Гістологія - відповіді на екзаменаційні питання

Модуль 1

1. Цитологія. Визначення, завдання, значення для біології і медицини

Цитологія – наука про будову, функції і розвиток клітин.

Завдання цитології: вивчення будови і функціонування клітин, їх хімічного складу, функцій окремих компонентів, процесів відтворення тощо.

Як наука застосовується у багатьох галузях медицини. Допомагає як метод дослідження для виявлення патологій. У біології застосовується для вивчення закономірностей будови та життєдіяльності клітин.

2. Клітинна теорія. Історія проблеми. Основні положення.

Клітинна теорія – це основоположна теорія, що визначає взаємозв’язок клітини з усіма проявами життя на Землі і характеризує клітину як цілісну самостійну живу систему та як складову багатоклітинних організмів.

Її відкриття бере свій початок від введення Гуком у 1655 році терміну «клітина». Потім Левенгук винайшов мікроскоп, що дало змогу Мальпігі у 1670-тих роках разом з Дрю описати різні форми рослинних клітин. У ХІХ ст. вчені Лінк і Молонхоуер виявили у клітин самостійні стінки, а у 1830 році Броун описав ядро. Згодом у 1838 році Шлейден і Шванн сформували основні положення клітинної теорії:

+ клітина – елементарна функціональна одиниця живого;

+ усі клітини гомологічні;

+ нові клітини з’являються лише шляхом поділу материнської клітини;

+ клітини об’єднуються у тканини тощо.

3. Поверхневий комплекс клітини. Мембрана, надмембранний і підмембранний компоненти. Їх будова та функції. Міжклітинні контакти, їх типи, будова та функції.

Поверхневий апарат клітини = надмембранні структури + клітинна мембрана + підмембранні структури.

Надмембранний комплекс – клітинна стінка. У прокаріотів побудована з пептидогліканів, у рослин – з пектину, целюлози та лігнінів, у грибів – з хітину. Надмембранний комплекс тварин представлений глікокаліксом (з олігосахаридів, полісахаридів, глікопротеїнів та гліколіпідів). Функції – рецепторна, розмежувальна, захисна, контактна, примембранний метаболізм.

Мембрана. Функції – розмежувальна, транспортна, секреторна.

Будова:

1 – біліпідний шар з фосфоліпідів (гідрофільні головки, гідрофобні хвости)

2 – інтегральні білки (глікопротеїни)

3 – напівінтегральні білки

4 – периферийні білки

5 – олігосахаридний комплекс – «візитка клітини»

Підмембранний комплекс – кортикальний шар цитоплазми, багатий на мікротрубочки і мікрофіламенти. Функції – виступає як цитоскелет (структурна), транспортна, локомоторна.

Міжклітинні контакти:

І. Адгезивні:

+ адгезія – злипання клітин. Відстань між клітинами 10-20 нм. Завдяки лектинам,кадгеринам і молекулам клітинної адгезії.

+ пальцеподібні (інтердигітуючі, за типом замка) – за допомогою пальцеподібних виростів. Відстань 10-20 нм.

+ десмосоми – утворення двох пластинок прикріплення з десмопластину, до яких прикріплюються фібрилярні структури з десмоглеїну. У щілині міститься електронно-щільна речовина. Відстань 25-30 нм. +напівдесмосоми – мають лише одну пластинку прикріплення. Щілина заповнена білками-інтегринами.

ІІ. Ізолювальні:

+ щільний замикальний контакт – кінці інтегральних білків стикуються, наявний проміжок ущільнюється за рахунок йонів Кальцію та анастомуючих фібрил. Відстань 2-3 нм.

ІІІ. Комунікаційні:

+ щілинний контакт (нексус) – з’єднання за допомогою білків-конектинів, канали яких змикаються кінець в кінець між сусідніми мембранами. Служить для обміну молекулами між клітинами. Відстань 2-4 нм.

+ синапс – специфічний контакт між клітинами, що передає нервовий імпульс. Характерний для нервової тканини. Складається з пресинаптичної та постсинаптичної частин. Пресинаптична частина має пухирці, у яких знаходиться медіатор. Відстань 20-30 нм.

4. Клітина як елементарна жива система багатоклітинного організму. Визначення. Поверхневий комплекс клітини. Його будова та функції.

Клітина – це структурно-функціональна одиниця всіх живих організмів, для якої характерний власний метаболізм та здатність до самовідтворення.

Поверхневий апарат клітини = надмембранні структури + клітинна мембрана + підмембранні структури.

Мембрана. Функції – розмежувальна, транспортна, секреторна.

Будова:

1 – біліпідний шар з фосфоліпідів (гідрофільні головки, гідрофобні хвости)

2 – інтегральні білки (глікопротеїни)

3 – напівінтегральні білки

4 – периферийні білки

5 – олігосахаридний комплекс – «візитка клітини»

5. Метаболічний апарат клітини. Його структурний склад. Органели загального призначення. Класифікація, будова та загальна характеристика.

Метаболічний апарат клітини – це цитоплазма.

Цитоплазма — матеріал, який оточує ядро і знаходиться всередині клітинної оболонки (плазмолеми). Цитоплазма є метаболічним, робочим, апаратом клітини. У ній зосереджені органели і відбуваються основні метаболічні процеси. Це пластична диференційована трифазна система, що складається з гіалоплазми, внутрішньоклітинних мембранних структур і вмісту мембранної системи. У гіалоплазмі розміщені органели і включення.

Органели (органоїди) — це постійно присутні і обов'язкові для всіх клітин мікроструктури, які мають характерну будову, притаманну лише тій чи іншій органелі, та виконують життєво важливі функції. Розрізняють органели загального значення і спеціальні органели.

Мітохондрії – органели загального призначення, що розміщені в тих ділянках цитоплазми, де виникаж потреба в АТФ. Мають овальну або витягнуту форму. Мають дві мембрани – зовнішню (гладку) і внутрішню (ту, що утворює складки – кристи). Між кристами – мітохондріальний матрикс. У матриксі: рибосоми, білки, ферменти, ДНК, РНК тощо.

Ендоплазматична сітка – органела загального призначення, що безпосередньо контактує з плазмолемою клітини і мембранами ядра. Розрізняють 2 види: гранулярну та агранулярну (гладку). Гранулярна складається з плоских канальців і цистерн, на поверхні яких розташовані рибосоми. Агранулярна складається з цистерн і пухирців, на поверхні яких немає рибосом.

Комплекс Гольджі – органела загального призначення, що розміщується в клітині біля ядра. Складається з 3-10 плоских цистерн з розширпеними кінцями і пухирців, що відокремлюються від цитерн. Сукупність цистерн і пухирців – диктіосома.

Лізосоми – органели загального призначення, що розміщуються у всій цитоплазмі. Це мембранні пухирці, оточені мембраною, що містять ферменти. Маркерний фермент – кисла фосфатаза. Розрізняють первинні, вторинні і третинні лізосоми.

Пероксисоми – органели загального призначення, розміщуються по всій цитоплазмі. Дрібні органели, що містять ферменти. В центрі містять щільну структуру – кристалоїд. Маркерний фермент – каталаза.

Рибосоми – немембранні органели загального призначення. Складаються з великої і малої субодиниць з рРНК і білка.

Мікрофіламенти – немембранні органели загального призначення , знаходяться на периферії клітин та у складі цитоплазматичних виростків. Побудовані з актину, міозину і альфа-актиніну.

Мікротрубочки – немембранні органели загального призначення, знаходяться на периферії клтин, входять до складу центріолей, війок, джгутиків. Порожнисті циліндри, будовані з тубуліну.

Центросома (клітинний центр) – немембранна органела загального призначення, розташовується біля ядра. Складається з двох центріолей, оточених цетросферою.

Протеасоми – немембранні органели загального призначення, розміщені по всій цитоплазмі. Великий поліпротеазний комплекс.

6. Ядерний апарат клітини, його значення. Основні компоненти ядра, їх структурно-функціональна характеристика. Ядерно-цитоплазматичні відношення як показник функціонального стану клітини.

Ядерний апарат інтерфазних еукаріотичних клітин організмів представлений оболонкою ядра, ядерним матриксом (ядерним соком, каріолімфою), хроматином и ядерцями. Зазвичай у клітині міститься одне, іноді два ядра. Форма ядра різніх клітин неоднакова: можуть буті округлої, овальної, бобоподібної, палочкоподібної форми тощо. Місце розташування ядра варіює в різних клітинах. Воно може знаходитися в центрі клітини або на периферії, як, наприклад, в жирових клітинах, клітинах рослин.

Ядерно-цитоплазматичне співвідношення (індекс Гертвіга) - співвідношення між площами цитоплазми і ядра живої клітини, важлива морфологічна характеристика, що дозволяє оцінити рівень метаболізму, виявити прояв компенсаторних реакцій. Визначається за формулою ЯЦС=S_я/S_ц , де S_я– площа ядра клітини, S_ц – площа цитоплазми. Залежно від нього клітини поділяються на ядерні (з великим індексом Гертвіга) та цитоплазматичні (з малим індексом Гертвіга). Зміни розмірів ядер і ядерно-цитоплазматичного співвідношення можуть служити індикаторами запальних процесів, деяких форм онкологічних захворювань.

7. Клітинні мембрани. Сучасне уявлення про їх будову, властивості та функціональне значення.

Клітинна мембрана – це зовнішня оболонка живої клітини, яка відокремлює цитоплазму клітини від навколишнього середовища. Складається з двох шарів ліпідів, також містить білки і вуглеводи.

Будова:

1 – біліпідний шар з фосфоліпідів (гідрофільні головки, гідрофобні хвости)

2 – інтегральні білки (глікопротеїни)

3 – напівінтегральні білки

4 – периферийні білки

5 – олігосахаридний комплекс – «візитка клітини»

Найважливіша властивість мембрани – виборча проникність – молекули і іони проходять через неї з різною швидкістю, і чим більше розмір молекул, тим менше швидкість проходження їх через мембрану. Ця властивість визначає плазматичну мембрану як осмотичний бар’єр.

8. Клітина як елементарна жива система. Визначення. Мембранні органели. Комплекс Гольджі. Будова та функціональне значення.

Клітина – це елементарна жива система, яка включає плазмолему, цитоплазму та ядро і є основою будови, функціонування, відтворення розвитку, пристосування та відновлення організму.

Кожна клітина складається з плазмолеми, цитоплазми та ядра. Цитоплазма включає в себе гіалоплазму, органели і включення.

Органели – це постійні структури цитоплазми, які мають певну будову і виконують спеціалізовану функцію.

Мембранні органели мають у своєму складі одну(одномембранні) або дві(двомебранні) клітинні мембрани.

Одномембранні органели: лізосоми, пероксисоми, комплекс Гольджі, ендоплазматична сітка.

Двомембранні органели: мітохондрії, пластиди(в рослинних клітинах).

Комплекс Гольджі(пластинчатий комплекс) – мікроскопічна, мембранна органела, загального призначення. Складається з плоских цистерн із розширеними кінцями і пухирців, що відокремлюються від цистерн. Цистерни і пухирці формують диктіосоми. В одній клітині міститься декілька диктіосом, відокремлених гіалоплазмою.

Функції:

1. Модифікація продуктів синтезу.

2. Нагромадження продуктів синтезу.

3. Упакування секреторних гранул.

4. Участь у формуванні лізосом і пероксисом.

9. Еукаріотичні клітини. Загальна будова. Зерниста та незерниста ендоплазматична сітка. Будова та функції.

Клітина – елементарна структурна одиниця живого. Клітини бувають еукаріотичними та прокаріотичними. Еукаріотичні клітини – клітини, що мають ядро. Прокаріотичні – клітини, що не мають ядра. Більшість рослинних і тваринних організмів є еукаріотичними.

Кожна еукаріотична клітина має таку загальну будову: ядро (оболонка, каріоплазма, хроматин та ядерце), цитоплазма (гіалоплазма, органели і включення) та плазмолема.

Відмінні особливості еукаріотичної клітини:

1. Має більші розміри

2. Має ядро

3. Містить мембранні органели

4. Містить рибосоми 80S (велика субодиниця - 50S, мала субодиниця – 30S)

Ендоплазматична сітка – субмікроскопічна органела мембранна органела загального призначення. Вона є замкненою сукупністю канальців, мішечків та цистерн, утворена суцільною біомембраною. Вона безпосередньо контактує з плазмолемою клітини і з мембранами ядра.

Розрізняють агранулярну і гранулярну ЕПС. Гранулярна ЕПС має на своїй поверхні рибосоми, на відміну від агранулярної.

Функції:

1. Синтез білків для клітини та на експорт (гЕПС)

2. Детоксикація

3. Синтез ліпідів і вуглеводів (агЕПС)

4. Нагромадження йонів кальцію

10. Клітина як елементарна жива система. Визначення. Органели загального призначення. Мітохондрії, будова, функціональне значення.

Кожна клітина складається з плазмолеми цитоплазми та ядра. Цитоплазма включає в себе гіалоплазму, органели і включення.

Органели – це постійні структури цитоплазми, які мають певну будову і виконують спеціалізовану функцію.

Органели поділяються на органели загального призначення (ті що є у всіх клітинах організму) та органели спеціального призначення (є в спеціалізовнаих клітинах, для забезпечення певної функції).

Мітохондрії – мікроскопічні двомембранні органели загального призначення. Мають овальну або витягнуту форму. Зовнішня мембрана гладка, внутрішня складчаста(утворює вирости – кристи). Внутрішній вміст – матрикс. Визначною особливістю є наявність в матриксі власної ДНК, та утворення лише шляхом поділу материнської на дочрні.

Функції:

1. Утворення енергії і накопичення у вигляді АТФ.

2. Беруть участь у регуляції обміну води.

3. Депонування іонів кальцію

4. Продукція попередників стероїдних гормонів.

11. Клітина елементарна жива система. Визначення. Загальний план будови. Лізосоми. Будова, функціональне значення.

Кожна еукаріотична клітина має таку загальну будову: ядро (оболонка, каріоплазма, хроматин та ядерце), цитоплазма (гіалоплазма, органели і включення) та плазмолема.

Органели – це постійні структури цитоплазми, які мають певну будову і виконують спеціалізовану функцію.

Лізосоми – субмікроскопічні мембранні органели загального призначення. Утворюються у КГ. За будовою це мембранні пухирці, всередині яких знаходяться гідролітичні ферменти (маркерний – кисла фосфатаза).

Розрізняють 3 типи:

1. Первинні – містять неактивні ферменти

2. Вторинні(фагосоми) - містять активні ферменти.

3. Третинні (залишкові тільця) – містять нерозчеплені залишки речовин.

Основна функція – внутрішньоклітинне травлення – розщеплення біополімерів.

Сюди відносять як власні макромолекули (аутофагоцитоз), так і поглинуті біополімери (гетерофагоцитоз). Грають ключову роль у апоптозі (запрограмована смерть клітини). Порушення цілісносні мембрани лізосом призводить до аутолізу (загибель клітини)

12. Клітина як елементарна жива система. Визначення. Загальний план будови еукаріотичних клітин. Немембранні органели цитоплазми. Будова, функціональне значення.

Кожна клітина складається з плазмолеми цитоплазми та ядра. Цитоплазма включає в себе гіалоплазму, органели і включення.

Органели – це постійні структури цитоплазми, які мають певну будову і виконують спеціалізовану функцію.

Вони бувають мембранні і немембранні.

Немембранну будову мають рибосоми, мікрофіламенти, мікротрубочки та центросоми.

1. Рибосоми – немембранні, субмікроскопічні органели загального призначення. Складаються з двох субодиниць. Хімічний склад: рРНК та білки. Основна функція – трансляція, синтез білків. Основна маса знаходиться на гранулярній ЕПС, інші вільно в цитоплазмі.

2. Мікрофіламенти – субмікроскопічні немембранні органели загального призначення. Складаються з тонких білкових волокон (актину, міозину, тропоміозину, альфа-актиніну). Функція – скоротливо рухова (рухливість клітини, зміна форми) а також формування цитоскелета. Окремо виділяють тонофібрили, міофібрили, нейрофібрили, що відносяться до органел спеціального призначення (містяться в спеціалізованих клітинах).

3. Мікротрубочки – немембранні субмікроскопічні органели загального призначення. Представлені порожнистим циліндром утвореним з білків тубулінінів. Стінку формують 13 ниток, розташованих паралельно. Функції – формування цитоскелету, веретена поділу, органів руху клітин(війки, джгутики).

4. Центросома(клітинний центр) – мікроскопічна немембранна органела загального призначення. Складається із двох центріолей, оточених центросферою. Кожна центріоль складається з 9 триплетів мікротрубочок, зєднаних між собою так званими «ручками» із білка динеїну. Основна функція – подвоюються перед мітозом, та попарно відходять до полюсів. Беруть участь у формуванні веретена поділу.

13. Клітина як елементарна жива система. Немембранні органели. Центросома (клітинний центр). Будова, функціональне значення.

Кожна клітина складається з плазмолеми цитоплазми та ядра. Цитоплазма включає в себе гіалоплазму, органели і включення.

Органели – це постійні структури цитоплазми, які мають певну будову і виконують спеціалізовану функцію.

Вони бувають мембранні і немембранні.

Немембранну будову мають рибосоми, мікрофіламенти, мікротрубочки та центросоми.

Центросома(клітинний центр) – мікроскопічна немембранна органела загального призначення. Складається із двох центріолей, оточених центросферою. Кожна центріоль складається з 9 триплетів мікротрубочок, з’єднаних між собою так званими «ручками» із білка динеїну, що має АТФазну активність. Основна функція – подвоюються перед мітозом, та попарно відходять до полюсів. Беруть участь у формуванні веретена поділу.

14.Клітина, як елементарна жива система. Визначення. Загальний план будови. Включення цитоплазми, класифікація і значення.

Клітина— структурно-функціональна одиниця всіх живих організмів, для якої характерний власний метаболізм та здатність до самовідтворення.

Клітини тварин і рослин мають три головні загальні частини:

• цитоплазму, що представляє собою колоїдну систему, що містить, поряд з органічними іонами, продукти пластичного і енергетичного обміну, органели, а також запасні речовини і різні включення;

• клітинну, або плазматичну, мембрану, що відокремлює цитоплазму від навколишнього середовища

• клітинне ядро, в якому знаходиться генетичний матеріал клітини.

Включення — це непостійні компоненти цитоплазми, що з'являються в клітинах у процесі їхньої життєдіяльності.

Включення бувають: трофічні (білкові, вуглеводні, жирові) і нетрофічні (пігментні, вітамінні, мінеральні, секреторні, екскреторні). За ними можна судити про функціональний стан клітини. Включення — не обов'язкова складова частина клітини.

Включення бувають тверді і рідкі. За хімічною природою вони дуже різноманітні. Білкові включення: У нормі – тільки в яйцеклітинах і клітинах раннього ембріонального періоду. Це запаси необхідних поживних речовин для розвитку зародка чи вироблені клітиною секрети. За різних ушкоджень у клітині з'являються включення білка, що свідчить про порушення функції клітини, її обмінних процесів і призводить до білкової дистрофії. Ці ознаки характерні для паранекрозу.

Жирові включення: Запасний поживний матеріал у вигляді жиру відкладається, в основному, в клітинах жирової тканини. При цьому змінюється форма клітини в залежності від кількості жиру, що з'являється в цитоплазмі у вигляді дрібних крапельок, потім вони зливаються в одну велику краплю, яка займає центральне положення в клітині, а цитоплазма і ядро відтісняються до периферії.

Включення вітамінів: За кількістю цих включень у клітинах можна судити про запас вітамінів в організмі. У клітинах вітаміни знаходяться у вигляді мікроскопічно помітних дрібних крапельок. Виявлено включення вітамінів А, В, С. Відсутність цих вітамінів у кормі призводить до важких захворювань.

Вуглеводні включення: В організмі тваринні вуглеводи відкладаються у вигляді полісахариду — глікогену (тваринний крохмаль). Особливо багаті на нього клітини печінки і м'язова тканина. При спеціальній обробці препарату глікоген виявляється у вигляді кульок, що складаються з дрібних субмікроскопічних гранул. Кількість глікогену в клітинах печінки свідчить про інтенсивність годівлі.

Пігментні включення: До них відносяться різні речовини, що мають природне фарбування і додають клітинам і тканинам визначеного кольору. У клітинах ссавців особливо розповсюджений бурий пігмент меланін, що відкладається в цитоплазмі у вигляді зернистих включень — меланосом. Від кількості цього пігменту залежить колір шкіри і волосся, він захищає організм від шкідливої дії ультрафіолетових променів сонячного спектра, виконує важливу роль у функціонуванні органа зору. Меланін синтезується з амінокислоти — тирозину.

15. Клітинний цикл: етапи, морфофункціональна характеристика, особливості в різних видів клітин.

Клітинний цикл – весь період існування клітини від поділу до поділу або від поділу до смерті. Він включає 4 періоди: власне мітоз; пресинтетичний, синтетичний, постсинтетичний періоди інтерфази.

Пресинтетичний (G1-фаза, від 10 год до кількох діб) – починається підготовка клітини до синтезу ДНК, який відбувається у наступному періоді, а також синтезуються ферменти, необхідні для утворення попередників ДНК, метаболізму РНК і білка.

Синтетичний (S-фаза, 6-10 год) – подвоюється кількість ДНК і число хромосом, також подвоються центріолі клітинного центру.

Постсинтетичний (G2-фаза, 3-4 год) – премітотичний: синтез іРНК, також синтез РНК рибосом, що визначають поділ клітини, синтезуються білки мітотичного веретена – тубуліни.

У кінці G2 або на початку мітозу синтез РНК різко знижується і повністю припиняється під час мітозу.

Власне мітоз притаманний клітинам, які зберігають здатність до поділу. Але в організмі є клітини, які виходять з циклу. Це клітини G0-періоду.Вони не проходять S-періоду і не поділяються, перебуваючи в стані спокою. Є декілька типів таких клітин:

· перший – стовбурові клітини різних тканин(кровотворні), являють собою малодиференційовані клітини, які, зберігаючи здатність до поділу, на довгий час виходять з циклу, вступаючи в період спокою,

· другий – клітини, які втрачають здатність до поділу, спеціалізуються, проходять диференціацію. Є два підтипи: одні назавжди втрачають здатність до поділу, деякий час функціонуть і потім гинуть(зрілі кл крові,кл епідермісу), другі не втрачають здатність до поділу після диференціації, здатні повертатися в цикл. Наприклад, клітини печінки за умови видалення частини органа починають синтезувати ДНК і вступають в мітоз.

· третій- високодиференційовані клітини, незворотньо втрачають здатність до поділу і можуть мати термін існування, який дорівнює термінові життя цілого організму(нервові клітини).

16. Способи репродукції клітини. ЇХ морфологічна характеристика. Значення

Види репродукції клітин: мітоз, амітоз, мейоз і ендорепродукція. Біологічна роль мітозу полягає в точному розподілі генетичного матеріалу (ДНК) між дочірніми клітинами. Біологічна роль амітозу — це швидке поповнення клітинних популяцій у процесі репаративної регенерації. Мейоз приводить до редукції (зменшення) числа хромосом до гаплоїдного набору. Ендорепродукція — сукупність процесів, які приводять до відтворення генетичного матеріалу (нарощування вмісту ДНК) усередині клітини.

Формами ендорепродукції є ендомітоз, політенія та ін.

Ендомітоз — різновид мітозу, при якому відбувається внутрішньоядерне збільшення числа хромосом, кратне по відношенню до гаплоїдного набору. Це наступає після зникнення веретена поділу і завершується формуванням ядерної оболонки навколо подвоєного числа хромосом (4n). При повторенні ендомітотичного процесу число хромосом у тій же клітині збільшиться до 8n і т.д. Таким чином, при ендомітозі збільшується кількість хромосом у кратне число разів, що веде до поліплоїдії. Ендомітоз (і поліплоїдію) можна штучно викликати колхіцином, який руйнує мітотичне веретено.

Політенія наступає тоді, коли кількість хромонем збільшується, а хроматиди не розходяться, тоді хромосоми значно потовщуються і набувають гігантських розмірів. При політенії кількість хромосом залишається такою ж, але збільшується маса кожної хромосоми, зростає в ній кількість хромонем (тяжів дезоксирибонуклеопротеїдів), що веде до утворення політенних хромосом.

Амітоз або прямий поділ веде до утворення дво- або багатоядерних клітин. Звичайно амітотичний поділ починається зі зміни форми і числа ядерець, які можуть фрагментуватися. Затим або одночасно відбувається поділ ядра. Воно може перешнуровуватися на два, або фрагментуватися.

Мітоз - непрямий поділ клітини. Мітоз складається з чотирьох фаз: профази, метафази, анафази, телофази.

Мейоз (редукційний поділ) веде до утворення клітин з гаплоїдним набором хромосом; поділ, при якому наполовину зменшується (редукується) кількість хромосом .

Три важливі явища мейозу: (1) редукція числа хромосом до гаплоїдного (половинного) набору; (2) комбінування (рекомбінація) батьківських і материнських хромосом; (3) кросинговер — перехрест хромосом, при якому відбувається взаємний обмін між частинами хромонем і хромосом внаслідок розривів хроматид і поєднання кінців в іншому порядку. Мейоз включає два поділи та інтерфазу між ними. Перший поділ гетеротипний, або редукційний значно відрізняється від мітозу. Другий поділ або гомеотипний проходить як мітоз, і відрізняється від нього лише за кількістю хромосом. Для інтерфази між цими двома поділами характерним є те, що в ній не відбувається реплікація ДНК (редуплікація хромосом).

17. Мітоз. Значення, фази, регуляція. Мітотичні, інтерфазні хромосоми

Значення: Засіб підтримки сталості хромосомного набору. Здійснюється ідентичне відтворення клітини. Ключова роль мітозу – копіювання генетичної інформації. Мітоз забезпечує сталість каріотипу при нестатевому розмноженні. Кількість клітин в організмі в процесі росту збільшується завдяки мітозу. Це полягає в розвитку багатоклітинного організму з єдиної клітини – зиготи, а також зростання багатоклітинного організму. Нові клітини є точними копіями своїх попередників. Деякі організми здатні відновлювати втрачені частини тіла. У цих випадках утворення нових клітин часто йде шляхом мітозу. Деякі організми утворюють генетично ідентичне потомство шляхом безстатевого розмноження.

У мітозі виділяють профазу, метафазу, анафазу, телофазу.

Профаза: спіралізація (конденсація), тобто вкорочення і потовщення двохроматидних хромосом; розходження центріолей до полюсів; зменшення і зникнення ядерця (ядерець);

розпад на фрагменти ядерної оболонки; формування веретена поділу – системи мікротрубочок у клітині, яка ділиться, і забезпечує розходження хромосом у мітозі і мейозі. У складі веретена поділу міститься два типи мікротрубок: ті, які відходять від полюсів (полюсні) і від центромер хромосом (хромосомні). Веретено поділу разом із центрами збирання мікротрубочок утворює мітотичний апарат.

Метафаза: хромосоми вільно розташовані в цитоплазмі, Починають рухатися до екватора полюсів – метакінез Хромосоми, вишикувавшись в екваторіальній площині веретена, утворюють, так звану, метафазну пластинку (материнську зірку), в якій центромерні ділянки хромосом обернені до центру, плечі – до полюсів. Кожна хромосома з 2 сестринських хроматид, плечі яких розташовані паралельно, сполучених центромерою.

Анафаза: усі сестринські хроматиди одночасно втрачають зв’язок між собою у ділянці центромери і синхронно починають рухатися до протилежних полюсів клітини, орієнтовані: центромерами до полюсів, плечима до екватора, Додатково розходяться ще й самі полюси. Механізм руху (гіпотеза ковзних ниток): сусідні мікротрубочки веретена, взаємодіючи між собою та скоротливими білками, тягнуть хромосоми до полюсів.

Телофаза: Починається з зупинки двох диплоїдних наборів хромосом, Орієнтація хромосом як і в анафазі. Хромосоми деконденсуються, збільшуються в об’ємі, відновлюється ядерна оболонка, формуються нові ядерця. Поділ клітинного тіла- цитокінез.

Хромосоми – структури ядра, які є матеріальними носіями спадкової інформації. Хромосоми можуть перебувати у двох станах: у спіралізованому (мітотичні хромосоми) і деспіралізованому (інтерфазні хромосоми).

В мітотичній хромосомі існують білкові (негістонові) осьові структури, від яких відходять бічні петлі гігантської молекули дезоксирибонуклеопротеїда. При їх компактизації (спіралізації) утворюються структури проміжного характеру – хромонемні фібрили. Взаємодія цих компонентів хромосом один з одним і їхня взаємна агрегація приводять до кінцевої компактизації хроматину у вигляді мітотичної хромосоми. Морфологію мітотичних хромосом найкраще вивчати в момент їхньої найбільшої конденсації: у метафазі і на початку анафази. Хромосоми в цьому стані являють собою паличкоподібні структури різної довжини з досить постійною товщиною.

У більшості хромосом вдається легко знайти зону первинної перетяжки, що поділяє хромосому на два плеча. Хромосоми з рівними або майже рівними плечима називають метацентричними, із плечима неоднакової довжини – субметацентричними. Паличкоподібні хромосоми з дуже коротким, майже непомітним другим плечем називають акроцентричними.

В області первинної перетяжки розташована центромера, або кінетохор. Від цієї зони під час мітозу відходять мікротрубочки клітинного веретена, зв’язані з переміщенням хромосом при поділі клітини. Деякі хромосоми мають вторинні перетяжки, що розташовуються поблизу одного з кінців хромосоми й відокремлюють маленьку ділянку – супутник. Вторинні перетяжки називають ядерцевими організаторами, тому що на цих ділянках хромосом в інтерфазі відбувається утворення ядерця. У цих місцях локалізована ДНК, відповідальна за синтез рибосомних РНК.

Інтерфазна хромосома – це розкручена подвійна нитка ДНК, в такому стані з неї зчитується інформація, необхідна для життєдіяльності клітини. Її функція: передача інформації з генома, послідовності нуклеотидів в молекулі ДНК, для синтезу необхідних білків, ферментів тощо.

18. Мітоз. Його регуляція. Значення для біології та медицини

Мітоз, каріокінез, непрямий поділ – універсальний спосіб розмноження клітин. Внаслідок нього утворюються 2 дочірні клітини, які мають такий самий набір хромосом, що й материнська клітина.

Регуляція процесу мітозу. У запуску початкових стадій мітозу (профази й метафази) активну участь бере циклін-кіназний комплекс (білки циклін-кіназа й цикліни). Вони контролюють укладання і розпад веретена поділу, руйнування і відновлення ядерних оболонок. Крім того, відомі інші типи кіназ, які регулюють конденсацію хроматину, збирання веретена поділу і прикріплення до нього кінетохора, поділ сестринських хроматид. Активація анафази відбувається під дією іншого білкового комплексу — циклосоми. Циклосома модифікує деякі білки так, що вони надалі руйнуються. Зокрема, активність циклосоми призводить до руйнування когезіну — білка, який утримує сестринські хроматиди разом. Однією з головних «мішеней» циклосоми є цикліни.

19. Мітоз.Загальна х-ка різних фаз. Поняття про ендорепродукцію та поліплоїдію.

Мітоз (каріокінез, непрямий поділ) –універсальний спосіб розмноження клітин. Внаслідок нього утворюються 2 дочірні клітини, які мають такий самий набір хромосом, що й материнська клітина.

У мітозі виділяють профазу, метафазу, анафазу, телофазу.

Ендорепродукція — сукупність процесів, які приводять до відтворення генетичного матеріалу всередині клітини. Формами ендорепродукції є ендомітоз, політенія та ін. Ендомітоз — різновид мітозу, при якому відбувається внутрішньоядерне збільшення числа хромосом (кількості ДНК) кратне по відношенню до гаплоїдного набору. При ендомітозі збільшується кількість хромосом у кратне число разів, що веде до поліплоїдії. Природна поліплоїдія, як наслідок ендомітозу, трапляється в клітинах тварин і рослин. Поліплоїдія - кратне збільшення числа наборів хромосом. Ендомітоз (і поліплоїдію) можна штучно викликати колхіцином, який руйнує мітотичне веретено, тоді дочірні хромосоми не розходяться і клітина не вступає в мітоз.

20. Мейоз. Його значення. Відмінність від мітозу.

Мейоз – форма клітинної репродукції, характерна для статевих клітин.

Значення:

1. підтримання сталої кількості хромосом у нащадків = сталість каріотипу.

2. генетична рекомбінація, що забезпечує мінливість організмів.

Мітоз	Мейоз
Відбувається у соматичних клітинах	Відбувається у статевих клітинах
Лежить в основі росту багатоклітинних організмів та регенерації, нестатевого розмноження	Лежить в основі статевого розмноження
1 поділ	2 послідовних поділи
Подвоєння молекул ДНК (реплікація) – в інтерфазі, перед поділом	Подвоєння молекул тільки перед 1м поділом (редукційним) , перед 2м інтерфаза відсутня
Немає кон'югації і кросинговера	Є кон'югація і кросинговер у профазі
В метафазі подвоєні хромосоми розташовуються по екватору окремо	В метафазі I подвоєні хромосоми розташовуються парами (бівалентами)
Під час анафази до полюсів розходяться хроматиди	Під час анафази I до полюсів розходяться гомологічні хромосоми
Утворюються 2 диплоїдні кл.	Утворюються 4 гаплоїдні кл.(статеві кл.)
З 1 материнської клітини утворюються 2 дочірні клітини з набором хромосом ідентичним материнській	З 1 материнської клітини утворюються 4 дочірні клітини з набором хромосом удвічі меншим материнській
Дочірні клітини - генетичні двійники	Дочірні клітини генетично різні

21. Ріст, диференціація, старіння та смерть клітини. Реакція клітин на зовнішні впливи.

Розвиток організму супроводжується двома процесами: клітинною проліферацією — розростанням тканин унаслідок багаторазового поділу клітин та диференціацією — утворенням різних клітин з початково однорідних. Процес диференціації клітин здійснюється як у період ембріонального розвитку організму, так і в постнатальному періоді. Тривалість життя клітин у різних тканинах дорослого організму людини неоднакова. Клітини деяких тканин живуть дуже коротко — від декількох хвилин (лейкоцити) до декількох діб (клітини кишкового епітелію), чи багатьох років (кардіоміоцити і нейрони).

Є дві форми загибелі клітини: некроз та апоптоз.

Некроз виникає унаслідок дії на клітину ушкоджувальних фізичних, хімічних або біогенних чинників, які змінюють проникність мембрани і процеси клітинного метаболізму. Відбувається набрякання органел, збільшення числа лізосом і аутофагосом. Змінюється ядро: каріопікноз (зморщування ядерного матеріалу з утворенням однорідної щільної маси), каріорексис (розпад ядра на фрагменти), каріолізис (розчинення ядра).

Апоптоз – запрограмована смерть клітини. Це активний процес, що індукується кілерними генами. Вони забезпечують синтез речовин, що ушкоджують клітину. Відбувається ущільнення ядра, конденсація хроматину у вигляді півмісяця, ядро розпадається на мікроядра, конденсація цитоплазми, її фрагментація, від кл. відокремлюються апоптозні тільця з мікроядрами всередині. Вони фагоцитуються або лізуються.

22. Ембріологія. Зміст. Наукові напрямки. Значення для біології та медицини.

Ембріологія – це загальнобіологічна наука, що вивчає закони утворення зародка і процес його розвитку. Ембріон, або зародок, – це організм, що розвивається під покровом яйцевих оболонок або всередині материнського організму в спеціалізованому органі – матці.

Ембріологія тісно пов'язана з практичною медициною, зокрема з акушерством і гінекологією, медичною генетикою, ендокринологією, молекулярною біологією. Медична (клінічна) ембріологія вивчає закономірності ембріонального розвитку людини, причини порушень ембріогенезу та механізми виникнення каліцтв, а також шляхи і способи впливу на ембріогенез. Завдяки ембріології успішно боряться з жіночим та чоловічим безпліддям.

Значення ембріології як біологічної дисципліни. Основні знання про онтогенетичний і філогенетичний розвиток людини і тварин сприяють формуванню правильного природно-історичного, діалектико-матеріалістичного уявлення про людину як про частку природи, крім того, вони необхідні для синтезованого розуміння інших основних знань про біологію людини, що складають основу теорії і практики медицини. Без знання цих основ неможливе розуміння патологічних процесів, що відбуваються в організмі.

23. Типи яйцеклітин, характер їх дроблення після запліднення.

Залежно від кількості жовтка (lecithos) в цитоплазмі яйцеклітин різних видів тварин їх підрозділяють на наступні типи:

- безжовткові (алецитальні),

- маложовткові (оліголецитальні),

- середньожовткові (мезолецитальні ),

- багатожовткові (полілецитальні).

По характеру розподілу жовтка в цитоплазмі яйцеклітин вони діляться на:

• центролецитальні, коли жовток займає центральну частину цитоплазми;

• ізолецитальні , в яких жовток рівномірно розподілений по цитоплазмі . До цієї групи відносяться оліголецитальні яйцеклітини. Серед них розрізняють первинно ізолецитальні (ядро в центрі , у ланцетника) і вторинно ізолецитальні (ядро розміщено ексцентрично, у ссавців та людини ) ;

• телолецитальні, якщо жовток концентрується поблизу вегетативного полюса. До цієї групи входять мезолецитальні - із середнім вмістом жовтка (у амфібій) і полілецитальні яйцеклітини , перевантажені жовтком від якого вільна лише невелика частина анімального полюса (у птахів)

Тип яйцеклітини	Характер дроблення
Оліголецитальні первинно ізолецитальні	Повне, рівномірне (бластомери однакових розмірів)
Полілецитальні, помірно телолецитальні	Повне, нерівномірне (бластомери різних розм.)
Мезолецитальні	Повно, нерівномірне, тому що на вегетативному полюсі, де зосереджений жовток, дроблення відбувається повільніше
Центролецитальні	неповне
Вторинно оліголецитальні	Повне, асинхронне, нерівномірне

24. Гаструляція. Визначення поняття. Біологічне значення першого та другого етапів гаструляції. Характеристика різних типів гаструляції.

Гаструляція – складний процес хімічних і морфологічних змін, що супроводжується розмноженням, ростом, переміщенням і диференціацією клітин; процес виникнення зародкових листків. Багатоклітинний зародок на цій стадій – гаструла. У людини гаструляція триває з 14 по 17 добу пренатального онтогенезу.

Г. поділяється на ранню та пізню фазу. Рання: утв. ендо- та ектодерми. Пізня: утв. мезодерми. Наприкінці – зачатки осьових органів: нервова трубка, хорда, кишкова трубка.

25. Етапи ембріогенезу. Гаструляція, її значення. Порівняльна характеристика гаструляції у хордових та людини.

1. Запліднення – утв. зиготи

2. Дроблення – утв. бластули

3. Гаструляція – утв. гаструли

4. Гістогенез – формування тканин

5. Органогенез – форм. органів

6. Системогенез – форм. систем органів

Значення гаструляції: утворюються зародкові листки (екто- та ендодерма в ранній фазі, мезодерма в пізній) і зачатки осьових органів(нервова трубка, хорда, кишкова трубка) в пізній фазі.

Гаструляція у ланцетника відбувається шляхом інвагінації (вп’ячування). Зародок із одношарового стає двошаровим: має первинну ектодерму та ентодерму. Зовнішній листок включає в себе зачатки ектодерми та нервової пластинки, а внутрішній – зачатки ентодерми, мезодерми та хорди. В результаті інвагінації бластоцель витискується і зберігається лише у вигляді щілини. Утворюється нова порожнина - гастроцель. Після утворення двох зародкових листків починається формування осьових зачатків органів і одночасно утворення третього зародкового листка – мезодерми. Мезодерма поділяється на 3 відділи: дорзальний, проміжний та вентральний. Дорзальна та проміжна мезодерма на більшій частині тулуба сегментуються, а вентральна – ні. Сегментовані ділянки дорзальної мезодерми називаються соміти, а проміжної – сегментні ніжки.

Гаструляція в людини відбувається шляхом іміграції. На 14-16-й день ембріогенезу на поверхні епібласта в результаті переміщення клітин утворюється первинна смужка і первинний вузлик. Первинна смужка має первинну борозенку, а первинний вузлик – первинну ямку. У результаті переміщення клітин з первинного вузлика через первинну ямку утворюється хорда. Клітини, що виселяються з первинної смужки через борозенку, утворять зародкову ентодерму і мезодерму. Клітини, що залишаються в складі епібласта, утворюють ектодерму. Нервова трубка утворюється з ектодерми на 16 — 22 день ембріогенезу. Цей процес називається нейруляцією. Спочатку в дорсальній частині ектодерми утвориться заглиблення –нервовий жолобок, потім краї його замикаються й утворюється нервова трубка. Між ектодермою і нервовою трубкою утворюється скупчення клітин – нервовий гребінь.

26. Зародкові листки. Визначення поняття. Мезодерма та мезенхіма, їх похідні.

Зародкові листки, зародкові пласти, шари тіла зародка багатоклітинних тварин і людини, що утворюються в процесі гаструляціі.У більшості організмів три зародкових листки: зовнішній — ектодерма, внутрішній — ентодерма і середній — мезодерма.

Мезодерма — один з зародкових листків, які формують ембріон тришарових тварин. Мезодерма формується в процесі гаструляції, завдяки міграції клітин з ектодерми, або внаслідок випинання та відокремлення карманів первинної кишки.

З мезодерми формуються такі системи органів: кістки,більша частина кровоносної та лімфатичної систем, включаючи серце, сполучна тканина, гладенькі м'язи кишкового тракту, поперечносмугасті м'язи, перитоніум, репродуктивна система, видільна система, включаючи нирки.

Мезенхіма– пухка волокниста неоформлена ембріональна сполучна тканина багатоклітинних тварин і людини, яка виникає на ранніх стадіях їх розвитку, головним чином, з мезодерми, в меншій мірі – з ектодерми. У зв'язку з цим розрізняють ентомезенхіму, яка розвивається з енто- і мезодерми та ектомезенхіму. Похідними ентомезенхіми є тканини внутрішнього середовища - усі види сполучних тканин, кров, гладкі міоцити. Похідними ектомезенхіми є слухові кісточки, сполучні тканини голови.

27. Зародкові листки. Визначення поняття. Ектодерма та ендодерма, їх похідні.

Зародкові листки, зародкові пласти, шари тіла зародка багатоклітинних тварин і людини, що утворюються в процесі гаструляціі.У більшості організмів три зародкові листки: зовнішній — ектодерма, внутрішній — ентодерма і середній — мезодерма.

Ектодерма — первинна тканина, що формує покриви тіла; один з зародкових листків. Ектодерма відокремлюється від ентодерми в процесі гаструляції.

Загалом, з ектодерми в процесі ембріогенезу формуються зовнішні покриви та нервова система. У хребетних в ході ембріогенезу з ектодерми формуються такі структури:

З зовнішньої ектодерми — шкіра із залозами, лусками, пір'ям, шерстю і т.ін., епітелій ротової порожнини, глотки та носової порожнини, рогівка та кришталик ока тощо.

З нервового гребінця — пігментні клітини шкіри, ганглії автономної нервової системи, шванівські клітини, хрящі обличчя тощо.

З нервової трубки — головний мозок, спинний мозок та моторні нейрони, сітківка ока, задня доля нейрогіпофіза.

Ентодерма - один із зародкових листків, що формується в процесі ембріогенезу. Формування ентодерми проходить після впинанні стінки бластули в процесі гаструляції, при формуванні первинної кишки (архентерону).Ентодерма спочатку складається з плoских клітин, котрі згодом стають стовбчастими. В процесі розвитку організму з ентодерми формується епітеліальна вистілка кишкового тракту, за виключенням роту, глотки та кінцевої частини прямої кишки (котрі формуються впинаннями ектодерми); вистилка всіх залоз, котрі відкриваються в кишковий тракт, включаючи печінку та підшлункову залозу; епітелій слухового проходу та барабанної камери, трахеї, бронхів та альвеол в легенях, сечового міхура та частини уретри, фолікулів щитовидної залози та тимусу.

Загалом, ентодерма відіграє визначальну роль у формуванні травної, дихальної та ендокринної систем хребетних.

28. Особливості розвитку вищих хребетних тварин (на прикладі птахів).

Яйцеклітина у птахів– різко телолецитальна, полілецітальна. Запліднення – внутрішнє. Дроблення – меробластичне(часткове), дискоідальне. Поділу підлягає лише частина цитоплазми вільна від жовтка, яка розміщується на анімальному полюсі у вигляді диска. Вегетативний полюс заповнений жовтком не ділиться. Таке дроблення називається меробластичним і дискоідальним, а бластула називається дискобластулою.

Гаструляція 2 фази:

1 фаза протікає по типу делямінації. Утворюються первинний зовнішній листок (епібласт) та первинний внутрішній листок (гіпобласт). Епібласт включає в себе зачатки ектодерми, нервової трубки. Клітини гіпобласта є зачатком жовткової ектодерми. Центральна частина диску більш прозора, з неї розвивається зародок – птаха.

2 фаза протікає шляхом імміграції, тобто полягає в активному переміщенні клітинного матеріалу епібласта від переднього краю до заднього по краю зародкового щитка. Клітини зустрічаються біля заднього краю, а потім паралельними потоками рухаються від заднього кінця зародка вперед. Назустріч їм рухаються інші потоки клітин. У результаті зустрічі цих потоків формується потовщення у вигляді горбика (первинний вузлик), а по середній лінії виникає стовщення у вигляді смужки (первинна смужка). У центрі первинного горбика (або Гензеновського вузлика) утвориться неглибоке заглиблення — первинна ямка, а уздовж первинної смужки — первинна борозенка. Потім починається міграція клітин через первинну ямку з формуванням зачатка хорди, що росте вперед між ектодермою і ентодермою. Бластомери задньої половини зародкового щитка переміщуються до первинної смужки і через цю ділянку рухаються під ектодерму, розташовуючись в проміжку між ектодермою і ентодермою по обидва боки від хорди. Цей матеріал утворює мезодерму — третій зародковий листок. Частина клітин рухається в глибину і вбудовується в гіпобласт уздовж його середньої лінії, відтискуючи клітини гіпобласта в сторони. З цих клітин, які перемістились з епібласта в гіпобласт, відбувається утворення ентодерми кишкової трубки, а далі утворення епітелію шлунково-кишкового тракту і великих травних залоз (печінки і підшлункової залози). Після того, як відбувається виселення клітин з первинної смужки, на поверхні гаструли залишається матеріал ектодерми і нервової пластинки, що входить у її склад.

29. Осьовий комплекс органів у хребетних та його розвиток.

У органогенезі тварин виділяють фази утворення комплексу осьових органів (нервової трубки, хорди, кишечнику), формування інших органів та їхніх систем. Нервова трубка починає формуватися після початку утворення мезодерми. Зародок на цій фазі розвитку має назву нейрули.

Спочатку потовщується ділянка ектодерми на спинному боці зародка, яка перетворюється на нервову пластинку. Краї нервової пластинки підіймаються й утворюють нервові валики, а між ними виникає поздовжня борозна - зачаток майбутньої порожнини центральної нервової системи. Валики з'єднуються між собою на спинному боці, й нервова пластинка перетворюється на нервову трубку, яка відокремлюється від іншої частини ектодерми. Ектодерма зростається над нервовою трубкою і згодом дає початок покривному епітелію. Розширений передній кінець нервової трубки у хребетних тварин згодом утворює п'ять первинних мозкових пухирців, які відповідають певним відділам головного мозку. Від відділу, що відповідає майбутньому проміжному мозку, в обидва боки випинаються очні пухирі, з яких розвиваються очі. На цій фазі зародкового розвитку процеси органогенезу відбуваються не лише в ектодермі, а й в інших зародкових листках. Зародок поступово набуває плану будови дорослого організму: під нервовою трубкою формується хорда, під нею - кишечник. Хорда— це пружний тяж, який виникає у всіх представників типу Хордові з випинання спинної частини первинної кишки.

Лише у деяких хордових (ланцетники, осетроподібні, дводишні риби тощо) хорда зберігається протягом усього життя. У більшості хордових вона є лише у зародків, а у дорослих її заміняє хрящовий або кістковий хребет.

З ектодерми крім нервової тканини, формуються елементи органів чуттів, зовнішній шар покривів (епідерміс шкіри) та шкірні залози, передня та задня кишки, зовнішні зябра земноводних тощо. Ентодерма дає початок органам травної системи та травним залозам (печінці, підшлунковій залозі), хорді, плавальному міхуру, внутрішнім зябрам, легеням, частинам деяких залоз внутрішньої секреції (гіпофіза, щитоподібної залози тощо). З мезодерми формуються зачатки скелета, мускулатури, кровоносної системи, статевих залоз та проток видільних органів, сполучнотканинні шари шкіри (дерма), плевра, вистилка порожнини тіла, перикард тощо.

30. Статеві клітини. Морфологічна та фунціональна характеристика сперматозоїдів та яйцеклітин. Запліднення.

Статеві клітини спеціалізовані на відтворенні поколінь організмів і мають гаплоїдний генетичний набір (lcln, або 23 хромосоми – у людини). У статевих клітинах у людини присутні 22 аутосоми і 1 статева хромосома, яка позначається як X або Y – у чоловіків і X – у жінок.

Сперматозоїд— чоловіча гамета, зазвичай рухома. Рух сперматозоїда відбувається переважно за допомогою джгутика або амебоїдно. Сперматозоїд складається з головки, шийки, тіла та хвоста. Головка містить гаплоїдне ядро, що містить спадкову інформацію, акросому, яка містить фермент гіалуронідазу для руйнування оболонки яйцеклітини. У шийці знаходиться базальне тіло джгутика, мітохондрії. Тіло сформоване так званою мітохондріальною спіраллю – комплексом, який складають мітохондрії, хвіст безпосередньо сформований щільними білковими фібрилами та фібрилярним футляром. У людини утворення чоловічих гамет здійснюється у чоловічій статевій залозі — яєчку (у звивистих сім'яних канальцях) та включає 4 послідовні фази: розмноження, ріст, дозрівання та формування. Процес утворення одного сперматозоїда триває приблизно 72 доби. Розмноження проходить шляхом ряду мейотичних поділів, після якого сперматида отримує гаплоїдний набір хромосом. Ріст, дозрівання та формування проходить у епітелії звивистих сім'яних канальців.

Яйцеклітина — жіноча статева клітина, що утворюється шляхом овогенезу, має гаплоїдний набір хромосом та є невід'ємною складовою процесу копуляції (злиття гамет). Від сперматозоїда відрізняється: переважною нерухомістю; характерною більш чи менш кулястою формою; наявністю різноманітних захисних та оболонок-джерел поживних речовин; відсутністю функціональних органел чи утворів, притаманних сперматозоїду: хвоста, спеціалізованого мітохондріального комплексу, акросоми тощо; генетичною інформацією (статеві хромосоми — XX); особливостями утворення і розвитку, часом життя тощо. Характерною властивістю яйцеклітини є блокування проникності оболонок після контакту з акросомою першого сперматозоїда та її активація — перехід зі стану спокою до розвитку. Яйцеклітини певних видів організмів можуть бути також самодостатніми ланками статевого розмноження (не потребують сперматозоїдів для активації) — таке розмноження називається партеногенезом.

Запліднення — злиття чоловічої та жіночої статевих клітин, унаслідок чого утворюється якісно нова клітина — зигота (запліднена яйцеклітина, або одноклітинний зародок). Біологічне значення запліднення полягає у тому, що внаслідок злиття клітин з різною спадковістю при статевому розмноженні утворюється більш життєздатне потомство, ніж при безстатевому розмноженні.

31. Ранні стадії розвитку людини. Особливості дроблення. Морула, бластоциста та її імплантація.

Ранні стадії розвитку:

1. Прогенез (гаметогенез).

2. Онтогенез:

А) пренатальний – розвивається до народження: початковий період ( 1-7 доба, зигота → бластоциста); ембріональний ( 2-8 тижнів, зачатки тканин, органів і систем); плодовий ( 3-9 місяців, процес структурного і функціонального становлення систем).

Б) постанатальний – від народження до смерті.

Дроблення - наступний після запліднення період життя зародка; низка послідовних мітотичних поділів; зигота перетворюється на багатоклітинний організм; охоплює 1-6 добу; короткий період інтерфази між 2 послідовними мітозами, внаслідок цього розміри новоутворенні клітин прогресивно зменшуються; клітини- бластомери; завершується тоді коли розмір бластомерів наближається до розміру соматичних клітин організму. Для людини - повне, субеквальне, асинхронне дроблення.

Після 3 поділу дроблення здійснюється процес компактизації, що призводить до відокремлення зовнішніх клітин від внутрішніх, які сполучаються між собою щілинними контактами. На цій стадії зародок - морула. Центральні клітини, формують клітинну масу- ембріобласт; периферичні клітини - формують зовнішню масу- трофобласт.

На 4 добу після запліднення зародок потрапляє у матку; виникає порожнина- бластоцель , заповнена рідиною; ембріон- має назву бластоциста у вигляді пухирця, стінки утворені трофобластом. На внутрішній поверхні трофобласта - локалізується ембріобласт. Часткове/повне розділення призведе до утворення близнюків. Із ембріобласта утворюється зародок, із трофобласта утворюється хоріон.

Імлантація - процес вростання зародка у слизову оболонку матки; відбувається на 7 добу ембріогенезу, має 2 фази.
1- фаза адгезії: декілька годин, прикріплення бластоцисти до поверхні ендометрію задньої частини тіла матки між протоками 2 суміжних маткових залоз. Вважають, що ці залози секрктують своєрідній "клей" , що сприяє адгезії.
2- фаза інвазії: на 6 добу ембріогенезу; послідовне розчинення ферментами трофобласта епітелію, спол. тк., ендотелію судин ендометрію. Так наступає гематротрофний період -
( 2-9 місяців) -зародок харчується і отримує кисень з крові матері. Перехід від гістіотрофного до гематотрофного триває від 12 доби до 4 тижний до завершення утворення власної судинної системи зародка. Паралельно з імплантації відбувається плацентація.

32. Ранній ембріогенез людини. Утворення зародкових листків. Поняття про зародкові зачатки.

Ранні стадії розвитку людини:

1) Асинхронний тип повного нерівномірного дроблення з утворенням "темних" і "світлих" бластомерів;

2) Інтерстиціальний тип імплантації.

3) Наявність двох фаз гаструляції: делямінаціі та імміграції, між якими бурхливо розвиваються позазародкові органи;

4) Раннє відокремлення і формування позазародкових органів,

5) Раннє утворення амніотичного пухирця без амніотичних складок;

6) Сильний розвиток амніону, хоріона і слабкий - жовткового мішка і алантоїса.

Зародковий листок, або зародковий шар - набір клітин, що формується протягом ембріогенезу тварин. Найкраще зародкові листки виражені у хребетних, в яких виникають або три головних шари тканин. Кожний із зародкових листків дає початок строго визначеним органам та тканинам організму в ході процесу, який називається органогенезом.

В період органогенезу зародкові листки розділяються на зачатки органів і систем; великі зачатки диференціюють на дрібніші, і таким чином створюється усе складніша структура цілого організму.

Ектодерма	Дає початок нервовій системі, пов'язаним з нею органам чуття, зовнішньому покриву організму, передній та задній кишкам
Ентодерма	Дає початок хорді кишечника й пов'язаним із ним органам: шлунку, печінці тощо, органам дихання – легеням
Мезодерма	Дає початок мускулатурі, усім хрящовим і кістковим елементам скелета, кровоносній і сечостатевій системам

33. Ранній ембріогенез людини. Утворення провізорних органів (хоріон, жовтковий та амніотичний пухирці, алантоїс).

Ранні стадії розвитку людини:

1)Асинхронний тип повного нерівномірного дроблення з утворенням "темних" і "світлих" бластомерів;

2)Інтерстиціальний тип імплантації.

3)Наявність двох фаз гаструляції - делямінаціі та імміграції, між якими бурхливо розвиваються позазародкові органи;

4)Раннє відокремлення і формування позазародкових органів,

5)Раннє утворення амніотичного пухирця без амніотичних складок;

6)Сильний розвиток амніону, хоріона і слабкий - жовткового мішка і алантоїса.

Провізорні (тимчасові) органи виникають на ранніх стадіях розвитку і створюють сприятливі умови для життя, росту та розвитку зародка. Функціонують лише під час ембріонального періоду.

Хоріон плацентарних ссавців закладається ще на стадії бластоцисти, утворюючись з клітин трофобласта і мезодерми. Він безпосередньо контактує зі стінкою матки своїми ворсинками.

Амніон розвивається зі складок ектодерми та мезодерми, які підіймаються і замикаються над зародком. Амніотична порожнина, що утворюється при цьому, заповнюється амніотичною рідиною і захищає зародок від механічних ушкоджень.

Жовтковий пухирець. Аналог жовткового мішка. Виникає на ранніх стадіях зародкового розвитку шляхом обростання жовтка ентодермою і вісцеральним листком бокових пластинок і являє собою виріст середнього відділу первинної кишки. Функції: кровотворення, утворення попередників статевих клітин. З'єднаний з порожниною первинної кишки жовтковою протокою.

Алантоїс формується як виріст заднього відділу кишки зародка; у його утворенні беруть участь ентодерма та мезодерма. Він працює як зародковий орган виділення, накопичуючи продукти метаболізму. Він править за орган дихання ембріона: у ньому розвивається густа сітка кровоносних судин, що прилягає до яєчної шкаралупи, проникної для кисню. У ссавців у зв'язку з внутрішньоутробним розвитком плоду функція алантоїса частково втрачається. Його судини проникають у ворсинки хоріона, формуючи судини пуповини.

1.жовтковий мішок 2.амніон 3.серозна оболонка 4.алантоїс 5.плацента 6.пуповина

34. Жовтковий мішок, амніон та алантоїс. Їх утворення та функції в ембріональному розвитку людини.

Крім формування органів зародкові листки утворюють у рептилій, птахів і ссавців зародкові оболонки – амніон, хоріон, алантоїс. Перелічені класи об'єднують у групу амніот, яка не має систематичного рангу.

Жовтковий мішок. Виникає на ранніх стадіях зародкового розвитку шляхом обростання жовтка ентодермою і вісцеральним листком бокових пластинок і являє собою виріст середнього відділу первинної кишки. Функції: кровотворення, утворення попередників статевих клітин. З'єднаний з порожниною первинної кишки жовтковою протокою.

1.жовтковий мішок 2.амніон 3.серозна оболонка 4.алантоїс 5.плацента 6.пуповина

35. Зародок людини на 4 тижні розвитку. Формування нервової трубки, сомітів та кишкової трубки.

Четвертий тиждень життя - зародок, який має вигляд тришарового щитка, починає згинатися в поперечному і подовжньому напрямах. Зародковий щиток стає опуклим, а його краї відмежовуються від оточуючого зародок амніону глибокою борозною - тулобовою складкою. Тіло зародка з плоского щитка перетворюється в об'ємний, ектодерма огортає зародок з усіх боків, а ентодерма, що опинилася у тілі зародка, згортається в трубку (первинна або ембріональна кишка) - зачаток майбутньої кишки. Вузький отвір, який сполучає ембріональну кишку з жовтковим пухирцем, у подальшому перетворюється в пупкове кільце.

Первинна кишка спочатку замкнута. До її переднього і заднього кінців наближаються впинання ектодерми - ротова ямка (майбутні ротова і носова порожнини) і клоакальна ямка. Ротову ямку відокремлює від первинної кишки двошарова глоткова перетинка, а клоакальну ямку - двошарова клоакальна перетинка. Отже, мембрани утворені екто- і ентодермою. На 4-5-му тижні зникає глоткова перетинка, на 3-му місяці - задня. Ріст жовткового пухирця поступово сповільнюється і він редукується.

Нейруляція - процес формуваня нервової трубки. Час - 16-22 доба. Стадії:

1. Утворення нервової пластинки із дорсальної ектодерми під впливом індуктора - хордомезодерми;

2. Утворення нервового рівчака;

3. Поява нервових валиків;

4. Формування нервового гребеня і виселення із нього клітин;

5. Злиття валиків і утворення нервової трубки;

6. Змикання ектодерми над нервовою трубкою.

На 20-у добу - сомітний період. Дорсальні ділянки мезодерми зародка діл. на окремі сегменти, які лежать по обидва боки від хорди - соміти. Утворення сомітів - від головного до хвостового кінця зародка паралельно з регресією гензенівського вузлика. Нова пара сомітов утворюється ззаду від останньої вже сформованої пари через певний проміжок часу (6,6 год). В соміті існує порожнина, обмежена клітинами, пов'язаними між собою за доп. щільних контактів. В кожному соміті: склеротом, дерматом і міотом; їх клітини мають свої шляхи міграції і служать джерелом для різних структур.

36. Система мати-плід. Особливості плацентарного кровообігу. Будова пуповини.

З початку і до закінчення вагітності формується і функціонує система мати-плацента-плід. Найважливішим компонентом цієї системи є плацента - комплексний орган, у формуванні якого беруть участь похідні трофобласта і ембріобласта, а також децидуальна тканина. Функції плаценти: дихальна, поживна, видільна, захисна, ендокринна. Всі метаболічні, гормональні, імунні процеси під час вагітності забезпечуються через судинну систему матері і плоду. Кров матері і плоду не змішується, тому що їх розділяє плацентарний бар'єр, але всі необхідні поживні речовини і кисень плід отримує з крові матері. Гемоплацентарний бар'єр забезпечує захист організму зародка від шкідливих чинників, що можуть потрапити з крові матері до плода.

В склад плацентарного бар'єру входять:

1) ендотелій і базальна мембрана капіляра плода;

2) сполучна тканина хоріальної ворсинки, що оточує капіляри;

3) базальна мембрана цитотрофобласта + синцитіотрофобласт;

4) фібриноїд Ланґганса.

Особливості кровообігу. Плід не має малого кола кровообігу.

Змішана кров(плід) – парна пупкова артерія – пуповина – плацента – кистема кровообігу матері. Насичена киснем кров – плацента – пупкова вена – ліве передсердя плода – правий шлуночок плода – аорта(через нефункціонуючі легені) – велике коло кровообігу плода.

Пуповина утв. сполучною тканиною, в середині якої 2 артерії і 1 вена, що забезпечують кровообіг між організмом плода і плацентою. В пуповині є залишки жовткового стебельця (стінка якого утворена плоским епітелієм та сполучною тканиною), а також алантоїса (має епітелій кубічний). Основну масу пуповини складає слизова сполучна тканина - вартонові драглі (гіалуронова кислота, базофіли). Пуповина зверху вкрита одношаровим кубічним амніотичним епітелієм.

37. Імплантація. Плацента. Типи плацент ссавців.

Імплантація – процес вростання зародка у слизову оболонку матки - починається на 5 добу ембріогенезу і включає 2 фази - адгезії і інвазії.

Адгезія (прилипання) – це прикріплення бластоцисти до поверхні ендометрію.

Інвазія – це вростання бластоцисти в слизову оболонку матки. Імплантаційна ямка утворюється в результаті впливу ферментів трофобласта.

Плацента – це орган, що забезпечує зв’язок між організмом матері і плодом. Тип плаценти в людини – дискоїдальний гемохоріальний, оскільки ворсинки хоріона омиваються материнською кров’ю. Плацента складається з материнської частини і плодової частини.

Материнська частина плаценти утворена слизовою болонкою матки у ділянці вростання в неї ворсинок хоріона плода. Це, так звана, основна відпадна (децидуальна) оболонка. Децидуальна (відпадна) оболонка утворюється на всьому протязі ендометрію, але найшвидше розвивається в ділянці імплантації. На кінець другого тижня ендометрій цілком трансформується в децидуальну оболонку.

Плодова частина плаценти утворена ворсинчастим хоріоном. В ньому виділяють: хоріальну пластинку і хоріальні ворсинки. В хоріальній пластинці розрізняють одношаровий епітелій та позазародкову сполучну тканину.

Плацентація протікає найбільш інтенсивно з 3-го до 6-го тижня і завершується на 3-му місяці. 2 критичний період.

Виділяють три типи плацент у ссавців:

· дифузна, коли ворсинки розподіляються рівномірно по хоріону (китоподібні, багато копитних)

· часточкова, коли ворсинки зібрані в групи, розподілені по всій поверхні хоріону (більшість парнокопитні)

· дискоїдальна, коли ворсинки розташовуються на обмеженій, дископодібній ділянці хоріону (комахоїдні, гризуни, мавпи).

38. Зв´язок зародка людини з материнським організмом. Плацента та пуповина.

7 доба – кінець 4-го тижня (від початку імплантації і до вступу трофобласта в контакт з материнською кров'ю): гістіотрофний період ембріогенезу = живлення зародка за рахунок засвоєння поживних речовин із секрету маткових залоз і продуктів руйнування трофобластом тканин ендометрію.

Паралельно з імплантацією, як наслідок взаємодії трофобласта з тканинами ендометрію, відбувається плацентація (3-ій – 8-ий тиждень) – розвиток плаценти.

2-ий – 9-ий місяць : гематотрофний період ембріогенезу =постачання зародка і плода поживними речовинами та газообмін здійснюються кров'ю матері.

Плацента — провізорний орган, що забезпечує постійний зв'язок зародка з організмом матері. Плацента людини – дискоїдальна гемохоріальна ворсинчаста. Має дві складові частини — материнську та плодову

Пуповина — утворений сполучною тканиною канатик, у якому проходять магістральні судини (дві артерії (венозна кров) і одна вена (артеріальна кров)), що забезпечують кровообіг між організмом плода і плацентою. У пуповині є залишки жовткового стебельця, а також алантоїса. Основу пуповини складає слизова сполучна тканина — Вартонові драглі, що містять значну кількість гіалуронової кислоти. Слизова тканина зумовлює (тургор) пружність пупкового канатика і неспадання судин пуповини. Пуповина зверху вкрита одношаровим кубічним амніотичним епітелієм.

Клітинні елементи пупкового канатика: тканинні базофіли (участь у регуляції кровообігу), клітини Кащенка-Гофбауера (іммунний захист).

39. Плацента та її формування, будова та функції.

Плацента — провізорний орган, що забезпечує постійний зв'язок зародка з організмом матері. Плацента людини – дискоїдальна гемохоріальна ворсинчаста. Має дві складові частини — материнську та плодову.

Структурна й функціональна одиниця сформованої плаценти – котиледон. У людській плаценті близько 200 котиледонів.

1. Материнська частина утворена слизовою болонкою (ендометрієм) матки у ділянці вростання в неї ворсинок хоріона плода. Це – основна відпадна (децидуальна) оболонка, яка утворюється на всьому протязі ендометрію, але найшвидше розвивається в ділянці імплантації. На кінець другого тижня ендометрій цілком трансформується в децидуальну оболонку, в якій виділяють губчасту (спонгіозну) і компактну зони. У складі децидуальної оболонки виділяють ще пристінкову відпадну оболонку, вільну від хоріальних ворсинок, а також сумкову відпадну оболонку, що відмежовує зародок від порожнини матки.

Материнська частина плаценти сформована основною відпадною оболонкою, в якій розрізняють базальну пластинку і сполучнотканинні септи , які з'єднують її з дитячою частиною, а також лакуни, що заповнені материнською кров'ю. У базальній пластинці ендометрію є значна кількість децидуальних клітин - великих клітин, які мають значні включення глікогену. На поверхні базальної пластинки та стінках лакун локалізується аморфна субстанція (фібриноїд Рора), яка відіграє суттєву роль у забезпеченні імунологічного гомеостазу в системі мати-плід. Частина основної відпадної оболонки, яка розміщена між розгалуженим і гладким хоріоном по краю плацентарного диска, щільно зростається з хоріоном і формує замикальну пластинку, що не допускає витікання крові з лакун в порожнину матки.

2. Плодова частина плаценти утворена ворсинчастим хоріоном. У ньому виділяють: хоріальну пластинку(гладкий хоріон) – місце контакту трофобласта з сумковою відпадною оболонкою) і хоріальні ворсинки (розгалужений хоріон) – ворсинки вростають в ендометрій у ділянці основної відпадної оболонки.

Розвиток:

Спочатку трофобласт формує 1) первинні ворсинки хоріона.

Позазародкова мезодерма вростає у трофобласт – 2) вторинні ворсинки.

Судини мікроциркуляторного русла вростають у мезенхіму вторинних ворсинок – 3) третинні ворсинки.

Гемохоріальний (плацентарний) бар'єр відмежовує кров матері від крові плода (захисна функція).

До його складу входять:

a) ендотелій і базальна мембрана (збагачена макрофагами й фібрробластами) гемокапілярів хоріальних ворсинок;

b) сполучна тканина хоріальної ворсинки, що оточує капіляри;

c) базальна мембрана хор.ворсинок.(цитотрофобласта);

d) шар синцитіотрофобласта;

e) фібриноїд Ланґганса (функція: іммунологічний гомеостаз у системі мати-плід).

Функції плаценти:

- Трофічна;

- Екскреторна;

- Захисна (імунологічний захист);

- Ендокринна функція (виробляє хоріальний гонадотропін, прогестерон, соматотропін).

40. Поняття про критичні періоди розвитку зародка людини

Критичний період розвитку – період підвищеної чутливості організму до ушкоджувальної дії чинників зовнішнього середовища (хімічні речовини, які здатні проходити плацентарний бар´єр(у тч лікарські засоби й наркотичні речовини), йонізуюче випромінювання, віруси, бактерії). Вперше поняття сформульване Норманом Грегом (Австралія) у 1944. Значний внесок у розробку положень теорії критичних періодів зробив ембріолог П.Г.Свєтлов (Росія).

Пренатальний онтогенез:

5-6 доба – імплантація перший критичний період (бластоциста вступає в контакт зі слизовою оболонкою матки).

3-8 тиждень - плацентація + розвиток осьових зачатків органів

15-20 тиждень – активний розвиток головного мозку

20-24 тиждень - органо- та системогенез

Приблизно 7-9 місяць – пологи

Постнатальний онтогенез:

1-10 день - період новонародженості

11-16 років - період статевого дозрівання

41. Основні етапи ембріонального розвитку людини. Ембріональна індукція як один з регуляторних механізмів ембріогенезу.

1. Зигота знаходиться в ампулі маткової труби і приблизно через 30 годин після запліднення вступає в наступний період життя — дроблення.

2. Дроблення (у людини повне асинхронне субеквальне дроблення) - мітотичний поділ диплоїдних клітин без збільшення їх сумарного об´єму - стадія розвитку, наступна після запліднення.

3. Утворення морули – скупчення бластомерів без порожнини. Це група клітин (12-16), які разом займають той самий об´єм, що й зигота, виникли внаслідок декількох поділів дроблення і розташовані всередині прозорої оболонки.

4. Бластоциста ( виникає порожнина – бластоцель). Великі видовжені клітини трофобласта з'єднані щільними контактами і розташовані по периферії бластоцисти. Клітини трофобласта накачують рідину в бластоцель. Ембріобласт — компактна маса темних бластомерів, з'єднаних між собою щілинними контактами, яка виступає в бластоцель. В подальшому із нього утвориться власне зародок

5. На 5-у добу бластоциста потрапляє в порожнину матки – стадія вільної бластоцисти

6. На 7-у добу проходить імплантація (два етапи=адгезія+інвазія)

7. На 7-8-у добу гаструляція – формування із одношарового (бластули) - двошарового зародка, а згодом і тришарового зародка(гаструли).

8. Гістогенез : нейруляція - закладка нервової системи та комплексу осьових органів (нервова трубка, хорда)

9. Ембріональна індукція – явище взаємодії між частинами зародка, коли одна частина визначає напрям розвитку сусідньої. Нервова трубка є ембріональним індуктором для інших систем та органів.

10. Органогенез.

Модуль 2

1. Тканини. Визначення поняття. Класифікація. Внесок О.О. Заварзіна та М.Г. Хлопіна в розвиток вчення про тканини.

Тканини– філогенетично сформовані системи клітин і позаклітинних структур, що мають спільну будову, в окремих випадках – спільне походження, і спеціалізовані для виконання певних функцій.

Елементи тк: клітини, похідні клітин (симпласт, синцитій, позакліт структури),міжклітинна реч (основна реч+волокна).

Морфофункціональна класифікація тк:

· Епітеліальні тк;

· Тк внутрішнього середовища (сполучна тк, кров, лімфа);

· М´язові тк;

· Нервова тк.

Н.Г. Хлопін – радянський гістолог, одним із перших почав використовувати культури тканин для вивчення клітинної диференціації, детермінації та класифікації тк. Поруч із Заварзіним є основоположником теорії еволюційної гістології. Запропонував теорію дивергентного розвитку тканин. Розробив філогенетичну класифікацію епітеліальних тк (базується на походженні різних видів епітелію з різних зародкових листків, згідно з нею розрізняють 6 типів епітел тк).

О.О. Заварзін - радянський гістолог, запропонував теорію еволюції тканин. Опублікував більше 100 робіт, присвячених порівняльній гістології нерв системи, крові, сполуч та м´яз тканин.

2. Тканина як один з рівнів організації живого. Визначення. Класифікація типів. Уявлення про детермінацію та диференціацію тканин.

Елементи тк: клітини, похідні клітин (симпласт, синцитій, позакліт структури),міжклітинна реч (основна реч+волокна).

Морфофункціональна класифікація тк

· Епітеліальні тк;

· Тк внутрішнього середовища (сполучна тк, кров, лімфа);

· М´язові тк;

· Нервова тк.

Диференціація – процес, у ході якого в ембріогенезі відбувається поступове формування морфологічних і функціональних ознак спеціалізації клітин, і з клітинного матеріалу зародкових листків виникають тканини. В основі диференціції лежить детермінація (незворотній процес) – визначення подальшого шляху розвитку клітин на генетичному підґрунті внаслідок блокування окремих компонентів геному.

Комітування – обмеження можливостей шляхів розвитку клітини внаслідок детермінації.

3. Поняття про диферон та стовбурові клітини.

Диферон (гістогенетичний ряд) – це сукупність клітин, які послідовно розвиваються з одного виду стовбурових клітин до зрілої спеціалізованої клітини.

Стовбурові клітини – найменш диференційовані клітини даної тканини, які дають початок гістогенетичним рядам. Функція - збереження генетичної інформації, необхідної для відновлення тканин.

Стовбурові клітини за розмірами клітин малі, ядерні, форма клітин – округла, в ядрі – гетеро хроматин, який досить інтенсивно забарвлюється, ядерець майже не видно.

Властивості стовбурових клітин :

● Утворюють самопідтримуючу популяцію

● Рідко діляться

● Резистентні (нечутливі) до дії ушкоджуючих чинників

Напівстовбурові клітини – виникають безпосередньо внаслідок диференціації стовбурових.

4. Клітинні похідні (синцитії та симпласти, міжклітинна речовина)

Симпласти – ядерні надклітинні структури, що виникли в результаті злиття клітин в єдину.

Синцитії – надклітинні структури що виникають внаслідок незавершеного поділу клітин

Міжклітинна речовина - сукупний продукт діяльності клітин деяких тканин. Її наявність, відносний вміст, склад і фізико-хімічні власт є характерними ознаками кожної тканини.

5. Фізіологічна та репаративна регенерація різних типів тканин.

Регенерація – процес поновлення структури біологічного об’єкта після його руйнування або пошкодження.

Фізіологічна регенерація – це природне відновлення гістологічних структур. Відбувається наприклад у покривному епітелії, у якому періодичну спостерігається десквамація (злущення) ороговілих клітин із заміною їх клітинами глибших шарів, що розмножуються.

Репаративна диференціація – утворення нових структур замість ушкоджених. Ступінь і якість регенеративного процесу у різних тканин різні: чим вище диференціювання тканин (нервова, м’язова) тим менша у неї здатність до відновлення своєї структури.

6. Епітеліальні тканини. Загальна характеристика. Морфофункціональна та генетична класифікація їх типів.

Епітеліальні тканини - це тканини які відмежовують внутрішнє середовище організму від зовнішнього і одночасно здійснюють з ним зв'язок.

Епітеліальні клітини покривають поверхню тіла, входять до складу слизових і серозних оболонок, утворюють паренхіму залоз та інших паренхіматозних органів.

Розрізняють три види епітеліальних клітин:

· Покривні епітелії (утворюють різноманітні вистелення)

· Залозисті епітелії (утворюють залози)

· Сенсорні епітелії (виконують рецепторні функції, входячи до складу органів чуття)

Морфофункціональна класифікація

Генетична класифікація ґрунтується на тому, що епітелій походить з різних зародкових листків. Згідно з цією класифікацією, розрізняють ектодермальний, ентодермальний і мезодермальний епітелій.

Ектодермальний (шкірний) епітелій розвивається з ектодерми. Це багатошаровий і псевдобагатошаровий епітелій. До нього належить епітелій шкіри, слизових оболонок ротової порожнини, глотки, стравоходу, дихальних шляхів, рогівки очного яблука, піхви та ін.

Ентодермальний (кишковий) епітелій походить з ентодерми. За будовою це простий (одношаровий) епітелій. Він локалізований на слизових оболонках шлунка, кишки та органів дихання.

Мезодермальний (нирковий і целомічний) епітелій розвивається з мезодерми. Це простий епітелій. До нього належить епітелій ниркових канальців і серозних оболонок.

7. Морфофунціональна характеристика різних типів покривного епітелію.

Одношаровий епітелій – це епітелій, усі клітини якого контактують з базальною мембраною.

Одноядерний епітелій – це епітелій, клітини якого мають однакову форму і ядра в них розташовуються на одному рівні. Можуть бути плоскими, кубічними, призматичними.

Одношаровий одноядерний кубічний епітелій знаходиться в канальцях нирок, фолікулах щитоподібної залози, дрібних протоках підшлункової залози, жовчних протоках печінки, дрібних збірних трубочках нирки.

Одношаровий одноядерний призматичний епітелій. Знаходиться в шлунку, кишечнику, великих протоках підшлункової залози, великих жовчних протоках, Жовчному міхурі.

Одношарові одноядерні плоскі епітелії:

● Мезотелій – знаходиться в склд серозних оболонок (плеври, перикарду, очеревини)

● Ендотелій – утворює внутрішню оболонку стінки судин та ендокарда серця

● Альвеоцити І типу – утворює стінку альвеол легень

● Плоскі клітини тонких канальців нефрона нирки.

Одношаровий багатоядерний війчастий епітелій – це епітелій, клітини якого мають різну форму, ядра розташовані на різному рівні але всі клітини контактують з базальною мембраною. Знаходиться в дихальних шляхах.

Багатошаровий епітелій – це епітелій, у якому тільки нижній шар клітини контактує з базальною мембраною, клітини решти шарів зв'язок з нею втрачають.

Багатошаровий плоский зроговілий епітелій утворює епідерміс шкіри. Складається з 5 шарів:

1.Базальний

2. Остистий

3. Зернистий

4. Блискучий

5. Роговий

Багатошаровий плоский не зроговілий епітелій знаходиться в стравоходу, ротовій порожнині, рогівці ока піхві. Складається з 3 шарів:

1. Базальний

2. Остистий

3. Шар плоских клітин

Багатошаровий перехідний епітелій (уротелій) знаходиться в ниркових чашечках, мисках, сечоводах, сечовому міхурі, проксимальному відділі сечівника.

Складається з 3 шарів:

1. Базальний

2. Проміжний

3. Покривний

8. Залозистий епітелій. Класифікація, будова залоз. Морфологія секреторного циклу. Типи залозистої секреції.

Залозистий епітелій складається із гландулоцитів(спеціалізовані клітини, що пристосовані до синтезу, накопичення і виведення секрету). У гландулоцитів є секреторні включення, розвинений комплекс Гольджі, багато мітохондрій, форма залежить від фази секреції, спостерігається полярність. Більшість залоз – похідні залозистого епітелію.

Класифікація залоз .

За напрямком секреції	● Екзокринні – в зовн.середовище; продукт-секрет;відділи-кінцевий відділ, вивідна протока ● Ендокринні – в кров, лімфу; продукт-гормони
За природою секрету	1)білкові 2)слизові 3)білково-слизові 4)сальні 5)потові 6)стероїдпродукуючі
За локалізацією до епітеліального пласта	o Ендоепітеліальні – не виходять за межі епіт.пласта; одноклітинні o Екзоепітеліальні – в сполучній тк., до епіт. йде вивідна протока; багатоклітинні
За к-стю вивідних проток	● Прості – 1 вивід.протока ● Складні – протока розгалуджена
За к-стю кінцевих відділів	Розгалуджені , нерозгалуджені
За формою кінцевих відділів	1)трубчасті 2)альвеолярні 3)трубчасто-альвеолярні

Типи секреції:

мерокриновий – виділення без порушення цілості кл(слизова з-за);

апокриновий – при виділенні руйнується апікальна частина кл(молочна з-за);

голокриновий – утворюючи секрет, кл руйнується і виділяється разом з секретом(сальна з-за).

Секреторний цикл – включає 4 фази, що повторюються:

1.поглинання вихідних продуктів із крові/лімфи базальною поверхнею;

2.синтез і нагромадження секрету у гран./гладкій ЕПС, к.Гольджі ;

3.виділення(екструзія) секрету;

4.відновлення вихідного стану кл.

9. Гемограма. Лейкоцитарна формула, її значення для клініки. Еритроцити, будова та функціональне значення.

Гемограма – кількісне співвідношення формених елементів у крові людини.

Лейкоцитарна формула –відсоткові співвідношення різних видів лейкоцитів у мазку периферійної крові. Вона дозволяє не тільки виявити інфекційні захворювання, паразитарні інвазії і алергії, а й диференціювати лейкози, вірусні та бактеріальні хвороби, а також визначити ступінь тяжкості патологій, дозволяє оцінити стан імунітету.

Еритроцити - високодиференційовані кл. без ядра та цитоплазматичних органел. Форма-двоувігнутий диск(80%),інша:кулясті, плоскі, з шипами(20%). На зовн.пов. плазмолеми – антигенні детермінанти, глікофорини. На вн.пов. плазмолеми – спектрин. Усередині – гранули гемоглобіну. Завдяки наявності гемоглобіну, здатний утв. сполуку оксигемоглобін і, при її розпаді, віддавати кисень тканинам, утворюючи сполуку з СО2- каброксигемоглобін. Середній термін життя-120діб.

10. Гемограма та лейкоцитарна формула. Тромбоцити, їх кількість, функція, тривалість існування.

Гемограма – кількісне співвідношення формених елементів у крові людини.

Лейкоцитарна формула- відсоткові співвідношення різних видів лейкоцитів у мазку периферійної крові. Вона дозволяє не тільки виявити інфекційні захворювання, паразитарні інвазії і алергії, а й диференціювати лейкози, вірусні та бактеріальні хвороби, а також визначити ступінь тяжкості патологій, дозволяє оцінити стан імунітету.

Тромбоцити –фрагменти цитоплазми мегакаріоцитів, що циркулюють в крові. Мають відростки(вусики).Грануломер – центральна частина, містить зерна глікогену і мітохондрії. Гіаломер-периферійна частина, містить елементи цитоскелета(мікротрубочки, актинові та міозинові мікрофіламенти).

К-сть тромбоцитів 180-320*10⁹в 1л крові.

Функція – участь у процесах згортання крові:

1. містить фермент тромбопластин(фібриноген фібрин);

2. звуження судин(виділяє серотонін, тромбоксан);

3. утв. тромба (склеюється у конгломерати);

4. ущільнює згусток крові ( фактор ретракції в гіаломері).

Тривалість існування – 5-8 днів.

11. Лейкоцити. Класифікація, морфофункціональна характеристика. Лейкоцитарна формула та її особливості на різних етапах онтогенезу.

Лейкоцити – клітини крові, які мають ядро і всі цитоплазматичні органели, не містять пігмент, здатні до виходу із судин та активного пересування шляхом утворення псевдоподій.

Класифікація за наявністю специфічної зернистості:

Нейтрофіли	Ядро-сегментоядерне, паличкоядерне, юне; дрібна зернистість, мало мітохондрій, багато включень глікогену	Фагоцитоз бактерій
Базофіли	Ядро не має певної форми,знах. В центрі кл, бідне на гетерохроматин; зернистість фарб. інтенсивніше ядра	Вивільнення гістаміну та інш. медіаторів запалення
Еозинофіли	Ядро- 2 або 3 сегментарне, велика зірнистість	Захист від гельмінтів;модуляція запальних, алергійних процесів
Моноцити	Ядро бобоподібне; багато лізосом; цитоплазма має димчасто-сірий відтінок	Перетвор. в тк на макрофаги;фагоцитоз найпрост, вірусів,кл.орг.що старіють
В-лімфоцити	Розвинена гран.ЕПС; ядро кругле	Перетвор. в плазмоцити і виділяють антитіла
Т-лімфоцити	Багато лізосом, ядро-кругле менше ніж в В-л, більше гетерохроматину	кл. імунітет, участь у реакціях гуморального імунітету

Змінюється протягом перших 14-15 років життя.

12. Лейкоцити крові. Базофільні та еозинофільні гранулоцити.

Лейкоцити – клітина крові, які мають ядро і всі цитоплазматичні органели, не містять пігмент, здатні до виходу із судин та активного пересування шляхом утворення псевдоподій.

Еозинофіли – 0,5-5% від лейкоцитів. Ядро має 2або3 сегменти. Цитоплазма-слабко базофільна, має велику зернистість. В основному білку гранул багато аргініну. У гранулах є кристолоїдні структури.Гранули містять багато гідролаз, пероксидаз.

Ф-ція: захист від гельмінтів;модуляція запальних, алергійних процесів.

Базофіли -0-1% від лейкоцитів. Ядро не має певної форми, в центрі кл, мало гетерохроматину. Спостерігається метахромазія гранул через наявність глікозаміноглікан гепарину.

Ф-ція: метаболізм гістаміну та гепарину(алергічні реакції).

13. Лейкоцитарна формула. Морфофункціональна характеристика моноцитів. Поняття про систему мононуклеарних фагоцитів.

Моноцити- 3-11% від лейкоцитів, найбільші серед них. Ядро бобоподібне, має дрібні зерна гетерохроматину. Цитоплазма базофільна, має димчасто-сірий відтінок, багато лізосом. В тканинах перетворюються на макрофаги-гістіоцити.

Ф-ція: фагоцитують найпростіших, вірусів,кл.орг.,що старіють.

Система мононуклеарних фагоцитів - захисна система клітин, що володіють здатністю поглинати і перетравлювати чужорідний матеріал.

Спільні ознаки:

1)походження (поліпотентна стовбурова кл)

2)функція (фагоцитоз)

3)будова (мононуклеари).

14. Макрофаги та лімфоцити. Їх будова, гістохім характеристика та участь в імунних реакціях.

15. Волокниста сполучна тканина. Її будова, різновиди іх функціональне значення. Утворення міжклітинної речовини (на прикладі синтезу колагену).

16. Міжклітинна речовина сполучної тканини (волокна, основна речовина), будова, значення.

17. Міжклітинна речовина сполучної тканини. Колагенові та еластичні волокна. Їх будова та функції.

18. Клітини сполучної тканини. Будова, функціональне значення.

19. Пухка волокниста сполучна тканина. Морфофункціональна характеристика. Макрофагоцити: будова та джерела розвитку. Поняття про систему мононуклеарних фагоцитів.

20. Щільна волокниста сполучна тканина. Морфофункціональна характеристика. Будова щільної оформленої волокнистої сполучної тканини (на прикладі сухожилка).

Сполучна тканина буває:

1. Оформлена(фіброзні мембрани, звязки, сухожилки)
2. Неоформлена (сітчастий шар дерми)

Для щільної волокнистої сполучної тканини характерно: переважання волокнистих структур (особливо колагенових волокон) – це забезпечує амортизаційно-механічні властивості.

Сухожилок. Пучки колагенових волокон розташовані паралельно, між ними високодиференційовані клітини – фіброцити, які забезпечують регенерацію сухожильних пучків.

Пучок колагенових волокон + оточений шаром фіброцитів = Сухожильний пучок 1-го порядку.
Декілька сухожильних пучків 1-го порядку утворюють Сухожильні пучки 2-го порядку, які розмежовані ендотендинієм (прошарок пухкої сполучн. тк.)
У великих сухожиллях пучки 2-го порядку обєднуються і утворюють сухожильні пучки 3-го і 4-го порядків.

Ззовні сухожилля оточене перитендинієм (утворений пухкою сполуч тк.)

21. Макрофагоцити: морфофункціональна характеристика, їх участь у природному та набутому імунітеті. Поняття про систему мононуклеарних фагоцитів.

Макрофаги. Походять з промоноцитів червоного кісткогового мозку. Форма клітини: округла, витягнута або неправильна. Ядро – щільне, багато гетерохроматину, фарбується інтенсивно. Цитоплазма – базофільна, неоднорідна, має багато лізосом, фагосом, піноцитозних пухирців. Мітохондрії, ЕПС І КГ – розвинені помірно.
Плазмолема – утвор. глибокі складки і довгі мікроворсинки (захоплює сторонні частинки). На поверхні плазмолеми – рецептори для пухлинних клітин, еритроцитів, Т- і В-лімфоцитів, антигенів, імуноглобулінів. Наявність рецепторів до імуноглоулінів забезпечує участь в імунних реаціях.

Участь макрофагів у природному імунітеті виявляється у здатності до фагоцитозу і синтезі – фагоцитину, лізоциму, інтерферону, пірогену тощо(основних чинників природного імунітету)

Роль у набутому імунітеті: після перетворення антигена з корпускулярної форми в молекулярну передача його імунокомпетентним клітинам – лімфоцитам.
Також макрофаги продукують медіатори-монокіни, які сприяють специфічній реакціїї на антигени і цитолітичні фактори,що руйнують пухлинні клітини.

До системи мононуклеарних фагоцитів належать клітини, які здатні здатні захоплювати з тканинної рідини сторонні частнки, загиблі клітини та неклітинні структури, бактерії тощо. Фагоцитований матеріал всередині клітини піддається ферментативному розщепленню у лізосомах. Таким чином ліквідуються шкідливі для організму агенти, які виникають місцево чи потряпляють іззовні.

22. Клітинні елементи сполучної тканини. Макрофагоцити, плазматичні клітини та їх участь у захисних реакціях організму.

Клітинні елементи сполучної такнини:
1.Фібробласти – продуценти міжклітинної речовини. Синтезують і волокнисті структури, і основні компоненти аморфної речовини. Діяльністю цих клітин зумовлене загоювання ран, розвиток рубця, утворення капсули навколо сторонього тіла.

2.Фіброцити – кінцеві форми розвитку фібробластів.Синтетичні процеси в них знижені.

3. Міофібробласти – вид клітин, у які можуть перетворюватися фібробласти, функціонально подібні до гладких мязових клітин. Є у матці під час вагітності.

4. Макрофагоцити- великі власні клітини, в їхній протоплазмі є багато лізосом, завдяки відросткам вони рухаються, знищують мікроорганізми, нейтралізують токсичні речовини та виробляють імунні тіла.

5.Плазматичні клітини(плазмоцити) –форма : округла або багатокутна. Ядро – невелике, хроматин конденсований, грудочки утоворюють типовий малюнок –колеса зі спицями або цифри на циферблаті годинника). Цитоплазма – базофільна через велику к-сть рибосом. У цистернах гранулярної ЕПС – синтез імуноглобулінів.
Забезпечують гуморальний імунітет. Походять із стовбурової кровотворної клітини (через стадію В-лімфоцитів). Здебільшого є в пухк.сполуч.тк. власної пластинки слизової оболонки кишки і дихальних шляхів, в лімф. Вузлах, селезінці.

6. Тканинні базофіли Мають зернистість, часто локалізуються вздовж кровоносних судин мікроциркуляторного русла, утворюючи периваскулярні піхви. Також велика кількість у стінці органів травного каналу, матці, молочній залозі, тимусі, мигдаликах.

7. Адипоцити. Здатні накопичувати резервний жир, який має значення у трофіці, енерготворенні та метаболізмі води.

8. Пігментоцити (меланоцити) – фагоцитують меланін, який продукується меланоцитами епітелію. Походять із клітин нервового гребеня, а не мезенхіми.

9. Адвентиційні клітини – малоспеціалізовані клітини, які локалізуються вздовж кровоносних судин.

Участь макрофагів у природному імунітеті виявляється у здатності до фагоцитозу і синтезі – фагоцитину, лізоциму, інтерферону, пірогену тощо(основних чинників природного імунітету)

Роль у набутому імунітеті: після перетворення антигена з корпускулярної форми в молекулярну передача його імунокомпетентним клітинам – лімфоцитам.

Плазматичні клітини – форма:округла або багатокутна. Ядро невелике, мстить конденований хроматин, грудочки утворюють характерний малюнок – колеса і спицями. Цитоплазма – базофільна, через велику к-сть рибосом. У цистернах гранулярної ЕПС - синтез імуноглобулінів(антитіл).
Забезпечують гуморальний імунітет, тобто вироблення специфічних білків-імуноглобулінів, які будуть знешкоджувати антегени, що потрапили в організм. Походять зі стовбурової кровотворної клітини( через стадію В-лімфоцитів). Здебільшого зустрічаються у пухкі сполучній тканині власної пластинки слизової оболонки кишки та дихальних шляхів, у лімфатичних вузлах, селезінці.

23. Сполучні тканини із спеціальними властивостями (ретикулярна, жирова, пігментна, слизова). Будова та функціональне значення.

Жирова тканина поділяється на:

Біла – побудована з однопухирчастих адипоцитів, які у цитоплазмі містять 1 велику краплю жиру. Жирові клітини утворюють часточки різних розмірів і форми. між ними - прошарки пухкої сполучної тканини, в яких проходять кровоносні та лімфатичні капіляри.
Роль: депо високоенергетичного матеріалу(яким для організму є нейтральні жири), участь в обміні води, амортизаційні функції.
Білий жир переважно у ділянці передньої черевної стінки, на стегнах, у ділянках сідниць, в очеревині, підшкірній жировій клітковині.

Бура – складається з адипоцитів, які містять у цитоплазмі велику к-сть дрібних жирових включень у формі пухирців. Багато мітохондрій, цитохроми яких – зумовлюють бурий колір. Висока окисна здатність, тому в результаті метаболізму вивільняється тепло, яке зігріває кров у капілярах між клітинами.

Роль: терморегуляторна.
Бурий жир є лише у дитячому віці. Локалізований: міжлопаткова ділянка, шия, пахви, приниркова клітковина

Ретикулярна тканина – утворює сполучнотканинну строму кровотворни органів, формуючи мікрооточення для клітин крові, що дозрівають.

Складається:

1.ретикулярних клітин

2. Ретикулярних волокон.
Ретикулярні клітини мають відростки, якими контактують і утворюють сітку. Сітка доповнюється ретикулярними волокнами, які тісно повязані між собою.

Пігментна тканина – клітини меланоцити. Багато у райдужці ока, шкірі сосків молочних залоз, навколо відхідникового отвору. Через високий вміст меланіну, який поглинає ультрафіолетові промені, відіграють захисну роль стосовно ушкоджувальної дії сонячної радіації.

Слизова тканина (або Вартонові драглі) – є у складі пупкового канатика зародка. Особливість : відсутність волокнистих структур і значний вміст в основній міжклітинні речовині високомолекулярних біополімерів, які забезпечують тургор тканин пупкового канатика і запобігають перетисканню кровоносних судин, що живлять зародок.

24. Хрящові тканини, їх класифікація, будова та функції. Розвиток хрящів, їх регенерація та вікові зміни.

Залежно від будови міжклітинної речовини розрізняють 3 види хрящової тканини – гіалінову, еластичну та волокнисту.

Гіаліновий хрящ – у стінках трахеї, бронхів, у місцях зєднання ребер з грудниною, на суглобових поверхнях і в метаепіфізарних пластинках росту кісток. В ембріональний період він складає основу більшості кісток, з віком замінюється кістковою тканиною.

Складається з: перихондрія(охрястя) та власне хряща.

Перихондрій з:

-поверхневого волокнистого шару(переважно колагенові волокна), забезпечує трофіку

-глибокого клітинного шару(в ньому хондробласти і прехондробласти), за рахунок цього шару фізіологічна регенерація та периферійний ріст хряща.

Власне хрящ з: ізогенних груп хондроцитів і молодих поодиноких хондроцитів, оточених хондромукоїдом і хондриновими волокнами(побудовані з колагену 2 типу)

Морфологічна особливість гіалінового хряща суглобів – відсутність охрястя на суглобовій поверхні.

Еластичний хрящ – у вушній раковині, слуховій трубі, зовнішньому слуховому ході, ріжкоподібних і клиноподібних хрящах гортані.
Характерна особливість – жовтий колір і здатність розтягуватись. Не звапновується. Хондринові волокна побудовані з еластину.

Волокнистий хрящ – міжхребцеві диски, симфіз лобкових кісток, локалізується у місцях переходу сухожилля у гіалінову хрящову тканину. Хондроцити розміщені у вигляді стовпчиків. За будовою нагадує сухожилля.

Джерело утворення хрящової тканини –мезенхіма.

Фізіологічна регенерація відбувається завдяки діяльності хондроцитів і хондробластів – виробленню ними хондромукоїду, колагену і еластину, що сприяють новоутворенню хондринових волокон.
З віком у хрящовій тканині зменшується вміст клітинних елементів і збільшується к-сть міклітинного матриксу. Зменшується к-сть протеогліканів, хондромукоїд заміщується альбумоїдом, збільшується вміст колагенових волокон. Зменшується ступінь гідратації, втрачається пружність.

25. Кісткові тканини. Класифікація типів. Морфофункціональна характеристика.

Залежно від способу організації колагенових волокон у кістковій тканині розрізняють 2 види – пластинчасту і грубоволокнисту.

Пластинчаста кісткова тканина – пучки колагенових волокон розташовуються паралельно з формуванням кісткових пластинок. І залежно від орієнтації кісткових пластинок у просторі поділяють на компактну(відсутні порожнини) і губчасту.
З компактної побудовані діафізи трубастих кісток, з губчастої – плоскі кістки, епіфізи трубачстих кісток.

Грубоволокниста кісткова тканина – невпорядковане розміщення пучків осеїнових волокон, оточених звапнованим осеомукоїдом. Між пучками – остеоцити. Грубоволокниста кісткова тканина локалізується переважно у скелеті зародка, а в дорослому організмі лише в ділянці швів черепа та у місцях прикріплення сухожиль до кісток.

26. Ретикулофіброзна кісткова тканина. Її гістогенез, будова, регенерація та вікові зміни.

Для грубоволокнистої кісткової тканини характерне невпорядковане розміщення пучків осеїнових волокон, оточених звапнованим осеомукоїдом. Між пучками у лакунах осеомукоїду залягають остеоцити. Грубоволокниста кісткова тканина трапляється здебільшого в скелеті зародка, а у дорослому організмі — лише в ділянці швів черепа та в місцях прикріплення сухожилля до кісток. В ході розвитку заміщується пластинчастою кістковою тканиною.

Гістогенез – з мезенхіми (прямий). Етапи:

1) стадія остеогенного острівця - формування остеоїдного зачатка

2) остеоїдна стадія – виділення колагену

3) стадія кальцифікації – утворення грубоволокнистої сітки, відкладання солей Са2+

4) стадія ремоделювання – заміна грубоволокнистої тканини пластинчастою.

Регенерація – безперервна заміна старих кісткових пластинок новоутвореними, формування нових остеонів на місці резорбованих (за участі остеокластів та остеобластів).

З віком поступово втрачається неорганічний матрикс кістки (після 20 р.). У чоловіків зміни сталі – щорічно втрачається 0,4 % маси кісткової тканини, у жінки з настанням менопаузи – до 1,5% щорічно.

27. Пластинчаста кісткова тканина. Трубчаста кістка. Будова, розвиток, регенерація.

Для пластинчастої кісткової тканини характерним с строго паралельне розташування пучків колагенових волокон з формуванням кісткових пластинок. Залежно від орієнтації останніх у просторі виділяють компактну (відсутні порожнини - діафіз) та губчасту (кісткові пластинки утворюють трабекули – плоскі кістки, епіфізи). Пластинчаста кісткова тканина становить переважну більшість кісток організму.

Діафіз

Окістя– поверхневий волокнистий(колаген), глибокий остеогенний(остеобласти,остеокласти)

Власне кістка – шар зовн.генеральних пластинок, остеонний, ш. внут.генеральних пластинок

Ендост – тонковолокниста сполучна тканина (остеобласти, остеокласти)

Епіфіз

Губчаста кісткова тканина (ретикулярна тканина, гемопоетичні клітина)

Гістогенез – на місці хряща (непрямий). Етапи:

1) Формування хрящової моделі кістки (гіаліновий хрящ + охрястя)

2) Перихондріальне окостеніння (утворення кісткової манжетки)

3) Енхондральне окостенніння (утворення кістковомозкової порожнини)

4) Вростання в епіфіз кровоносних судин, утворення епіфізарного центру окостеніння

28. Пластинчаста кісткова тканина. Загальна морфофункціональна характеристика. Регенерація трубчастої кістки та фактори, які впливають на структуру кісток.

Фактори, що впливають на структуру кісток – гормони, ферменти, вітаміни.

29. М'язові тканини. Джерела розвитку. Загальна морфофункціональна характеристика. Непосмугована м'язова тканина. Гістогенез, будова, регенерація.

М'язова тканина побудована з елементів, здатних до скорочення, завдяки чому вони виконують усю сукупність рухових процесів всередині організму, а також переміщення організму або його частин у просторі. Елементи м'язових тканин містять міофібрили (з актиновими та міозиновими міофіламентами). Є гладка і посмугована (скелетна, серцева).

За походженням виділяють 5 гістогенетичних типів:

1) Соматичий тип – з дорсальної мезоерми (скелетна мускулатура)

2) Целомічний тип – з вентральної мезодерми (серцевий м’яз)

3) Вісцеральний тип – з мезенхіми (гладка мускулатура органів)

4) Невральний тип – з нервової трубки (гладка мускулатура райдужки ока)

5) Епідермальний тип – з шкірної ектодерми (міоепітеліальні клітини залоз)

Гладка м’язова тканина входить до складу стінок порожнистих внутрішніх органів (травний канал, повітроносні, сечовивідні, статеві шляхи, судини), у капсулах селезінки, лімф.вузлів, шкірі. Структурна і функціональна одиниця – гладкий міоцит. Скорочення – тонічне, ритмічне, повільне, довго не стомлюється, великої сили, мимовільне. Розвиток вісцерального типу (з мезенхіми).

Регенерація – на субклітинному рівні шляхом оновлення клітинних компонентів.

30. М'язові тканини. Джерела розвитку, загальна морфофункціональна характеристика. Посмугована м'язова тканина. Будова, іннервація, структурні основи скорочення. Регенерація.

За походженням виділяють 5 гістогенетичних типів:

1. Соматичий тип – з дорсальної мезоерми (скелетна мускулатура)

2. Целомічний тип – з вентральної мезодерми (серцевий м’яз)

3. Вісцеральний тип – з мезенхіми (гладка мускулатура органів)

4. Невральний тип – з нервової трубки (гладка мускулатура райдужки ока)

5. Епідермальний тип – з шкірної ектодерми (міоепітеліальні клітини залоз)

Посмугована м’язова тканина становить 40% маси тіла дорослого. Розвивається з міотомів мезодерми в 2х напрямках – м’язові трубки > міосимпласти; міосателітоцити. Одиниця будови – м’язове волокно (міосимпласт з прилеглими міосателітоцитами), оточене сарколемою.

Іннервація: від плазмолеми всередину волокон відходять Т-трубочки, по яким нервовий імпульс проникає у глибину волокна, охоплюючи всі міофібрили.

Механізм скорочення:

1) Проходження нервового імпульс через нервово-м’язовий синапс і деполяризація м. волокна

2) Хвилі деполяризації проходять по Т-трубочкам до канальців саркоплазматичної сітки

3) Відкриття Са каналів та вихід іонів Са в саркоплазму

4) Са прямує до тонких ниток саркомер+тропонін > зміни тропоміозину, звільнення активних центрів

5) Взаємодія міозинових волокон з активними центрами на молекулі актину з утворенням актино-міозинових місточків

6) Міозинові головки крокують по актину, утворюючи нові зв’язки, актинові філаменти рухаються до центру саркомера, а разом з ними рухаються Z-мембрани

7) Виникнення скорочення

Регенерація – за рахунок міосателітоцитів.

31. Посмугована скелетна м'язова тканина. Поняття про червоні та білі м'язові волокна. Будова м'яза як органа.

Залежно від вмісту міоглобіну у саркоплазмі, товщини і ферментного складу м'язові волокна поділяють на червоні, білі та проміжні. Червоні волокна мають незначну товщину, велику кількість міоглобіну, численні мітохондрії, багаті на цитохроми. Білі волокна товщі, вони містять менше міоглобіну та мітохондрій. М'язи, у яких переважають червоні волокна, здатні до більш тривалої безперервної активності, білі волокна здатні скорочуватися швидше, але вони порівняно швидко втомлюються.

Окремі поперечнопосмуговані м'язові волокна поєднуються сполучною тканиною в м’язи.

Ендомізій	Тонкі прошарки пухкої сполучної тканини між м’язовими волокнами
Перимізій	Пухка сполучна тканина між пучками м’яз. волокон, містить еластичні волокна
Епімізій	Сполучна тканина, що оточує м’яз в цілому

32. Серцева м`язова тканина. Розвиток мікро- та ультрамікрологічна будова

Розвиток: з вентральної мезодерми

Будова: складається з функціональних м`язових волокон, утворений ланцюжками кардіоміцитів, що з`єднані вставними дисками.
Кардіоміоцити за функцією- скоротливі,провідні, секреторні.

Провідні:
1 тип – пейолекорні кл-ни, водії ритму.
2 тип- периторні кл-ти, передають збудж. від 1го типу до пучка Гіса та волокон Пурнікьє
3 тип- кл-ни пучка Гіса та вкл. Пурн. Збудж. від 2го до скоротливих кардіоміоцитів.
Секреторні – синтез натрійуретичний гормон (знижує арт. Тиск);добре розвинений гр. ЕПС. Кб.

33. Нервова тканина. Морфофункціональна характеристика. Джерела розвитку. Нейрони. Морфологічна та функціональна класифікація.

Функції:

- сприймати подразнення
-трансформувати його у нервовий імпульс
-передавати його

Нервова тканина – спеціальна тканина, елементи якої здатні сприймати подразнення, трансформувати це подразнення у нервовий імпульс, швидко його передавати,зберігати інформацію,фарбується солями срібла.

Будова:нервові клітини(нейрони,нейроцити) та нейрології (доп.елементи).
Джерелом розвитку нервової тканини і нейроглії є нервова пластинка 18-добового зародка людини.
Нейрони-морфологічна і функціональна одиниця
Тіло(перикаріону)
Відростки (1-1.5м) – забезпечують проведення нервового імпульсу на значну відстань.
Нейрони не здатні до мітотичного поділу, мають довгий життєвий цикл.
Розрізняють рецепторні(чутливості, аферентні), асоціативні і еферентні нейрони.

34. Нейроглія. Класифікація, будова та значення різних типів нейроглії.

Нейрології :

структурна(макроглії),

захисна(мікроглії)
За типом медіатора:
Ацетілхомін
Адренергічні(адреналін)
Норадренергічні(норадреналін)
Гамкергічні(гамарміномасляна к-та)
За довжиною аксона:
Довгоаксоні(к-ни Гольджі 1 типу ; вегетативна с-на)
Короткоаксоні(к-ти альфа типу, в корі мозочка)
З ф-ою тіла зірчасті, пірамідальні,кл. Міца, зерноподібні

35. Нервові волокна. Морфофункціональна характеристика мієлінових та без мієлінових волокон.

Нервові волокна- відростки нервових клітин, укриті оболонками.

Мієлінові (у центральній і периферичній системі, у складі головного і спинного мозку,периферійних нервів) -це товсті волокна.

Будова: осьовий циліндр, мієлінова оболонка, нейроглена,базальна мембрана

Осьовий циліндр- відросток нервової к-ни, аксон або денорит скл. З нейроплазми, яка містить поздовжньо орієнтовані нейрофіламенти і нейротубули,мітохондрії; Укритий аксомемою (поздовженням кл. мембрани), яка забез. Проведення нервового імпульсу.

Мієлінова оболонка – покриває осьовий циліндр вздовж, перериваючись утворює перехвати Ранв’є для швидкого проведення нервового імпульсу, має пластинчасту будову.

Будова: цитоплазматична частини нейролемацитів, їх ядра.
Особливості мієлінового волокна:
Оболонку утв. олігодендроцити (менше цитоплазми, вони дрібніші, ніж нейролемоцити)
Відсутня і базальна мембрана.
Вузлові перетянки мають більші розміри, а вузлові сегменти – коротші.
Один алігодендроцит може одночасно формулювати оболонку навколо кількох нервових відр.

Безмієлінові складаються:
головний циліндр, нейролема,базальна мембрана.
Нейролема утв. нейролемоцитами, які щільно прилягають одна до одної.

Осьовий циліндр прогинаючи обол. нейролемоцитів, занурурюється у цей тяне, а гліальна к-на огортає відр.

Оболонка нейролемоцита утв. глибоку складку – мезаксом.
Волокна кабельного типу (поліаксонні) – безмієлінові волокна при яких тяж лемоцитів охоплює не один осьовий циліндр, а кілька (10-20)

36. Нервові закінчення. Класифікація типів. Морфофункціональна характеристика рухових нервових закінчень.

Нервові закінчення - це кінцеві ділянки нервових волокон, які вступають в контакт з нейронами або тканинами органів.

За функціональним значенням нервові закінчення поділяють на три види.

1. Чутливі (сприйняття подразнень, що надходять до організму):

- екстерорецептори (із зовнішнього середовища)

- інтерорецептори (від внутрішніх органів)

- пропріорецептори ( реагують на зміни положення тіла в просторі ).

2. Рухові і секреторні або ефекторні .

Рухові нервові закінчення є кінцевими розгалуженнями рухових нейронів у м’язовій тканині і називаються нервово-м’язовими закінченнями. Секреторні закінчення в залозах утворюють нервово-залозисті закінчення. Названі види нервових закінчень є нервово-тканинними синапсами

3. Закінчення на інших нейронах - міжнейронні синапси.

Синапси - це контакти між нейронами або між нейронами і клітинами, які не належать до нервової системи.

Ефектори- це синапси між аксоном ефекторного нерва і клітиною м’язової тканини або залози.

Міжнейронні синапси - це контакти між нейронами, які служать для передавання нервового імпульсу з однієї нервової клітини на іншу. У місці синапса два нейрони контактують між собою оболонками.

37. Нервові закінчення. Морфофункціональна характеристика чутливих нервових закінчень.

Чутливі (сприйняття подразнень, що надходять до організму):

Рецептори спеціалізувалися на сприймання подразнень різної природи і трансформування їх у нервові імпульси. Так, дію хімічних подразників сприймають хеморецептори, механічних - механорецептори, зміни температури - терморецептори, тиску - баррорецептори

38. Нервова тканина. Загальна характеристика. Міжнейронні синапси, їх будова та функції.

1) Нервова тканина належить до спеціальних тканин, її елементи здатні сприймати подразнення, трансформувати це подразнення в нервовий імпульс, швидко його передавати, зберігати інформацію, продукувати біологічно активні речовини, завдяки чому нервова тканина забезпечує узгоджену діяльність органів і систем організму та його адаптацію до умов зовнішнього середовища.

Нервова тканина побудована з нервових клітин (нейронів, нейроцитів) та з допоміжних елементів, які об'єднуються під назвою нейроглії.

Нейрони є морфологічними і функціональними одиницями нервової тканини.

Складаються з тіла (перикаріону) і відростків. Наявність останніх є найхарактернішою ознакою нервових клітин. Саме відростки забезпечують проведення нервового імпульсу часто на досить довгу відстань, тому довжина їх коливається від кількох мікрометрів до 1…1,5м. Нейрони не здатні до мітотичного поділу, мають довгий життєвий цикл. Термін їхнього життя співпадає із терміном життя індивіду. Розміри перикаріону нейронів дуже різноманітні. Серед відростків нервових клітин розрізняють аксони і дендрити.

2) Міжнейронні синапси— особлива форма міжклітинних зв'язків, характерна для нервової тканини. У складі синапса є дві частини — пресинаптична та постсинаптична, між якими є синаптична щілина. Пресинаптична частина утворена термінальною гілочкою аксона тої нервової клітини, яка передає імпульс. Вона здебільшого розширена у вигляді ґудзика, вкрита пресинаптичною мембраною. У цьому полюсі містяться мітохондрії та синаптичні пухирці, які вкриті мембраною і містять медіатори. Останні сприяють передачі нервового імпульсу на постсинаптичну частину.

Постсинаптична мембрана містить особливий білок — рецептор медіатора, чим зумовлена дія останнього на постсинаптичну частину.

Синаптична щілина має розміри 20...30 нм, заповнена тканинною рідиною. При надходженні нервового імпульсу до закінчення пресинаптичного нейрона синаптичні пухирці зливаються з пресинаптичною мембраною, їхній вміст виливається в синаптичну щілину і медіатор діє на постсинаптичний нейрон. Функціонально розрізняють два види синапсів — збудливі та гальмівні.

Морфологічні типи синапсів розрізняють залежно від того, які частини нейронів контактують між собою: аксодендритні, аксосоматичні, аксоаксонні.

39. Нервова тканина. Джерела розвитку. Морфофункціональна характеристика. Поняття про прості та складні рефлекторні дуги.

1) Нервова тканина розвивається з нервової пластинки, яка є потовщенням ектодерми на спинному боці зародка. Нервова пластинка послідовно перетворюється у нервовий жолобок і нервову трубку, яка, замикаючись, відокремлюється від шкірної ектодерми. Частина клітин нервової пластинки лишається між нервовою трубкою і шкірною ектодермою у вигляді пухкого скупчення клітин, так званого нервового гребеня, або гангліозної пластинки. Клітини гребеня мігрують у латеральному і вентральному напрямках і дають такі похідні: ядра черепних нервів, нейрони спинномозкових і автономних вузлів, лемоцити (нейроглію), пігментні клітини шкіри.

Клітини нервової трубки, яка побудована з багаторядного нейроепітелію, мають назву вентрикулярних, або нейроепітеліальних клітин. У них циліндрична форма, їхні апікальні частини межують порожниною нервової трубки і сполучені щілинними контактами, а базальні — контактують з субпіальною пограничною мембраною. Їм властивий процес циклічного переміщення ядер. Здатність цих клітин до розмноження зменшується у процесі ембріонального розвитку і після народження втрачається зовсім. Морфологічно подібні вентрикулярні клітини шляхом диференціації перетворюються у різні типи клітин нервової тканини. Частина з них дає початок нейронам, інша — гліальним клітинам (епендимоцитам, астроцитам, олігодендроцитам). У деяких ділянках мозку з вентрикулярних клітин утворюються так звані субвентрикулярні й екстравентрикулярні нейрогермінативні клітини, які довше зберігають проліферативну активність й існують ще деякий час після народження. З них утворюються деякі типи нейронів і нейроглії.

2) Нейрони є морфологічними і функціональними одиницями нервової тканини.

Складаються з тіла (перикаріону) і відростків. Наявність останніх є найхарактернішою ознакою нервових клітин. Саме відростки забезпечують проведення нервового імпульсу часто на досить довгу відстань, тому довжина їх коливається від кількох мікрометрів до 1…1,5м. Нейрони не здатні до мітотичного поділу, мають довгий життєвий цикл. Термін їхнього життя співпадає із терміном життя індивіду. Розміри перикаріону нейронів дуже різноманітні - від 5... 8 мкм (клітини-зерна мозочка) до 120 мкм (гігантопірамідні нейрони кори головного мозку). Серед відростків нервових клітин розрізняють аксони і дендрити.

3) Рефлекторна дуга-це ланцюжок нервових клітин, який передає нервовий імпульс від чутливого нервового закінчення (рецептора) до рухового нервового закінчення (ефектора), що розташоване у робочому органі.

Найпростіша рефлекторна дуга складається з двох нейронів: аферентного, дендрит якого закінчується рецептором, а аксон передає імпульс на дендрит еферентного нейрона; еферентного, який своїм аксоном передає імпульс до ефектора у робочому органі.

Складні рефлекторні дуги мають між аферентним і еферентним нейронами кілька асоціативних нервових клітин. Нервове збудження по рефлекторній дузі передається лише в одному напрямку, що має назву фізіологічної (або динамічної) поляризації нейронів. Ізольований нейрон здатний проводити імпульс у будь-якому напрямку. Однонаправленість передачі імпульсу в межах рефлекторної дуги зумовлена структурою міжнейронного контакту, що має назву синапса.

Модуль 3

1. Серцево-судинна система. Морфофункціональна характеристика. Класифікація судин. Взаємозв'язок гемодинамічних умов з будовою судин.

а)

б)

Гемодинамічні умови в артеріях характеризуються великою швидкістю кровотоку і високим кров'яним тиском (в аорті, відповідно, 0.5...1 м/с і 120 мм рт. ст.). За діаметром і особливостями будови артерії поділяють на три типи:

1) м'язового типу (артерії середнього та малого калібру);

2) мішаного, м'язово-еластичного типу (судини середнього калібру);

3) еластичного типу (артерії великого калібру).

2. Артерія. Класифікація типів та їх Морфофункціональна характеристика. Артерії м'язового типу.

А)

За діаметром і особливостями будови артерії поділяють на три типи:

1) м'язового типу (артерії середнього та малого калібру);

2) мішаного, м'язово-еластичного типу (судини середнього калібру);

3) еластичного типу (артерії великого калібру).

3. Артерії. Класифікація типів та їх Морфофункціональна характеристика. Артерія еластичного та м'язово-еластичного типів. Вікові зміни.

За діаметром і особливостями будови артерії поділяють на три типи:

1) м'язового типу (артерії середнього та малого калібру);

2) мішаного, м'язово-еластичного типу (судини середнього калібру);

3) еластичного типу (артерії великого калібру).

Артерії мішаного типу

Внутрішня оболонка утворена з ендотелію, підендотеліального шару та внутрішньої еластичної мембрани.

Ендотелій – це внутрішній шар клітин, яким вистелені капіляри. Це пласт плоских полігональної форми клітин.

В ендотеліальних клітинах розрізняють такі зони:

· ядерна

· зона органел

· периферійна

Підендотеліальний шар — це шар пухкої сполучної тканини, в якому містяться тонкі еластичні та колагенові волокна, що мають переважно поздовжній напрямок, а також малодиференційовані сполучнотканинні клітини неправильної зірчастої форми.

Внутрішня еластична мембрана розташована зовні від підендотеліального шару і лежить на межі з середньою оболонкою. Це вікончаста еластична пластинка, на гістологічних препаратах має вигляд хвилястої блискучої стрічки (посмертне скорочення середньої м'язової оболонки надає їй хвилястого вигляду).

Середня оболонка складається з двох основних елементів: гладких міоцитів і еластичних волокон. У тій же оболонці міститься також невелика кількість колагенових волокон, фібробластів і багата на кислі глікозаміноглікани аморфна речовина.

На межі середньої і зовнішньої оболонок лежить зовнішня еластична мембрана, аналогічна за будовою, але дещо тонша від внутрішньої еластичної мембрани.

Всі еластичні елементи у стінці артерії зв'язані між собою і утворюють єдиний еластичний каркас артерії, що надає судині еластичність при розтягуванні і пружність при стисканні, перешкоджає спадінню і, таким чином, зумовлює безперервність току крові.

Зовнішня оболонка (адвентиція) складається з пухкої волокнистої сполучної тканини, волокна якої орієнтовані здебільшого поздовжньо. У внутрішньому шарі цієї оболонки є також гладкі міоцити. У зовнішній оболонці містяться судини та нерви судин.

Артерії еластичного типу

До артерій еластичного типу належить аорта. У її середній оболонці переважають еластичні елементи. М’язових клітин тут відносно мало.

Інші особливості будови стінки аорти:

· великі ендотеліальні клітини

· наявність у підендотеліальному шарі великої кількості малодиференційованих зірчастих клітин

· наявність у внутрішній оболонці поздовжньо орієнтованих гладких міоцитів

· відсутність внутрішньої еластичної мембрани

4. Судини гемомікроциркуляторного русла. Морфофункціональна характеристика його ланок.

Гемомікроциркуляторне русло (ГМЦР) – система дрібних судин, до яких належать артеріоли, прекапілярні артеріоли, гемокапіляри, посткапілярні венули, венули, а також артеріоло-венулярні анастомози.

Гемокапіляри виконують основну функцію щодо обміну речовин між кров’ю та тканинами, відіграють роль гістогематичного бар’єра, а також забезпечують мікроциркуляцію.

Артеріоло-венулярні анастомози (АВА) - це частина мікроциркулярного русла, функція яких полягає у прямому переході артеріальної крові у вени, оминаючи капіляри.

Є 2 групи анастамозів:

· справжні (шунти)

· атипові (півшунти)

5. Артеріоло-венулярні анастомози (АВА). Класифікація, будова різних типів анастомозів. їх функції.

АВА - це частина мікроциркулярного русла, функція яких полягає у прямому переході артеріальної крові у вени, оминаючи капіляри.

Є 2 групи анастамозів:

1). Справжні АВА(шунти), через які у венозне русло скидається чиста артеріальна кров(виділяють справжні прості анастомози і справжні анастомози забезпечені скоротливими структурами)

· Справжні прості анастомози містять межу переходу артеріоли і венулу, яка відповідає ділянці, де закінчується середня оболонка артеріоли.

(АВА прості мають у середній оболонці внутрішній поздовжній та зовнішній циркулярний шари гладком'язових клітин. У венозному сегменті стінка такого артеріоло-венулярного анастомоза різко витончена і містить у середній оболонці невелику кількість м'язових клітин, розташованих циркулярно. Зовнішня оболонка побудована з пухкої спулочної тканини).

· Справжні анастомози другої підгрупи у піндотеліальному шарі мають спеціальні скоротливі пристрої у вигляді валиків або подушок, що утворені поздовжньо розташованими м'язовими клітинами.

2) Атипові АВА(пів шунти), де тече мішана кров.( Це сполучення артеріол і венул через коротку судину капілярного типу, тому кров, що переходить до венозного русла, не є цілковито артеріальною – тобто мішаною).

Сполучення артеріальної та венозної систем безпосередньо, минаючи капіляри, має велике значення для регуляції кров'яного тиску, кровопостачання органів, артеріалізації венозної крові, мобілізації депонованої крові, регуляції проходження тканинної рідини у венозне русло.

6. Кровоносні капіляри. Будова. Основні типи капілярів. Поняття про гістогематичні бар'єри.

Кровоносні капіляри - це найтонші і численні судини серцево-судинної системи. Їх просвіт може варіювати від 4,5 мкм в соматичних капілярах до 20-30 мкм в синусоїдних. Стінки капілярів різко стоншені у порівнянні з кровоносними судинами більшого калібру, що необхідно для обмінних процесів.

У стінці капілярів розрізняють:

· внутрішній шар, представлений ендотеліоцитами, які розташовані на базальній мембрані;

· середній - з відросчатих клітин-перицитів, що знаходяться у щілинах базальної мембрани і беруть участь в регуляції просвіту судини.

· Зовнішній шар представлений тонкими колагеновими волокнами і адвентіційними клітинами, які супроводжують зовні стінку капілярів, артеріол, венул.

Розрізняють капіляри трьох типів:

1. Капіляри соматичного типу (в шкірі, в м'язах), їх ендотелій не фенестрований, базальна мембрана суцільна;

2.Капілляри вісцерального типу (нирки, кишечник), ендотелій їх фенестрований, але базальна мембрана безперервна;

3.Синусоїдні капіляри (печінка, кровотворні органи), з великим діаметром (20-30 мкм), між ендотеліоцитами є щілини, базальна мембрана переривчаста або може повністю бути відсутньою, відсутні також структури зовнішнього шару.

Гістогематичні бар'єр (внутрішній бар'єр, гематопаренхіматозний бар'єр) - загальна назва фізіологічних механізмів, які знаходяться між кров'ю і тканинною рідиною і регулюють обмінні процеси між кров'ю і тканинами. Гістогематичний бар'єр забезпечує сталість складу і фізико-хімічних властивостей тканинної рідини і затримує перехід в неї чужорідних речовин з крові.

7. Вена. Класифікація. Розвиток, будова, функції. Залежність будови від гемодинамічних умов

Вени – це система судин, яка забезпечує: повернення крові до серця, депонування крові та дренаж. Такі гемодинамічні умови, як низький кров'яний тиск та незначна швидкість кровоточу зумовлюють такі загальні відмінності будови вен порівняно з артеріями:

1) стінка вени тонша, ніж у відповідної артерії;

2) серед структурних елементів вени переважають колагенові волокна, а еластичні розвинені слабо;

3) відсутність зовнішньої еластичної мембрани і слабий розвиток (або повна відсутність) внутрішньої еластичної мембрани;

4) просвіт вени на препараті має частіше неправильну форму, тоді як в артерії він круглий;

5) найбільшу товщину у венах має зовнішня оболонка, а в артеріях найбільш розвиненою є середня оболонка;

6) наявність клапанів у деяких венах

У залежності від наявністі м'язових елементів у стінці та ступеня їхнього розвитку вени поділяють на:

•вени безм'язового типу (зовнішня оболонка зрощена зі сполучнотканинними прошарками органів, у яких вони знаходяться).

До таких вен належать вени твердої та м'якої мозкових оболонок, сітківки ока, кісток, селезінки, плаценти)

•вени м'язового типу поділяють на:

+вени зі слабким розвитком м'язових елементів (розташовані у верхній частині тулуба та у верхніх кінцівках) та

+вени з сильним розвитком м'язових елементів(у нижній частині тулуба і у нижніх кінцівках). Відмінності будови цих вен пояснюються різними гемодинамічними умовами; у перших кров рухається під дією сили земного тяжіння, у других – у протилежному напрямку.

(Клапани — це кишенеподібні складки внутрішньої оболонки, відкриті у бік серця. Вони перешкоджають зворотному току крові і забезпечують нормальну діяльність серця, зменшуючи коливальні рухи крові. Основою клапана є волокниста сполучна тканина, еластична на люменальному боці і колагенова з боку стінки. Ендотеліальні клітини, що вкривають клапани з боку потоку крові, витягнуті поздовжньо, а на протилежному боці розташовані впоперек довжини клапана).

Розвиток кровоносних судин. Кровоносні судини розвиваються з мезенхіми стінки жовткового мішка у кінці другого, на початку третього тижня внутрішньоутробного розвитку. Цей процес відбувається шляхом утворення так званих кров'яних острівців. Мезенхімні клітини на периферії острівця втрачають зв'язок з центральними клітинами і перетворюються на ендотеліальні клітини первинної кровоносної судини, а центральні клітини набувають округлої форми і перетворюються у клітини крові. Подібним шляхом утворюється стінка судин у мезенхімі тіла самого зародка. Наприкінці третього тижня судини зародка з'єднуються з судинами позазародкових органів.

8. Лімфатичні судини. Морфофункціональна характеристика. Джерела розвитку.

Лімфатичні судини – це частина лімфатичної системи.

Лімфатичні капіляри — це початковий відділ лімфатичної системи. До них із тканин надходить тканинна рідина разом із продуктами обміну речовин, а в патологічних випадках — сторонні частинки, мікроорганізми, клітини злоякісних пухлин. Лімфатичні капіляри утворюють систему сліпо закінчених сплющених ендотеліальних трубок, які анастомозують між собою і пронизують органи, де вони супроводжують гемокапіляри.

Будова стінки лімфокапілярів:

· великі ендотеліальні клітини (у три-чотири рази більші, ніж у гемокапілярах);

· базальна мембрана і перицити відсутні;

· наявність якірних (або фіксуючих) фібрил, які пов'язують ендотелій лімфокапіляра із колагеновими волокнами сполучної тканини, що оточує ці судини; (діаметр лімфатичних капілярів у кілька разів більший, ніж відповідних кровоносних).

· є наявність клапанів та добре розвиненої зовнішньої оболонки

Серед лімфатичних судин розрізняють лімфатичні капіляри, інтра- і екстраорганні лімфатичні судини, що відводять лімфу від органів, і головні лімфатичні стовбури тіла - грудну протоку і правий лімфатичний проток, що впадають у великі вени шиї.

Лімфатичні судини залежно від діаметру поділяють на

· дрібні,

· середні та великі (мають три добре розвинені оболонки: внутрішню, середню та зовнішню).

Залежно від будови стінки — на

· м'язові

· безм'язов( діаметр 30-40 мкм, стінка яких не містить м'язових клітин і побудована лише з ендотелію та сполучнотканинної оболонки)

Початок формування лімфатичної системи у ембріона людини відноситься до 6-го тижня розвитку, коли вже можна розрізнити парні яремні лімфатичні мішки. До початку 7-го тижня ці мішки з'єднуються з передніми кардинальними венами. Дещо пізніше з'являються всі інші лімфатичні мішки. Зростання лімфатичних судин з первинних мішків здійснюється шляхом розростання ендотеліальних виростів. Клапани Л. с. закладаються на 2-5-му місяці внтурішньоутробного життя у вигляді плоских кільцевих потовщення ендотелію.

9. Серце. Загальний план будови стінки. Міокард. Морфофункціональна характеристика скоротливих та провідних кардіоміоцитів.

Серце — це частина судинної трубки, що перетворилася на м'язовий мішок, розділений на чотири камери з клапанами. Функція його – приведення крові у рух.

Стінка серця утворена трьома оболонками: внутрішньою – ендокардом, середньою – міокардом, зовнішньою – епікардом.

Міокард, або серцевий м'яз, складається із серцевої м'язової тканини(поперечно посмугована) і прошарків пухкої сполучної тканини з судинами та нервами.

Усі м'язові волокна серцевого м'яза утворені окремими одно- або двоядерними м’язовими клітинами, які розташовані ланцюжком і мають у розрізі прямокутну форму – це кардіоміоцити.

Вони бувають двох видів:

· скоротливі, або типові, серцеві міоцити, які є робочою мускулатурою серця,

Мають довжину від 50 до 120 мкм, ширину 15- 20 мкм. Особливості:

*Ядро розташовується у центрі клітини,

*багато саркоплазми і відносно мало міофібрил (порівняно зі скелетними м'язовими волокнами).

*У саркоплазмі серцевих міоцитів є значна кількість мітохондрій. *Саркоплазматична сітка не так сильно розвинена, як у скелетних м'язах, і не утворює великих термінальних цистерн.

· провідні, або атипові, серцеві міоцити, що належать до так званої провідної системи серця(яка складається з синусно-передсердного вузла, передсердно-шлуночкового вузла та передсердно-шлуночкового пучка (Гіса) з його розгалуженнями). Типи клітин:

Клітини І типу мають назву пейсмейкерних клітин (Р-клітин), або водіїв ритму.

ІІ тип — перехідні клітини(передають збудження від Р-клітин до клітин пучка і скоротливих елементів міокарду).

ІІІ тип – клітини пучка провідної системи та його ніжок (так звані волокна Пуркіньє). Вони передають збудження від перехідних клітин до скоротливих серцевих міоцитів шлуночків.

10. Серце. Джерела розвитку. Гістогенез. Загальний план будови стінки. Ендокард.

Ендокард вкриває зсередини камери серця, папілярні м'язи, сухожильні нитки, а також клапани серця. Товщина ендокарду більша у лівих камерах серця, особливо на міжшлуночковій перегородці, а також біля місця виходу аорти та легеневої артерії. Побудований ендокард з чотирьох шарів:

· Ендотелій, який лежить на товстій базальній мембрані та сполучнотканинний

· підендотеліальний шар, багатий малодиференційованими клітинами, відповідають за будовою внутрішній оболонці артерій.

· М'язовоеластичний шар утворений гладкими міоцитами, які переплітаються з еластичними волокнами, і відповідає середній оболонці судин.

· Зовнішній сполучнотканинний шар лежить на межі з міокардом. Він побудований із сполучної тканини, яка містить товсті еластичні, колагенові та ретикулярні волокна і відповідає зовнішній оболонці судинної стінки. Цей шар містить судини. Живлення ендокарду здійснюється, головним чином, за рахунок крові з камер серця. Клапани серця побудовані як тонкі пластинки волокнистої сполучної тканини з невеликою кількістю клітин, вкриті ендотелієм.

Серце розвивається з:

· мезенхіми розвиваються ендокард і судини.

· З вісцеральної мезодерми (так званої міоепікардіальної пластинки) – міокард та епікард.

· Нервові вузли і нервові волокна серця мають своїм джерелом розвитку нейроектодерму.

Серце закладається на 3-му тижні внутрішньоутробного розвитку. У мезенхімі між ентодермою і вісцеральним листком спланхнотома утворюються дві ендокардіальні трубки, вистелені ендотелієм. Ці трубки – зачаток ендокарда. Трубки ростуть і оточуються вісцеральним листком спланхнотома. Ці ділянки спланхнотома товщають і дають початок міоепікардіальним пластинкам. По мірі змикання кишкової трубки обидві закладки серця зближуються і зростаються. Тепер загальна закладка серця (серцева трубка) має вигляд двошарової трубки. З ендокардіальної її частини розвивається ендокард, а з міоепікардіальної пластинки – міокард з епікардом.

Найбільш інтенсивно розміри серця збільшуються в пізньому плодовому і в постнатальному періодах. Саме в ці періоди відзначено зниження синтезу ДНК в міокарді.

Мігруючі з нервового гребеня клітини беруть участь у формуванні виносних судин і клапанів серця.

11. Поняття про імунну систему та її тканинні компоненти. Класифікація та характеристика імуноцитів та їх взаємодія в реакціях гуморального та клітинного імунітету.

Імунна система об’єднує органи і тканини, які забезпечують захист організму від генетично чужорідних клітин чи речовин, що поступили ззовні або утворились в організмі. Імунну систему, за сучасними уявленнями, складають всі органи, які приймають участь в утворенні клітин, що здійснюють захисні реакції організму, створюють імунітет – несприйняття до речовин, які мають чужорідні антигенні властивості.

Органи імунної системи:
- червоний кістковий мозок;
- тимус;
- скупчення лімфоїдних елементів,що розташовані в стінках порожнистих органів травної, дихальної систем;
- гемолімфатичні вузли;
- лімфатичні вузли;
- селезінка.

Імунні органи побудовані з лімфоїдної тканини, яка представляє собою сполучнотканинну основу (ретикулярну строму) і розташовані в її петлях клітини (лімфоцити, макрофаги та інші клітинні елементи).
До центральних органів імунної системи відносять червоний кістковий мозок і тимус, функція яких пов'язана з утворенням усіх видів форменних елементів крові, забезпеченням умов для антигеннезалежного розмноження лімфоцитів.
До периферійних належать всі інші вище перераховані органи імунної системи, а також лімфоїдна тканина слизових оболонок та лімфоїдна тканина шкіри. Лімфоцити розташовуються дифузно у пухкій волокнистій сполучній тканині або формують лімфатичні вузлики. у зв'язку з тим, що в них зі стовбурових клітин утворюються і диференціюються лімфоцити. У периферійних органах імуногенезу здійснюється елімінація (знищення) клітин крові, також спеціалізація під впливом антигенів ефекторних клітин(Т- і В-лімфоцитів).

Імуноцити( імунокомпетентні клітини):
1)Т-лімфоцити(тимусзалежні)-забезпечують реакції клітинного імунітету. Становлять 80% усіх лімфоцитів периферійної крові.

Розрізнякіть кілька субпопуляцій Т-лімфоцитів:

- Т-кіллери(розпізнають антигени, асоційовані з головним комплексом гістосумісності,виробляють перфорин та інші білки, що руйнують чужорідні клітини, інфіковані вірусами, деякі пухлинні клітини);
- Т-хелпери(специфічно розпізнають антиген і посилюють утворення антитіл В-лімфоцитами);
- Т-супресори(пригнічують здатність В-лімфоцитів до продукування антитіл);
- Т-клітини пам'яті(зберігають інформацію про антиген).

2)В-лімфоцити(бурсазалежні) забезпечують гуморальний імунітет. Складають близько 20% всіх лімфоцитів крові.

В-лімфоцити здатні перетворюватися в ефекторні клітини- плазмоцити, які продукують захисні білки-імуноглобуліни(антитіла).

На проникнення сторонніх частинок в організм насамперед реагують Т-гелпери:відбувається зв'язування антигенних детермінант зі специфічними рецепторами на їхній поверхні. Утворений антиген-рецепторний комплекс відривається від поверхні плазмолеми Т-гелпера і фіксується поверхневими рецепторами макрофага. На наступному етапі модифіковані макрофагами антигени передаються В-лімфоцитам, які під впливом антигенної стимуляції і активуючого впливу Т-гелперів перетворюються на плазмоцити. Останні синтезують білкові молекули імуноглобулінів (антитіл), які вибірково зв'язуються з антигенами і зумовлюють їхню інактивацію. Т-гелпери після контакту з антигеном виробляють особливі хімічні речовини, що стимулюють проліферацію Т-кілерів. Останні мають здатність руйнувати клітинні оболонки бактерій і клітин, що несуть на своїй поверхні антигенні детермінанти.

12. Гемопоез. Поняття про стовбурові та напівстовбурові клітини кровотворної тканини. Сучасна схема кровотворення.

Гемопоез- процес фізіологічної регенерації крові, який забезпечує сталість якісного та кількісного складу формених елементів крові.
До кровотворних органів належать червоний кістковий мозок плоских та епіфізів довгих трубчастих кісток-тут утворюються еритроцити, гранулоцити, моноцити, тромбоцити і попередники лімфоцитів; селезінка, лімфатичні вузли, тимус - тут здійснюється диференціація і розмноження Т- і В-лімфоцитів та плазмоцитів.
Мієлопоез- процес утворення тромбоцитів, еритроцитів, гранулоцитів, моноцитів.
Лімфопоез- процес утворення лімфоцитів і плазмоцитів.

Згідно з сучасною теорією кровотворення усі зрілі форменні елементи крові походять зі стовбурової клітини крові(СКК).

Популяція СКК має такі ознаки:
1) поліпотентність, тобто здатність диференціюватися у напрямках усіх видів формених елементів крові;
2) здатність до самопідтримання протягом часу, близького до терміну існування самого організму людини: число мітозів, яке здіснює одна клітина, може перевищувати 100;
3) незважаючи на високу здатність до проліферації, стовбурова клітина у нормі поділяється дуже рідко, перебуваючи у G0-фазі клітинного циклу, однак під дією, наприклад, радіації вона може дуже скоро почати проліферацію;
4) СКК знаходяться у стані постійної й інтенсивної репопуляції, тобто мігрують з одних кровотворних органів у інші через кров.
Популяції напівстовбурових клітин(НСК) - частково детерміновані клітини-попередниці лімфо- і мієлопоезу. Потенції цих клітин частково обмежені щодо подальшої диференціації.

Згідно з сучасною схемою кровотворення виділяють такі класи клітин:
I клас — поліпотентні клітини-попередники (представлений СКК);
IIклас — напівстовбурові клітини - НСК (частково детерміновані клітини-попередниці лімфопоезу і мієлопоезу);
III клас — уніпотентні клітини-попередники (ці клітини здатні розвиватися лише в одному напрямку під впливом гормоноподібних речовин, які мають назву гемопоетинів;в різних гістогенетичних рядах існують різні гемопоетини);
IV клас — морфологічно розпізнавані проліферуючі клітини-попередники (на відміну від клітин перших трьох класів, які морфологічно не ідентифіковані, клітини IV класу можна розпізнати на мазках кісткового мозку, вони здатні до мітотичного поділу);
V клас — дозріваючі клітини (втрачають здатність до мітотичного поділу і зазнають змін, пов'язаних з їх перетворенням у зрілі формені елементи);
VI клас — зрілі клітини, здатні до виходу у кров.
Окремі гістогенетичні ряди мають такі назви: еритропоез, гранулоцитопоез, моноцитопоез, тромбоцитопоез, лімфопоез.

13. Червоний та жовтий кістковий мозок. Будова та функції. Характеристика постембріонального кровотворення у червоному кістковому мозку. Взаємодія стромальних та гемопоетичних елементів.

Червоний кістковий мозок - центральний орган кровотворення, у якому містяться стовбурові кровотворні клітини і відбувається розмноження та диференціація клітин мієлоїдного і лімфоїдно- го рядів: утворюються еритроцити, тромбоцити, гранулоцити, моноцити, В- лімфоцити і попередники Т-лімфоцитів.
Червоний кістковий мозок у дорослому організмі розміщений в епіфізах трубчастих кісток і в губчастій речовині плоских кісток.Він має напіврідку консистенцію, на вигляд він темно-червоного кольору.
Трабекули губчастих кісток утворюють опору (грубу строму) для ретикулярної тканини, яка, у свою чергу, є каркасом (ніжною стромою) для гемопоетичних клітин - стовбурових, напівстовбурових, а також наступних класів клітин диферонів еритроцитарного, тромбоцитарного, гранулоцитарного, моноцитарного та лімфоцитарного рядів.
На 5-7 місяці ембріогенезу червоний кістковий мозок функціонує як основний кровотворний орган. У 12-18 років червоний кістковий мозок у діафізах трубчастих кісток заміщується на жовтий кістковий мозок.
До складу жовтого кістково мозку входять численні адипоцити. У нормі він не виконує функцій гемопоезу,однак за умови значної крововтрати у ньому можуть з’являтися центри мієлоїдного кровотворення.

Гемопоетичну тканину червоного кісткового мозку називають мієлоїдною, а процес утворення еритроцитів, гранулоцитів,моноцитів і тромбоцитів- мієлопоез.

Перші два класи клітин у мієлопоезі одинакові:
I клас — поліпотентні клітини-попередники (представлений СКК);
IIклас — мієлоїдна мультипотентна клітина.
З мієлоїдної мультипотентної клітини розвиватимуться уніпотентні клітини-попередники. В залежності від гемопоетину, який діятиме на клітину, відбуватиметься розвиток - еритропоез, гранулоцитопоез, моноцитопоез, тромбоцитопоез.

Взаємодія стромальних та гемопоетичних елементів:

Кровотворні клітини розташовані острівцями на підстилці із клітин ендосту та епітеліальних клітин, обплутані та пронизані стромальними елементами, такими як ендотеліальні та адвентиціальні клітини, адипоцити, фібробласти й остеобласти (так звані елементи мікрооточення). Разом зі стромальними елементами активно співпрацюють гемопоетичні клітини моноцитарно-макрофагального ряду. У функціонуванні системи мікрооточення важливу роль відіграє позаклітинний матрикс, котрий є продуктом життєдіяльності та розпаду клітин. Матрикс сприяє прикріпленню гемопоетичних клітин до елементів кістковомозкового бар'єру та утримує їх до моменту остаточного дозрівання. Різні складові частини матриксу взаємодіють із клітинами різних рядів.
Система мікрооточення забезпечує підтримання клітин кісткового мозку, зберігаючи його структуру в кровотоці, індукує проліферацію та диференціювання стовбурових клітин, передає інформацію про потребу організму на периферії, продукує різноманітні ростові фактори.

14. Органи кровотворення та імунного захисту. Вилочкова залоза. Будова та функціональне значення. Характеристика постембріонального кровотворення у тимусі. Поняття про вікову та акцидентальну інволюцію вилочкової залози.

Органи кровотворення та імунного захисту:

- червоний кістковий мозок;
- тимус;
- скупчення лімфоїдних елементів,що розташовані в стінках порожнистих органів травної, дихальної систем;
- гемолімфатичні вузли;
- лімфатичні вузли;
- селезінка.

До центральних органів кровотворення і імунного захисту відносять червоний кістковий мозок і тимус, всі інші- до периферійних органів,до яких також належать лімфоїдна тканина слизових оболонок(скупчення лімфоцитів та інших імуноцитів у слизових оболонках травної трубки, бронхів,сечостатевих шляхів,вивідних проток слинних і молочних залоз) та лімфоїдна тканина шкіри(внутрішньоепідермальні лімфоцити та дендритні клітини, що формують захисний бар'єр).

Тимус - центральний орган імуногенезу, в якому відбувається розмноження і антигеннезалежна диференціація Т-лімфоцитів.
Зовні тимус укритий сполучнотканинною капсулою, від якої всередину органа відходять перегородки, що поділяють його на часточки. Сполучна тканина капсули відмежована від паренхіми базальною мембраною пористого типу, яка у місцях вростання кровоносних судин формує канали, що йдуть вглиб органа.
Часточка тимуса є структурно-функціональною одиницею органа. Її основою є каркас із так званих епітеліоретикулоцитів- епітеліальних клітин зірчастої форми,які контактують між собою,утворюючи сітку. Проміжки між ними заповнені Т-лімфоцитами і макрофагами. Незначну частину серед клітинних елементів становлять фібробласти, міофібробласти, тканинні базофіли.

Центральна ділянка часточки - мозкова речовина, темна периферія часточки - кіркова речовина.

У кірковій речовині компактно розміщені малі й середні лімфоцити в оточенні макрофагів,епітеліоретикулоцитів,Т-лімфобластів. Епітеліоретикулоцити, макрофаги та дендритні клітини субкапсулярної зони тимуса створюють мікрооточення і необхідні умови для дозрівання Т-лімфоцитів. У кіркову речовину тимуса з червоного кісткового мозку переносяться попередники Т-лімфоцитів.Тут відбувається їх проліферація, дозрівання і вибірковий фагоцитоз. Нефагоцитовані Т-лімфоцити потрапляють до мозкової речовини, звідки можуть надходити у кровоплин.

Мозкова речовина у свою чергу утворена диференційованими Т-лімфоцитами, які на своїй мембрани експресують рецептори, вони розміщені менш компактно. Для мозкової речовини характерна наявність нашарувань епітеліальних клітин, що мають назву тілець Гассаля.

Кровотворну тканину ,яка розташована у тимусі називають лімфоїдною, а процес утворення у них лімфоцитів і плазмоцитів- лімфопоезом.

Згідно з сучасною схемою кровотворення джерелом розвитку лімфоцитів є стовбурова кровотворна клітина (І клас), з якої утворюється клітина-попередник лімфопоезу (II клас). Далі розвиток цієї клітини іде у двох напрямках відповідно до двох різновидів лімфоцитів — Т і В. В обох рядах виникають уніпотентні попередники, які через лімфобласти(Т- і В)перетворюються у лімфоцити (Т і В).
Розвиток Т - лімфоцитів проходить у тимусі під впливом специфічного мікрооточення його строми і тимозину.

Протягом усього життя у тимусі відбуваються зміни. Вони полягають у поступовому заміщенні парененхіматозних елементів жировою і пухкою сполучною тканиною, зменшенні маси органа. У віковій інволюції розрізняють 4 фази: швидку(до 10років), повільну(з10 до 25), прискорену(25-40), сповільнену (після 40). У людей старшого віку тимус перетворюється на жирове тіло.
У разі дії на організм несприятливих чинників - травм,голоду,інфекцій - спостерігається акцидентальна інволюція тимуса. Вона супроводжується масовою загибеллю лімфоцитів під дією кортикостероїдів, а також збільшенням кількості тілець Гассаля. Вона є морфологічним проявом захисних реакцій організму.

15. Органи кровотворення і імунного захисту. Селезінка. Будова і функціональне значення. Особливості ембріонального і постембріонального кровотворення в селезінці. Т- та В-зони.

Органи кровотворення та імунного захисту:
- червоний кістковий мозок;
- тимус;
- скупчення лімфоїдних елементів,що розташовані в стінках порожнистих органів травної, дихальної систем;
- гемолімфатичні вузли;
- лімфатичні вузли;
- селезінка.
До центральних органів кровотворення і імунного захисту відносять червоний кістковий мозок і тимус, всі інші- до периферійних органів,до яких також належать лімфоїдна тканина слизових оболонок(скупчення лімфоцитів та інших імуноцитів у слизових оболонках травної трубки, бронхів,сечостатевих шляхів,вивідних проток слинних і молочних залоз) та лімфоїдна тканина шкіри(внутрішньоепідермальні лімфоцити та дендритні клітини, що формують захисний бар'єр).

Селезінка - периферійних орган кровотворення та імунного захисту. У ній здійснюється розмноження та антигензалежна диференціація лімфоцитів, а також елімінація еритроцитів і тромбоцитів, що завершили свій життєвий цикл. Вона також виконує функцію депо крові та заліза, виробляє біологічно активні речовини(спленін, фактор пригнічення еритропоезу).
Селезінка вкрита сполучнотканинною капсулою, від якої всередину органа вростають перегородки-трабекули. Капсула і трабекули містять колагенові та еластичні волокна, пучки гладком'язових клітин. У паренхімі селезінки виділяють червону і білу пульпу.
Біла пульпа(20%) утворена лімфоцитами, плазмоцитами,макрофагами, дендритними та інтердигітатними клітинами, стромою для яких є ретикулярна тканина. Кулясті скупчення цих клітин мають назву лімфатичних вузлів селезінки, які оточені ретикулоендотеліальними клітинами.
Лімфатичний вузлик селезінки має 4 зони:
-періартеріальну(скупчення Т-лімфоцитів навколо центральної артерії селезінки, зона збагачена макрофагами),
- мантійну(компактно розміщенні В-лімфоцити і незначна к-сть Т-лімфоцитів, плазмоцитів і макрофагів),
-крайову(утворена Т- і В-лімфоцитами,макрофагами) ,
-реактивний центр( В-лімфобласти,типові макрофаги, дендритні та ретикулярні клітини).

Червона пульпа(80%) скупчення форменних елементів крові, що знаходяться в оточені ретикулярних клітин і судинних синусів селезінки. Ділянки, локалізовані між синусами, називають тяжами Більрота. У них здійснюються процеси перетворення В-лімфоцитів у плазмоцити і моноцитів у макрофаги. Макрофаги селезінки здатні впізнавати і руйнувати старі еритроцити і тромбоцити. При цьому гемоглобін утилізується і стає джерелом заліза для синтезу білірубіну та трансферину.

З 3 по 5 тиждень у селезінці наростають явища мієлоїдного гемопоезу, вона виконує функцію універсального кровотворного органа. Починаючи з 6 місяця прояви мієлоїдного кровотворення згасають, їх витісняють процеси лімфоцитопоезу. У зрілому віці селезінка проявляє значні репаративні можливості. У старечому віці спостерігається атрофія червоної і білої пульпи, розростання сполучнотканинної строми,зниження вмісту макрофагів і лімфоцитів, підвищення вмісту гранулоцитів та тканинних базофілів.

16. Органи кровотворення і імунного захисту. Лімфатичні вузли. Будова і функціональне значення Т- та В-зон лімфатичних вузлів.

Лімфатичні вузли - потовщення за ходом лімфатичних судин, у яких відбувається антигензалежне розмноження Т- і В-лімфоцитів, набуття ними імунної компетенції, очищення лімфи від сторонніх часток. Лімфатичний вузол вкритий сполучнотканинною капсулою, від якою всередину відходять трабекули. У капсулі знайдені гладком'язові клітини. Паренхіма утворена Т- і В-лімфоцитами, ніжну строму для яких утворює ретикулярна тканина. Розрізняють кіркову і мозкову речовину лімфовузла.
Кіркова речовина утворена розміщеними під капсулою лімфатичними вузликами - кулястими скупченнями В-лімфоцитів. До них також належать типові макрофаги, дендритні клітини. Ззовні вузлик вкритий ретикулоендотеліоцитами. Кожен вузлик містить світлий (реактивний) центр розмноження В-лімфобластів, і темну периферійну зону( розташовані малі та середні лімфоцити).
Мозкова речовина утворена мозковими тяжами - скупченнями лімфоцитів, плазмоцитів і макрофагів. Між мозковими тяжами і вузликами розміщене дифузне скупчення т-лімфоцитів, що має назву паракортикальної зони. Мозкова і кіркова речовина- бурсазалежні, паракортикальний шар- тимусзалежна зона.
Між шарами ретикулоендотеліоцитів є щілинні проміжки-синуси. По системі синусів здійснюється циркуляція лімфи. При цьому лімфа очищається завдяки фагоцитозу сторонніх частинок береговими макрофагами;вона збагачується імунокомпетентними Т- і В-лімфоцитами, клітинами-пам'яті, імуноглобулінами.

17. Ендокринна система. Класифікація ендокринних залоз. Поняття про клітини-мішені та рецептори до гормонів.

Ендокринна система включає низку залоз та окремих клітин організму, спільною і визначальною рисою яких є здатність продукувати біологічно активні речовини - гормони.

Класифікація (умовно):

1. Центральні органи ендокринної системи — гіпоталамус, гіпофіз і епіфіз. Ці органи тісно пов'язані з органами центральної нервової системи і координують діяльність усіх інших ланок ендокринної системи.

2. Периферійні ендокринні органи — щитовидна, прищитовидні і надниркові залози. Це суто ендокринні залози, які здійснюють багатоплановий вплив на організм, посилюючи або послаблюючи обмінні процеси.

3. Органи, які поєднують виконання ендокринної функції з рядом інших. Це підшлункова залоза, статеві залози (яєчко, яєчник), нирки, плацента тощо.

4. Дисоційована ендокринна система — ендокриноцити, які лежать в різних органах поодинці, можуть мати епітеліальне походження або нейральне. Останні здатні захоплювати з крові та декоарбоксилювати попередники амінів, тому належать до так званої APUD-системи. Ці клітини виявляються при імпрегнації сріблом.

Клітина-мішень– клітина, здатна реєструвати за допомогою специфічних рецепторів наявність гормону і відповідати зміною режиму функціонування при зв'язуванні цього гормону (ліганд) з його рецептором.

Рецептор - високомолекулярна речовина, специфічно зв'язується з конкретним лігандом, наприклад, гормоном. Виділяють два класи рецепторів - мембранні і ядерні.

Мембранні. Рецептори пептидних лігандів (наприклад, інсуліну, гормону росту, різних трофних гормонів), як правило, розташовані в плазматичній мембрані клітини.

Ядерні. Рецептори гормонів стероїдної природи (наприклад, глюкокортикоїдів, тестостерону, естрогенів), похідних тирозину і ретиноєвої кислоти мають внутрішньоклітинну локалізацію.

18. Ендокринна система. Класифікація ендокринних залоз. Характеристика поодиноких гормонпродукуючих клітин.

Класифікація:(умовно)

Поодинокі ендокриноцити знаходяться в більшості органів і вони поділяються на 2 види:

1. Клітини нейрального походження, які здатні накопичувати і декарбоксилювати попередники біологічно активних амінів (клітини APUDсистеми): ендокриноцити травної системи, клітини гол мозку, мозкової речовини наднирковиз залоз.

2. Клітини ненейрального походження (ендокриноцити статевих залоз)

19. Гіпоталамус. Нейросекреторні ядра гіпоталамуса, особливості будови та функції нейросекреторних клітин. Гіпоталамоаденогіпофізарна та гіпоталамонейрогіпофізарна системи.

ГІПОТАЛАМУС (HYPOTHALAMUS) — центральний нейроендокринний орган, який поєднує нервову і гормональну регуляції діяльності основних вісцеральних систем організму. Включає близько 30 пар ядер, розміщених біля основи головного мозку (у ділянці дна третього шлуночка).

Умовно розрізняють передній, середній та задній гіпоталамус. Ендокринна функція пов'язана з діяльністю особливих нейросекреторних клітин переднього і середнього гіпоталамуса. Нейроцити заднього, у меншій мірі середнього та переднього гіпоталамуса, надсилають свої відростки у складі симпатичних і парасимпатичних нервових стовбурів до відповідних органів-цілей (мішеней), чим забезпечують нервовy регуляцію їхньої діяльності.

У передньому гіпоталамусі є дві пари ядер: супраоптичні та паравентрикулярні.

Клітини супраоптичних, у меншій мірі паравентрикулярних ядер, виробляють гормон вазопресин, який призводить до скорочення гладких міоцитів судинної стінки, зумовлюючи цим підвищення тиску крові. Другий ефект вазопресину полягає у зменшенні сечовиділення завдяки посиленню реабсорбції води у нирках.

З урахуванням цього ефекту вазопресин називають ще антидіуретичним гормоном, важлива роль вазопресину в регуляції температури тіла, діяльності серцево-судинної системи; цей гормон необхідний для нормального розвитку головного мозку.

Клітини паравентрикулярних ядер синтезують окситоцин, який викликає скорочення гладких міоцитів матки і молочної залози. Гормони супраоптичних та паравентрикулярних ядер по аксонах нейросекреторних клітин опускаються у задню частку гіпофізу, де виводяться у кровообіг через аксовазальні синапси.

До середнього гіпоталамуса належать аркуатне, дорсомедіальне, вентромедіильне, супрахіазматичне ядра, а також преоптична зона. Дрібні адренохолінергічні нейросекреторні клітини ядер середнього гіпоталамуса виробляють дві групи біологічно активних речовин — ліберини і статини, які впливають на клітини передньої частки гіпофіза. Ліберини і статини об'єднують під спільною назвою рилізинг-факторів, фізіологічні антагоністи: перші стимулюють, а останні пригнічують продукцію і виведення у кров гормонів гіпофіза.

Ліберини і статини доносяться до гіпофіза системою його ворітної вени: аксовазальні синапси лежать в медіальній еміненції (первинна сітка) звідки кров збирається у ворітну вен, яка потім у аденогіпофізі формує вторинну капілярну сітку.

Ліберини: фолліберин, люліберин, соматоліберин, пролактоліберин, тироліберин, меланоліберин, кортиколіберин.

Статини: включає соматостатин, пролактостатин і меланостатин.

Гіпоталамо-аденогіпофізарна система характерна тим, що біол-активні речовини медіобазального гіпоталамуса - ліберини і статини, впливають на клітини передньої частки гіпофіза, які доносяться до гіпофіза системою його ворітної вени.

Гіпоталамо-нейрогіпофізарна система характерна тим, що гормони супраоптичних та паравентрикулярних ядер переднього гіпоталамуса по аксонах нейросекреторних клітин опускаються у задню частку гіпофіза (нейрогіпофіз), де можуть зберігатися або виводяться у кровообіг через аксовазальні синапси.

20. Гіпофіз. Розвиток, будова, кровопостачання, гістофізіологія. Зв'язок гіпофіза з гіпоталамусом.

ГІПОФІЗ (HYPOPHYSIS,GLANDULA PITUITARIA) – центральний ендокринний орган, функція якого полягає у регуляції діяльності ряду периферійних ланок ендокринної системи (так званих гіпофізозалежних органів), а також у здійсненні безпосереднього впливу на ряд клітин органїзму неендокринної природи. Гіпофізозалежними елементами ендокринної системи є щитовидна залоза, кіркова речовина наднирників, ендокриноцити статевих залоз.

Гіпофіз починає розвиватися на 4-ому тижні ембріогенезу з епітеліальних і нейральних зачатків. Епітелій верхньої частини ротової ямки зародка формує гіпофізарну кишеню, яка поглиблюється у напрямку закладки головного мозку і дає початок структурам аденогіпофіза.

Дистальна частка формується у результаті розростання епітелію передньої стінки гіпофізарної кишені, проміжна частка - з її задньої стінки. Назустріч гіпофізарній кишені з боку проміжного пухиря зачатку головного мозку рухається виріст, якій у майбутньому перетворюється у лійку 3-го шлуночка.

Нейроглія дистального кінця лійки, розростаючись, формує нейрогіпофіз, проксимальна частина лійки перетворюється у гіпофізарну ніжку. До моменту народження диференціація гіпофіза в цілому завершується.

Гіпофіз розміщений біля основи середнього мозку, в гіпофізарній ямці турецького сідла основи черепа. Це кулястий орган розміром з горошину, m=500–600 мг.

Він складається з чотирьох часток: дистальної (передньої), проміжної (середньої), туберальної та задньої. Остання формує так звану гіпофізарну ніжку, яка зв'язує гіпофіз з тканинами головного мозку.

Передня, проміжна і туберальна частки разом називаються аденогіпофізом, оскільки побудовані з клітин, які забезпечують синтез і виділення в кров біологічно активних речовин.

Задня частка має назву нейрогіпофіза — у ній нагромаджуються та виводяться у кров синтезовані нейросекреторними клітинами переднього гіпоталамуса окситоцин і вазопресин.

21. Гіпофіз. Розвиток. Загальний план будови. Аденогіпофіз, його кровопостачання, зв'язок з гіпоталамусом, функціональне значення.

ГІПОФІЗ (HYPOPHYSIS,GLANDULA PITUITARIA) – центральний ендокринний орган, функція якого полягає у регуляції діяльності ряду периферійних ланок ендокринної системи (так званих гіпофізозалежних органів), а також у здійсненні безпосереднього впливу на ряд клі-тин органїзму неендокринної природи. Гіпофізозалежними елементами ендокринної системи є щитовидна залоза, кіркова речовина наднирників, ендокриноцити статевих залоз.

Аденогіпофіз покритий фіброзною капсулою; представлений тяжами ендокринних клітин (аденоцітов), оточених мережею ретикулінових волокон; ретикулінові волокна також оточують капіляри з фенестрованим ендотелієм і широким просвітом вторинної капілярної сітки.

Ендокринні клітини передньої частки, що синтезують пептидні гормони, містять елементи гранулярної ендоплазматичної сітки, комплекс Гольджі, численні мітохондрії і секреторні гранули різного діаметру. Клітини розташовані анастомозуючих тяжами (трабекулами) і острівцями між кровоносними капілярами з фенестрованним ендотелієм. В останні виводяться гормони, з капілярів до клітин надходять ліберіни і соматостатин.

В ендокриноцитах дистальної частки гіпофіза розрізняють дві групи клітин:

1. Хромофільні клітини містять у цитоплазмі гранули, які інтенсивно зв'язують спеціалдьні гістологічні барвники, що використовуються для забарвлення гормонів. Вони становлять близько 40% клітинної маси дистальної частки гіпофіза.

2. Хромофобних клітин більше — близько 60%. В їхній цитоплазмі відсутні гранули.

Хромофобні і хромофільні ендокриноцити утворюють у дистальній частці гіпофіза багатоклітинні скупчення витягнутої форми — трабекули (перекладки). При цьому хромофобні клітини займають центральне положення, а хромофільні — периферію

трабекул.

Гіпоталамо-аденогіпофізарна система характерна тим, що біол-активні речовини медіобазального гіпоталамуса - ліберини і статини, впливають на клітини передньої частки гіпофіза, які доносяться до гіпофіза системою його ворітної вени.

Приносні гіпофізарні артерії розпадаються в медіальному підвищенні гіпоталамуса на первинну капілярну сітку, у яку надходять гормони (ліберини і статини) з нейросекреторних клітин середнього гіпоталамуса. Капіляри цього первинного сплетення зливаються у портальні вени, які йдуть вздовж гіпофізарної ніжки до аденогіпофіза, де розпадаються на вторинну капілярну сітку синусоїдного типу. В останній кров віддає ендокриноцитам гіпофіза відповідні ліберини або статини і насичується гіпофізарними гормонами. Виявлено, що у гіпофізі також виробляються біологічно активні речовини: тироліберин, гонадоліберин, нейротензин, ангіотензин, гастрин, секретин. Очевидно, сьогодні ми знаємо ще далеко не всі гормони, і, відповідно, функції аденогіпофіза.

22. Гіпофіз. Розвиток. Загальний план будови. Нейрогіпофіз, його кровопостачання, зв'язок з гіпоталамусом, функціональне значення

ГІПОФІЗ (HYPOPHYSIS,GLANDULA PITUITARIA) – центральний ендокринний орган, функція якого полягає у регуляції діяльності ряду периферійних ланок ендокринної системи (так званих гіпофізозалежних органів), а також у здійсненні безпосереднього впливу на ряд клі-тин органїзму неендокринної природи. Гіпофізозалежними елементами ендокринної системи є щитовидна залоза, кіркова речовина наднирників, ендокриноцити статевих залоз.

Задня частка гіпофіза (нейрогіпофіз) містить тільця Херінга — розширення аксонів нейросекреторних клітин переднього гіпоталамуса, де нагромаджуються секреторні гранули з окситоцином і вазопресином. Опорно-трофічний апарат нейрогіпофіза утворений пітуїцитами — клітинами епендимної глії веретеноподібної або неправильної зірчастої форми.

Задня частка гіпофіза отримує артеріальну кров з нижньої гіпофізарної артерії.Венозний відтік з гіпофіза здійснюється в запалі венозний синус твердої мозкової оболонки (менша частина). Велика частина крові відтікає ретроградно в серединна піднесення, що, завдяки транспорту кров'ю гіпофізарних гормонів, грає визначальну роль в реалізації механізмів зворотного зв'язку між гіпофізом та гіпоталамусом.

23. Епіфіз. Джерела розвитку. Будова. Секреторні функції.

Епіфіз – центральний орган ендокринної системи, що забезпечує регуляцію фото періодичності організму, його циркадних ритмів, регулює розвиток та функціонування статевої системи.

Розміщується біля основи проміжного мозку, в дорсальній частині даху третього шлуночка.

Будова:

· Форма шишки ялини

· Ззовні вкритий сполучнотканинною капсулою, від якої відходять септи, котрі ділять залозу на часточки.

· Часточка утворена двома видами клітин: пінеалоцити та гліоцити.

Гліоцити:

ü На периферії

ü Основна функція опорно-механічна, відростки вплітаються у строму.

Пінеалоцити:

· Великі, полігональні клітини, розгалужені відростки.

· Добре розвинуті гладка та гранулярна ендоплазматичні сітки, комплекс Гольджі, мітохондрії та лізосоми.

· За функціональним станом розрізняють:

1. Світлі: Бідні на секреторні включення

2. Темні: Багаті на ацидофільні або базофільні гранули

Мелатонін:

· Пригнічує секрецію гонадоліберину, гальмуючи статева дозрівання

· У дорослої людини: контролює обмін речовин, статеві функції, добові ритми, процес поділу та диференціації клітин, протипухлинна активність.

· Синтез залежить від рівня освітленості: Посилюється у темноті

Серотонін:

· Фізіологічна роль серотоніну в головному мозку людини розглядається в зв'язку з регуляцією таких психоемоційних реакцій, як тривога, неспокій, агресивність, нав'язливі думки та дії, фобії, імпульсивні потяги, сексуальна поведінка, контроль циклів фізіологічного сну тощо, що дозволило визначати серотонін як медіатор гарного самопочуття.

· Брак гормону спричинює депресивні стани.

Розвиток:

Епіфіз розвивається на п’ятому тижні ембріогенезу з нейроектодерми у вигляді виросту у ділянці майбутнього даху третього шлуночка.

24. Щитовидна залоза. Розвиток, будова, гістофізіологія, функціональне значення. Вікові зміни.

Щитовидна залоза (glandula thyroidea) — периферійний орган ендокринної системи, який регулює основний обмін організму, а також забезпечує кальцієвий гомеостаз крові. Розміщена на передній поверхні щитоподібного і перснеподібного хрящів гортані, а також другого і третього кілець трахеї. Вона складається з двох часток полігональної форми, з'єднаних перешийком.

Будова

· Щитовидна залоза вкрита сполучнотканинною капсулою, від якої всередину органа відходять перегородки.

· Структурною і функціональною одиницею щитовидної залози є фолікул

· Фолікул - мікроскопічний пухирець, стінка якого утворена одним шаром клітин-тироцитів.

ü Всередині фолікула нагромаджується колоїд — драглиста речовина, що складається з білка тироглобуліну. У молекулі останнього тироксин (гормон щитовидної залози) зв'язаний з поліпептидним ланцюгом (глобуліном).

ü Зовні кожний фолікул оточений базальною мембраною, яка є основою для тироцитів.

ü Міжфолікулярні острівці - скупчення тироцитів без порожними всередині

Клітини

· Тироцити — основний клітинний компонент щитовидної залози.

ü Форма: у нормі у дорослих людей вони кубічні, при гіперфункції й у дітей набувають призматичної форми, при гіпофункції і в старечому віці стають плоскими.

ü На апікальній (зверненій у просвіт фолікула) поверхні тироцита є мікроворсинки, які беруть участь у виведенні секреторних продуктів у просвіт фолі кула.

ü Бічні поверхні сусідніх клітин формують десмосомні контакти.

ü Плазмолема базальної поверхні тироцита утворює численні інвагінації.

ü Посилення функціональної активності тироцитів супроводжується зростанням кількості і висоти мікроворсинок, збільшенням чисельності інвагінацій.

ü добре розвинута гранулярна ендоплазматична сітка й елементи комплексу Гольджі.

· Парафолікулярні клітини.

ü Вони залягають поодинці у фолікулах — між базальною основою тироцитів і базальною мембраною, а також у міжфолікулярній сполучній тканині.

ü Великі клітини неправильної округлої або полігональної форми.

ü У цитоплазмі яких міститься велика кількість секреторних гранул.

ü Здатність відновлювати окисли важких металів, що дає так звану аргірофілію, або осміофілію.

ü У цитоплазмі добре розвинута гранулярна ендоплазматична сітка, елементи комплексу Гольджі.

ü Два різновиди парафолікулярних клітин:

1. перший синтезує гормон кальцитонін. Кальцитонін зменшує рівень кальцію в крові шляхом депонування його у кістковій тканині

2. другий — соматостатин. Кальцитонін зменшує рівень кальцію в крові шляхом депонування його у кістковій тканині, соматостатин пригнічує білковий синтез і є антагоністом соматотро-піну.

· Парафолікулярні клітини можуть суміщати синтез регуляторних пептидів з утворенням нейроамінів серотоніну й норадреналіну, вони належать до APUD-системи.

Ембріональний розвиток щитовидної залози.

Закладка щитовидної залози здійснюється на четвертому тижні ембріонального розвитку у вигляді виросту епітелію стінки глотки між першою і другою парою зяберних кишень.
Ріст епітеліального тяжа на рівні третьої-четвертої пари зяберних кишень супроводжується його роздвоєнням, даючи початок часткам щитовидної залози. На ранніх етапах ембріогенезу щитовидна залоза має трабекулярну (тяжисту) будову, з нагромадженням колоїду всередині трабекул останні перетворюються у фолікули.

25. Прищитовидна залоза. Розвиток, будова та функціональне значення. Вікові зміни

ПРИЩИТОВИДНА ЗАЛОЗА (GLANDULA PARATHYROIDEA).

· У людини є чотири (рідше дві) прищитовидних залози.

· Вони розміщені на задній поверхні щитовидної залози, під спільною сполучнотканинною капсулою.

· Це органи овальної форми.

· Структурною і функціональною одиницею прищитовидної залози є трабекула (перекладка).

· Трабекули побудовані із скупчень клітин-паратироцитів, які з'єднуються між собою, утворюючи десмосомні контакти.

Паратироцити

· добре розвинуті гранулярна ендоплазматичну сітка, комплекс Гольджі, мітохондрії, у цитоплазмі нагромаджують секреторні гранули (200–400 нм).

· Залежно від функціонального стану паратироцитів цитоплазма їх може зафарбовуватися базофільно (це так звані головні клітини) або ацидофільно (ацидофільні паратироцити).

· Паратироцити виробляють гормон паратирин, який шляхом демінералізації кісток підвищує рівень кальцію в крові (стимулює діяльність остеокластів).

· Кальцитонін і паратирин — антагоністи, їх взаємодія забезпечує постійність рівня (гомеостаз) кальцію в крові. Механізм активації паратироцитів пов'язаний з присутністю на поверхні їх плазмолеми рецепторів, здатних безпосередньо сприймати вплив іонів кальцію.

Ембріогенез прищитовидних залоз здійснюється у зародку на п'ятому тижні ембріогенезу у вигляді виростів епітелію третьої-четвертої пар зяберних кишень. Поступово ці вирости відшнуровуються, і кожен з них перетворюється у самостійну прищитовидну залозу. У новонароджених і дітей молодшого віку паренхіма залози побудована лише з головних клітин, на п'ятому-сьомому році життя з'являються ацидофільні клітини.

Після 20—25 років у прищитовидних залозах відзначено нагромадження адипоцитів..

26. Надниркові залози. Джерела розвитку. Будова, гістофізіологія кіркової та мозкової речовини. Зв'язок надниркових залоз з гіпофізом та центральною нервовою системою. Вікові зміни.

Надниркова залоза (glandula suprarenalis) — парний ендокринний орган, розміщений над верхнім полюсом нирки.

· форма трикутна або півмісяцева, з вгнутою основою,

· Зовні надниркова залоза вкрита сполучнотканинною капсулою. Паренхіма її побудована з двох відмінних за походженням, будовою та функцією частин — поверхневої кіркової речовини та центральної мозкової речовини.

· Кіркові ендокриноцити формують тяжі, орієнтовані перпендикулярно до поверхні надниркової залози. Проміжки між тяжами заповнені прошарками пухкої сполучної тканини.

Схема гістоархітектоніки та васкуляризації надниркової залози

Кіркова речовина містить три зони:

· поверхневу клубочкову, серединну пучкову і глибоку сітчасту.

· клітини клубочкової зони

ü утворюють округлі скупчення

ü Ендокриноцити цієї зони продукують мінералокортикостероїдний гормон альдостерон, який регулює вміст натрію в організмі. Цей гормон також має властивість посилювати перебіг запальних процесів.

· Клітини пучкової зони розміщені паралельними рядами — «пучками».

ü Залежно від функціонального стану ці клітини можуть мати світлу або темну цитоплазму, кубічну або призматичну форму.

ü Ендокриноцити пучкової зони синтезують глюкокортикостероїдні гормони (кортизон, гідрокортизон, кортикостерон), які регулюють обмін вуглеводів, білків, ліпідів, стимулюють енергетичний обмін, а також пригнічують запальні процеси в організмі.

ü Клітини сітчастої зони полігональної або округлої форми, дещо менші від клітин пучкової зони, формують розгалужені пучки, які під мікроскопом нагадують сітку.

· Ендокриноцити сітчастої зони синтезують статеві стероїди — андрогенстероїдний гормон (чоловічий статевий гормон, який подібний до тестостерону сім'яників), у меншій мірі — жіночі статеві гормони естрогени і прогестерон.

Мозкова речовина

· відмежована від кіркової несуцільним прошарком сполучної тканини.

· Побудована з великих хромафінних клітин округлої або полігональної форми, які за характером синтезованих ними речовин поділяються на епінефроцити та норепінефроцити.

· Епінефроцити мають світлу, заповнену секреторними гранулами цитоплазму, секретують адреналін.

· Норепінефроцитів мають темну цитоплазму, яка містить секреторні гранули норадреналіну.

Ембріогенез

Надниркова залоза розвивається з двох ембріональних зачатків:

· мозкова речовина — з парааортальних нервових гангліїв,

· кіркова — з розростань целомічного епітелію, які формують так зване інтерреналове тіло.

· Закладка кіркової речовини здійснюється на п'ятому тижні ембріогенезу.

· Великі ацидофільні клітини інтерреналового тіла — джерело утворення первинної (фетальної) кори майбутніх надниркових залоз.

· На десятому тижні ембріонального розвитку первинна кора обростає дрібними базофільними клітинами, що також походять з целомічного епітелію кореня брижі, з яких утворюється дефінітивна кора.

· Переміщення нейробластів з парааортальних симпатичних вузлів у інтерреналове тіло здійснюється на шостому-сьомому тижні ембріогенезу.

· Спочатку хромафінні клітини мозкової речовини продукують лише норадреналін, на пізніших стадіях розвитку зародка починає вироблятися адреналін.

Вікові зміни

Максимального розвитку надниркова залоза набуває у 20— 25 років. Починаючи з 50—60 років відзначається вікова інволюція клубочкової і пучкової зон кіркової речовини, заміщення їх ендокринних елементів розростаннями сполучної тканини. Характеристики мозкової речовини і клітин сітчастої зони з віком суттєво не змінюються.

Схема взаємозв'язку між трьома основними регуляторними системами організму.

Модуль 4

1. Травний канал. Загальний план будови стінки. Іннервація та васкуляризація. Морфофункціональна характеристика лімфоїдного апарату.

БУДОВА СТІНКИ ТРАВНОГО КАНАЛУ

Стравохід, шлунок і кишечник мають трубчасту будову, а стінка травного каналу складається з трьох основних оболонок:

· внутрішньої – слизової з підслизовим шаром (полегшує проходження їжі завдяки виділенню слизу та бере участь у процесі травлення)

· середньої – м'язової (перемішує їжу та забезпечує її просування травним трактом)

· зовнішньої – сполучнотканинної (ізолює травний канал).

Оболонка	Будова	функції
Серозна оболонка для глотки та стравоходу, очеревина для шлунка	Щільна волокниста сполучна тканина, у ній містяться судини, нервові волокна. Очеревина двошарова.	За допомогою виростів очеревини шлунок і кишечник прикріплюються до задньої стінки черевної порожнини (опорна). Покриває та захищає травний тракт, зменшує тертя відділів під час скорочення (захисна)
М'язова оболонка	Два шари непосмугованих м'язів або три шари у шлунку. Нерви між м'язами регулюють перистальтичні рухи травного каналу	Перемішування та переміщення речовин шлунково-кишковим трактом (рухова).
Слизова оболонка з підслизовим шаром	У підслизовому шарі переважає основна сполучна тканина, яка містить багато кровоносних і лімфатичних судин та нервів Слизова оболонка утворена одношаровим епітелієм із залозистими клітинами.	Разом із слизовою оболонкою утворює складки, які збільшують секреторну та всмоктувальну поверхні травного шляху. Вироблення слизу, травних ферментів (секреторна). Слиз захищає оболонку від механічного пошкодження та твердими частками їжі й перетравлення (захисна). Слиз полегшує просування часток їжі (рухова). Всмоктуються продукти травлення та знезараження їх (всмоктувальна). Вироблення гормонів (регуляторна).

Васкуляризация. Стінка травної трубки на всьому протязі рясно забезпечена кровоносних і лімфатичних судинах. Артерії утворюють найбільш потужні сплетення в підслизовій основі, які тісно пов'язані з артеріальними сплетеннями, що лежать у власній пластинці слизової оболонки. У тонкій кишці артеріальні сплетення формуються також в м'язовій оболонці.

Наявність артеріоловенулярних анастомозів забезпечує регуляцію притоку крові в різні ділянки травного тракту в залежності від фази травлення.

Лімфатичні капіляри утворюють мережі під епітелієм, навколо залоз і в м'язовій оболонці. Лімфатичні судини формують сплетення підслизової основи і м'язової оболонки, а іноді і зовнішньої оболонки (стравохід). Найбільші сплетення судин розташовуються в підслизовій основі.

Іннервація.

Еферентну іннервацію забезпечують ганглії вегетативної нервової системи, розташовані поза травної трубки: верхній шийний, інші вузли симпатичної ланцюжка, що іннервують стравохід, ганглії сонячного і тазового сплетінь, що іннервують шлунок і кишечник. Інтрамуральними є ганглії міжм'язового, підслизового і подсерозной сплетінь.

Аферентна іннервація здійснюється закінченнями дендритів чутливих нервових клітин. Розташовуються в м'язах, епітелії, волокнистої сполучної тканини.

Мигдалини - Великі скупчення лімфоїдної тканини. Мигдалини виконують в організмі важливу захисну функцію, знешкоджуючи мікроби, постійно потрапляють із зовнішнього середовища в організм через носові і ротові отвори. Поряд з іншими органами, що містять лімфоїдну тканину, вони забезпечують утворення лімфоцитів, що беруть участь в реакціях гуморального і клітинного імунітету.

2. Ротова порожнина. Особливості будови слизової оболонки різних органів ротової порожнини.

Слизова оболонка ротової порожнини відрізняється наступними особливостями: наявністю багатошарового плоского епітелію, відсутністю або слабким розвитком м'язової пластинки слизової оболонки і відсутністю в деяких ділянках підслизової основи. Слизова оболонка в місцях розташування лімфоїдної тканини (мигдалини) утворює складки.

Слизова оболонка губ

У губі розрізняють три відділи:

· шкірний (pare cutanea)

· проміжний (pars intermedia)

· слизовий (pars mucosa).

Шкірний відділ губи має будову шкіри. Він покритий багатошаровим плоским зроговілим епітелієм і забезпечений сальними, потовими залозами і волоссям. Епітелій цій частині розташований на базальній мембрані; під мембраною лежить пухка волокниста сполучна тканина, що утворює високі сосочки, які вдаються в епітелій.

Проміжний відділ губи складається з двох зон: зовнішньої (гладкою) і внутрішньої (ворсинчастою).

Слизовий відділ губи покритий багатошаровим плоским незроговілим епітелієм. Однак у клітинах поверхневого шару епітелію все ж можна виявити невелику кількість зерен кератину.

М'язова пластинка слизової оболонки відсутня, і тому власна пластинка без різкої межі переходить в підслизову основу, що примикає безпосередньо до поперечнопосмугованих м'язів.

У підслизовій основі розташовуються секреторні відділи слинних губних залоз. За будовою це складні альвеолярно-трубчасті залози.

За характером секрету вони відносяться до змішаних слизисто-білковим залозам. Вивідні протоки їх вистелені багатошаровим плоским незроговілим епітелієм і відкриваються на поверхні губи.

Слизова оболонка ясен

Ясна утворені слизовою оболонкою, щільно зрощеної з окістям верхньої та нижньої щелеп.

Слизова оболонка вистелена багатошаровим плоским епітелієм, який іноді стає зроговілим.

Власна пластинка слизової оболонки утворює довгі сосочки, що глибоко вдаються в епітелій

У сполучної тканини власної пластинки слизової оболонки місцями є великі скупчення тканинних базофілів.

М'язова пластинка слизової оболонки відсутня. Десна багато інервована. В епітелії знаходяться вільні нервові закінчення, а у власній пластинці слизової оболонки - інкапсульовані і неінкапсульовані нервові закінчення.

Слизова оболонка щоки

Щоки покриті зовні шкірою, а зсередини - слизовою оболонкою.

У слизовій оболонці щоки розрізняють три зони:

· верхню, або максилярні (zona maxillaris)

· нижню, або Мандибулярна (zona mandibularis)

· середню, або проміжну (zona intermedia).

У слизовій оболонці відсутній м'язова пластинка.

Максилярні і мандибулярна зони щоки мають будову, подібну з будовою слизової частини губи. Епітелій тут багатошаровий плоский незроговілий.

У цих областях добре виражена підслизова основа, в якій знаходиться велика кількість слинних залоз щоки.

Середня, або проміжна, зона щоки займає область шириною близько 10 мм, що тягнеться від кута рота до гілки нижньої щелепи.

Тверде піднебіння

Тверде піднебіння складається з кісткової основи, покритої слизовою оболонкою. Підслизова основа відсутня, тому слизова оболонка щільно зрощена з окістям.

Слизова оболонка вистелена багатошаровим плоским незроговілим епітелієм

Власна пластинка слизової оболонки утворює сосочки, вдаються в епітелій.

Слизова оболонка ротової поверхні м'якого піднебіння і язичка

Слизова оболонка ротової поверхні м'якого піднебіння і язичка покрита багатошаровим плоским незроговілим епітелієм.

Власна пластинка слизової оболонки утворює високі вузькі сосочки, що глибоко вдаються в епітелій. За нею розташовується сильно розвинений шар еластичних волокон.

М'язова пластинка слизової оболонки відсутня.

Далі слідує добре виражена підслизова основа, утворена пухкою волокнистою сполучною тканиною, багатою жировими елементами, в якій розташовані слизові слинні залози. Вивідні протоки цих залоз відкриваються на ротовій поверхні м'якого піднебіння і язичка.

Слизова оболонка носової поверхні м'якого піднебіння покрита псевдобагатошаровим війчастим епітелієм, що містить келихоподібних клітини.

Власна пластинка слизової оболонки тут позбавлена сосочків і відділена від епітелію добре вираженою базальної мембраною

М'язова пластинка слизової оболонки і підслизова основа відсутні.

Язик вкритий слизовою оболонкою. Рельєф її різний на нижній, бічних і верхньої поверхнях язика. Найбільш просту будову має слизова оболонка на його нижній поверхні.

Епітелій тут багатошаровий плоский незроговілий.

Власна пластинка слизової оболонки вдається в епітелій, утворюючи короткі сосочки.

За власною пластинкою лежить підслизова основа, яка прилягає безпосередньо до м'язів..

Слизова оболонка верхньої і бічних поверхонь язика нерухомо зрощена з його м'язовим тілом і забезпечена особливими утвореннями – сосочками

Підслизова основа відсутня.

Є 4 види сосочків:

· ниткоподібні (papillae filiformes)

· грибоподібні (papillae fungiformes)

· жолобуваті (papillae vallatae)

· листоподібні (papillae foliatae).

Всі сосочки язика є похідними слизової оболонки. Поверхня сосочків утворена багатошаровим плоским незроговілим або частково зроговілим епітелієм, який лежить на базальної мембрані.

3. Ротова порожнина. Особливості будови слизової оболонки. Губа та щока. Розвиток, будова, функції.

Ротова порожнина це частина переднього відділу травної трубки в якій здійснюється механічна обробка їжі. Ротова порожнина вистелена багатошаровим плоским незроговілим епітелієм, який може підлягати зроговінню.

Пухка сполучна тканина власної пластинки слизової оболонки утворює сосочки - вростання сполучної тканини в епітелій, що сприяє зміцненню контакту між ними.

М’язова пластинка слизової оболонки відсутня.

Слизова оболонка на губах, щоках, нижній поверхні язика, м’якого піднебіння, язичка розташована на підслизовій основі і тому слизова оболонка може зміщуватись відносно глибших шарів. У яснах, верхній і бічній поверхні язика, твердому піднебінні, немає підслизової основи, що зумовлює їх незміщуваність.

Губа це утвір, що прикриває вхід в ротову порожнину.

У складі губи розрізняють 3 частини: слизову, проміжну, шкірну.

Шкірна частина вистелена багатошаровим плоским зроговілим епітелієм.

На проміжній частині губи розрізняють 2 зони: зовнішню гладку та внутрішню ворсинчасту частини. Зовнішня частина вкрита плоским зроговілим епітелієм, внутрішня частина багатошаровим незроговілим.

Слизова частина губи вкрита багатошаровим плоским незроговілим епітелієм. Тут у підслизовій основі локалізовані кінцеві секреторні відділи малих губних слинних залоз.

Щока це шкірно-м’язовий утвір, який обмежує присінок ротової порожнини.

На слизовій поверхні щоки виділяють три зони: максилярну, мандибулярну, проміжну.

На рівні других верхніх великих кутніх зубів слизової оболонки щоки відкриваються вивідні протоки привушних слинних залоз.

У кінці першого місяця ротову ямку обмежують 5 горбів, або відростків. Один із них (лобний) розташований вище від ротової ямки; два верхньощелепні - по боках від нього, а два нижньощелепні - дещо нижче попередніх. Ці відростки є елементами першої зябрової дуги. У процесі подальшого розвитку нижньощелепні відростки зближуються та зростаються між собою по середній лінії і утворюють нижню щелепу і нижню губу. Верхньощелепні відростки зростаються з нижньощелепними в бічних відділах та утворюють щоки і бічні ділянки верхньої щелепи і верхньої губи.

4. Тверде та м'яке піднебіння. Розвиток. Загальна будова. Морфологічні особливості слизової оболонки на різних поверхнях.

Основою твердого піднебіння є кісткові пластинки, зрошенні між собою по середній лінії з утворенням шва.

З боку ротової порожнини слизова оболонка твердого піднебіння вистелена багатошаровим плоским незроговілим епітелієм.

У складі твердого піднебіння розрізняють 4 зони: жирову, залозисту, крайову, зону піднебінного шва.

· Жирова зона займає передню частину твердого піднебіння

· Залозиста зона задню, в ній розташовані групи малих слинних залоз

· Крайова зона у вигляді підкови охоплює тверде піднебіння

· Зона піднебінного шва розташована вздовж серединної лінії піднебіння.

М’яке піднебіння є продовженням задньої частини твердого піднебіння.

В основі лежить сухожильно-м’язова основа.

У слизовій оболонці виділяють дві поверхні: ротову і носову.

Ротова поверхня слизової оболонки м’якого піднебіння та язичка вкрита багатошаровим плоским незроговілим епітелієм.

Власна пластинка утворює сосочки, м’язова пластинка відсутня.

Носова поверхня слизової оболонки піднебіння вкрита одношаровим багаторядним війчастим епітелієм.

В кінці другого місяця на внутрішній поверхні верхньощелепних відростків утворюються піднебінні відростки. Краї піднебінних відростків зростаються, при цьому утворюється тверде піднебіння.

5. Язик. Розвиток. Загальний план будови. Особливості будови слизової оболонки на різних поверхнях.

Язик це м’язовий орган, який бере участь в механічній обробці їжі, ковтанні, забезпечує артикуляцію і дегустацію.

Тіло язика утворене пучками посмугованих м’язових волокон.

Розрізняють нижню, бічні та верхню поверхні язика.

Нижня поверхня язика вкрита багатошаровим плоским незроговілим епітелієм, має добре розвинену підслизову основу що забезпечує зміщуваність слизової оболонки.

Верхня та бічні поверхні язика вкриті багатошаровим плоским незроговілим епітелієм (може ороговівати), що нерухомо зрощений з м’язовою оболонкою.

Епітелій і власна пластинки слизової оболонки утворюють вирости, які мають назву сосочків язика.

Розрізняють ниткоподібні, листоподібні, грибоподібні, жолобкуваті та сочевицеподібні сосочки.

У сполучній тканині кореня язика є скупчення лімфоцитів, які утворюють язиковий мигдалик. Лімфатичні вузлики язикового мигдалика розміщені навколо вростань епітелію – крипт мигдалика, в які впадають вивідні протоки малих слинних залоз. Також, на поверхні язика розміщені смакові бруньки, що утворюють периферійний відділ смакового аналізатора. Серед рецепторних клітин смакових бруньок передньої частини язика переважають клітини чутливі до солодкого, задньої до гірких.

Язик розвивається з передньої і задньої закладок. Передня закладка розташовується на внутрішній поверхні першої зябрової дуги і має 3 горбики, з яких утворюється тіло язика. Задня закладка розташована вентральними кінцями другої і третьої зябрових дуг. Потім закладки зростаються. М’язи язика розвиваються з міотомів сомітів.

6. Великі слинні залози, їх класифікація, розвиток. Привушна слинна залоза, будова, функції.

До великих слинних залоз відносять привушні, підщелепні, під’язикові.

Усі слинні залози є складними альвеолярними, або альвеолярно-трубчастими залозами.

За характером синтезованих речовин секреторні клітини слинних залоз поділяють на серицити та мукоцити.

Сероцити продукують білки-ферменти, мукоцити слизоподібні білки-муцини.

Привушна слинна залоза розміщена в привушно-жувальній ділянці голови. Це складна розгалужена альвеолярна залоза з білковим типом секрету. Кінцеві секреторні відділи білкові, в центрі ацинуса знаходяться секреторні клітини – серицити, на периферії розміщені міоепітеліальні клітини, зовні ацинус вкриває базальна мембрана.

Загальна вивідна протока привушної залози відкривається на рівні другого верхнього великого кутнього зуба. Слина зволожує їжу, полегшує її механічну обробкута ковтання, сприяє артикуляція, виконує бактерицидну дію.

Розвиток слинних залоз починається на 2 місяці ембріогенезу. Паренхіма залоз розвивається з багатошарового плоского незроговілого епітелію. Строма залоз утворюється з мезенхіми.

7. Великі слинні залози. Загальна характеристика. Підщелепна та під'язична слинні залози.

До великих слинних залоз відносять привушні, підщелепні, під’язикові.

Усі слинні залози є складними альвеолярними, або альвеолярно-трубчастими залозами.

За характером синтезованих речовин секреторні клітини слинних залоз поділяють на серицити та мукоцити.

Сероцити продукують білки-ферменти, мукоцити - слизоподібні білки-муцини. Слина зволожує їжу, полегшує її механічну обробкута ковтання, сприяє артикуляція, виконує бактерицидну дію.

Підщелепна слинна залоза це складна альвеолярно-трубчаста розгалужена залоза з білково-слизовим типом секрету.

Кінцеві секреторні відділи підщелепної залози поділяються на білкові та змішані.

Білкові ацинуси побудовані з 10-15 сероцитів навколо яких розміщенні міоепітеліальні клітини, що сприяють виведенню секрету з кінцевих секреторних відділів. Змішані ацинуси ,крім сероцитів, містять мукоцити. До основи мукоцитів прилягають сероцити і формують білкові півмісяці Джіануцці.

Система вивідних проток підщелепної залози включає вставні, посмуговані, міжчасточкові та загальну вивідні протоки. Загальна протока підщелепної слинної залози впадає у ротову порожнину на передньобічній поверхні вуздечки язика.

Під’язикова слинна залоза – складна розгалужена альвеолярно-трубчаста залоза. Кінцеві секреторні відділи утворені переважно мукоцитами. Вивідні протоки під’язикових залоз впадають у ротову порожнину вздовж під’язикової складки.

8. Зуби. Загальний план будови. Дентин. Розвиток, будова, функції. Поняття про прозорий дентин та інтерглобулярні простори.

Зуби це тверді утвори ротової порожнини, що знаходяться в альвеолярному відростку, та сприяють механічній обробці їжі.

У кожного зуба розрізняють коронку, шийку, корінь.

До твердих тканин зуба належать емаль, дентин, цемент.

До м’яких пульпа та періодонт.

Емаль вкриває коронку зуба, лежить на дентині.

Цемент вкриває дентин кореня зуба.

Пульпа розташована всередині зуба – у пульпарній порожнині та каналі кореня зуба.

За допомогою періодонта зуби закріплюються в альвеолах.

Залежно від будови розрізняють: різці, ікла, малі кутні, великі кутні зуби.

Дентин – тверда тканина, що сладає основу кореня, коронки, шийки зуба. За будовою дентин являє собою скупчення пучків колагенових волокон, між якими залягає основна речовина. У радіальному напрямку дентин пронизують дентинні трубочки. У них розміщені відростки клітин одонтобластів, тіла яких лежать у периферійний зоні пульпи. Ближче до пульпи розташований припульпарний дентин, поверхнево плащовий.

9. Зуби. Загальний план будови. Емаль. Будова, функції розвиток.

Зуби - утвори ротової порожнини, що знаходяться в альвеолах верхньої та нижньої щелеп.

Розрізняють 4 види зубів: різці, ікла, малі та великі кутні зуби. У складі зуба виділяють коронку, шийку та корінь.

Зуб побудований з твердих: емаль, дентин, цемент, та м'яких: пульпа і періодонт.

Емаль- найтвердіша речовина організму, що покриває коронку зуба. 97%- неорганічні сполуки(гідроксиапотит). Структурно-функціональна одиниця емалі- емалева призма- пучок фібрил S-подібної форми, між якими залягають кристали гідроксиапатиту.

Емаль продукують енамелобласти - клітини витягнутої форми, мають полярну диференціацію в базальній частині мітохондрії, в апікальній ЕПС, КГ та мікрофіламенти з яких формується осьова нитка. Виділення продуктів секреції здійснюється через відросток Томса. Після припинення гістогенезу зуба, енамелобласти редукуються, відростки Томса лишаються у складі емалі.

На шліфі зуба видно лінії Шрегера, та лінії Ретціуса.
Поверхня емалі вкрита кутикулою, що захищає від дії кислот.

10. Зуби. Загальний план будови. Пульпа і періодонт. Будова, функції, розвиток.

Зуби- утвори ротової порожнини, що знаходяться в альвеолах верхньої та нижньої щелеп. Розрізняють 4 види зубів: різці, ікла, малі та великі кутні зуби. У складі зуба виділяють коронку, шийку та корінь. Зуб побудований з твердих: емаль, дентин, цемент, та м'яких: пульпа і періодонт.
Пульпа- м'яка частина зуба, що забезпечує живлення, іннервацію, регенерацію зуба. Побудована з пухкої сполучної тканини, яка заповнює пульпарну порожнину коронки і канали кореня зуби. Є 3 зони пульпи: центральна, проміжна, периферійна.
Центральна- судинно-нервові пучки, колагенові волокна, макрофаги.
Проміжна- незрілі клітини преодонтобласти, преколагенові волокна.
Периферійна- розміщені у кілька рядів тіла одонтобластів та преколагенові волокна, які продовжуються в дентин.

Періодонт- сполучна тканина, що забезпечує фіксацію зуба в альвеолах щелеп. Утворений товстими пучками колагенових волокон. З одного боку вплітаються в цемент зуба, з другого- в окістя альвеол.
В ділянці шийки зуба періодонт формує циркулярну зубну зв'язку яка має велику кількість нервових закінчень, що реагують на зміну тиску.
Багатошаровий плоский епітелій ясен сполучається з кутикулою емалі шийки зуба, герметизуючи періодонт, у разі інфікування можуть виникати перідонтити або пародонтози.

11. Розвиток зуба. Прорізування та заміна зубів.

У морфогенезі зуба розрізняють 3 етапи:
1) утворення зубної пластинки і зубних бруньок.
2) утворення зубних епітеліальних органів.
3) гістогенез тканин зуба.

Зачатки зуба з'являються на 6-8 тижні ембріогенезу у вигляді потовщень багатошарового плоского епітелію ротової ямки, так формується зубна пластинка.
Епітелій зубної пластинки вростає в мезенхіму і утворює зубний валик у складі якого з'являються епітеліальні скупчення - зубні бруньки, в них вростає мезенхіма, такрозвиваються емалеві органи.

У емалевому органі розрізняють три види епітеліальних клітин, утворюючих внутрішній, середній і зовнішній шари.

Внутрішній шар, що примикає до зубного сосочка, представлений одношаровий високим призматичним епітелієм, який отримав назву енамелобласти або амелобласти, вони будуватимуть емаль.

Зовнішній шар утворений епітеліальними клітинами, які обмежують емалевий орган від зубного мішечка. Ці клітини отримали назву зовнішні клітини емалевого органу.

Середній утворений пульпою емалевого органу. Він представлений епітеліальними клітинами, зірчастої форми. Пульпа емалевого органу бере участь в утворенні кутикули емалі. Клітини поверхневого шару емалевого органу поступово руйнуються, не даючи ніяких похідних.

Зубний сосочок утворений мезенхімою, яка багата клітинами, їх особливо багато в поверхневих шарах сосочка. З цих клітин диференціюються одонтобласти, з які формують дентин. Решта мезенхіми зубного сосочка перетвориться в пульпу зуба.

Зубний мішечок утворений мезенхімою, яка на відміну від мезенхіми, що оточує зачаток зуба, має більш ущільнену будову. В процесі розвитку і формування зуба у внутрішньому шарі зубного мішечка диференціюються цементобласти, які формують цемент. Із зовнішнього шару зубного мішечка розвивається періодонт.

Гістогенез починається на 4-му місяці внутрішньоутробного розвитку.
Першим утворюється дентин - коронка зуба.
Внутрішні клітини емалевого органу трансформуються в енамелобласти які формують емаль.
Новоутворений дентин і емаль поступово відокремлюють дентинобласти від енамелобластів, унаслідок чого дентинобласти розташовуються ближче до зубного сосочка, а енамелобласти - до поверхні коронки майбутнього зуба.
Пульпа емалевого органу формує кутикулу емалі, а зовнішній шар емалевого органу редукуються.
Внутрішні клітини зубного мішечка дають зачаток цементу зуба, зовнішні клітини зубного мішечка служать джерелом розвитку періодонта.
Цемент утворюється в постембріональному періоді безпосередньо перед прорізанням зуба.

Прорізування зубів відбувається внаслідок активності клітинних елементів пульпи, у результаті нагромпдження основної міжклітинної речовини, виникає тиск, що виштовхує сформовані тканини коронки зуба і відбувається прорізування.
Молочні зуби прорізуються в період 6міс.-6років. І функціонують до 12 років.
Остаточні зуби закладуються на 4-5міс. ембріогенезу з епітелію зубної пластинки позаду молочних зубів. Заміна зубів відбувається з 6-7 до 12 років. Останнім прорізується 3-й моляр 20-25 років.

12. Травний канал. Загальний план будови стінки. Глотка та стравохід. Його будова та функції.

Стінка травного каналу складається з трьох шарів: слизової з підслизовою основою, м'язової, адвентиційної оболонок.
Глотка- конусоподібний орган що сполучає ротову порожнину та стравохід.
Розрізняють 3 частини глотки: ротову, носову та гортанну.
Слизова оболонка носової частини вкрита одношаровим багаторядним війчастим епітелієм.

Слизова оболонка ротової та гортанної частин вкрита багатошаровим плоским незроговілим епітелієм.

Власна пластинка зливається з підслизовою основою, в якій розміщені кінцеві секреторні відділи слизових залоз.

М'язова оболонка складається з внутрішнього циркулярного і зовнішнього поздовжнього шарів.

Адвентиційна оболнка побудована з пухкої волокнистої сполучної тканини.
На межі ротової порожнини та глотки є скупчення лімфоїдних елементів- кільце Пирогова-Вальдейєра. Усього 6 мигдаликів: 2 глоткових, 2 трубних, язиковий та гортанний.

Стравохід- трубчастий орган що сполучає глотку та шлунок.

У слизовій оболонці розрізняють 4 шари: епітелій, власна пласна пластинка, м'язова пластинка, підслизова основа.

Епітелій баготошаровий плоский незроговілий, а на межі зі шлунуом переходть у одношаровий призматичний.

У власній пластинці слизової залягають кінцеві відділи кардіальних залоз стравоходу, з великою кількістю мукоцитів, а також ендокриноцитів.

Підслизова основа утворена пухкою сполучною тканиною у ній знаходяться кінцеві секреторні відділи власних залоз стравоходу, слиз, який вони виділяють зволожує внутрішню поверхню стравоходу для проходження їжі.

М'язова оболонка верхньої третини утворена посмугованими м'язами, середня- посмуговані+гладкі, нижня третина- гладкі.

Внутрішні волокна мають циркулярний напрямок, зовнішні- поздовжній.
Потовщення м'язової оболонки на рівні перснеподібного хряща формує верхній сфінктер, при переході у шлунок- нижній.

Зовні стравохід покритий адвентиційною оболонкою, а під діафрагмаю- серозною.

13. Шлунок. Загальна морфофункціональна характеристика. Джерела розвитку. Особливості будови різних відділів. Іннервація та васкуляризація. Регенерація. Вікові зміни.

Шлунок- мішкоподібне розширення травної трубки. У шлунку виділяють 4 частини:
кардіальну, дно, тіло, пілоричну. Шлунок продукує шлунковий сік, до складу якого входять травні ферменти: пепсин, хімозин, ліпаза, які активні в кислому середовищі.
Через стінку шлунка всмоктується вода з мін.речовинами, моносахариди, спирти.
Шлунок має також ендокринну функцію у виробленні гастрину, гістаміну.

Стінка шлунка утворена трьома оболонками: слизовою з підслизовою основою, м'язовою, адвентиційною.

Слизова оболонка формує складки, поля та ямки.
Слизова оболонка має 4 шари: епітелій, власна пластинка, м'язова пластинка, підслизова основа.
Порожнина шлунка вислана одношаровим призматичним залозистим епітелієм. Поверхневі епітеліоцити мають ворсинки та продукують слиз, який захищає стінку шлунка від перетравлювання.

Регенерація. У міру диференціації та старіння епітелоцитів відбувається іх пересування до поверхні слизової оболонки з наступним заміщенням старих епітелоцитів і відшарування їх у просвіт шлунка.

У власній пластинці локалізовані шлункові залози та скупчення лімфоцитів.
М'язова пластинка уворена 3 шарами гладких міоцитів: внутрішній, зовнішній циркулярні, середній- поздовжні.
Підслизова основа- пухка сполучна тканина. Тут розміщені підслизові нервові сплетення Шабадаша та Мейснера.
М'язова оболонка формує 3 шари. Внутрішній косо-поздовжній, середній- циркулярний, який утворює пілоричний сфінктер і зовеішній поздовжній. Між шарами залягає нервове сплетення Ауербаха.
Зовні шлунок вкритий серозною оболонкою.
Кровопостачається шлунок від черевного стовбура: a.gastrica dextra/sinistra, a.gastroepiploica dextra/sinistra, aa.gastricae breves.
Іннервується шлунок симпатичною і парасимпатичною системами.
Симпатична іннервація від черевного сплетення, парасимпатична від блукаючого нерва.

Розвиток шлунка. Наприкінці 4-го тижня розвитку нижче від стравоходу передня кишка починає розширюватись і на 6-ий тиждень визначається як добре розвинений резервуар, який за формою нагадує дефінітивний шлунок. У нього формується велика кривина на місці дорсальної частини та мала кривина в ділянці вентральної стінки. Одночасно з ростом відбувається поворот шлунка вправо таким чином, що його ліва поверхня стає передньою, а права - задньою.
Вікові зміни. Слизова шлунка втрачає частину секреторних клітин, сама вона при цьому стоншується. Знижується кількість шлункового соку і соляної кислоти. Мала кривизна шлунка особливо відчуває дефіцит кровопостачання.

14. Залози шлунка, їх морфофункціональні особливості в різних частинах органу.

У власній пластинці слизової оболонки шлунка розміщені власні залози шлунка- прості трубчасті нерозгалуджені, розміщені в ділянці дна і тіла шлунка. Кінцевий секреторний відділ утворений дном та тілом залози, вивідна протока- шийкою і перешийком. Кожна побудована з 5 типів клітин: головних екзокриноцитів, парієтальних екзокриноцитів, шийкових, додаткових мукоцитів, ендокриноцитів.

Головні екзокриноцити розміщені в двлянці тіла та дна залози. У базальній частині міститься ядро та КГ, в апікальній- нагромадження гранул білкового секрету. Плазмолема апікальної частини формує мікроворсинки. Ці клітини продукують пепсиноген і хімозин, що фокалізовані у вигляді зимогенних гранул.

Парієтальні екзокриноцити розміщені поодинці між головними екзокриноцитами, мають одне, або два ядра, багато мітохондрій та систему внутрішньоклітинних канвльців. Ці клітини продукують йони Н та Сl, для синтезу соляної кислоти.

Шийкові і додаткові мукоцити формують вивідні протоки власних залоз. В базальній частині містять ядро, в апікальній- гранули секрету.
Ці клітини продукують слиз.

Екзокриноцити розміщені між головними екзокриноцитами у ділянці дна та тіла залози. Ці клітини продукують біологічно активні речовини, що регулюють синтез компонентів шлункового соку, моторику шлунка, діяльність прилеглих до шлунка органів.

Кардіальні та пілоричні залози- прості трубчасті розгалуджені залози. Розміщені в ділянці дна і тіла шлунка.
У пілоричних залоз відсутні головні і парієтальні екзокриноцити, у кардіальних є у незначній кількості.
Мукоцити окрім слизу продукують ще й фермент дипептидазу.
Ці залози містять велику кількість екзокриноцитів.

15. Тонка кишка. Розвиток. Загальна морфофункціональна характеристика. Гістофізіологія системи крипта-ворсинка.

Тонка кишка – частина травної трубки, розміщена в нижній частині черевної порожнини між шлунком і сліпою кишкою. Довжина тонкої кишки 4-5 м.
Тонка кишка включає 3 частини: дванадцятипалу, порожню і клубову кишки.
У тонкій кишці здійснюються процеси подальшого травлення и всмоктування поживних речовин.
Також виконує евакуаторну функцію та ендокринну функцію (APUD-система).

Стінка утворена трьома оболонками:

· слизова (епітелій (одношаровий циліндричний), власна, м’язова пластинка, підслизова основа);

· м’язова;

· серозна.

Слизова оболонка має ворсинки, крипти, складки.

Ворсинки – вирости слизової оболонки, покриті циліндричним епітелієм.

Крипти – це трубчасті вростання епітелію у власну пластинку слизової оболонки.

У складі епітелія ворсинок знаходиться три види клітин:

· стовпчасті клітини з облямівкою (на апікальній поверхні мають мікроворсинки);

· келихоподібні клітини – одноклітинні залози, які синтезують слиз;

· ендокриноцити – клітини, які синтезують гормони, що регулюють моторику, кровопостачання, всмоктування в тонкій кишці.

У складі епітелію крипти мають п’ять видів клітин:

· стовпчасті клітини з облямівкою;

· келихоподібні клітини;

· ендокриноцити;

· стовпчасті клітини без облямівки – на дні крипт. Регенерація епітелію;

· клітини Панета – містять ацидофільні гранули. Синтезують дипептидази.

Власна пластинка складається з пухкої сполучної тканини, в якій розташовані лімфатичні вузлики (пейєрові бляшки).

М’язова пластинка складається з двох шарів гладких міоцитів.

Підслизова основа складається з пухкої сполучної тканини. У 12-палій кишці – дуоденальні залози.

М’язова оболонка складається з двох шарів гладких міоцитів. Забезпечує перистальтику.

Зовнішня (серозна) оболонка складається з пухкої сполучної тканини, покритої мезотелієм.

Гістофізіологія системи крипта-ворсинка

Крипти і ворсинки тонкої кишки представляють єдиний комплекс завдяки:

· анатомічній близості (крипти відкриваються між ворсинками);

· в клітинах крипт синтезуються ферменти, які беруть участь в пристінковому травленні;

· завдяки недиференційованим клітинам крипт відбувається оновлення клітин крипт і ворсинок через кожні 5-6 діб.

Розвиток

Епітелій розвивається з кишкової ентодерми. Пухка волокниста сполучна та м’язова тканина – з мезенхіми, мезотелій серозної оболонки – з вісцерального листка спланхнотома.

16. Товста кишка. Загальна морфофункціональна характеристика. Джерела розвитку. Будова, регенерація, вікові зміни.

Товста кишка – частина травної трубки, яка забезпечує формування і виведення калових мас. Складається із сліпої кишки, червоподібного відростка, ободової, сигмоподібної і прямої кишки. Довжина товстої кишки 1.5-2 м.

Слизова оболонка не має ворсинок, але має крипти і складки.

· епітеліальна пластинка – одношаровий циліндричний епітелій (багато келихоподібніх клітин à слиз à переміщення і формування калових мас);

· власна пластинка – пухка сполучна тканина (лімфатичні вузлики);

· м’язова пластинка – 2 шари гладких міоцитів;

· підслизова основа – пухка сполучна тканина.

М’язова оболонка – 2 шари гладких міоцитів (внутрішній циркулярний, зовнішній поздовжній). В ободовій кишці зовнішній шар не суцільний, а утворює три поздовжніх стрічки, між якими утворюються випинання.

Зовнішня (серозна) оболонка – пухка сполучна тканина, покрита мезотелієм.

Пряма кишка. Верхня – тазова частина. Нижня – анальна частина.

Слизова оболонка:

· епітеліальна пластинка. Тазова частина – одношаровий кубічний епітелій. Анальна частина: стовпчаста зона – багатошаровий кубічний, проміжна зона – багатошаровий плоский незроговілий, шкірна зона – багатошаровий плоский зроговілий;

· власна пластинка – пухка сполучна тканина;

· м’язова пластинка – 2 шари гладких міоцитів;

· підслизова основа – пухка сполучна тканина. Сплетення гемороїдальних вен.

М’язова оболонка – 2 шари гладких міоцитів. Внутрішній шар – сфінктери. Зовнішній шар – поперечна посмугована м’язова тканина.

Серозна оболонка в нижній частині переходить в адвентиційну.

Розвиток

Епітелій – з кишкової ентодерми (в області анального отвору – зі шкірної ектодерми). Пухка волокниста сполучна тканина і гладка м’язова тканина – з мезенхіми. Мезотелій серозної оболонки – з внутрішнього листка спланхнотома.

17. Травний канал. Загальний план будови стінки. Морфофункціональна характеристика ендокринного апарату.

Стінка травної трубки складається з трьох оболонок: слизової, м’язової та зовнішньої (серозної або адвентиційної).

Слизова оболонка має 4 пластинки:

· епітеліальна (у передньому та задньому відділі епітелій багатошаровий, у середньому – одношаровий);

· власна пластинка – пухка сполучна тканина;

· м’язова пластинка – гладка м’язова тканина;

· підслизова основа – пухка сполучна тканина.

М’язова оболонка переднього і заднього відділів складається з поперечнопосмугованої та гладкої м’язової тканини, середнього відділу – тільки з гладкої м’язової.

Зовнішня оболонка переднього і заднього відділів складається зі сполучної тканини і називаються адвентиційною; у середньому відділі – серозна (сполучна тканина, покрита мезотелієм).

Дисоційована ендокринна система травного каналу

Ендокринні клітини слизової оболонки травного каналу належать до APUD-системи організму, тобто до нейроендокринних клітин, що мають здатність нагромаджувати і декарбоксилювати попередники біологічно активних амінів. Цю властивість APUD-клітини поєднують з виробленням олігопептидних гормонів.

Апудоцити органів травного каналу синтезують близько 20 різних гормонів. Серед них глюкагон, гастрин, секретин, соматостатин, гістамін.

18. Червоподібний відросток. Загальна морфо-функціональна характеристика.

Червоподібний відросток – лімфо-епітеліальний орган, який виконує захисну функцію і належить до периферійної ланки імунної системи.

Слизова оболонка має крипти і таку структуру:

· епітелій одношаровий призматичний. З лімфоцитами, келихоподібними клітинами, клітинами Панета та ендокриноцитами;

· власна пластинка – пухка сполучна тканина. Без чіткої межі переходить в підслизову основу. У сполучній тканині – лімфатичні вузлики.

М’язова оболонка складається з 2 шарів гладких міоцитів.

Серозна оболонка складається з пухкої сполучної тканини, покритої мезотелієм.

19. Печінка. Загальна морфофункціональна характеристика. Будова гепатоцитів, перисинусоїдних ліпоцитів і стінки синусоїдів.

Печінка – найбільша залоза організму. Розміщена у правому підребер’ї під куполом діафрагми.

Функції: детоксикація, синтез жовчі, глікогену, білків плазми крові, депо жиророзчинних вітамінів, депо крові, кровотворення (в ембріональному періоді).

Гепатоцити – основні клітинні елементи печінки, з яких складаються печінкові пластинки.

Кожний гепатоцит у печінковій пластинці має дві робочі поверхні: біліарну (обернена до просвіту жовчного капіляра; секретують жовч) і васкулярну (обернена до часточкового капіляра; виділяють глюкозу, білки, сечовину).

Гепатоцити складають 60% маси органа і беруть участь майже в усіх його функціях.
Мають шестигранну форму, часто містять два и більше ядер. Цитоплазма забарвлюється як кислими, так і основними барвниками. Усі органели добре розвинені. Є багато включень (глікоген, ліпіди, пігменти, залізо, вітаміни). Містять багато мітохондрій, небагато лізосом.

Гранулярна ЕПС синтезує білки крові та ферменти для інтоксикації.
Гладка ЕПС синтезує глікоген.
Комплекс Гольджі виділяє жовч.
Пероксисоми беруть участь в обміні жирних кислот.

Печінкові часточки побудовані з печінкових пластинок та синусоїдних гемокапілярів.

Стінка капілярів вистелена ендотеліальними клітинами, між якими є зірчасті макрофаги (клітини Купфера). Завдяки ним печінка здатна знешкоджувати сторонні частинки.
Базальна мембрана у більшій частині капіляра відсутня.
Навколо капілярів (між капілярами і печінковими пластинками) є перисинусоїдний простір Діссе. У цьому просторі крім плазми крові, містяться мікроворсинки гепатоцитів, відростки клітин Купфера, а також відростки перисинусоїдних ліпоцитів (клітин Іто). Також у просторі Діссе містяться ретикулярні волокна (опорна функція).

Із синусоїдними капілярами також пов’язані pit-клітини (локалізуються у просторі синусоїда; мають протипухлинну активність).

Перисинусоїдні ліпоцити (клітини Іто) – клітини невеликих розмірів, які розташовані між гепатоцитами і контактують з простором Діссе.
У цитоплазмі цих клітин – дрібні краплини жиру (перинуклеарної локалізації).

Ліпоцити утворюють волокна і депонують жиророзчинні вітаміни (80% вітаміну А міститься саме у клітинах Іто).

20. Печінка. Загальна морфофункціональна характеристика. Джерела розвитку. Будова класичної печінкової часточки. Уявлення про портальну часточку та ацинус. Регенерація. Вікові зміни.

Печінка – найбільша залоза організму. Розміщена у правому підребер’ї під куполом діафрагми.

Розвиток. Печінка закладається на 3-му тижні ембріогенезу. З ендодерми майбутньої дванадцятипалої кишки утворюється випинання – печінковий дивертикул. Він ділиться на дві частини:

· краніальна – це зачаток печінки;

· каудальна – зачаток жовчного міхура.

Тривалість життя гепатоцита складає 200-400 діб. Зменшення маси печінки призводить до пожвавлення проліферативної активності і поділ може охоплювати до 30% гепатоцитів. Таким чином регенеративна здатність печінки дозволяє відновити функцію навіть після видалення або загибелі великої частини печінки.

Печінка є органом відносно повільно старіючим. Це обумовлено морфофункціональною повноцінністю гепатоцитів і збереженністю імунної системи. Атрофія печінки відзначається лише у 8-му десятиріччі, значно варіює, але не досягає важкого ступеня вираженості навіть у довгожителів.

Класична печінкова часточка – структурно-функціональна одиниця печінки. Має шестигранну будову. В центрі проходить центральна вена, а в кутах знаходяться тріади.
Тріада складається з міжчасточкової артерії, міжчасточкової вени і жовчної протоки.
Печінкові часточки побудовані з печінкових пластинок.
Печінкові пластинки складаються з двох рядів гепатоцитів.

Між печінковими пластинками розташовані синусоїдні капіляри.

Між гепатоцитами та ендотеліальними клітинами гемокапілярів знаходиться простір Діссе.

Крім класичної печінкової часточки, структурно-функціональними одиницями печінки вважають також портальну часточку та печінковий ацинус.

Портальна часточка має трикутну форму. В центрі її знаходиться тріада, в кутах – центральні вени.

Ацинус має форму ромба, в гострих кутах якого – центральні вени, а в тупих кутах – тріади.

21. Підшлункова залоза. Розвиток. Загальний план будови. Гістофізіологія, регенерація, вікові зміни.

Підшлугклва залоза - орган масою 60-120 г, розміщений в заочеревинному просторі.

Розвивається. Кінець 3 тижня ембріогенезу з ендодерми у вигляді вентрального і дорсального виростів стінки тулобової кишки. На 3 місяці панкреатичний зачаток диференціюється на екзокринні та ендокринні відділи. Ендокринні відділи мають вигляд бруньок на вихідних протоках, від яких потім відокремлюються як острівці Лангерганса.

Загальний план будови:

· Складна трубчасто-альвеолярна залоза

· Структурна одиниця - ацинус

· Зовні вкрита сполучнотканинною капсулою, від якої відходять сполучнотканинні перегородки, що ділять паренхіму залози на часточки.

· В стромі - кровоносні судини, нерви, ганглії, вихідні протоки.

· Паренхіма:

97% екзокринна частина (продукує панкреатичний сік, що містить травні ферменти ( трипсин, ліпаза, амілаза, та ін)
3% ендокринна частина - синтез гормонів (А інсулоцити -глюкагон; В-інсулоцити - інсулін; D- інсулоцити - соматостатин; F- інсулоцити - панкреатичний поліпептид) - участь в регуляції вуглеводневого, білкового та жирового обміну.
Ацинозно-інсулярні клітини (проміжні) – групками навколо острівці.

Регенерація

Фізіологічна регенерація ацинозних і острівцевих клітин відбувається в основному шляхом внутрішньоклітинного поновлення органел. Мітотична активність клітин у зв’язку з високою спеціалізацією низька. Після резекції частини або пошкодження органу спостерігається деяке підвищення рівня проліферативної активності клітин ацинусів, проток і острівців - подальше утворення нових ацинусів.

Відновлювальні процеси в ендокринній частині залози відбуваються за рахунок проліферативної активності інсулоцітов і клітин епітелію проток.

Вікові зміни

З віком в підшлунковій залозі поступово зменшується кількість острівців.

У острівцях спостерігаються закономірні вікові зміни:

1. після народження переважання А-клітин над В-клітинами

2. у дорослих - переважання В-клітин над А-клітинами.

3. у літніх людей - переважання А-клітин над В-клітинами.

22. Підшлункова зачоза. Розвиток, загальний план будови. Екзокринна частина, її структура та функції.

Підшлугклва залоза - орган масою 60-120 г, розміщений в заочеревинному просторі.

Розвивиток.

Кінець 3 тижня ембріогенезу з ендодерми у вигляді вентрального і дорсального виростів стінки тулобової кишки. На 3 місяці панкреатичний зачаток диференціюється на екзокринні та ендокринні відділи. Ендокринні відділи мають вигляд бруньок на вихідних протоках, від яких потім відокремлюються як острівці Лангерганса.

Загальний план будови:

· В стромі - кровоносні судини, нерви, ганглії, вихідні протоки.

· Паренхіма:

1. 97% екзокринна частина (продукує панкреатичний сік, що містить травні ферменти ( трипсин, ліпаза, амілаза, та ін)

2. 3% ендокринна частина - синтез гормонів (А інсулоцити -глюкагон; В-інсулоцити - інсулін; D- інсулоцити - соматостатин; F- інсулоцити - панкреатичний поліпептид) - участь в регуляції вуглеводневого, білкового та жирового обміну.

3. Ацинозно-інсулярні клітини (проміжні) – групками навколо острівці.

Екзокринна частина складає 97% маси і є складною трубчасто-альвеолярною залозою.

Структурно-функціональна одиниця- панкреатичний ацинус ( 8-12 екзокринних панкреатоцитів + плоскі клітини вставної протоки)

Екзокринні панкреатоцити- конусоподібні клітини, основою лежать на базальній мембрані.

· На бічних поверхнях - контакти у вигляді замикальних пластинок та десмосом.

· В базальній частині - ядра багаті на хроматин + 1-2 ядерця; розвинена гЕПС ( для синтезу ферментів) – гомогенна зона

· В апікальній частині - ацидофільні гранули, секреторні гранули з неактивними ферментами, розвинений комплекс Гольджі – зимогенна зона

Протоки

1. Вставні протоки- плоский епітелій

2. Внутрішньочасточкові - одношаровий кубічний епітелій з великими ядрами,

3. Міжчасточкові- високий призматичний епітелій + власна пластинка, лежать у септах між часточками

4. Загальна панкреатична- високий призматичний епітелій + власна пластинка + келихоподібні клітини + ендокриноцити

Функція екзокринної частини підшлункової залози.

· Продукція панкреатичного соку,що містить травні ферменти( трипсин, ліпаза, амілаза, та ін) - участь у розщепленні білків, жирів, вуглеводів.

23. Шкіра. Будова та джерела розвитку. Особливості будови тонкої шкіри.

Шкіра- це захисний покрив людини. Похідними шкіри є сальні, потові, грудні залози, волосся, нігті.

Функції

1. Бере участь в обміні води та електролітів, газо- і теплообміні.

2. Є місцем синтезу і депонування вітаміну D

3. Екскреторна функція

4. Є суцільним рецепторним полем, де зосереджені тактильні, температурні, больові рецептори.

Розвиток

Шкіра як орган формується з двох ембріональних зачатків:

· Епідерміс - із шкірної ектодерми

· Дерма та підшкірна жирова клітковина - з сомітів мезодерми , із дерматомів.

· Меланоцити - із клітин нервового гребеня

Перші тижні розвитку – одношаровий епітелій.

У кінці 2 місяця – двошаровий епітелій.

На 3 місяці - багатошаровим епідермісом, зроговіння поверхневого епітелію, формуються зачатки залоз, волосся, нігтів.

5 місяць- добре виражений епідерміс, дерма та підшкірна жирова клітковина.

Особливості будови тонкої шкіри

Тонка шкіра побудована з епідермісу, дерми та підшкірної жирової клітковини.

Епідерміс:

· Базальний шар- утворений розміщеними на базальній мембрані базальними кератиноцитами.

1. Меланоцити – нагромаджують меланін у вигляді меланосом. Захищають організм від ультрафіолетового випромінювання.

2. Клітини Лангерганса- різновид макрофагів, в цитоплазмі багато лізосом, фагоцитованих гранул меланіну. Захоплюють антигени, беруть участь у протипухлинних реакціях організму.

3. Клітини Меркеля - забезпечують тактильну чутливість

· Остистий шар – стоншений, утворений 1-2 шарами епітеліальних клітин. Тут утворюється росткова зона епідермісу, що має малодиференційовані стовбурові клітини, здатні до проліферації.

· Зернистий шар - уривчастий або стоншений до відсутності.

· Блискучий шар - відсутній

· Роговий шар стоншений і менш компактний. В цитоплазмі нагромаджується кератин.

Епідермоцити здатні синтезувати інволюкрин, що знерухомлює білки плазмолеми, перетворюючи її на ліпідний чохлик клітин.

Дерма тонкої шкіри добре виражена, має 2 шари

1. Сосочковий шар - утворений пухкою сполучною тканиною, яка у вигляді сосочків вростає у епідерміс. Тут проходить багато судин мікроциркуляторного русла, має пучки гладких міоцитів

2. Сітчастий шар - утворений щільною волокнистою неоформленою сполучною тканиною, в складі якої є товсті пучки колагенових волокон. Тут розміщені корені волосся, сальні залози.

Потових залоз у тонкій шкірі менше, ніж в товстій. У тонкій шкірі деяких ділянок тіла (пахвові западини, область статевих залоз) є апокринові потові залози.

Підшкірна жирова клітковина- гіподерма - утворена скупченням адипоцитів, які вростають у сітчастий шар дерми

24. Шкіра. Джерела розвитку. Будова та фукції. Фізіологічна регенерація епідермісу. Особливості будови товстої шкіри.

Шкіра- це захисний покрив людини. Похідними шкіри є сальні, потові, грудні залози, волосся, нігті.

Функції

1. Бере участь в обміні води та електролітів, газо- і теплообміні.

2. Є місцем синтезу і депонування вітаміну D

3. Екскреторна функція

4. Є суцільним рецепторним полем, де зосереджені тактильні, температурні, больові рецептори.

Розвиток

Шкіра як орган формується з двох ембріональних зачатків:

· Епідерміс - із шкірної ектодерми

· Дерма та підшкірна жирова клітковина - з сомітів мезодерми , із дерматомів.

· Меланоцити - із клітин нервового гребеня

Перші тижні розвитку – одношаровий епітелій.

У кінці 2 місяця – двошаровий епітелій.

5 місяць- добре виражений епідерміс, дерма та підшкірна жирова клітковина.

Фізіологічна регенерація епідермісу відбувається протягом усього життя за рахунок проліферації стовюкрових клітин Росткової зони ( клітини базального та нижніх рядів остистого шару). Повна зміна епідермісу здійснюється протягом 10-30 діб. Вікові зміни пов'язані з посиленим процесом зроговіння.

Особливості будови товстої шкіри

Товста шкіра покриває ділянки тіла, що піддається постійним механічними навантаженням (долоні, стопи) та має товщину 5 мм.

Товста шкіра побудована з епідермісу, дерми та підшкірної жирової клітковини.

Епідерміс:

· Базальний шар- утворений розміщеними на базальній мембрані базальними кератиноцитами.

3. Клітини Меркеля - забезпечують тактильну чутливість

· Остистий шар – утворений 5-10 рядами епітеліальних клітин крилатої форми, що накладаються один на одну з утворенням щільного епітеліального пласта. Тут утворюється росткова зона епідермісу, що має малодиференційовані стовбурові клітини, здатні до проліферації.

· Зернистий шар - - утворений 3-4 рядами клітин. В епідермоцитах починає синтезуватися філагрин, що склеює кератинові мікрофіламенти. Цей шар нагромаджує гранули кератогіаліну, що свідчить про початок процесів зроговіння клітин епідермісу.

· Блискучий шар - утворений 3-4 рядами плоских клітин, які у цитоплазмі нагромаджують білок елеїдин, що є подальшою стадією перетворення кератогіаліну.

· Роговий шар побудований з десятків рядів зроговілих клітин, які в напрямку до поверхні епідермісу відмирають і перетворюються на рогові лусочки. В цитоплазмі нагромаджується кератин.

Дерма тонкої шкіри добре виражена, має 2 шари

2. Сосочковий шар - утворений пухкою сполучною тканиною, яка у вигляді сосочків вростає у епідерміс. Тут проходить багато судин мікроциркуляторного русла, має пучки гладких міоцитів

3. Сітчастий шар - утворений щільною волокнистою неоформленою сполучною тканиною, в складі якої є товсті пучки колагенових волокон. Тут розміщені корені волосся, сальні залози.

Підшкірна жирова клітковина – гіподерма - утворена скупченням адипоцитів, які вростають у сітчастий шар дерми

25. Похідні шкіри (волосся, нігті, залози). Будова та функції волосся. Зміна волосся.

1. Сальні залози - прості альвеолярні розгалужені залози з голокриновим типом секреції.

Секрет - шкірне сало, за добу близько 20г, що надає еластичності шкірі та волоссю, запобігає ураженню шкіри мікроорганізмами.

Будова

Кінцевий секреторний відділ- являє собою мішечок, що складається з базальної мембрани себоцитів:

· Біля базальної мембрани- зовнішній шар себоцитів (малодиференційовані клітини кубічної форми з ядром, здатні до проліферації

· Ближче до центру- себоцити полігональної форми, де інтенсивно синтезується ліпіди.

Вивідна протока - утворена багатошаровим плоским епітелієм, який біля кінцевого секреторного відділу є одношаровим кубічним. Відкриваються на волосину.

2. Потові залози- прості трубчасті нерозгалужені.

Секретують піт (98% води, 2% мінеральні солі та органічні речовини).

Кінцевий секреторний відділ- має вигляд трубки, закрученої у формі клубка

· Стінка утворена кубічними або циліндричними епітеліоцитами

· Секреторні клітини - судорифероцити

- Світлі - секретують воду і мінеральні солі

- Темні - виділяють органічні макромолекули.

· Зовні кінцеві секреторні відділи оточені шаром міоепітеліоцитів

· Є базальна мембрана, що відмежовує кінцеві секреторні відділи від сполучної тканини сітчастого шару дерми

Вивідна протоки - у вигляді спіралі, стінка побудована з двошарового кубічного епітелію, який в епідермісі змінюється на багатошаровий плоский.

Вивідна протоки пронизують усі шари дерми та епідермісу, відкриваються на поверхні шкіри потовою порою.

3. Ніготь - рогова пластинка, є похідною епідермісу

Утворена роговими лусочками, що тісно прилягають одна до одної і містять у своєму складі твердий кератин.

Нігтьова пластинка лежить на нігтьовому ложі, з боків її оточують нігтьові валики, що є складками шкіри; має корінь, тіло, край

- Корінь нігтя втоплений у задню нігтьову щілину

- Край виходить за край нігтьового ложа

Нігтьове ложе

Епітеліальна частина - піднігтьова пластинка - утворена ростковою зоною епідермісу.

Сполучнотканинна частина - містить багато колагенових та еластичних волокон

4. Волосини

У волосині розрізняють дві частини: стрижень і корінь.

Стрижень — частина волосини, що виступає на поверхні шкіри, корінь закінчується цибулиною і знаходиться у товщі шкіри.

Корінь волосини міститься у фолікулі — волосяному мішечку, стінка якого утворена внутрішньою та зовнішньою епітеліальними (кореневими) піхвами. Фолікул оточений сполучнотканинною піхвою — волосяною сумкою.

У структурі волосу розрізняють мозкову речовину, кіркову та кутикулу.

1. Мозкова речовина складається з клітин полігональної форми з ацидофільними гранулами трихогіаліну в цитоплазмі та зернами пігменту. Пігмент утворюється у волосяній цибулині меланоцитами.

2. Кіркова речовина — основна частина волосини. Кіркова речовина складається з плоских зроговілих лусочок, що містять кератин, залишки ядер у вигляді тоненьких пластинок та зерна пігменту.

3. Кутикула складається із зроговілих лусочок, що покривають кіркову речовину у вигляді черепиці.

Внутрішня епітеліальна коренева піхва є похідним волосяної цибулини, у верхніх відділах на рівні протоки сальних залоз вона зникає. Має три шари: кутикулу, внутрішній шар, клітини якого містять гранули, і зовнішній (блідий) епітеліальний шар.

Зовнішня епітеліальна коренева піхва утворюється із епідермісу шкіри. Вона досягає волосяної цибулини.

Заміну волосся, що відбувається одночасно на значній частині тіла, називають линькою. Розрізняють ювенальну (вікову), періодичну та перманентну линьки. Ювенальна линька відбувається до статевозрілого віку, періодична — пов'язана з сезоном року, перманентна — відбувається постійно.

Линька починається з порушення кровообігу в волосяному сосочку і утворення клітин у корені волосини, який відокремлюється від продукуючих його клітин. Нова волосина відростає у результаті регенерації цибулини і волосяного сосочка, які розвиваються так, як і в ембріональний період. Коли нова волосина досягає місця прикріплення м'яза, стара, внаслідок її скорочення, виштовхується і випадає.

26. Дихальна система. Морфофункціональна характеристика. Респіраторні та нереспіраторні функції, повітряносні шляхи. Будова та функція вистелення носової порожнини.

Дихальна система - система органів дихання, виконує респіраторні та нереспіраторні функції.

До респіраторних функцій належить

· зовнішнє дихання, що полягає в обміні газами між кров'ю і повітрям, що вдихається- газообмін;

· Проведення повітря, його зволоження, зігрівання або охолодження, очищення від птлк та мікроорганізмів, регуляція об'єму.

· Голосоутворення

· Нюх

· Імунний захист

До нереспіраторних функцій належить:

· Терморегуляція

· Депонування крові

· Участь у регуляції згортання крові (внаслідок продукції тромбопластину і гепарину)

·
Участь у водно-сольовому та ліпідному обмінах

Повітроносні шляхи включають порожнину носа, глотку, гортань, трахею, бронхи різних калібрів, включаючи бронхіоли.

Тут повітря зігрівається (охолоджується), очищається від різноманітних частинок і зволожується.

Також цей відділ забезпечує голосоутворення, нюх, імунний захист, депонування крові, регулює згортання крові, водно-сольовий баланс і виконує ендокринну функцію.

Практично усі повітроносні шляхи вкриті псевдобагатошаровим війчастим епітелієм, який називається респіраторним.

Він містить 8 типів клітин:

- війчасті

- келихоподібні (утворюють слиз)

- базальні (фіксують епітелій)

- високі вставні (малодиференційовані, стовбурова функція),

- щіточкові (рецепторна функція)

- бронхіолярні екзокриноцити (продукують компоненти сурфактанта),

- ендокринні клітини (продукують пептидні гормони),

- дендритні клітини (стимулюють проліферацію лімфоцитів).

Носова порожнина складається з присінка і власне носової порожнини, яке включає дихальну та носову ділянки.

1. Присінок - порожнина, розташована під хрящовою частиною носа. Вистелена багатошаровим плоским епітелієм

2. Власне носова порожнина - дихальна область вистелена слизовою оболонкою, утвореною епітелієм і власною пластинкою, що прикріплюється до охрястя чи окістя.

Епітелій - одношаровий багаторядний призматичний або циліндричний війчастий - містить багатоклітинні ендоепітеліальні залози, які виробляють слиз.

Власна пластинка утворена пухкою сполучною тканиною з високим вмістом лімфоцитів, плазматичних і тучних клітин. Зустрічаються лімфатичні вузлики - трубні мигдалики та глотковий мигдалик. У власній пластинці містяться також кінцеві відділи білково-слизових залоз і особливі тонкостінні венозні судини великого обсягу (лакуни), що забезпечують зігрівання вдихуваного повітря.

У слизовій оболонці дихальної області порожнини носа містяться численні вільні і інкапсульовані нервові закінчення.

Слиз, що виробляється усіма типами залоз (на добу близько 0,5 л), покриває поверхню епітелію дихальної області та за рахунок діяльності війок переміщається в носоглотку.

Нюхова ділянка розташована в даху носової порожнини, у верхній третині носової перегородки і верхній носовій раковині. Вона вистелена слизовою оболонкою, що складається з епітелію і власної пластинки. Виконує функцію периферійного відділу нюхового аналізатора.

Нюховий епітелій - одношаровий багаторядний призматичний, значно вищий, ніж респіраторний. У ньому відсутні келихоподібні клітини і багатоклітинні ендоепітеліальні залози. Епітелій утворений клітинами трьох типів:

1) рецепторні нюхові нейросенсорні клітини –видозмінені біполярні нейрони. Ядра знаходяться у нижній половині епітеліального шару, а дендрити піднімаються поверхні, де закінчуються у вигляді потовщення, яке має назву нюхового пухирця. Від нюхового пухирця відходять довгі нюхові війки. У мембрані війок знаходяться рецептори пахучих речовин. Рецепторні клітини оновлюються кожні 30 діб.

2) підтримуючі клітини – високі, призматичної форми з центрально розташованим світлим ядром розташованими над ядрами рецепторних клітин і численними мікроворсинками на апікальній поверхні. У цитоплазмі містяться пігментні гранули, що надають нюховій області жовтий колір. Функція цих клітин - опорна і.

3) базальні клітини - дрібні малодиференційовані, конічної форми, здатні давати початок як рецепторним, так і підтримуючим клітинам.

Власна пластинка утворена сполучною тканиною і містить кінцеві відділи нюхових (боуменових) залоз, що виділяють водянистий білковий секрет на поверхню нюхового епітелію, де він омиває нюхові війки і розчиняє пахучі речовини.

27. Дихальна система. Морфофукціональна характеристика. Повітряносні шляхи. Джерела розвитку. Будова та функції трахеї й бронхів різного калібру.

Ди́хальна систе́ма — відкрита система організму, яка забезпечує газообмін, формування гомеостазу в трахеобронхіальних шляхах, очищення повітря, яке вдихається, від чужорідних часток і мікроорганізмів, голосоутворення, функція нюху, імунний захист.

Будова дихальної системи

Дихальна система поділяється на повітроносні шляхи і респіраторний відділ. Респіраторний відділ складається із альвеолярних ходів і альвеол, які утворюють ацинуси. У них відбувається газообмін.

Тут повітря зігрівається (охолоджується), очищається від різноманітних частинок і зволожується.

Він містить 8 типів клітин:

- війчасті

- келихоподібні (утворюють слиз)

- базальні (фіксують епітелій)

- високі вставні (малодиференційовані, стовбурова функція),

- щіточкові (рецепторна функція)

- бронхіолярні екзокриноцити (продукують компоненти сурфактанта),

- ендокринні клітини (продукують пептидні гормони),

- дендритні клітини (стимулюють проліферацію лімфоцитів).

Розвиток органів дихальної системи.

Гортань, трахея та легені розвиваються з так званого ларинго-трахео-пульмонального зачатка, який з'являється на третьому-четвертому тижні у вигляді виросту вентральної стінки передньої кишки.

З верхньої частини цього зачатка утворюються гортань і трахея.

У нижній частині він поділяється на два мішечки, які є зачатками легенів.

У процесі розвитку в мішечках з'являється велика кількість виростів, між якими розміщена мезенхіма. Кожна кінцева гілочка виросту закінчується розширенням — майбутнім альвеолярним мішечком. Так формується бронхіальне дерево, яке галузиться подібно до складної альвеолярної залози.

З шостого місяця і до моменту народження у легенях відбувається розвиток альвеол. При першому вдиху новонародженої дитини альвеоли розправляються, їхні порожнини збільшуються, а товщина стінок зменшується, що сприяє газообміну.

28. Легені. Морфофункціональна характеристика. Джерела розвитку. Будова респіраторного відділу. Аерогематичний бар’єр. Особливості кровопостачання.

Легені – парний орган дихальної системи. Основна функція легень – забезпечення газообміну та зовнішнього дихання.

Легеня складається з часток, сегментів, часточок і ацинусів. Права легеня містить три частки, ліва — дві. Кожна легеня має по десять сегментів і близько 800 часточок. Часточка складається з 12—18 ацинусів.

У легені міститься частина повітроносних шляхів (бронхіальне дерево), а також респіраторний відділ (альвеолярне дерево).

Часточка легені — це територія розгалуження малого бронха.

Ацинус - структурно-функціональна одиниця легень – це територія розгалуження кінцевої бронхіоли. Складається з:

1) альвеолярних бронхіол (І, II, IIІ порядків);

2) альвеолярних ходів (або протоків);

3) альвеолярних мішечків.

Альвеолярні бронхіоли І порядку утворюються у результаті дихотомічного поділу термінальних бронхіол. Основною відмінною рисою цих бронхіол є присутність у стінці маленьких комірок -альвеол.

Альвеолярні бронхіоли II порядку мають більше альвеол

Альвеолярні бронхіоли III порядку мають ще більше альвеол.

Альвеолярні (респіраторні) ходи мають діаметр у два-три рази більший, ніж альвеолярні бронхіоли і велику кількість альвеол.

Альвеолярні мішечки не мають власної стінки і побудовані з кількох альвеол, розташованих одна біля одної.

Альвеола — це відкритий пухирець, заповнена повітрям комірка, через тонку стінку якої відбувається газообмін. На дні альвеол містяться отвори — пори Кона, які сполучають сусідні альвеоли.

Зсередини альвеола вистелена суцільним шаром епітелію, який лежить на базальній мембрані. Епітелій 2 типів:

- Альвеолоцити І (малі респіраторні) – мають широкі цитоплазматичні відростки – вуалі – що забезпечують газообмін.

- Альвеолоцити ІІ (великі секреторні) – мають добре розвинений комплекс Гольджі та ЕПС. Продукують фосфоліпіди які складають мембрану сурфактанту.

Сурфактантний алъвеолярний комплекс (або сурфактант)— це тонка плівка, яка вкриває альвеоли зсередини і контактує з повітрям.

Складається з двох фаз:

· Мембранноа - побудована з фосфоліпїдів і білків

· рідка (гіпофаза) – побудована з розчинених у воді глікопротеїнів.

Функції сурфактанту:

1. він запобігає злипанню альвеол під час видиху.

2. має бактерицидну дію і не дає проникати мікроорганізмам з повітря через стінку альвеоли

3. запобігає транссудації рідини з капілярів в альвеоли,

4. полегшує переміщення альвеолярних макрофагів і лімфоцитів.

Зовні до базальної мембрани альвеоли прилягають кровоносні капіляри. Кожний капіляр межує одночасно з кількома альвеолами.

Аерогематичний бар'єр – структури через які відбувається гахообмін.

Часто базальні мембрани альвеоли і гемокапіляра зливаються в одну загальну альвеолокапілярну мембрану, що створює оптимальні умови для виконання респіраторної функції.

29. Будова та гістофізіологія ацинуса легені.

1) альвеолярних бронхіол (І, II, IIІ порядків);

2) альвеолярних ходів (або протоків);

3) альвеолярних мішечків.

Альвеолярні бронхіоли II порядку мають більше альвеол

Альвеолярні бронхіоли III порядку мають ще більше альвеол.

Альвеолярні мішечки не мають власної стінки і побудовані з кількох альвеол, розташованих одна біля одної.

Зсередини альвеола вистелена суцільним шаром епітелію, який лежить на базальній мембрані. Епітелій 2 типів:

Складається з двох фаз:

· Мембранноа - побудована з фосфоліпїдів і білків

· рідка (гіпофаза) – побудована з розчинених у воді глікопротеїнів.

Функції сурфактанту:

1. він запобігає злипанню альвеол під час видиху.

2. має бактерицидну дію і не дає проникати мікроорганізмам з повітря через стінку альвеоли

3. запобігає транссудації рідини з капілярів в альвеоли,

4. полегшує переміщення альвеолярних макрофагів і лімфоцитів.

Кровообіг легень.

Легені одержують кров з судин малого кола кровообігу і бронхіальних судин великого кола кровообігу. Функціональне значення судинної системи малого кола кровообігу полягає в забезпеченні газообмінної функції легенів, тоді як бронхіальні судини задовольняють власні циркуляторно-метаболічні потреби легеневої тканини.

30. Сечова система. Її морфофункціональні особливості. Нирка. Джерела та основні етапи розвитку. Будова та особливості кровопостачання.

Сечова система складається з органів, які виробляють сечу (нирки), виводять її з нирок (ниркові чашечки, ниркова миска, сечоводи), нагромаджують її (сечовий міхур) та виводять її назовні (сечівник).

Нирки — це парні органи.

Нирка вкрита щільною фіброзною капсулою. Ззовні нирки знаходиться ще шар жирової тканини — жирова капсула, яка міцно тримає нирки у певному анатомічному положенні. Вся нирка оточена фасцією нирки.

Паренхіму формує кіркова і мозкова речовина.

Кіркова речовина - у ній містяться нефрони— структурно-функціональні одиниці нирки. Кіркова речовина заходить у мозкову,утворюючи ниркові стовпи Бертена. Мозкова речовина знаходиться під кірковою і складається з 8-12 ниркових пірамід. Мозкова речовина заходить у кіркову тонкими пучками, які називаються мозковими променями.

Структурно-функціональна одиниця-нефрон.

Нефрон складається з:

5. ниркового тільця

6. проксимального звивистого канальця

7. проксимального прямого канальця

8. тонкого канальця

9. дистального прямого

10. дистального звивистого канальців.

Тонкий і дистальний канальці утворюють петлю Генле.

Ниркове тільце - складається з судинного клубочка й капсули Шумлянського-Боумена. Проксимальний каналець вистелений одношаровим призматичним облямованим епітелієм.

Функція проксимального канальця - реабсорбція води, іонів Na+, C1', К+, Са2+

У межах тонкої низхідної та тонкої висхідної частин петлі Генле просвіт канальця вузький, а клітини одношарового епітелію, які їх вистеляють, мають плоску форму.

Стінка тонкого низхідного канальця вибірково прониклива для води, а тонкого висхідного — тільки для електролітів.

У дистальному канальці розрізняють дистальний прямий відділ і дистальний звивистий відділ, що вистелений низькими призматичними клітинами і розташований у кірковій речовині нирки.

Особливої уваги заслуговує дистальний звивистий каналець у зв'язку зі здатністю до секреції іонів калію.

Збірні трубочки не є частиною нефрону і мають відмінне від нефрону походження. Разом з тим, збірні трубочки є продовженням нефрону і активно взаємодіють з ним в утворенні і виділенні сечі. Стінка збиральної трубочки побудована кубічним епітелієм в кірковій речовині і в зовнішній мозковій речовині. У внутрішній мозковій речовині стінка збиральної трубочки побудована призматичним епітелієм.

Кровопостачання нирок

Ниркова артерія розгалужується на п'ять сегментарних артерій - міжчасткові артерії - дугові артерії -міжчасточкові артерії -приносні артеріоли - капіляри судинного клубочка(чудесна артеріальна сітка) - виносна артеріола - вторинна сітка капілярів (перитубулярна капілярна сітка) - зірчасті вени - міжчасточкові вени - дугові вени - міжчасткові - ниркові вени, що виходять з воріт нирки.

Нирки закладаються на 3-му тижні ембріонального життя зародка і проходять три стадії розвитку: пронефрос; мезонефрос; метанефрос.

Перший етап утворення головної нирки (пронефрос) відбувається наприкінці 3-го тижня ембріогенезу. Пронефрос розташований у головному кінці на дорсальному боці ембріона.

Другий етап утворення тулубної нирки (мезонефрос) відбувається на 4-му тижні внутрішньоутробного розвитку. Утворюються канальці й вивідна протока, яка відкривається в клоаку.

Третій етап формування тазової нирки (метанефрос) відбувається на 5-му тижні ембріогенезу. Закладається тазова нирка в каудальній частині ембріона. На 7-му тижні ембріогенезу нирка переміщується в черевну порожнину, на 9-му тижні вона розташовується вище від біфуркації аорти.

31. Нирки. Будова та функціональне значення кіркових прикіркових нефронів.

Нирки — це парні органи.

Паренхіму формує кіркова і мозкова речовина.

· Кіркова речовина - у ній містяться нефрони— структурно-функціональні одиниці нирки. Кіркова речовина заходить у мозкову,утворюючи ниркові стовпи Бертена.

· Мозкова речовина знаходиться під кірковою і складається з 8-12 ниркових пірамід. Мозкова речовина заходить у кіркову тонкими пучками, які називаються мозковими променями.

Структурно-функціональна одиниця-нефрон.

Нефрон складається з:

1. ниркового тільця

2. проксимального звивистого канальця

3. проксимального прямого канальця

4. тонкого канальця

5. дистального прямого

6. дистального звивистого канальців.

Тонкий і дистальний канальці утворюють петлю Генле.

Типи нефронів

Залежно від локалізації, особливостей будови та функції розрізняють такі типи нефронів:

1) кіркові — становлять 1 % від загальної кількості нефронів, їх структурні компоненти повністю розташовані в межах кіркової речовини нирки

2) кіркові проміжні — становлять 80 % нефронів. Ниркові тільця цих нефронів локалізуються у зовнішній частині кіркової речовини. Їх петлі Генле короткі, оскільки тонкий каналець має лише низхідну частину, яка закінчується у зовнішньому шарі мозкової речовини.

3) навколомозкові — складають близько 20 % нефронів. Їх ниркові тільця розташовуються поблизу основи мозкових пірамід. У них довгі петлі Ганле, переважно за рахунок тонкого канальця з довгою висхідною частиною, яка глибоко проникає у моззкову речовину до вершини пірамід. Вони забезпечують гіпертонічне середовище в інтерстиції, яка сприяє концетрації сечі.

32. Нирки. Загальний план будови. Ендокринний апарат нирки. Структура та функція

Нирки — це парні органи.

Паренхіму формує кіркова і мозкова речовина.

Структурно-функціональна одиниця-нефрон.

До ендокринного апарату нирки відносять юкстагломерулярний комплекс та інтерстиційні клітини мозкової речовини.

1. Клітини юкстагломерулярного апарату

· Гранулярні клітини (Юкстагломерулярні). Розташовані в стінці приносної клубочкової артеріоли і виділяють ренін, який підвищує артеріальний тиск, каналізуючи утворення ангіотензину, що має судинозвужувальну дію, еритропоетин.

· Клітини щільної плями. Розташовані в області дистального звивистих канальців в місці його зіткнення з гранульованими клітинами приносної клубочкової артеріоли. Клітини щільної плями реагують на вміст натрію хлориду в просвіті звивистих дистального канальця, впливаючи на гранулярні клітини

· Клітини Гурмагтіга (lacis-клітини). Вони розташовуються між артеріолами клубочка. Можуть почати продукувати ренін, вразі виснаження гранулярних клітин.

2. Інтерстиційні клітини- продукують один із видів простагландинів ,що має антигіпертензійну дію, тобто знижує кровяний тиск. Мають мезенхімну природу, розташовуються в стромі мозкових пірамід. Від них відходять відростки, що обплітають петлі нефрона

33. Сечовивідні шляхи. Розвиток. Будова та функціональне значення. Епітелій слизової оболонки (уротелій).

Сечовивідні шляхи починаються нирковими чашечками і мискою, продовжуються у сечоводи, сечовий міхур і сечівник.

Мають подібну будову (окрім сечівника):

1. Слизова оболонка – перехідний епітелій - уротелій

· Базальний шар – дрібні клітини, деякі стовбурові

· Проміжний шар – клітини різної форми, здебільшого полігональні

· Покривний – великі світлі клітини, мають декілька ядер

Товщина зростає в напрямку сечівника.

Здатен розтягуватися в міру наповнення сечею - клітини грушоподібні (міняють форму до плоскої в момент розтягу), утворюють інвагінації плазмолеми та веретеноподібні пухирці (з плазмолемою для розтягнення).

Водо- та соленепроникні.

2. Підслизова основа. Пухка сполучна тканина, утворює складки всюди, окрім дна сечового міхура, де відсутня. Власна пластинка утворює тут дрібні альвеолярно- трубчасті залози.

3. М‘язова оболонка. Внутрішній повздовжній та зовнішній циркулярний шари гладких міоцитів. У ділянці пірамід лише циркулярний шар, для виділення з пірамід сечі.

У нижній 1/3 сечоводів та у сечовому міхурі додається зовнішній повздовжній шар. + м‘яз- сфінктер трикутника у вічку сечівника із гладкої і посмугованої тканин.

4. Адвентиція – волокниста сполучна тканина

Сечівник

Жіночий - 4-6см - у розрізі має просвіт півмісяця.

Чоловічий – довжиною 22-25 см, складаєтсья з 3 частин – простатичної, перетинчастої та губчастої.

1. Слизова оболонка - утворює повздовжні складки.

Епітелій:

• перехідний (біля міхура)

• багатошаровий циліндричний (на більшій частині) – містить келихоподібні клітини та ендокриноцити

• багатошаровий плоский (у ділянці зовнішнього вічка

сечівника)

2. Підслизова основа – пухка сполучна тканина з великою кількістю венозних судин.

3. Мязова оболонка - внутрішній повздовжній та зовнішній циркулярний шари

4. Адвентиційна оболонка – волокниста сполучна тканина

У стінці сечівника містяться залози Літтре

Розвиток:

• утворення переднирки (8-10 сегментних ніжок/нефротомів) з проміжної мезодерми.

• утворення проміжної нирки (25 сегментних ніжок, які

перетворюються у метанефридії і сполучаються із мезонефральною протокою, яка впадає у пряму кишку, потім обростають капілярні клубочки, які відійшли від аорти - утворюється ниркове тільце)

• утворення остаточної нирки (від 2 місяця ембріогенезу і до перших днів життя, з виросту мезонефральноі протоки та нефрогенноі тканини)

34.Яєчко. Будова. Ембріональний та постембріональний гістогенез. Функції. Сперматогенез та його регуляція.

Яєчко (сім'яник, testіs) — розміщений у калитці (мошонці) парний орган. Має овальну форму.

Функція:

1. Утворення сперматозоїдів

2. Секреція чоловічих статевих гормонів

3. Початок сім'явиносних шляхів переміщуючись по яких сперматозоїди закінчують процес свого формування.

Будова

Зовні яєчко оточене сполучнотканинною капсулою вкритою мезотелієм — білковою оболонкою.

На задньому краю сім'яника білкова оболонка потовщується і формує середостіння яєчка. Від білкової оболонки всередину органа вростають сполучнотканинні перегородки, які ділять його паренхіму на часточки.

Часточка - структурно-функціональна одиниця яєчка (250– 300 у яєчку)

Містить 1-4 тісно укладених покручених трубок - звивистих сім'яних канальців. Один кінець звивистого сім'яного канальця закінчується сліпо або анастомозує з сусіднім звивистим канальцем, а другий, вирівнюючись у напрямку середостіння сім'яника, переходить у пpямий каналець, які, зливаючись, формують сітку яєчка.

З сітки виходить 10–15 виносних канальців, які впадають у протоку придатка яєчка. Стінка звивистого сім'яного канальця побудована з трьох шарів:

· базального (сітка колагенових волокон на базальній мембрані)

· міоїдного (міоїдні клітини для виведення сперматозоїдів із звивистих канальців)

· волокнистого (колагенові волокна на базальній мембрані +фібробластичний ряд клітин).

Внутрішній вміст:

· підтримувальні клітини – клітини Сертолі (розташовані на базальній мембрані, містять численні інвагінації)

· сперматогенні клітини – лежать у інвагінаціях підтримувальних клітин

Стінка прямого канальця

1. Слизова оболонка

· Канальці сітки – одношаровий кубічний

· Виносні канальці – одношаровий призматичний (війчасті +секреторні клітини)

Мають багато макрофагів, що фагоцитують неповноцінні сперматозоїди

2. Мязова оболонка – циркулярні пучки міоцитів

3. Адвентиційна – пухка сполучна тканина

Сперматогенез

Складається з чотирьох періодів

1)Розмноження – сперматогонії (поділ мітозом)

2)Ріст - під впливом тестостерону – сперматогонії – овоцити 1 порядку

3)Дозрівання – два поділи – сперматоцити 2 порядку - сперматиди

4) Формування:

· Ущільнення хроматину

· Утворення акросоми із Комплексу Гольджі

· Перемування центріолей до заднього полюсу

· Формування хвостика

· Формування мітохондріальної піхви

херня 2

Сперматогенез триває 75 діб, із 1 сперматогонії отримуємо 4 сперматозоїди, а надлишкова цитоплазма з органелами відокремлюється у вигляді

надлишкових тілець.

Розвиток

3-6 тиждень - індеферентний період - спільний для жінок і чоловіків.

З валиків у нирку вростають тяжі, в яких розвиваються гоноцити. З валиків розвинуться сустентоцити яєчка, з мезенхіми первинної нирки - ендокриноцити, з гоноцитобластів - статеві клітини.

3 місяць - редукція первинної нирки, опушення яєчка у тазову порожнину. Статеві тяжі перетворюються на сім‘яні канальці, гоноцити (22 тиждень) - на сперматогонії.

7 місяць - проходження яєчка крізь пахвинний канал.

Постнатальний період - розмноження сперматогоній

9-11 рік життя - початок сперматогенезу - становлення генеративної функції.

35. Яєчко. Будова. Ембріональний та постембріональний гістогенез. Поняття про гематотестикулярний бар'єр.

Яєчко (сім'яник, testіs) — розміщений у калитці (мошонці) парний орган. Має овальну форму.

Функція:

1. Утворення сперматозоїдів

2. Секреція чоловічих статевих гормонів

3. Початок сім'явиносних шляхів переміщуючись по яких сперматозоїди закінчують процес свого формування.

Будова

Зовні яєчко оточене сполучнотканинною капсулою вкритою мезотелієм — білковою оболонкою.

Часточка - структурно-функціональна одиниця яєчка (250– 300 у яєчку)

· базального (сітка колагенових волокон на базальній мембрані)

· міоїдного (міоїдні клітини для виведення сперматозоїдів із звивистих канальців)

· волокнистого (колагенові волокна на базальній мембрані +фібробластичний ряд клітин).

Внутрішній вміст:

· сперматогенні клітини – лежать у інвагінаціях підтримувальних клітин

Стінка прямого канальця

4. Слизова оболонка

· Канальці сітки – одношаровий кубічний

· Виносні канальці – одношаровий призматичний (війчасті +секреторні клітини)

Мають багато макрофагів, що фагоцитують неповноцінні сперматозоїди

5. Мязова оболонка – циркулярні пучки міоцитів

6. Адвентиційна – пухка сполучна тканина

Гематотестикулярний бар’єр - сукупність елементів стінки канальця, гемокапілярів, сполучна тканини, ендокриноцитів (клітини Ледіга, круглі або полігональні, виробляють тестостерон) що забезпечує вибіркову проникність хімічних речовин до канальця.

Розвиток

3-6 тиждень - індеферентний період - спільний для жінок і чоловіків.

7 місяць - проходження яєчка крізь пахвинний канал.

Постнатальний період - розмноження сперматогоній

9-11 рік життя - початок сперматогенезу - становлення генеративної функції.

36. Сім'явиносн шляхи та допоміжні залози чоловічої статевої системи. Придаток яєчка. Сім'яні міхурці. Передміхурова залоза. Будова, фунції. Вікові зміни.

Придаток сім’яника (над’яєчко, epididymis) – розміщений біля яєчка орган. Має видовжену форму

Анатомічно у складі придатка яєчка розрізняють головку, тіло і хвіст. Головка придатка утворена виносними канальцями, які, зливаючись, формують протоку придатка, розміщену в його тілі і хвості. Прошарки сполучної тканини ділять паренхіму придатка на часточки.

Стінка протоки придатка яєчка побудована з трьох оболонок:

· слизової - дворядний призматичний епітелій з облямованими та базальними клітинами

· м'язової - циркулярний шар гладких міоцитів

· адвентиційної - пухка волокниста сполучна тканина

Функції:

· виведення сперми

· завершення диференціації сперматозоїдів

· регулювання упаковки в акросомі полісахаридів (під впливом андрогенів)

· розрідження сперми

· резервуар для сперми.

Сім‘явиносна протока (ductus deferens) – парний орган, являє собою трубку довжиною близько 45 см.

Функція:

1. Проведення сперми з дистального відділу сім'явиносної протоки у сім'явипорскувальну протоку

2. Скорочення стінки сім'явиносної протоки у зв'язку із значним розвитком м'язових елементів забезпечує еякуляцію (сім'явиверження).

Стінка сім'явиносної протоки побудована з трьох оболонок:

· слизової (дворядний призматичний епітелій)

· м'язової (внутрішній і зовнішній повздовжні та середній циркулярний шари гладких мілцитів)

· адвентиційної (пухка сполучна тканина).

Сім'явипорскувальна протока (ductus ejaculatorius) –парний відділ сім'явиносних шляхів, розміщений нижче місця впадіння протоки сім'яного міхура в ампулу сім'явиносної протоки

Сім'явипорскувальна протока проходить через товщу передміхурової залози і впадає в простатичну частину сечівника.

Стінка побудована з трьох оболонок:

1. Слизова

· утворює численні складки

· побудована з двошарового епітелію (високопризматичні облямовані клітини та низькі базальні клітини)

2. М'язовова

· має слабший сім'явиносною протокою.

3. Адвентиційна

· сполучна тканина, зростається зі стромою простати.

Сечівник (urethra) — трубчастий утвір довжиною 22-25 см, складаєтсья з 3 частин – простатичної, перетинчастої та губчастої.

1. Слизова оболонка - утворює повздовжні складки.

Епітелій:

• перехідний (біля міхура)

• багатошаровий циліндричний (на більшій частині) – містить келихоподібні клітини та ендокриноцити

• багатошаровий плоский (у ділянці зовнішнього вічка

сечівника)

2. Підслизова основа – пухка сполучна тканина з великою кількістю венозних судин.

3. Мязова оболонка - внутрішній повздовжній та зовнішній циркулярний шари

4. Адвентиційна оболонка – волокниста сполучна тканина

У стінці сечівника містяться залози Літтре

Сім'яний міхурець (vesicula seminalis) – парний залозистий орган, розміщений латерально від сім'явиносної протоки.

Вивідні протоки сім'яних міхурців впадають у дистальний відділ сім'явиносної протоки

Функції:

7. Секрет сім'яних міхурців багатий на фруктозу (підтримання метаболізму сперматозоїдів).

8. Розрідження сперми

9. Створення лужного середовища.

Стінка сім'яного міхурця:

· Слизова оболонка - багаторядний циліндричний епітелій, утворює численні складки.

· Власна пластинка слизової оболонки – збагачена еластичними волокнами сполучна тканина, в якій містяться кінцеві відділи слизових альвеолярних залоз.

· М'язова оболонка - внутрішній циркулярний і зовнішньній поздовжній.

· Адвентиційна оболонка - побудована зі збагаченої еластичними волокнами щільної волокнистої сполучної тканини.

Передміхурова залоза (prostata) — м'язово-залозистий орган, масою близько 20 г, який у вигляді муфти охоплює сім'явиносні шляхи на рівні сім’явипорскувальної протоки і проксимальної частини сечівника.

Функації:

4. Ендокринна – виділення простагландинів (впливають на вироблення чоловічих статевих гормонів)

2. Екзокринна - продукує слизовий секрет, який розріджує сперму і підвищує рухливість сперматозоїдів.

3. Скорочення м'язових елементів передміхурової залози сприяє сім'явиверженню.

Будова:

1. Оточена сполучнотканинною капсулою.

2. Паренхіму органа складають окремі слизові альвеолярні залозки. Секреторні продукти виділяються в просвіт ацинусів передміхурової залози у вигляді пухирців - простасом.

3. М'язово-еластичні елементи:

· пухка сполучна тканина

· радіально розміщені пучки гладких міоцитів

Ділять передміхурову залозу на часточки. Сприяють виведенню секрету з простатичних залозок.

Розвиток

3-6 тиждень - індеферентний період - спільний для жінок і чоловіків.

7 місяць - проходження яєчка крізь пахвинний канал.

Постнатальний період - розмноження сперматогоній

9-11 рік життя - початок сперматогенезу - становлення генеративної функції.

37. Яєчник. Ембріональний та постембріональний гістогенез.Будова та функції. Овогенез та його регуляція.

Яєчник - виконує генеративноу та ендокринну функцію.

Будова:

1) епітеліальна оболонк (одношаровий циліндричний)

2) білкова оболонка (сполучна тканина з еластичними волокнами)

3) коркова зона (містить фолікули на усіх стадіях розвитку, атретичні та жовті тіла)

4) мозкова зона (містить нерви та судини, переходить у ворота яєчника)

Примордіальний фолікул складається з овоцита І порядку, оточеного одним шаром плоских фолікулярних клітин. Розташовані у зовнішніх шарах кіркової речовини. Утворення їх починається з третього місяця ембріонального розвитку людини.

Первинні фолікули мають більші розміри, фолікулярний епітелій стає кубічним, розташовується одним або кількома шарами.

Диференціація примордіальних фолікулів у первинні відбувається після 19– 20 тижня ембріогенезу.

Вторинні фолікули (пухирчасті, антральні) мають багатошаровий фолікулярний епітелій і містять порожнину — антрум, заповнену рідиною, яку продукують фолікулярні клітини. Фолікулярна рідина містить жіночі статеві гормони — естрогени. Такі фолікули починають утворюватися під час статевого дозрівання.

Зрілий фолікул яєчника (Граафів) — це фолікул, готовий до овуляції.

Процес перетворення первинних фолікулів у вторинні і зрілі називають процесом росту фолікулів. Ріст відбувається під дією гонадотропних гормонів гіпофіза — фолітропіну та лютропіну, але початкові стадії росту фолікулів не залежать від гонадотропінів.

У процесі росту овоцит оточується оболонками – прозорою зоною (блискучою оболонкою) та променистим вінцем.

Фолікулярний епітелій формує зернистий шар (гранульозу) фолікула, всередині утворюється порожнина – фолікулярна печера.

Зовні зі сполучної тканини формується тека:

5. Базальноа мембрана

6. Внутрішня тека - містить судини, колагенові волокна та клітини текоцити (інтерстиційні клітини).

7. Зовнішня тека побудована із щільної сполучної тканини.

херня 1 Овогенез

1. Період розмноження – розмноження мітозом овогоній

2. Період росту

- малий (збільшення розмірів овоцита І, формування фолікулів)

- великий (збільшення, нагромадження жовтка, оточення прозорою зоною та променистим вінцем)

3. Період дозрівання – розблокування мейозу (лютропін), два послідовні поділи – утворення овоциту 2 порядку (яйцеклітини) та 3 полярних тілець

38. Яєчник. Ембріональний та постембріональний гістогенез. Загальний тип будови. Ендокринна функція яєчника. Вікові зміни.

Яєчник - виконує генеративноу та ендокринну функцію.

Будова:

1) епітеліальна оболонк (одношаровий циліндричний)

2) білкова оболонка (сполучна тканина з еластичними волокнами)

3) коркова зона (містить фолікули на усіх стадіях розвитку, атретичні та жовті тіла)

4) мозкова зона (містить нерви та судини, переходить у ворота яєчника)

Диференціація примордіальних фолікулів у первинні відбувається після 19– 20 тижня ембріогенезу.

Зрілий фолікул яєчника (Граафів) — це фолікул, готовий до овуляції.

Зовні зі сполучної тканини формується тека:

1. Базальноа мембрана

2. Внутрішня тека - містить судини, колагенові волокна та клітини текоцити (інтерстиційні клітини).

3. Зовнішня тека побудована із щільної сполучної тканини.

Вікові зміни:

1. У новонародженої дівчини – веретеноподібний, гладкий

2. У дорослої жінки – округлий, горбкуватий

Ендокринна функція

1. Текоцити та фолікулоцити продукують естрогени (естрадіол, естрон і естріол). Естрогени зумовлюють розвиток соматичних статевих ознак (розширення тазу, ріст молочних залоз, матки і придатків, ріст волосся в ділянці лобка за жіночим типом, початок менструа- цій), а також зміни у статевих шляхах у першій половині менструального циклу (фази регенерації та проліферації).

2. Після овуляції із залишків зрілого фолікула формується — жовте тіло (corpus luteum). Клітини жовтого тіла – гранульозні лютеоцити та теко-лютеоцити починають продукувати гормон прогестерон - зумовлює фазу секреції у менструальному циклі, готує матку до імплантації і є необхідним для нормального перебігу перших трьох-чотирьох місяців вагітності.

Жовте тіло виконує функцію 12-14 діб, а якщо настає вагітність – 11-12 тижнів

39. Матка. Розвиток. Будова та функції. Циклічні зміни, гормональна регуляція. Вікові зміни.

Матка— орган грушоподібної форми, розміщується в маломі тазі між сечовим міхуром та прямою кишкою. Функція полягає у виношуванні плоду.

Стінка складається з 3 оболонок:

1. Ендометрій - складається з 2 пластинок- епітеліальної та власної (епітелій одношаровий високий призматичний). Формує маткові залози.

2. Міометрій - складається з гладких міоцитів, які утворюють 3 шари: підслизовий (косо-повздовжній), судинний (циркулярний) та надсудинний (косо-повздовжній).

3. Периметрій - пухка сполучна тканина.

Шийка матки вкрита багатошаровим плоским епітелієм, канал шийки-призматичний епітелій. Слизова оболонка утворює складки та 2 гребені. Мязова оболонка формує сфінктер.

Циклічні зміни. Або оваріально-менструальний цикл.

Тривалість становить близько 28 днів.

1) Фаза десквамації (1-4 доба) Відторгнення функціонального шару ендометрія. Спіральні артерії функціонального шару ендометрію спазмуються і відбувається некроз тканин. Все це відбувається в результаті зниження рівня прогестерону. Менструальна кров не згортається, бо там багато лімфоцитів.

2) Фаза проліферації. (5-14 доба) Починається ріст фолікулів - продукування ними естрогенів, які забезпечують регенерацію ендометрію. В кінці фази відбувається овуляція.

3) Фаза секреції, або лютеїнова (15-28 доба) Ендометрій потовщується, у його функціональному шарі зявляються 2 зони: поверхнева (компактна) та глибока(губчаста), утворення яких є підготовкою до імплантації. Дана фаза зумовлена дією прогестерона, який утв жовтим тілом ( утв на місці фолікула під дією лютропіну). Якщо вагітність не настає. То жовте тіло гине і зниження рівня прогестерону призводить до відторгнення функціонального шару ендотелію.

Розвиток - закладка виникає у зародка на 4 тижні розвитку. Утворюється з нижніх частин парамезонефральних проток в місці їх злиття.

Вікові зміни матки.

1. У новонародженої дівчинки - довжина матки не перевищує 3 см і досягає кінцевих розмірів при статевій зрілості.

2. При наближенні клімаксу в матці починаються інволютивні зміни. Дефіцит лютеїнізуючого гормону в передклімактеричном періоді проявляється тим, що маткові залози, зберігаючи ще здатність до зростання, вже перестають функціонувати.

3. Після встановлення менопаузи атрофія ендометрію швидко прогресує. Паралельно в міометрії розвивається атрофія м'язових клітин, що супроводжується гіперплазією сполучної тканини.

40. Органи жіночої статевої системи. Яйцеводи та піхва. Зміни протягом оваріально-менструального циклу, їх гормональна регуляція.

Органи жіночої статевої системи бувають: внутрішні (яєчники, яйцеводи, матка та піхва) та зовнішні (присінок піхви, малі та великі соромітні губи, клітор)

Яйцеводи (Фалопієві труби ) - трубчастий орган. Починається від дна матки, і у складі широкої звязки доходить до яєчників.

Містить 3 оболонки

- слизову (епітелій одношаровий призматичний ) - утворює складки, а в ампульній частині торочки

- м’язову ( внутрішній- коловий зовнішній- повздовжній)

- серозну пухка сполучна тканина

Функція:

· транспорт статевих клітин до місця запліднення

· 4-5 перші дні життя зародка

· транспорт зародка у матку.

Піхва – це мязово-фіброзна трубка довжиною 7-9 см

1. Слизова оболонка має 2 пластинки:

· Епітеліальна пластинка ( епітелій багатошаровий плоский незроговілий)

· Власна пластинка (пухка сполучна тканина), формує сосочки в яким містяться лімфоцити.

2. Мязова - повздовжній волокна гладких міоцитів між якими є циркулярні.

3. Адвентиційна оболонка – пухка сполучна тканина

Циклічні зміни. Або оваріально-менструальний цикл.

Тривалість становить близько 28 днів.

41. Молочна залоза. Розвиток, будова та функції. Гормональна регуляція молочної залози.

Будова. Складні альвеолярні розгалужені залози.

У дорослої жінки складається з 15-20 часточок, розділених прошарками сполучної тканини. 1 часточка= 1 залозка.

Кожна залозка включає:

1. кінцеву протоку ( відкривається на верхівці соска) - молочні синуси

2. молочні протоки - альвеолярні молочні ходи. Більшість проток вистелені двошаровим епітелієм.

3. Альвеоли - побудовані з лактоцитів( кубічної форми), які виділяють секрет за апокриновим типом.

Лактоцити містять добре розвинену ЕПС, комплекс Гольджі, мікротрубочки та філаменти. Назовні лактоцитів розміщені зірчасті міоепітеліоцити.

Функції. Секреція молока для вигодовування новонароджених.

Гормональна регуляція. Під час годування подразнення нервових закінчень соска молочної залози передається в гіпоталамус. Імпульси стимулюють клітини ядер гіпоталамуса до виділення окситоцину і пролактину.

· Окситоцин викликає скорочення міоепітеліальних клітин і тим самим сприяє просуванню молока у вивідні протоки.

· Пролактин підтримує лактацію. Під впливом пролактину в мембрані альвеолярних клітин збільшується щільність рецепторів як до пролактину, так і до естрогенів. Секреція пролактину відбувається під час годування дитини. Протягом півгодини в крові різко збільшується концентрація пролактину, що стимулює секреторну активність альвеолярних клітин і сприяє накопиченню молока для наступного годування.

· Естрогени посилюють секрецію пролактину.

· Дофамін блокує секрецію пролактину. Зниження рівня дофаміну в портальних судинах гіпоталамо-гіпофізарної системи полегшує секрецію пролактину, активуючого лактацію.

Розвиток.

Закладаються в ембріональному періоді у вигляді тяжів епідермісу. Грудні тяжі розгалужуються на вивідні протоки і альвеолярні ходи. В такому стані молочна залоза зберігається до настання вагітності, під час якої на стінці молочних альвеолярних ходів з'являються кінцеві відділи.

42. Нервова система. Загальна морфо-функціональна характеристика. Класифікація. Джерела розвитку.

Нервова система – сисетма, що обєднує всі органи і структури та забезпечує зв'язок із зовнішнім середовищем, регуляцію життєвих процесів та інтеграцію діяльності систем.

Основу її становий нервова тканина, яка утворена нейронами, нервовими волокнами та нейроглією.

Функції:

· здатна сприймати подразнення

· трансформувати його в нервовий імпульс

· швидко його передавати

· формування відповіді на подразнення

· забезпечення вісцеральних і соматичних функцій

· забезпечення вищих інтегративних функцій

Нейрони є основною структурно-функціональної частиною нервової системи, складається з тіла та відростків. Вони не здатні до мітотичного поділу і мають довгий життєвий цикл.

Відростки –

- Дендрити, деревовидно розгалужуються, проводять подразнення в сторону тіла нейрона.

- Аксон - довгий одиночний відросток, починається з аксонного горбка, цей відросток несе імпульси від нервової клітини і закінчується короткими розгалуженнями.

Тіло нейрона складається з цитоплазми і ядра. У цитоплазмі є хроматофільна речовина і нейрофібрили, які є специфічними компонентами нервових клітин. Хроматофільна речовина є в тілі нейрона і великих дендритах у вигляді грудочок різної величини. Воно змінюється при різних функціональних станах нейрона, тому його дослідження може мати певне діагностичне значення.

Класифікація

Анатомічно нервову систему ділять на центральну і периферичну. До центральної відносять головний і спинний мозок, периферична об'єднує нервові вузли, нерви і нервові закінчення.

Також її можна розділити на соматичну та автономну. Соматична іннервує все тіло, окрім внутрішніх органів, судин та залоз, які іннервуються автономною нервовою системою, яка в свою чергу поділяється на симпатичну та парасимпатичну.

Розвиток

Нервова система розвивається з нервової трубки і гангліозної пластинки.

- З краніальної частини нервової трубки диференціюються головний мозок (зачаток утворений 3 мозковими пухирями, 6-7 тиждень стадія 5 пухирів) і органи чуття.

- З тулубового відділу нервової трубки - спинний мозок, з гангліозної пластинки формуються спинномозкові і вегетативні вузли та хроматофільна тканина організму.

43. Спинний мозок. Морфофункціональна характеристика. Розвиток. Будова сірої та білої речовини. Нейронний склад. Висхідні та низхідні провідні шляхи спинного мозку.

Спинний.

Складається з двох симетричних половин, відмежованих один від одного спереду - глибокою серединною щілиною, а ззаду - серединної борозною.

Спинний мозок характеризується сегментарним будовою; з кожним сегментом пов'язана пара передніх (вентральних) і пара задніх (дорсальних) корінців.

Функції:

1. Провідникова функція здійснюється за рахунок висхідних і спадних шляхів, що проходять в білій речовині спинного мозку. Вони пов'язують окремі сегменти спинного мозку один з одним, а також з головним мозком.

2. Рефлекторна функція здійснюється за допомогою безумовних рефлексів, що замикаються на рівні певних сегментів спинного мозку і відповідають за найпростіші пристосувальні реакції..

3. Бере участь у здійсненні вегетативних рефлексів - відповідної реакції внутрішніх органів на подразнення вісцеральних і соматичних рецепторів.

Будова сірої та білої речовини

У спинному мозку розрізняють сіру речовину, розташоване в центральній частині, і біла речовина, що лежить по периферії.

1. Біла речовина спинного мозку являє собою сукупність поздовжньо орієнтованих переважно мієлінових нервових волокон. Пучки нервових волокон, які здійснюють зв'язок між різними відділами нервової системи, називаються трактами, або провідними шляхами, спинного мозку.

2. Сіра речовина на поперечному розрізі має вигляд метелика і включає передні, задні, і бічні роги. У сірій речовині знаходяться тіла, дендрити і (частково) аксони нейронів. Основною складовою частиною сірої речовини, що відрізняє його від білого, є мультиполярні нейрони.

3. Протягом усього спинного мозку в центрі сірої речовини проходить центральний канал спинного мозку, який з'єднаний з шлуночками головного мозку. Там циркулює ліквор.

Нейронний склад

Виділяють:

- внутрішні нейрони, відростки яких закінчуються синапсами в межах спинного мозку;

- пучкові нейрони, нейрит яких йде в складі пучків (провідних шляхів) в інші відділи спинного мозку або в головний мозок;

- корінцеві нейрони, аксони яких залишають спинний мозок у складі передніх корінців.

Функціонально нейрони спинного мозку можна розділити на 4 основні групи:

1) мотонейрони, або рухові, - клітини передніх рогов, аксони яких утворюють передні корінці;

2) інтернейрони - нейрони, які отримують інформацію від спінальних гангліїв і розташовуються в задніх рогах. Ці нейрони реагують на больові, температурні, тактильні, вібраційні, пропріоцептивні подразнення;

3) симпатичні, парасимпатичні нейрони розташовані переважно в бічних рогах. Аксони цих нейронів виходять з спинного мозку в складі передніх корінців;

4) асоціативні клітини - нейрони власного апарату спинного мозку, що встановлюють зв'язки всередині та між сегментами.

Висхідні на низхідні шляхи спинного мозку

Висхідні шляхи утворюють аксони чутливих і вставних нейронів спинного мозку. Висхідні шляхи розміщені в задніх і бічних канатиках білої речовини спинного мозку.

У задніх канатиках розрізняють тонкі, або пучки Голля, розміщені медіально, і клиноподібні, або пучки Бурдаха, розміщені латерально.

Ці пучки проводять імпульси в довгастий мозок від пропріорецепторів, а також екстерорецепторів шкіри (тонкі — від нижніх кінцівок і нижньої половини тіла, клиноподібні — від верхніх кінцівок і верхньої половини тіла).

В бічних канатиках

- передні (вентральні, Говерса) і задні (дорзальні, Флексіга) спинно-мозочкові шляхи. Вони проводять пропріоцептивні імпульси до мозочка, що беруть участь у несвідомій координації рухів.

- спинно-таламічні шляхи, проводять імпульси больової і температурної чутливості тіла до зорових горбів проміжного мозку.

Низхідні провідні шляхи беруть початок від кори великих півкуль або нижчерозміщених рухових ядер головного мозку і передають імпульси через спинний мозок до робочих органів (м’язів, залоз та ін.) Їх утворюють аксони вставних нейронів кори і рухових ядер стовбурної частини.

До низхідних шляхів спинного мозку відносяться передні і бічні пірамідні, рубро-спінальні, текто-спінальні, вестибуло-спінальні, оливо-спінальні та інші. Вони розміщені в передніх і бічних канатиках спинного мозку.

Розвиток спинного мозку

Спинний мозок формується з тулубового відділу нервової трубки. В процесі розвитку спинного мозку з нервової трубки нейрони групуються в 10 шарах, або пластинах Рекседа. При цьому I-V пластини відповідають заднім рогам, VI-VII пластини - проміжній зоні, VIII-IX пластини - переднім рогам, X пластина - зона біля центрального каналу.

44. Чутливі нервові вузли. Будова, функції та зв'язки.

Нервові вузли, або ганглії - це скупчення нейронів поза центральною нервовою системою.

Виділяють чутливі і вегетативні нервові вузли.

Чутливі (сенсорні) вузли отримують аферентні імпульси, які направляються в центральну нервову систему.

Аферентні нейрони в спіральному і вестибулярному ганглії є біполярними, в інших чутливих гангліях - псевдоуніполярного.

Спинномозковий вузол має веретеновидную форму, оточений капсулою з щільної сполучної тканини.

Від капсули в паренхіму вузла проникають тонкі прошарки сполучної тканини, в якій розташовані кровоносні судини.

Нейрони спинномозкового вузла характеризуються великим сферичним тілом і світлим ядром з добре помітним ядерцем. Клітини розташовуються групами, переважно по периферії органу.

Дендрити нервових клітин йдуть в складі чутливої частини змішаних спинномозкових нервів на периферію і закінчуються там рецепторами.

Аксони в сукупності утворюють задні корінці, що несуть нервові імпульси в спинний мозок або довгастий мозок.

Дендрити і аксони клітин в вузлі і за його межами покриті мієліновою оболонкою. Тіло кожної нервової клітини в спинномозковому вузлі оточене шаром клітин-сателітів.

45. Автономна (вегетативна) нервова система. Будова екстра- та інтрамуральних гангліїв. Класифікація нейроцитів за О.С.Догелем.

1. Автономна (вегетативна) нервова система- це частина НС, відповідно до фізіологічної класифікації (інша частина- соматична).

Вона регулює діяльність травної системи, тиск крові, пото- та сечовиділення, температуру тіла, в загальному, обмін речовин, ріст і розмноження.

Вегетативна НС має такі частини:

• симпатична

• парасимпатична

• метасимпатична

Кожна з них має •центральні та •периферійні відділи.

•Центральні відділи симпатичної НС: вегет. ядра бічних рогів (n. intermediolateralis) з С8 по L2-3 сегменти спинного мозку.

Центральні відділи парасимпатичної НС: вегет. ядра III, VII, IX, X п.ч.н. і ядра крижових сегментів спинного мозку.

Ядра центральних відділів побудовані з мультиполярних асоціативних нейронів.

•Периферійні відділи: нервові вузли, стовбури, сплетення.

Метасимпатична НС включає інтрамуральні мікроганглії внутрішніх органів, які мають значну ступінь самостійності.

2. Ганглії автономної НС залежно від локалізації бувають:

•Позаорганні (екстрамуральні):

для СНС- паравертебральні та превертебральні

для ПНС- парасимпатичні ганглії голови;

•Внутрішньоорганні (інтрамуральні)- містяться у стінках травної трубки, серця, матки та ін. Органів.

Будова ганглія ВНС.

-оточений сполучнотканинною капсулою, від неї всередину вростають прошарки спол.тк-ни.

-складається з мультиполярних нейронів (в той час як у сомат. НС- з псевдоуніполярних)

-кожен нейрон і його відростки оточені клітинами нейроглії

-аксони прегангліолярних мієлінових волокон, що вступають у вузол, контактують з тілами й дендритами нейрона, який знаходиттся у вузлі; аксони цих нейронів є безмієліновими і йдуть у складі постгангліонарних нейронів до органів.

Розташування гангліїв:

у СНС- біля до спинного мозку (пара- та превертебральні ганглії)

у ПНС- біля органа, який іннервують, або безпосередньо у ньому (інтрамурально).

3. В інтрамуральних гангліях (сплетеннях) розрізняють 3 типи нейроцитів (за О.С. Догелем):

1) еферентні з короткими дендритами і довгими аксонами;

2) аферентні з довгими дендритами і короткими аксонами;

3)асоціативні з дендритами і аксонами середньої довжини.

46. Периферичний нерв. Будова, дегенерація та регенерація після пошкодження.

1.Периферичний нерв (нервовий стовбур) -побудований з мієлінових або безмієлінових волокон і сполучнотканинних елементів:

• епіневрій - сполучнотканинна оболонка, що оточує зовні нерв; багатий на фібробласти, макрофаги, адипоцити, волокнисті структури; тут розміщені кровоносні судини і нервові закінчення

• периневрій – перегородки, які відходять від епіневрію всередину і ділять стовбур на окремі пучки нервових волокон; це поздовжньо орієнтовані тонкі пучки колагенових та еластичних волокон і клітини сполучної тканини

• ендоневрій – сполучна тканина, що міститься всередині окремих пучків нервових волокон.

При сильному стисненні або перерізці нерв піддається руйнуванню, тобто дегенерації. Він розпадається на відрізки різної величини. На місці перерізки виникає запальна реакція і утворюється рубець. Центральний циліндр дегенерує частково, в перікаріоні йде набухання, зміщення ядра. Периферичний (дистальний) відрізок розпадається весь. Відбувається фрагментація аксона, розпад мієліну протягом 1-2 тижнів, фагоцитоз продуктів розпаду макрофагами.

Регенерація нервового волокна починається за рахунок центрального циліндра. Аксональний транспорт відновлюється через 2 тижні, і починається ріст аксона і формування колби росту. Шваннівські клітини проліферують, діляться, і утворюються бюнгеровскі стрічки (трубки), які проникають в рубцеву тканину і направляють зростання аксона. Осьові циліндри центральних відростків утворюють на кінцях потовщення - колби росту та вростають в рубцеву тканину і стрічки.

Периферичний нерв росте зі швидкістю 1-4 мм на добу.

47. Мозочок. Будова та функціональна характеристика. Нейронний склад та гліоцити кори мозочка.

Мозочок складається з черв'яка і двох півкуль, на поверхні яких лежить сіра речовина (кора мозочка), в глибині – біла речовина та підкіркові ядра. Маса - 120-150 г. Функція – підтримання рівноваги, тонусу м'язів і координація рухів тіла.

Кора мозочка складається із 3-х шарів.

1. Молекулярний містить клітини:

• кошикові - мають довгі аксони, які йдуть в горизонтальному (тангенціальному) напряму, проходять поперечно до закрутки і віддають гілочки до тіл грушоподібних клітин (кл. Пуркіньє), з якими формують кошики мозочка.

• зірчасті – великі (контактують з перикаріонами грушоподібних клітин) та дрібні (конт-ть з дендритами).

2. Гангліонарний – це один ряд грушоподібних нейронів (клітин Пуркіньє). Вони є основним елементом кори мозочка, що забезпечує його функції. Дендрити цих клітин мають радіальний напрям, йдуть у молекулярний шар і утворюють розгалуження (малюнок кипариса). Аксони відходять від основи і йдуть в білу речовину, закінчуючись на підкоркових ядрах мозочка, формують еферентні шляхи.

3. Зернистий – прилягає до білої речовини, містить такі різновиди нейроцитів:

• зернисті - дрібні, мають 3-4 дендрити і аксон, який піднімається в молекулярний шар і Т-подібно розгалужується (утв. паралельні волокна)

• зірчасті (кл. Гольджі ІІ типу)

• горизонтальні

• веретеноподібні

Гліоціти. Кора мозочка містить різні гліальні елементи.

В усіх прошарках в мозочку є олігодендроцити. Особливо багаті цими клітинами зернистий шар і біла речовина мозочка.

У зернистому шарі є волокнисті и протоплазматичні астроцити. Ніжки відростків волокнистих астроцитів утворюють периваскулярні мембрани.

У гангліонарному шарі між грушоподібними нейронами лежать гліальні клітини з темними ядрами. Відростки цих клітин направляються до поверхні кори і утворюють гліальні волокна молекулярного шару мозочка.

48. Головний мозок. Загальна морфофункціональна характеристика. Цито- та мієлоархітектоника кори півкуль. Вікові зміни.

Головний мозок (маса 1100-1800 г)

Усі нервові клітини – мультиполярні. Відростки утворюють білу речовину мозку, скупчення тіл – сіру речовину. Переплетення відростків нейронів і нейроглії у складі сірої речовини називається нейропіля.

У сірій речовині розрізняють два типи нервових центрів:

-ядерні (в оточенні білої речовини)

-екранні (поверхневі скупчення нейроцитів, формують кору)

Великий (кінцевий мозок) представлений двома півкулями, вкритими корою;

Мозочок – 2 півкулі і черв'як між ними;

Проміжний мозок – таламус, гіпоталамус, метаталамус, епіталамус, субталамус;

Середній – покрівля (4-х горбкове тіло) і ніжки мозку;

Міст і довгастий мозок містять ядра черепних нервів, через рих проходять провідні шляхи.

Цитоархітектоніка – це пошарове розташування нейроцитів у складі кори великого мозку.

Кора великого мозку має 6 шарів:

1) Молекулярний

-відмежований від м'якої оболонки гліальною мембраною

-найбідніший на клітинні елементи шар

-клітини – веретеноподібні з довгими горизонтальними дендритами і низхідними аксонами, утворюють горизонтальні колатералі.

2) Зовнішній зернистий

-дрібні клітини округлої, полігональної, зірчастої та пірамідної форми (не >10мкм)

3) Пірамідний

-найтовстіший

-клітини пірамідної форми, розміри яких зростають від 10 до 40 мкм углиб сірої речовини; верхівки спрямовані до поверхні кори, основи- униз до білої речовини

-від верхівки і бічних поверхонь відходять дендрити, від основи – аксон

-аксоми формують мієлінові нервові вол-на, що йдуть у білу речовину.

4) Внутрішній зернистий

-неоднаково розвинутий в різних ділянках

-утворений дрібниминейроцитами зірчастої форми

5) Гангліонарний

-містить гігантопірамідні нейрони - клітини Беца (120*80 мкм)

-їх аксони ідуть до моторних ядер головного і спинного мозку, утворюючи колаттералі (гальмівна дія на кору)

6) Шар поліморфних клітин

-нейрони різної форми, переважно веретеноподібної

Мієлоархітектоніка – це пошарове розміщення тангенціальних пучків нервових волокон (смужок) у межах кори великого мозку.

• смужка молекулярного шару (Екснера)

-----------молекулярний шар--------------------

• смужка зовнішнього зернистого шару (Бехтерєва)

-----------зовн. зернистий шар------------------

-----------пірамідний шар-------------------------

-----------внутр. зернистий шар-----------------

• смужка внутрішнього зернистого шару (зовн. сумка Байярже)

-----------гангліонарний шар--------------------

• смужка гангліонарного шару (внутр. сумка Байярже)

-----------шар поліморфних клітин--------

Вікові зміни головного мозку.

Після народження дитини поступово зростає об’єм перикаріонів нейронів, збільшується кількість синаптичних контактів, формується мієлінова оболонка навколо аксонів. Значна частина нейронів при цьому гине і фагоцитується. У проміжку від 20 до 60 років маса мозку збільшується на 6 г кожні 10 років. У старечому віці відбувається атрофія мозку. У проміжку від 60 до 75 маса зменшується десь на 6% (50-100 г), зменшується також площа кори.

49. Головний мозок. Кора великих півкуль. Морфофункціональний принцип організації неокортекса.

Кора великих півкуль – це сіра речовина, яка вкриває поверхню великого мозку. Товщина в середньому 3 мм. Тут здійснюється вища нервова діяльність. Окремі ділянки кори, що відповідають за її певні прояви, називаються поля, або центри. За К. Бродманом, виділяють 52 поля.

За морфологічними ознаками, нейрони кори поділяються на:

• пірамідні (10-120 мкм)

• непірамідні (кошикові, остисті зірчасті, нейрогліоморфні кл-ни, нейрони з аксонною китичкою, клітини-канделябри, аксо-аксонні, кл-ни з подвійним букетом дендритів, веретеноподібні)

У корі виділяють 6 шарів (див. пит.48).

Структурно-функціональною одиницею неокортексу є мозкова колона (мозковий барель).

Це вертикальний циліндр (діам. 300 мкм), всередині якого проходять:

• одне кортико-кортикальне волокно. Це аксон гігантопірамідної клітини Беца. Воно утворює синаптичні закінчення в усіх шарах кори і повязане зі збуджувальними та гальмівними нейронами.

• два таламо-кортикальних аферентних волокна, які закінсуються на зірчастих клітинах 4 шару кори.

Нейрони кори здатні чинити збуджувальну або гальмівну дію.

Шари неокортексу мають певну функціональну спеціалізацію:

• Асоціативна ф-ція повязана з молекулярним (1) і поліморфноклітинним (6) шарами

• Чутлива – з внутрішнім і зовнішнім зернистими (2, 4)

• Рухова – з пірамідним (3) і гангліонарними (5) шарами.

50. Органи чуттія. Загальна морфофункціональна характеристика. Орган смаку. Будова, розвиток та цитофізіологія.

Органи чуття – це спеціалізовані органи, через які ми отримуємо подразнення із зовн. і внутр. середовищ. Це периферійні частини аналізаторів, тобто систем, які здійснюють зв'язок ЦНС із середовищем.

Їх 5: дотику, смаку, нюху, слуху і рівноваги, зору.

Кожен аналізатор має частини:

-периферійна (сприйняття подразнення)

-проміжна (передача імпульсів)

-центральна (аналіз і синтез)

За походженням і будовою розрізняють:

• первинно-чутливі (зір і нюх) – сприймаючі клітини є нейронами.

• вторинно-чутливі (смаку, слуху і рівноваги) – сприймаючими елементами є епітеліальні клітини.

• не мають чіткої органної будови (чутливі нерв. закінчення, окремі клітини, що є периферійними частинами аналізаторів (тиску, дотику)).

Орган смаку об’єднує периферійні апарати смакового аналізатора, розташовані в основному в порожнині рота. Рецептори, які сприймають смакові подразнення, представлені смаковими бруньками. Це хеморецептори, які розташовані в жолобуватих, листоподібних та грибоподібних сосочках язика, а також слизовій оболонці губи, м’якому піднебінні, надгортаннику.

Смакова брунька еліпсоподібної форми, займає весь сосочок. Містить близько 50 нервових волокон.

Складається із щільно прилеглих клітин - епітеліоцитів, які поділяють на три типи:

• рецепторні – витягнутої форми, на апікальній поверхні містять мікроворсинки, в плазмолему яких вмонтовані рецепторні білки; верхівки цих клітин утворюють смакову ямку, яка через смакову пору сполучається з порожниною рота; ці клітини сприймають смакові поздразнення, при чому можуть бути чутливими як до одного виду (солодке, гірке), так і до декількох одразу.

• підтримувальні – оточують і розмежовують рецепторні клітини; мають великі ядра, розвинену ЕПС і кГольджі; секретують глікопротеїни, які заповнюють смакову ямку і відіграють роль сорбентів для смакових речовин.

• базальні – лежать на базальній мембрані, не досягаючи смакової ямки; є джерелом новоутворення рецепторних і підтримувальних клітин.

Цитофізіологія. Глікопротеїни в смаковій ямці сприяють взаємодії рецепторних клітин, а точніше, їх специфічних білків на мікроворсинках, з молекулами речовин, що містяться в їжі, це призводить до виникнення імпульсів, які передаються на нервові закінчення.

Розвиток смакових цибулин. Вони мають ентодермальне походження. В кінці 2 міс розвитку ембріона з’являються клітинні пучки, що відносяться до ембріональної нервової глії. На 4 міс до цих клітин проростають нервові волокна VII, ІХ та Х пар черепних нервів. Група нейроепітеліальних утворень відокремлюються від навколишніх тканин до 6 міс, формуючи цибулини, у яких з’являються смакові пори. У підніжці смакових цибулин виявляється нервове сплетіння, обплітають чутливі клітини.

51. Органи чуття. Загальна морфофункціональна характеристика. Орган нюху. Будова, розвиток та цитофізіологія.

Органи чуття – спеціалізовані органи, через які нервова система отримує подразнення із зовнішнього і внутрішнього середовищ, сприймає у вигляді відчутів.

Всього є 5: дотик, смак, нюх, слух і рівновага, зору.

Морфофункціональна характеристика

Поділяютсья на 3 основні типи:

1. органи зору і нюху. Їх нейросенсорні (первинно-чутливі) клітини розвиваються з ембріональної нервової пластинки.

2. органи смаку, слуху і рівноваги. Їх спеціалізовані епіталіальні клітини передають подразнення нервовим клітинам; ці органи вторинно-чутливі. Розвиток з плакод.

3. органи що не мають чіткої органної будови - чутливі (капсульвані і некапсульвані) нервові закінчення і периферійні частини відповідних аналізаторів.

Орган нюху. Нюхова ділянка власне носової порожнини виконує функцію переферійного відділу нюхового аналізатора, локалізуються у верхній і задній частинах носової порожнини. Слизова оболонка має жовтувате забарвлення.

Епітелій утворений клітинами:

- нюхові рецепторні це видозмінені біполярні нейрони. Має тіло від поверхневої частини якого відходять дендрити до поверхні епітелію, а від глибокої частини – аксон. Тіла затиснуті між підтримувальними клітинами. Дендрити піднімаються у щілинах між підтримувальними клітинами і закінчуються потовщеням – нюховий пухирець, від нюхового пухирця відходять нюхові війки. Аксони нюхових рецепторних клітин проходячи у власну пластинку слизової оболонки, утворюють нюховий нерв, який досягає нюхових цибулин у мозку.

- підтримувальні клітини мають форму високих призм, світлі ядра, у цитоплазмі жовтокоричневий пігмент, що зумовлює жовте забарвлення слизової оболонки.

- базальні клітини конічної форми, розташовані на базальній мембрані, ці клітини можуть диференціюватися у підтримувальні або рецепторні.

52. Око. Ембріональний розвиток. Загальний план будови. Морфофункціональна характеристика рогівки та кришталика.

Око - периферійна частина зорового аналізатора. Побудоване з очного яблука та допоміжних частин – повіки, м‘язи, сльозовий апарат.

Стінка очного яблука:

1. Зовнішня, фіброзна, оболонка складається із двох частин – непрозорої білкової оболонки, склери (5/6) і прозорої рогівки (1/6). У рогівку склера переходить поступово - у внутрішні, середні, потім зовнішні шари. Місце переходу називається лімбом.

2. Середня (судинна) складається із трьох частин – власне судинної оболонки, війкового (циліарного) тіла, райдужки.

3. Внутрішня (сенсорна) оболонка називається сітківка.

Усередені очного яблука міститься кришталик, склисте тіло і порожнини камери ока заповнені водянистою вологою.

Розрізняють передню камеру, яка займає простір між рогівкою і райдужкою і задню камеру – простір між райдужкою, війковим пояском і кришталиком.

Рогівка – продовження білкової оболонки; прозора.

У ній розрізняють 5 шарів.

1 – утворений багатошаровим плоским не зроговілим епітелієм, містить численні нервові закінчення. Базальна мембрана цього епітелію утворена з електронно-прозорого та електронно-щільного шарів

2 – передня погранична пластинка (мембрана Боумена) розташована під базальною мембраною. Є гомогенною, має фібрилярну будову.

3 – власна речовина рогівки складається з 200-250 тонких сполучнотканинних пластинок (утворені пучками колагенових волокон). Між пластинками та у їхньому складі є плоскі клітини(різновид фібробластів) з довгими розгалуженими відростками. Клітини і пластинки занурені в аморфну речовину(багата на кератинсульфати, зумовлюють прозорість). Кровоносні судини відсутні.

4 – задня погранична пластинка (мембрана Десцемета) складається з колагенових волокон, занурених в аморфну речовину

5 – задній епітелій рогівки – одношаровий плоский епітелій, обернений до передньої камери ока.

Кришталик – прозорий двоопуклий утвір, сполучений з війковим тілом за допомогою війкового пояска.

Може змінювати свою форму, є пасивною частиною акомодаційного апарату ока.

Разом з рогівкою та склистим тілом кришталик є основним світло заломлюваним середовищем.

Він укритий прозорою капсулою. На передній поверхні під капсулою – одношаровий плоский епітелій. Епітеліальні клітини в ділянці екватора утворюють росткову зону кришталика. Клітини перетворюються на кришталикові волокна.

Власна речовина кришталика – кришталикові волокна (видозмінені епітеліальні клітини). Центральні та перехідні волокна не мають ядер і разом утворюють щільне ядро кришталика.

Кору кришталика утворюють головні волокна, які містять ядра. Волокна мають форму шестигранних призм, у яких – білок кристалін. Волокна склеюються між собою спеціальною речовиною.

Розвиток.

- Сітківка і зоровий нерв – з нервової трубки

- епітелій рогівки і кришталик – з ектодерми

- власна речовина рогівки, склера, судинна оболонка і склисте тіло – з мезенхіми.

Спочатку утворюються очні пухирці(вирости нервової трубки), які зберігають зв’язок з ембріональним мозком у вигляді очних стеблинок. Передня частина очного пухирця вгинається всередині, і перетворюється на так званий двостінний очний келих. Ектодерма навпроти отвору очного келиха(так звана очна плакода) потовщується і вростає в очний келих, даючи початок кришталику. Внутрішня стінка келиха перетворюється на сітківку, зовнішня – у пігментний шар сітківки. М’язи мають нейтральне походження.

53. Око. Ембріональний розвиток. Діоптичний апарат ока (рогівка, кришталик, склисте тіло).

Рогівка – продовження білкової оболонки; прозора.

У ній розрізняють 5 шарів.

5 – задній епітелій рогівки – одношаровий плоский епітелій, обернений до передньої камери ока.

Кришталик – прозорий двоопуклий утвір, сполучений з війковим тілом за допомогою війкового пояска.

Може змінювати свою форму, є пасивною частиною акомодаційного апарату ока.

Разом з рогівкою та склистим тілом кришталик є основним світло заломлюваним середовищем.

Склисте тіло – прозора маса желеподібної речовини, яка заповнює порожнину між кришталиком і сітківкою. Через склисте тіло проходить канал – залишок ембріональної судинної системи ока. Склисте тіло містить білок вітреїн та гіалуронову кислоту.

Розвиток.

- Сітківка і зоровий нерв – з нервової трубки

- епітелій рогівки і кришталик – з ектодерми

- власна речовина рогівки, склера, судинна оболонка і склисте тіло – з мезенхіми.

54. Око. Ембріональний розвиток. Будова сітківки. Гістофізіологічна характеристика фоторецепторних клітин.

Сітківка. Зорова частина сітківки – є світлосприймальною оболонкою. Займає простір дна очного яблука до так званого зубчастого краю, де переходить у сліпу сітківку, що вкриває задню поверхню війкового тіла і райдужки, і відповідно має циліарну і райдужну частини.

До зорової частини сітківки прилягає судинна оболонка.

Будова:

1. Пігментний шар – зовнішній шар сітківки. Утворений одним шаром пігментних епітеліальних клітин. Пігментні клітини лежать на базальній мембрані.

2. Фотосенсорний шар. Утворений паличками і колбочками – видозмінені дендрити фотосенсорних біполярних нейронів.

3. Зовнішній пограничний

4. Зовнішній ядерний шар утворений ядерними частинами фотосенсорних біполярних нейронів.

5. Зовнішній сітчастий шар – утворений аксонами фотосенсорних біполярних нейронів.

6. Внутрішній ядерний шар – ядра біполярних нейронів (другий нейрон тринейронного ланцюга сітківки). Внутрішній ядерний шар крім біполярних містить горизонтальні та амакринові асоціативні нейрони.

7. Внутрішній сітчастий шар – аксони біполярних нейронів. Внутрішній ядерний шар крім біполярних містить горизонтальні та амакринові асоціативні нейрони.

8. Гангліонарний шар – тіла гангліонарних нейронів (мультиполярних)

9. Внутрішній пограничний

Сліпа пляма – місце, де сходяться нервові волокна сітківки.

Латерально від неї жовта пляма – місце найкращого сприйняття зорових подразнень; переважно колбочкові клітини.

Палички і колбочки побудовані із зовнішнього і внутрішнього сегментів, з’єднаних сполучною війкою.

1. Зовнішній сегмент палички має велику кількість плоских мембранних дисків(у них міститься пігмент родопсин). Зовнішній сегмент колбочки містить півдиски. Мембрана півдисків містить пігмент йодопсин. У сітківці існують колбочкові клітини 3 типів – чутливі до синього, зеленого і червоного кольорів.

2. Внутрішні сегменти забезпечують енергетичний обмін та біосинтез основних компонентів клітини. У внутрішньому сегменті колбочки наявний еліпсоїд – ліпідна крапля, оточена скупченням мітохондрій.

Паличкові клітини є апаратом чорно-білого зору в сутінках, а колбочки – апаратом кольорового денного зору.

Взаємодія кванта світла з фотосенсорним білком родопсином(складається з опсину та 11-цисретиналю). Цисретиналь ізомеризується у трансретиналь і відокремлюється від опсину; це призводить до гіперполяризації та генерації потенціалу збудження. Диски здатні до регенерації.

Пігментоцити виконуються фагоцитарну функцію,а також світлову і темнову адаптацію зорових клітин.

Розвиток.

- Сітківка і зоровий нерв – з нервової трубки

- епітелій рогівки і кришталик – з ектодерми

- власна речовина рогівки, склера, судинна оболонка і склисте тіло – з мезенхіми.

55. Око. Ембріональний розвиток. Сітківка зорової, циліарної та райдужної частин. Гістофізіологічна характеристика фоторецепторних клітин.

До зорової частини сітківки прилягає судинна оболонка.

Будова:

3. Зовнішній пограничний

4. Зовнішній ядерний шар утворений ядерними частинами фотосенсорних біполярних нейронів.

5. Зовнішній сітчастий шар – утворений аксонами фотосенсорних біполярних нейронів.

8. Гангліонарний шар – тіла гангліонарних нейронів (мультиполярних)

9. Внутрішній пограничний

Сліпа пляма – місце, де сходяться нервові волокна сітківки.

Палички і колбочки побудовані із зовнішнього і внутрішнього сегментів, з’єднаних сполучною війкою.

Пігментоцити виконуються фагоцитарну функцію,а також світлову і темнову адаптацію зорових клітин.

Розвиток.

- Сітківка і зоровий нерв – з нервової трубки

- епітелій рогівки і кришталик – з ектодерми

- власна речовина рогівки, склера, судинна оболонка і склисте тіло – з мезенхіми.

56. Орган слуху. Розвиток, будова та гістофізіологія.

Орган слуху – сприймаючий орган, який здійснює наступні функції:

3. Сприйняття звукових стимулів

4. Сприйняття вібрації

5. Сприйняття гравітаційних стимулів

6. Сприйняття лінійних і кутових прискорень.

Складається із зовнішнього, середнього і внутрішнього вуха.

Зовнішнє вухо:

1. Вушна раковина – пластинка еластичного хряща, вкрита з обох боків шкірою з пушковим волоссям. Містить багато сальних і потових залоз

2. Зовнішній слуховий хід – коротка трубка, вкрита шкірою та містить численні церумінозні залози.

3. Барабанна перетинка – утворює латеральну стінку середнього вуха. Утворена 2 шарами колагенових волокон із фібробластами. Що залягають між ними. Ззовні вкрита епідемісом, зсередини слизовою оболонкою.

Середнє вухо:

1. Барабанна порожнина

- Циліндрична форма

- Сполучається із внутрішнім через овальне і кругле віконця

- Вкрита слизовою оболонкою

2. Слухові кісточки

- Молоточок

- Коваделко

- Стремінце

3. Слухова труба - коротка трубка, що сполучає середнє вухо із носовою порожнино.

Верхня частина – кісткова, нижня – хрящова. Просвіт закритий, відкривається під час ковтання та позіхання.

Слизова оболонка вкрита призматичним багаторядним війчастим епітелієм (такий же як у дихальних шляхах)

Сполучна тканина підслизвовї основи багата на лімфоцити і слизові залози.

Внутрішнє вухо являє собою складний лабіринт. Поділяється на:

1. Кістковий лабіринт

2. Перетинчастий лабіринт

Кістковий лабіринт:

· Присінок – середня частина. Являє собою овальну порожнину, поділену кістковим гребенем на 2 частини. В задній частині є 5 отворів – півколових каналів. Спереду – отвір каналу завитки.

· Півколові канали – верхній (сагітальний), задній (фронтальний), латеральний (горизонтальний). Кожен закінчується двома ніжками. Формують 3 ампули

· Канал завитки – канал, що робить 2,5 обертів навколо своєї осі. На зовнішній поверхні стінки має спіральну звязку, на внутрішій лімб, що формує вестибулярну (верхню) і барабанну (нижню) губи.

Перетинчастий лабіринт

· У присінку формує 2 мішечки – маточку і мішечок. Які мають відповідно – пляму маточка і мішечка – органи сприйняття гравітації та вібрації

· Півколові протоки – формуються всередині кісткових каналів. Впадають у маточку. Мають 3 ампульні гребені – органи сприйняття лінійних та кутових прискорень

· Протока завитки

Завиткова протока – має вигляд трикутної щілини, заповнена ендолімфою.

- Верхня стінка – вестибулярна мембрана (між вестибулярною губою та спіральною звязкою)

- Нижня стінка – барабання мембрана (між барабанною губою та спіральною звязкою)

- Бічна стінка – судинна смужка

Вище вестибулярної мембрани – вестибуляні сходи, заповнені перилімфою – відкриваються овальним вікном

Нище барабанної мембрани – барабанні сходи, заповнені ендолімфою – відкриваються круглим вікном

Барабанні і вестибулярні сходи зєднуються у верхівці завитки отвором – гелікотремою.

Кортіїв орган – орган сприйняття звукових подразнень. Лежить на барабанній мембрані. Утворений одним шаром клітин, розміщених по боках від внутрішнього тунелю, різних типів:

1. Клітини стовпи

2. Фалангові клітини (зовнішні та внутрішні) – формують інвагінації в яких розташовуються волоскові клітини

3. Пограничні клітини (зовнішні та внутрішні)

4. Зовнішні підтримувальні клітини

5. Волоскові клітини (внутрішні та зовнішні) – лежать на фалангових. Сенсорні. Формують імпульс і передають його на кохлеарні нейрони.

Гістофізіологія:

Повітря коливає барабанну перетинку – молоточок – коваделко – стремінце – овальне віконце – вестибулярні сходи – гелікотрема – барабанні сходи – кругле віконце.

Проходячи через барабанні сходи коливання передаються на барабанну мембрану, волоскові клітини деформуються - відкриваютсья Калієві канали – деполяризація клітини – викидання нейротрансміттеру – формування імпульсу на кохлеарному нерві.

Внутрішні волоскові клітини – більшість клітин, іннервуються аферентними волокнами.

Зовнішні волоскові – іннервуються еферентними волокнами, служать для підсилення або пригнічення сприйняття звукоих сигналів.

Розвиток.

Перенчастий лабіринт розвивається з ділянки ектодерми по боках зачатка довгастого мозку (слухова плакода).

Вона випинається і занурюється у мезенхіму,утворюючи слуховий пухирець.Слуховий пухирець побудований з багаторядного епітелію (продукує ендолімфу заповнює порожнину пухирця).

Слуховий пухирець контактує з ембріональним слуховим нервовим ганглієм,який поділяється на ганглій присінка і ганглій завитки.

Далі слуховий пухирець змінює форму і ділиться на:

- перша частина перетворюється на маточку з трьома півколовими протоками

- друга утворює мішечок і протоку завитки.

57. Орган слуху. Джерела розвитку. Будова зовнішнього, середнього та внутрішнього вуха. Гістофізіологія спіралього органу.

Орган слуху – сприймаючий орган, який здійснює наступні функції:

1. Сприйняття звукових стимулів

2. Сприйняття вібрації

3. Сприйняття гравітаційних стимулів

4. Сприйняття лінійних і кутових прискорень.

Складається із зовнішнього, середнього і внутрішнього вуха.

Зовнішнє вухо:

2. Зовнішній слуховий хід – коротка трубка, вкрита шкірою та містить численні церумінозні залози.

Середнє вухо:

1. Барабанна порожнина

- Циліндрична форма

- Сполучається із внутрішнім через овальне і кругле віконця

- Вкрита слизовою оболонкою

2. Слухові кісточки

- Молоточок

- Коваделко

- Стремінце

3. Слухова труба - коротка трубка, що сполучає середнє вухо із носовою порожнино.

Верхня частина – кісткова, нижня – хрящова. Просвіт закритий, відкривається під час ковтання та позіхання.

Слизова оболонка вкрита призматичним багаторядним війчастим епітелієм (такий же як у дихальних шляхах)

Сполучна тканина підслизвовї основи багата на лімфоцити і слизові залози.

Внутрішнє вухо являє собою складний лабіринт. Поділяється на:

1. Кістковий лабіринт

2. Перетинчастий лабіринт

Кістковий лабіринт:

Перетинчастий лабіринт

· Протока завитки

Завиткова протока – має вигляд трикутної щілини, заповнена ендолімфою.

- Верхня стінка – вестибулярна мембрана (між вестибулярною губою та спіральною звязкою)

- Нижня стінка – барабання мембрана (між барабанною губою та спіральною звязкою)

- Бічна стінка – судинна смужка

Вище вестибулярної мембрани – вестибуляні сходи, заповнені перилімфою – відкриваються овальним вікном

Нище барабанної мембрани – барабанні сходи, заповнені ендолімфою – відкриваються круглим вікном

Барабанні і вестибулярні сходи зєднуються у верхівці завитки отвором – гелікотремою.

1. Клітини стовпи

3. Пограничні клітини (зовнішні та внутрішні)

4. Зовнішні підтримувальні клітини

Гістофізіологія:

Внутрішні волоскові клітини – більшість клітин, іннервуються аферентними волокнами.

Розвиток.

Перенчастий лабіринт розвивається з ділянки ектодерми по боках зачатка довгастого мозку (слухова плакода).

Далі слуховий пухирець змінює форму і ділиться на:

- перша частина перетворюється на маточку з трьома півколовими протоками

- друга утворює мішечок і протоку завитки.

58. Орган рівноваги та вібрації. Джерела розвитку. Будова та гістофізіологія.

Орган рівноваги (вестибулярний апарат) знаходиться у внутрішньому вусі.

Він включає: еліптичний і сферичний мішечки та півколові протоки.

Перетинчасті півколові протоки утворюють ампули. У кожній ампулі знаходяться кристи, що містять рецепторні клітини.

Чутливі ділянки в мішечках називаються плямами.

Плями мішечків складаються з волоскових і підтримуючих клітин.

Волоскові клітини мають 30-150 стереоцилій (видозмінених ворсинок) и 1 кіноцилію (видозмінену війку).

Епітелій плям покритий отолітовою мембраною, яка включає статичний пісок.

Плями мішечків містять рецептори лінійних прискорень, гравітації і вібрації.

Ампульні кристи – це поперечні складки в ампулах півколових проток, утворені волосковими і підтримуючими клітинами. Ампульні кристи – рецептори кутових прискорень.

Розвиток внутрішнього вуха. Перетинчастий лабиринт розвивається з потовщень ектодерми на рівні довгастого мозку – слухових плакод.