол тримається) є образом нетварного (не створеного ніким і ніколи) Світу Господнього, закомари (як образ ангельського світу створеного Богом) та храмовий простір оточений стіною (символізує світ людський). Храмовий простір оздоблювали мозаїками, фресковим розписом та іконами.
Ікона як богослов`я у фарбах. Ікона ( від грецького eikon – зображення, образ) – це молитовний образ і сакральне (свящ енне) зображення Ісуса Христа, Богоматері, святих, ангелів, пророків, а також подій Біблійної історії. Перші ікони з`явилися ще в перші віки по Різдву Христовому, але шлях осмислення і прийняття ікони у якості сакрального образу був доволі складним. Так 726 року за ініціативи візантійського імператора Лева III Ісавра було розпочато війну з іконами і іконо-шанувальниками - християнами, які продовжували шанувати ікони і молитися перед ними. Особливо жорстокого переслідування вони зазнали за часи імператора Константина V Копроніма На захист ікони виступили св. Йоан Дамаскін та св. Федір Студит, які сформували базові тези богословського осмислення ікони. Лише 787 року, коли в місті Нікеї відбувся VII Вселенський Собор, іконоборництво та його ідеологію було засуджено.
До особливостей іконописного канону відносять приписи, за якими образ має бути: двовимірний (площинність зображення) за відсутності перспективності (тривимірності зображення), а звідси - об’ємності та світлотіні; надприродність просторово-часових вимірів; відсутність анатомічних та натуралістичних пропорцій зображення тіла, предметів; світ ікони є символічним в зображенні. В ранню візантійську добу для написання ікон використовували техніку енкаустики (воскові фарби). Проте найбільшого розповсюдження у християнському світі отримали ікони, що писалися темперою – фарбою з використанням природних ферментів, освяченої води і яєшного жовтку. Саме темперна ікона знайшла найбільше визнання на Русі. Оскільки релігійний зміст ікони – це молитва, тож і пишеться ікона для молитви до того, кого лик на іконі зображено. Сприяє формуванню в площинності зображення іконописного лику обернена перспектива. Особливістю техніки оберненої перспективи є відсутність центральної проекції за якою точка Р простору проектується на площині у точку Р', яка є точкою перетину прямої ОР, де О – є центром перспективи. Центр перспективи фіксується поза межами площини зображення і, таким чином формується враження, що не ми дивимося на ікону, а ікона дивиться на нас. Іконописний лик, що піднімається над метушливістю та буденністю життя, веде до вічного і розриває пута-межі простору та часу. Так були створені так звані “іконописні оригинали” – приписи і рекомендації для написання того чи іншого сюжету, лику. Перша літературна пам’ятка Візантії, у якій звертається увага до цієї проблематики, була відома і на Русі. Це, датована VI ст, “Християнська топографія” Косьми Індикоплова.
Особливості іконописання доби Київської Русі. На Русь мистецтво іконопису прийшло з Візантії, проте відчутний вплив на його формування мав і так званий перший південно-східний вплив з Болгарії та Сербії. Проте, якщо для Візантії найбільшого розповсюдження отримав суворий образ Богоматері «Одигитрії» (Путівниці - образ Диви Марії, що сидить з Сином Божим на руках), то для Київської Русі більше до душі був образ “Єлеуси” (тобто Розчулення або ж Ніжності - образ Богородиці щока якої ніжно торкається щоки Малюка Ісуса) та Оранти або ж Знамення (образ Діви Марії у повний зріст з переважно піднятими для молитви руками). На відміну від Візантії, яка віддавала перевагу образу Христа Пантократора (Царя-Вседержителя, що сидить на престолі і благословляє світ), Давня Русь віддала перевагу образу “Спаса Нерукотворного” (образу Ісуса Христа, який з`явився на убрусі-рушнику після того як Син Божий обтер ним своє обличчя на прохання про зцілення від нього хворого). Значна частина ікон, які потрапили до нас із Візантії і стали святинями для східних слов`ян, переважно були дарунками. Зразком тому може слугувати історія появи на теренах нашої Батьківщини ікони “Успіння Богородиці”, яку, за свідченням автора “Києво-Печерського Патерика”, привезли до Києво-Печерського монастиря майстри із Константинополя. Богородиця чудодійно з`явилася перед іконописцями у Влахернському храмі із іконою свого власного Успіня і звеліла віднести її до Успенського собору Києво-Печерського монастиря. Відомою святинею стала і привезена із Константинополю Володимирська ікона Божої Матері, яка довгий час знаходилась у Вишгороді (заміській резиденції кн. Ярослава Мудрого) доки у 1155 році кн. Андрій Боголюбський потайки не вивіз її до своєї нової північної столиці - Володимира, що є на річці Клязьмі.
Власна іконописна традиція на Русі формується уже з перших десятиліть по хрещенню Русі з центром у Києві. Іконописна школа була сформована при Києво-Печерському монастирі і, ймовірно, при соборі Святої Софії. Майстри виконували замовлення на оздоблення храмів мозаїками, фресковим розписом і на написання ікон. За розвідками Г.Н. Логвіна, артіль, що працювала над оздобленням собору Святої Софії у Києві, складалася 26 майстрів з-поміж яких 11 були мозаїстами (працювали у техніці мозаїки), а 15 працювали у техніці фрески. Першим іконописцем на Русі був Алімпія – автора ікон “Знамення” та “Велика Панагія”. Прийнявши постриг при ігумені Никоні Алімпій постійно перебував у молитві, духовних подвигах і прославився не лише як іконописець, але і цілитель. Якось прийшов до нього хворий, обличчя і руки якого були покриті гнійними струпами. Помазавши рани фарбою, якою преподобний писав ікони, хворий зцілився. Чудотворні мощі Алімпія як і його учня Григорія іконописця понині почивають у печерах Києво-Печерського монастиря. Свято шанованими на Русі були: ікона Св. Георгія з Успенського собору Московського Кремля (1040р.), ікона Св. Георгія у повний зріст з Юрієвого монастиря, “Свенсько-Печерської Богородиці” (1288 р.), а також ікона апостолів Петра та Павла з Софійського собору, що у Новгороді.
Мозаїка (франц. mosaique) – це різновид живопису, який використовується для оздоблення споруд і виконаний із різнокольорових шматочків смальти, напівдорогоцінного каміння або керамічних плиток. Першими майстрами на Русі, що працювали над оздобленням Десятинної церкви, були греки. Справжньою святинею є наймонументальніша постать у Соборі Святої Софії в Києві – образ Богоматері Оранти, яка за повір’ям є охоронницею Києва та киян тому і отримала назву “нерушимої стіни”. Богоматір зображено з молитовно здійнятими руками у синій туніці (толі), що підперезана червоним поясом, та пурпуровим мофорієм (платком) на голові. Вона розміщена на криволінійній поверхні конхи у центральній апсиді заввишки 5, 45 м. Довкола голови зображено німб (діаметр 1, 45 м.), а по боках німба надпис грецькою “Мати Божа”. По краям арки, яка окреслює конху з зображенням Оранти є надпис грецькою мовою із 45 Псалому: “Бог серед нього, - нехай не хитається, Бог поможе йому, коли ранок настане”. Мозаїками та фресками було прикрашено Успенський Собор Києво-Печепрського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор м. Києва. Проте з кінця ХI ст. мозаїка повністю витісняється фресковим розписом. Оскільки була доволі дорогою і складною у виконанні.